Artykuł opublikowany w Kalendarzu "Błahowista" na rok 2025.
Досвід війни й
пандемії – два висновки для нас
ВВЕДЕННЯ
Війна
й епідемічна хвороба – безперечні лиха для людства і не диво, що християни
завжди молилися Господеві, щоб Він дав їм мир і захоронив їх від пошестей. З
другого ж боку, тяжкий досвід може бути й джерелом корисних висновків на
майбутнє. До речі, намагання навіть із лиха вивести якесь добро це, так би
мовити, один з елементів абетки християнського життя. Беручи це до уваги, я б
хотів запропонувати Читачам свої пропозиції таких корисних висновків, по одному
з пандемії ковіду та з нинішньої повномасштабної війни Росії з Україною.
Висновки ці не претендують ні на яку геніяльність, проте зважаючи на те, що їх
ніхто ще мабуть не оголосив публічно в середовищі греко-католиків у Польщі,
вважаю що варто поділитися ними з Читачами Календаря «Благовіста».
ВІЙНА
Кожна війна –
це одна з так званих межових ситуацій. Іншими словами, дає вона можливість як
дуже високого морального злету, як і дуже низького падіння. У мирний, спокійний
час моральний діяпазон звичайно вужчий, як щодо злетів, так і щодо упадків.
Дуже цікаво писав і говорив про це покійний о. проф. Іннокентій (Józef Maria Bocheński) Домініканського чину, відомий у світі як учений у царині філософії й
логіки, довголітній професор Фрайбурґського університету – але й учасник двох
війн, доброволець-кавалерист у 1920 році та капелан у ІІ світовій (учасник
м.ін. битви під Коцком 1939 чи боїв за Монте Кассіно 1944 року). Наведу лише
маленький уривок: „(…) na wojnie żołnierz wznosi się na
poziom moralny nie spotykany nigdzie indziej. Na przykład, gdy jest ranny
kolega, ten, co jest koło niego, wstaje. Cywile nie zdają sobie sprawy, co to
znaczy wstać pod ogniem karabinów maszynowych. Front to ciągłe bohaterstwo i
nieprawdopodobnie wysoki poziom moralny.” (Między Logiką a Wiarą. Z Józefem
M. Bocheńskim rozmawia Jan Parys, wyd. 3, Warszawa 1995, s. 204).
Звичайно, війна
також і деморалізує, в її умовах проявляється і велике геройство, і великі
злочини. Однак для нас як Церкви, спільноти християн (а вже зокрема для
духовенства і богопосвячень осіб) на мою думку більшим викликом є якраз герої,
не злочинці. Моральний ідеал, вміщений у вченні нашого Божественного Спасителя,
є дуже високим, і це якось гармонізує з геройством вояків. Проблема появляється
тоді, коли реальному (виявленому на ділі) героїзму вояцтва люди Церкви вийдуть
назустріч з самим лише... ідеалом, а не з досвідом реального власного подвигу.
Іншими словами –
прийдуть з війни (також до наших спільнот у Польщі!) люди, що практикували
героїзм на війні або принаймні бачили приклади такого героїзму. Люди з
завищеною моральною планкою, загостреним почуттям справедливости. Конфронтація
з ними буде певним викликом для всього мирного, «тилового» суспільства. Але для
Церкви вона може виявитися особливо болючою. Вони не терпітимуть фальші,
облуди, нещирости. Релігійна літеплість не знайде в них стільки терпимости,
скільки вони її можливо проявляли до війни. Це ж саме стосується й бездушности
та бюрократизму з боку душпастирів.
Хтось, звичайно,
скаже, що я перебільшую, мовляв і так більшість тих, хто після війни вернеться
чи переїде у Польщу, не були 1) взагалі формальними членами УГКЦ, 2) учасниками
нашого церковного життя, поза великими святами, хрестинами, шлюбами й
похоронами. Звісно, так і було, ніде правди діти. Але, по-перше, дехто таки був
зануренй у життя УГКЦ, і не хотілося б, щоб такі люди, вернувшися з війни,
розчарувалися в церковній дійсності й або цілком від Церкви відійшли, або стали
на Неї дивитися саме так по-постсовєтськи: як на контору з надання ритуальних
послуг населенню з нагоди традиційних свят чи знакових моментів у житті людини.
А по-друге: ми так часто наголошуємо на «єдності Церкви й народу» - то може час
прийняти до відома, що герої війни стануть для всього українського суспільства
(у т.ч. і для діяспори) новими моральними авторитетами, і якщо Церква в
поняттях суспільства стоятиме в моральній площині відчутно нижче, то Її
авторитет – і так сильно послаблений останнім часом – зазнає дальшої руйнації.
Що, отже, робити? Жити
ідеалами Євангелія, а не лише проповідувати їх устами. Звісно, куди легше це
мені написати, ніж нам усім здійснити. Але старатися треба. А що вважаю першим
кроком і фундаментом цього? Про це я писав уже в Календарі за 2020 р., у статті
«Про єдність нашої причасної спільноти – чого бракує, що заважає», а конкретно
у розділі «Потрібно правди й автентизму» (с. 117-122). Зокрема хотів би тут
виділити заклик «будуймо культуру правди, щирости й відкритости в нашій
Церкві». Додав би до цього ще й покору (смиренність), як матір усіх
чеснот. Коли будемо справжніми, щирими і смиренними, то навіть не будучи
готовими святими, зможемо відповісти на виклик героїзму ветеранів війни. Не
будемо-бо тоді принаймні нічого з себе вдавати...
ПАНДЕМІЯ
Пошесть ковіду-19
внесла в наше церковне життя багато змін, перевернула його догори ногами, та
після неї майже все вернулося в звичайне річище. Ну, може частина вірних так
уже привикла до диспензи від «недільного обов’язку», що
вже припинила відвідувати церкву. В основному ми всі радо вернулися до звичного
способу життя й не плачемо за ковідним режимом. Є проте один аспект ковідної
дійсности, який на мою думку мав би не тільки залишитися з нами й нададі
(частково таки залишився), але й зазнати розвитку.
До ковіду ми, звісно,
давно вже знали, що таке інтернет, і досить широко його використовували у
Церкві. Це були й вебсайти, й ролики на Ютубі. Найчастіше одні й другі
звітували про поточні події з життя Церкви. Сайти до того ще й виконували
довідкову функцію у відношенні до парафій чи єпархій. Крім цього появлялися й
більш рафіновані матеріяли – скани статтей і книг (у т.ч. стародруків), ролики
зі зразками церковного співу (напр. «Школа о. Руслана Греха»), якісь матеріяли
катехетичного характеру, відеозаписи наукових конференцій тощо. На нашому
ґрунті хотів би відзначити двох священників Ольштинсько-Ґданської єпархії – о.
Павла Поточного, творця особистого бренду „Żonaty Ksiądz” у соціяльних мережах, та о. д-ра Ігоря Губача з його
цінним подкастом „Porzuć troski”, присвяченим популяризації знань про нашу Церкву і її
спадщину.
Ковід збагатив якісно цю
панораму перш за все трансляціями Богослужінь. Але не про них мені йдеться.
Справа у тому, що внаслідок ковідних обмежень щодо пересування осіб та
організування зборів людей ми відкрили для себе повніше можливості
інтернетівських комунікаторів, перш за все як саме засобу проведення онлайн
різних зборів, проводити які в режимі звичайної фізичної зустрічі ми не
почували себе в змозі на той час.
На жаль, коли
закінчилися ковідні обмеження, ми не використали цих нововідкритих можливостей
належним чином. Я, звичайно, не очікував би, щоб напр. соборчики чи тим
паче реколекції духовенства перейшли повністю в онлайн-режим, витісняючи
повністю нормальні фізичні зустрічі. Я за інше: за те, щоб у наших діяспорних
умовах інтернетівська комунікація стала інструментом 1) пожвавлення роботи
колегіяльних органів, оживлення спілкування, зростання числа різнородних
зустрічей у церковному контексті, 2) начання і популяризації знань.
Як це розуміти?
По-перше, існують
у нас різні церковні комісії, ради тощо. Завдяки інтернетівській комунікації
їхня робота мала б пожвавитися, а вони самі, якщо досі мали радше декоративний
характер, стати реальними учасниками церковного життя, вносити у нього реальний
внесок. Тут можна б також подумати над зміною підходу до пресвітерської ради,
репрезентації священників єпархії покликаної для дорадчих функцій при
єпархіяльному владиці. Треба тут розуміти, що таке репрезентативне тіло має
сенс в єпархіях з великим і дуже великим числом пресвітерів, коли важко, а то й
практично неможливо збирати для спільних засідань увесь пресвітерій єпархії.
Коли священників небагато, нема сенсу бавитися в «репрезентацію». У наших
умовах єдиним оправданням для «репрезентації» можна б уважати розпорошеність
духовенства на відносно великих просторах єпархій. Інтернетівська комунікація
дає можливість не зважати на відстані та залучити до ближчої співпраці з
єпархіяльним архиєреєм увесь пресвітерій даної єпархії, згідно з рекомендаціями
Римського Престолу (If the total number of priests in the diocese is very small, there is no reason why they should not all be summoned. In this way, an assembly of the presbyterate would take the place of the formal presbyteral council. –
див. Directory for the Pastoral Ministry of Bishops «Apostolorum
Successores», 182).
Крім оживлення праці
тих уже наявних установ варто б подумати і про використання інтернетівської
комунікації для інших, нових видів спілкування між греко-католиками. Можна теж
спробувати «гібридизувати» ці зустрічі, які вже існують, напр. з’їзди жінок у
Вроцлавсько-Кошалінській єпархії. Під гібридизацією розумію збагачення
класичної формули участи – фізичної – формулою віртуальною, для осіб які не в
змозі фізично стати учасниками того чи іншого заходу.
По-друге, в
царині освіти, науки і популяризації науки інтернетівська комунікація дає
технічні можливості для якісного скоку вперед. Можна організувати в мережі
наукові та науково-популярні конференції й семінари (вебінари). Але можна також
використати ці нові можливості для навчання. Не маємо можливости зорганізувати
у Польщі власними силами напр. богословські студії. Постає проте питання, чи не
можна б разом із УКУ та структурами УГКЦ в Україні подумати про такі студії (в
різних варіянтах, від бакалавреату по післядипломну освіту) для діяспори,
ведені методом e-learning? Уже
багато років тому зупинився процес «орієнталізації» навчання наших питомців у
люблінській семінарії. Було введено у програму студій такі елементи, як
візантійська літургіка, історія ГКЦ, східне право, церковнослов’янська мова – і
на тому кінець. Питання, чи так мусить бути, чи не можна – знову ж у співпраці
з відповідними структурами з України – забезпечити дистанційне викладання
принаймні частини предметів, зокрема богословських дисциплін, для наших (чи
взагалі діяспорних) семінаристів в дусі більш співзвучному з нашою церковною
традицією? Гадаю, що варто над цим задуматися...
ЗАКІНЧЕННЯ
Ні пандемія, ні війна
не сталися з нашої вини. Не мали ми змоги запобігти цим нещастям. Але можемо й
повинні зробити з них висновки на майбутнє, щоби цей важкий досвід не пішов
намарне.
диякон Петро Сивицький
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz