Науки митрополита Андрея
Отче
Перше слово “Отче” вводить наші душі в розположення синівства супроти божества. Боже синівство – це фундаментальна правда християнства, це дар Ісуса Христа, це прямо цілий Новий завіт – завіт благодаті та любови. Тому й це слово “Отче” є словом благодаті і словом любови, можливим тільки у Христі й у Святому Дусі; щоб його сказати, треба бути дійсно синами, “а що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, який взиває: “Авва-Отче!” Тому Ти вже не раб, а син; і коли син – то й наслідник з Божої ласки” (Гл. 4,6).
Хто ж зуміє змірити глибінь цього слова, цієї ласки, цього достоїнства, цього синівства, хто ж зможе оцінити вагу і вартість того відношення до Бога, цього наслідства, зв’язку, який нас лучить із Богом? Чи ж те слово саме не є якимсь предивним причастям, що нас установляє в тайний, новий зв’язок з божеством? Кажу: новий зв’язок, бо ми до Бога не тому можемо сказати „Отче”, що ми Його створіння. Боже синівство належить до того надприродного життя, про яке, щоб достойно про Нього говорити, треба б ангельської мови, а й вона ще за слаба на це завдання.
Хто раз у день відмовить “Отче наш” з якоюсь бодай малою застановою, у життя того й без спостереження буде вникати думка: „Бог – батьком”. I ця думка стане провідним світлом життя, і ця гадка стане молитвою, хоч і не повторювана часто. Вона може стало на дні душі перебувати; вона сама може молитися у нашій душі – ця гадка сама стане безпереривною святою дитинною молитвою до доброго Батька в небі.
Наш
Друге слово Господньої молитви вводить душу у новий світ, а в душі розбуджує розположення, що може вповні рівнятися новому та кращому життю. Бо, як нас Христос навчив, молимося молитвою дітей до батька не лише за себе, але і Христовою любов’ю у цій молитві обнімаємо всіх людей у Христі чи у Бозі. Поклоняємося й віддаємо небесному Вітцеві поклін богопочитання за себе й за всіх наших – згадуючи, що Бог не тільки моїм Отцем, але й Отцем нашим, нас усіх.
Ця спільність є з усіма Божими дітьми, що вже такими є або такими можуть статися, бо почуття людської солідарности не знає границь і не знає того затіснення серця, через яке хтось, удоволений тим, що має, нерадий з іншими ділитися. Розположення братньої любови, любови людей, що обіймає всіх, нерадо бачить таких, яким не бажала б того добра, що сама даром дістала; а як далеко може йти та братня любов людей, цього людський розум і передбачити не може. Самого Ісуса Христа ця любов довела на Голготу, а Христовий апостол св. Петро, що й сам мав хресною смертю прославити Бога, учив так: “Тому що Христос страждав тілом, ви теж озбройтеся тією самою думкою” (1 Пт. 4,1), і ще виразніше й усильніше: “Христос страждав за вас, даючи вам приклад, щоб ви йшли Його слідами... бо ми Його ранами зцілились” (1 Пт. 2,21.24).
Так-то друге слово Христової школи вводить душу в розположення любови ближнього, у ревність про спасення душ, аж до жертви з власного добра, до солідарности ієдности всіх вибраних цілої Христової Церкви, і те ціле розположення вщіплює й утривалює в душі і веде до тієї любови, що сама може бути також безупинною молитвою.
Ти, що єси на небесах
Бог Своїм безконечним, невідмінним і вічним єством є всюди присутній: на небі, на землі і на кожному місці. Чому ж Ісус Христос каже нам у Своїй молитві звертатися до Отця, що є в небі?
Там Бог відкривається перед своїми розумними сотворіннями, ангелами і святими. Там Бога оглядають лицем в лице ті, що „прийшли від горя великого, і обмили одежі свої, і вибілили їх у крові агнця” (Од. 7,14).
Небо – це місце, де являється Божа слава, де праведним дається вічна нагорода; це місце, що є поставлене як ціль усіх змагань і прямувань християнського життя. Небо, це місце вічного життя, “вічного миру, вічної радости, вічного відпочинку та вічного блаженства”. Того життя бажати, тим життям жити, це значить бути християнином. Молитва є дорогою до цього життя, тому школа „Отченашу” мусить вводити душу в це розположення вічного надприродного життя, а в душі вкладати це бажання.
Третє слово Господньої молитви підносить нас до того життя на небесах, уводить надією, “бо ми надією спаслися” (Рм. 8,24) – уже „спаслися”, а не “спасаємося”.
Нехай святиться ім’я Твоє
Слово „святиться” може означати лише те, що при призиванні Божого імени робить те ім’я в душі і в очах того, хто призиває, святим або святим представляє. Що означає те слово „святий”, як Божа прикмета, досить трудно пояснити. У сотворінь, ангелів чи людей, те слово означає все, що найблагородніше, найвище, найліпше в душі, все, що найбільше зближає до Бога, що найбільше робить подібним до Бога. “Усе, що правдиве, – як каже апостол, – що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що гідне хвали, коли якась чеснота чи якась похвала – про те думайте; чого ви навчилися, що прийняли, що почули та бачили в мені” (Фл. 4,8-9). Ось хіба так можна описати, що є святість.
Щоб достойно в “Отченаші” сказати “нехай святиться Боже ім’я”, християнин повинен бодай трохи цього в житті бажати, і не може Божого імени зневажати. Хто при кожній нагоді без намислу божиться, часом і на неправду, – зневажає Боже ім’я; хто у святий день робить тяжку працю і не бере участи у Службі Божій у церкві, хоч може це робити без великого труду, – зневажає святий день, а тим самим і Боже ім’я.
Це перше прохання “Отченашу” відноситься передусім до цілого життя молитви. Воно цілком аналогічне просьбі ученика, зверненій до Христа: „Навчи нас молитися” (Лк. 11,2). Ми цією просьбою випрошуємо собі духа молитви, бо в молитві передусім святиться Боже ім’я, а через молитву – у житті. Можна навіть сміло сказати, що хто життям прославляє Бога, той безупинно молиться, його ж життя молиться. Ясна річ, що лише тоді життя прославляє Бога, коли людина щиро, добре й довго та покірно молиться. Без такої молитви не можна остерегтися гріха, не можна в житті ані Бога любити, як треба, ані ближнього, як себе самого. Хоч ярмо Христа легке, християнське життя стається легким лише з молитвою, а без неї не раз дуже важке. Тим-то й наша просьба є такою потребою серця людини. Як треба бути правою, чесною і доброю людиною, як треба совісно сповняти обов’язки, як треба стерегтися самолюбства – так треба молитви, і то молитви: “Нехай святиться р нас і через нас Боже ім’я”.
Нехай прийде царство Твоє
Друге прохання Господньої молитви можна брати в цьому значенні: просячи Божого царства, просимо Божої благодаті, що в нас у душі (Лк. 17,21), та бажаємо, щоб вона росла, множилася. I треба ствердити, як це прохання вже вислухано, поки його висказано, бо сама гадка просити, щоб боже царство до нас прийшло і саме бажання цього царства є добрим ділом, що множить Божу благодать.
Коли це, що внутрі нас – Божу благодать – Христос називає царством, це лише тому, що вона робить з нас членів Христового тіла, Христової Церкви. Через цю внутрішню благодать ми творимо зв’язок з апостолами і Церквою. Тому і прохання Христа в „Отченаші”, і наша молитва, мусить обіймати ціле Христове Боже царство, всі кільці, що лучать нашу душу з Божим царством, царством усіх віків. Наша душа лише через той зв’язок з Христовим царством на землі – з Церквою – доходить до царства в небі.
Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі
Третє прохання Господньої молитви так зрослося з психікою нашого народу, що мимоволі приходять на думку ті довгі покоління бідних, так часто покривджених, так рідко щасливих людей, що, у поті чола ціле життя працюючи, відзначались такою незвичайно цінною чеснотою, що її апостол Христа називає терпеливістю святих. Не раз бідні небагато знали про віру, не раз мудрих проповідей небагато чули, не раз навіть слів Господньої молитви не вміли без помилки повторити, не раз навіть тих слів не розуміли. Це одне слово – “нехай буде воля твоя” – розуміли, і серед хрестів та тягарів життя це слово вміли повторяти навіть ті бідні поміж ними, що то зі злоїпривички безупинно, без пошани повторяли пресвяте Господнє ім’я і клялись на що-небудь, навіть і на неправду, коли грішний біль стискав серце, а хрест пригнітавутруджені працею рамена. Вони вміли знестися високо в небо тим простим словом: “Нехай буде Божа воля”.
Словом “нехай буде Божа воля” ми передусім годимося та приймаємо всі зарядження Божого провидіння щодо нас, годимося на всі хрести, терпіння та всі хвороби, і на саму смерть, у тих обставинах, в яких Боже провидіння схоче нам їх дати. Молитва, що нас учить приймати Божу волю, є знаменитою школою життя. Акт прийняття з Божої волі смерти, так як Господь дасть і коли дасть, – це акт великої вартости і великої заслуги перед Богом, що може освятити нашу останню годину і випросити на цю хвилину Боже благословення. Великого значення перед Господом є прийняти терпіння з Божих рук і з любови до Бога, найліпшого Отця, що тільки злюбови до нас і для нашого спасення дає нам ці терпіння.
Цим проханням „Отченашу” ми випрошуємо Божу благодать, потрібну нам до християнського перенесення хрестів нашого життя аж до найбільшого з них – смерти.
Хліб наш насущний дай нам днесь
Четверте прохання „Отченашу” можна приймати в двоякому значенні. Насамперед у значенні, сказати б, матеріяльному: через слово „хліб” висказуємо все те, що для дочасного життя щоденно треба. Але можна, і треба, під „хлібом” розуміти й надприродний хліб Пресвятої Євхаристії; він є також насущним-щоденним кормом, бо щоденне його споживання приносить людині безмірний хосен, невисказане добро. А поза Євхаристією ще в дальшій перспективі під таїнственним хлібом розуміємо Божу благодать, що через святі тайни уділяється.
Цим проханням учить нас Ісус Христос бажати і просити того, що конечне для життя, для себе і ближніх, а заразом бути вдоволеним тим, що конечне, та не бути захланним на те, що неконечне. Учить нас євангельського убозтва в тому ступені, до якого кожний з нас покликаний.
І прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим
Кожний гріх є й довгом. Слово „довг” і більше обіймає, бо ми винні не тільки титулом гріха, ми винні і титулом Божого дару, не досить на божу хвалу зужитого. Що ми маємо, чого не одержали, коли і життя, і душа та всі її власті, і кожна днина життя, і кожна дія душі, і тіло, і всі його прикмети та сили, усе те – Божі дари, за які від нас Всевишньому належиться не тільки подяка, але передусім служба. У першій мірі треба нам тих дарів так уживати, як Бог хоче – уживати на Божу славу: “Чи їсте, чи п’єте, чи що-будь робите, усе робіть на славу Божу” (1 Кр. 10,31), щоб у всьому прославлявся Бог.
І не введи нас у спокусу
Очевидна річ, не просимо, щоб Бог віддаляв від нас усі спокуси, бо спокуса є досвідченням душі, вона не тільки не є гріхом, а навпаки – нагодою до добрих діл. Вона виробляє чесноту в душі; вона сталить душу, тому і св. Яків прямо каже: “Уважайте за найвищу радість, коли підлягаєте різноманітним спокусам” (Як. 1,2). Але просимо того, щоб нас спокуса не перемогла, щоб ми спокусі не улягли і не впали в бою; просимо Бога, щоб не допустив нашого упадку у спокусі. Це Христос називає бути „введеним у спокусу”. А що ціле життя є боротьбою і безупинним пасмом спокус, і досвідчення на нас спадають зі всіх сторін: від диявола, від світу, від нас самих, – просимо перемоги в тих усіх досвідах і в тій цілій боротьбі. Просимо ласки витривання в Божій благодаті аж до кінця, яка є рівнозначна з вічним спасенням.
Але ізбав нас від лукавого
Останнє прохання „Отченашу” є тільки поясненням чи доповненням попереднього прохання. Бо ми через те вибавляємося від злого, що Бог помагає не впасти у спокусі.
Воно перед очі християнина виразніше, яскравіше ставить цю фундаментальну проблему всякої, а передусім християнської, етики – проблему зла. Чим є зло? Звідки воно? Як і чим від нього увільнитися? Ось питання, на які поза християнською вірою і поза християнською етикою так трудно знайти відповіді.
У християнській вірі і в християнській етиці поняття добра і зла сталі і ясні. Найвищим добром є Бог; у якомусь навіть значенні, єдине добро – Бог. “Ніхто не добрий, крім одного Бога” (Мк. 10,18). Посередньо християнство називає добрами все те, що до Бога веде і до Бога зближає. Зло – це брак того добра; очевидно, для того, якому це добро яким-небудь способом належиться мати. Тим-то найправдивішим злом є гріх. Але злом є і все те, що стається в нас причиною гріха, хоч може це бути й без нашої вини. Так злом буде незнання того, що комусь належиться знати. Злом є помилка і блуд, злом є склонність волі до зла, а розуму до блуду. Прохання проосвободження від злого обіймає тому всі ці роди зла.
Цим проханням бажаємо собі також і просимо покаяння і всього того, що до покаяння потрібне.
“Отче наш” – останнім словом молитви
Якою-небудь молитвою та якими-небудь словами звертаємося до Бога, якщо молимося правильно по-християнськи, ми нічого іншого не можемо сказати, як те, що міститься в Господній молитві. Бо не можемо бажати нічого ані ліпшого, ані вищого, ані нам відповіднішого, як те, що висказуємо бажаннями та проханнями „Отченашу”.
Що ця молитва перевищає всі наші поняття, навіть тоді, коли мало що розуміємо і чого просимо, – якщо тільки маємо добрий намір і заховуємо, як уміємо, увагу, звернену на Бога, “Отче наш” завжди зливає на нашу душу світло і тепло з неба. Одначе, треба, щоб ми по можності розуміли, чого просимо, щоб ми думали про це та цього бажали.
“Отче наш”, відмовлюваний свідомо зі зрозумінням, відмовлюваний розумом, душею і серцем, має, очевидно, більшу вартість, бо тоді, і лише тоді, є школою БожоїМудрости у подвійному значенні. Є школою, в якій Божа Мудрість учить нас, та є школою, в якій набуваємо і вчимося Божої Мудрости. “Отче наш” є останнім словом молитви, є абсолютною молитвою; поза тією молитвою, так сказати б, немає молитви. Усе, Що є молитвою, у цій молитві міститься; молитва буде молитвою, коли буде поясненням чи повторенням “Отченашу”. Тому думаю, що в найторжественніших хвилинах життя, коли родина чи спільнота має молитися, коли комусь особливішимспособом треба молитви, – прийдеться “Отче наш” повторяти, а не шукати іншої молитви. Хто, ідучи за радою св. апостола Якова, бажає Божої Мудрости – того найвищого й найціннішого дару небес, – нехай шукає його у цій школі мудрости, в “Отченаші”.
Уривок із твору „Божа Мудрість” (1933)
“OTCZE NASZ” Nauky mytropołyta Andreja Otcze Persze słowo “Otcze” wwodyt´ naszi duszi w rozpołożennia syniwstwa suproty bożestwa. Boże syniwstwo – ce fundamentalna prawda chrystyjanstwa, ce dar Isusa Chrysta, ce priamo ciłyj Nowyj zawit – zawit błahodati ta lubowy. Tomu j ce słowo “Otcze” je słowom błahodati i słowom lubowy, możływym tilky u Chrysti j u Swiatomu Dusi; szczob joho skazaty, treba buty dijsno synamy, “a szczo wy syny, Boh posław u waszi sercia Ducha Syna Swoho, jakyj wzywaje: “Awwa-Otcze!” Tomu Ty wże ne rab, a syn; i koły syn – to j naslidnyk z Bożoji łasky” (Hł. 4,6). Chto ż zumije zmiryty hłybiń cioho słowa, cijeji łasky, cioho dostojinstwa, cioho syniwstwa, chto ż zmoże ocinyty wahu i wartist´ toho widnoszennia do Boha, cioho naslidstwa, zwjazku, jakyj nas łuczyt´ iz Bohom? Czy ż te słowo same ne je jakymś predywnym pryczastiam, szczo nas ustanowlaje w tajnyj, nowyj zwjazok z bożestwom? Każu: nowyj zwjazok, bo my do Boha ne tomu możemo skazaty „Otcze”, szczo my Joho stworinnia. Boże syniwstwo nałeżyt´ do toho nadpryrodnoho żyttia, pro jake, szczob dostojno pro Nioho howoryty, treba b anhelśkoji mowy, a j wona szcze za słaba na ce zawdannia. Chto raz u deń widmowyt´ “Otcze nasz” z jakojuś bodaj małoju zastanowoju, u żyttia toho j bez spostereżennia bude wnykaty dumka: „Boh – bat´kom”. I cia dumka stane prowidnym switłom żyttia, i cia hadka stane mołytwoju, chocz i ne powtoriuwana czasto. Wona może stało na dni duszi perebuwaty; wona sama może mołytysia u naszij duszi – cia hadka sama stane bezpererywnoju swiatoju dytynnoju mołytwoju do dobroho Bat´ka w nebi. Nasz Druhe słowo Hospodnioji mołytwy wwodyt´ duszu u nowyj swit, a w duszi rozbudżuje rozpołożennia, szczo może wpowni riwniatysia nowomu ta kraszczomu żyttiu. Bo, jak nas Chrystos nawczyw, mołymosia mołytwoju ditej do bat´ka ne łysze za sebe, ałe i Chrystowoju lubowju u cij mołytwi obnimajemo wsich ludej u Chrysti czy u Bozi. Pokłoniajemosia j widdajemo nebesnomu Witcewi poklin bohopoczytannia za sebe j za wsich naszych – zhadujuczy, szczo Boh ne tilky mojim Otcem, ałe j Otcem naszym, nas usich. Cia spilnist´ je z usima Bożymy dit´my, szczo wże takymy je abo takymy możut´ statysia, bo poczuttia ludśkoji solidarnosty ne znaje hranyć i ne znaje toho zatisnennia sercia, czerez jake chtoś, udowołenyj tym, szczo maje, neradyj z inszymy diłytysia. Rozpołożennia bratnioji lubowy, lubowy ludej, szczo obijmaje wsich, nerado baczyt´ takych, jakym ne bażała b toho dobra, szczo sama darom distała; a jak dałeko może jty ta bratnia lubow ludej, cioho ludśkyj rozum i peredbaczyty ne może. Samoho Isusa Chrysta cia lubow doweła na Hołhotu, a Chrystowyj apostoł sw. Petro, szczo j sam maw chresnoju smertiu prosławyty Boha, uczyw tak: “Tomu szczo Chrystos strażdaw tiłom, wy też ozbrojtesia tijeju samoju dumkoju” (1 Pt. 4,1), i szcze wyraznisze j usylnisze: “Chrystos strażdaw za was, dajuczy wam prykład, szczob wy jszły Joho slidamy... bo my Joho ranamy zciłyłyś” (1 Pt. 2,21.24). Tak-to druhe słowo Chrystowoji szkoły wwodyt´ duszu w rozpołożennia lubowy błyżnioho, u rewnist´ pro spasennia dusz, aż do żertwy z własnoho dobra, do solidarnosty i jednosty wsich wybranych ciłoji Chrystowoji Cerkwy, i te ciłe rozpołożennia wszczipluje j utrywaluje w duszi i wede do tijeji lubowy, szczo sama może buty takoż bezupynnoju mołytwoju. Ty, szczo jesy na nebesach Boh Swojim bezkonecznym, newidminnym i wicznym jestwom je wsiudy prysutnij: na nebi, na zemli i na kożnomu misci. Czomu ż Isus Chrystos każe nam u Swojij mołytwi zwertatysia do Otcia, szczo je w nebi? Tam Boh widkrywajet´sia pered swojimy rozumnymy sotworinniamy, anhełamy i swiatymy. Tam Boha ohladajut´ łycem w łyce ti, szczo „pryjszły wid horia wełykoho, i obmyły odeżi swoji, i wybiłyły jich u krowi ahncia” (Od. 7,14). Nebo – ce misce, de jawlajet´sia Boża sława, de prawednym dajet´sia wiczna nahoroda; ce misce, szczo je postawłene jak cil usich zmahań i priamuwań chrystyjanśkoho żyttia. Nebo, ce misce wicznoho żyttia, “wicznoho myru, wicznoji radosty, wicznoho widpoczynku ta wicznoho błażenstwa”. Toho żyttia bażaty, tym żyttiam żyty, ce znaczyt´ buty chrystyjanynom. Mołytwa je dorohoju do cioho żyttia, tomu szkoła „Otczenaszu” musyt´ wwodyty duszu w ce rozpołożennia wicznoho nadpryrodnoho żyttia, a w duszi wkładaty ce bażannia. Tretie słowo Hospodnioji mołytwy pidnosyt´ nas do toho żyttia na nebesach, uwodyt´ nadijeju, “bo my nadijeju spasłysia” (Rm. 8,24) – uże „spasłysia”, a ne “spasajemosia”. Nechaj swiatyt´sia imja Twoje Słowo „swiatyt´sia” może oznaczaty łysze te, szczo pry pryzywanni Bożoho imeny robyt´ te imja w duszi i w oczach toho, chto pryzywaje, swiatym abo swiatym predstawlaje. Szczo oznaczaje te słowo „swiatyj”, jak Boża prykmeta, dosyt´ trudno pojasnyty. U sotworiń, anheliw czy ludej, te słowo oznaczaje wse, szczo najbłahorodnisze, najwyszcze, najlipsze w duszi, wse, szczo najbilsze zbłyżaje do Boha, szczo najbilsze robyt´ podibnym do Boha. “Use, szczo prawdywe, – jak każe apostoł, – szczo czesne, szczo sprawedływe, szczo czyste, szczo lube, szczo hidne chwały, koły jakaś czesnota czy jakaś pochwała – pro te dumajte; czoho wy nawczyłysia, szczo pryjniały, szczo poczuły ta baczyły w meni” (Fł. 4,8-9). Oś chiba tak można opysaty, szczo je swiatist´. Szczob dostojno w “Otczenaszi” skazaty “nechaj swiatyt´sia Boże imja”, chrystyjanyn powynen bodaj trochy cioho w żytti bażaty, i ne może Bożoho imeny zneważaty. Chto pry kożnij nahodi bez namysłu bożyt´sia, czasom i na neprawdu, – zneważaje Boże imja; chto u swiatyj deń robyt´ tiażku praciu i ne bere uczasty u Służbi Bożij u cerkwi, chocz może ce robyty bez wełykoho trudu, – zneważaje swiatyj deń, a tym samym i Boże imja. Ce persze prochannia “Otczenaszu” widnosyt´sia peredusim do ciłoho żyttia mołytwy. Wono ciłkom anałohiczne prośbi uczenyka, zwernenij do Chrysta: „Nawczy nas mołytysia” (Łk. 11,2). My cijeju prośboju wyproszujemo sobi ducha mołytwy, bo w mołytwi peredusim swiatyt´sia Boże imja, a czerez mołytwu – u żytti. Można nawit´ smiło skazaty, szczo chto żyttiam prosławlaje Boha, toj bezupynno mołyt´sia, joho ż żyttia mołyt´sia. Jasna ricz, szczo łysze todi żyttia prosławlaje Boha, koły ludyna szczyro, dobre j dowho ta pokirno mołyt´sia. Bez takoji mołytwy ne można osterehtysia hricha, ne można w żytti ani Boha lubyty, jak treba, ani błyżnioho, jak sebe samoho. Chocz jarmo Chrysta łehke, chrystyjanśke żyttia stajet´sia łehkym łysze z mołytwoju, a bez neji ne raz duże ważke. Tym-to j nasza prośba je takoju potreboju sercia ludyny. Jak treba buty prawoju, czesnoju i dobroju ludynoju, jak treba sowisno spowniaty obowjazky, jak treba sterehtysia samolubstwa – tak treba mołytwy, i to mołytwy: “Nechaj swiatyt´sia r nas i czerez nas Boże imja”. Nechaj pryjde carstwo Twoje Druhe prochannia Hospodnioji mołytwy można braty w ciomu znaczenni: prosiaczy Bożoho carstwa, prosymo Bożoji błahodati, szczo w nas u duszi (Łk. 17,21), ta bażajemo, szczob wona rosła, mnożyłasia. I treba stwerdyty, jak ce prochannia wże wysłuchano, poky joho wyskazano, bo sama hadka prosyty, szczob boże carstwo do nas pryjszło i same bażannia cioho carstwa je dobrym diłom, szczo mnożyt´ Bożu błahodat´. Koły ce, szczo wnutri nas – Bożu błahodat´ – Chrystos nazywaje carstwom, ce łysze tomu, szczo wona robyt´ z nas człeniw Chrystowoho tiła, Chrystowoji Cerkwy. Czerez ciu wnutriszniu błahodat´ my tworymo zwjazok z apostołamy i Cerkwoju. Tomu i prochannia Chrysta w „Otczenaszi”, i nasza mołytwa, musyt´ obijmaty ciłe Chrystowe Boże carstwo, wsi kilci, szczo łuczat´ naszu duszu z Bożym carstwom, carstwom usich wikiw. Nasza dusza łysze czerez toj zwjazok z Chrystowym carstwom na zemli – z Cerkwoju – dochodyt´ do carstwa w nebi. Nechaj bude wola Twoja, jak na nebi, tak i na zemli Tretie prochannia Hospodnioji mołytwy tak zrosłosia z psychikoju naszoho narodu, szczo mymowoli prychodiat´ na dumku ti dowhi pokolinnia bidnych, tak czasto pokrywdżenych, tak ridko szczasływych ludej, szczo, u poti czoła ciłe żyttia praciujuczy, widznaczałyś takoju nezwyczajno cinnoju czesnotoju, szczo jiji apostoł Chrysta nazywaje terpeływistiu swiatych. Ne raz bidni nebahato znały pro wiru, ne raz mudrych propowidej nebahato czuły, ne raz nawit´ sliw Hospodnioji mołytwy ne wmiły bez pomyłky powtoryty, ne raz nawit´ tych sliw ne rozumiły. Ce odne słowo – “nechaj bude wola twoja” – rozumiły, i sered chrestiw ta tiahariw żyttia ce słowo wmiły powtoriaty nawit´ ti bidni pomiż nymy, szczo to zi złoji prywyczky bezupynno, bez poszany powtoriały preswiate Hospodnie imja i klałyś na szczo-nebud´, nawit´ i na neprawdu, koły hrisznyj bil styskaw serce, a chrest pryhnitaw utrudżeni praceju ramena. Wony wmiły znestysia wysoko w nebo tym prostym słowom: “Nechaj bude Boża wola”. Słowom “nechaj bude Boża wola” my peredusim hodymosia ta pryjmajemo wsi zariadżennia Bożoho prowydinnia szczodo nas, hodymosia na wsi chresty, terpinnia ta wsi chworoby, i na samu smert´, u tych obstawynach, w jakych Boże prowydinnia schocze nam jich daty. Mołytwa, szczo nas uczyt´ pryjmaty Bożu wolu, je znamenytoju szkołoju żyttia. Akt pryjniattia z Bożoji woli smerty, tak jak Hospod´ dast´ i koły dast´, – ce akt wełykoji wartosty i wełykoji zasłuhy pered Bohom, szczo może oswiatyty naszu ostanniu hodynu i wyprosyty na ciu chwyłynu Boże błahosłowennia. Wełykoho znaczennia pered Hospodom je pryjniaty terpinnia z Bożych ruk i z lubowy do Boha, najlipszoho Otcia, szczo tilky z lubowy do nas i dla naszoho spasennia daje nam ci terpinnia. Cym prochanniam „Otczenaszu” my wyproszujemo Bożu błahodat´, potribnu nam do chrystyjanśkoho perenesennia chrestiw naszoho żyttia aż do najbilszoho z nych – smerty. Chlib nasz nasuszcznyj daj nam dneś Czetwerte prochannia „Otczenaszu” można pryjmaty w dwojakomu znaczenni. Nasampered u znaczenni, skazaty b, materijalnomu: czerez słowo „chlib” wyskazujemo wse te, szczo dla doczasnoho żyttia szczodenno treba. Ałe można, i treba, pid „chlibom” rozumity j nadpryrodnyj chlib Preswiatoji Jewcharystiji; win je takoż nasuszcznym-szczodennym kormom, bo szczodenne joho spożywannia prynosyt´ ludyni bezmirnyj chosen, newyskazane dobro. A poza Jewcharystijeju szcze w dalszij perspektywi pid tajinstwennym chlibom rozumijemo Bożu błahodat´, szczo czerez swiati tajny udilajet´sia. Cym prochanniam uczyt´ nas Isus Chrystos bażaty i prosyty toho, szczo koneczne dla żyttia, dla sebe i błyżnich, a zarazom buty wdowołenym tym, szczo koneczne, ta ne buty zachłannym na te, szczo nekoneczne. Uczyt´ nas jewanhelśkoho uboztwa w tomu stupeni, do jakoho kożnyj z nas pokłykanyj. I prosty nam dowhy naszi, jak i my proszczajemo dowżnykam naszym Kożnyj hrich je j dowhom. Słowo „dowh” i bilsze obijmaje, bo my wynni ne tilky tytułom hricha, my wynni i tytułom Bożoho daru, ne dosyt´ na bożu chwału zużytoho. Szczo my majemo, czoho ne oderżały, koły i żyttia, i dusza ta wsi jiji własti, i kożna dnyna żyttia, i kożna dija duszi, i tiło, i wsi joho prykmety ta syły, use te – Bożi dary, za jaki wid nas Wsewyszniomu nałeżyt´sia ne tilky podiaka, ałe peredusim służba. U perszij miri treba nam tych dariw tak używaty, jak Boh chocze – używaty na Bożu sławu: “Czy jiste, czy pjete, czy szczo-bud´ robyte, use robit´ na sławu Bożu” (1 Kr. 10,31), szczob u wsiomu prosławlawsia Boh. I ne wwedy nas u spokusu Oczewydna ricz, ne prosymo, szczob Boh widdalaw wid nas usi spokusy, bo spokusa je doswidczenniam duszi, wona ne tilky ne je hrichom, a nawpaky – nahodoju do dobrych dił. Wona wyroblaje czesnotu w duszi; wona stałyt´ duszu, tomu i sw. Jakiw priamo każe: “Uważajte za najwyszczu radist´, koły pidlahajete riznomanitnym spokusam” (Jak. 1,2). Ałe prosymo toho, szczob nas spokusa ne peremohła, szczob my spokusi ne ulahły i ne wpały w boju; prosymo Boha, szczob ne dopustyw naszoho upadku u spokusi. Ce Chrystos nazywaje buty „wwedenym u spokusu”. A szczo ciłe żyttia je borot´boju i bezupynnym pasmom spokus, i doswidczennia na nas spadajut´ zi wsich storin: wid dyjawoła, wid switu, wid nas samych, – prosymo peremohy w tych usich doswidach i w tij cilij borot´bi. Prosymo łasky wytrywannia w Bożij błahodati aż do kincia, jaka je riwnoznaczna z wicznym spasenniam. Ałe izbaw nas wid łukawoho Ostannie prochannia „Otczenaszu” je tilky pojasnenniam czy dopownenniam poperednioho prochannia. Bo my czerez te wybawlajemosia wid złoho, szczo Boh pomahaje ne wpasty u spokusi. Wono pered oczi chrystyjanyna wyraznisze, jaskrawisze stawyt´ ciu fundamentalnu probłemu wsiakoji, a peredusim chrystyjanśkoji, etyky – probłemu zła. Czym je zło? Zwidky wono? Jak i czym wid nioho uwilnytysia? Oś pytannia, na jaki poza chrystyjanśkoju wiroju i poza chrystyjanśkoju etykoju tak trudno znajty widpowidi. U chrystyjanśkij wiri i w chrystyjanśkij etyci poniattia dobra i zła stali i jasni. Najwyszczym dobrom je Boh; u jakomuś nawit´ znaczenni, jedyne dobro – Boh. “Nichto ne dobryj, krim odnoho Boha” (Mk. 10,18). Poserednio chrystyjanstwo nazywaje dobramy wse te, szczo do Boha wede i do Boha zbłyżaje. Zło – ce brak toho dobra; oczewydno, dla toho, jakomu ce dobro jakym-nebud´ sposobom nałeżyt´sia maty. Tym-to najprawdywiszym złom je hrich. Ałe złom je i wse te, szczo stajet´sia w nas pryczynoju hricha, chocz może ce buty j bez naszoji wyny. Tak złom bude neznannia toho, szczo komuś nałeżyt´sia znaty. Złom je pomyłka i błud, złom je skłonnist´ woli do zła, a rozumu do błudu. Prochannia pro oswobodżennia wid złoho obijmaje tomu wsi ci rody zła. Cym prochanniam bażajemo sobi takoż i prosymo pokajannia i wsioho toho, szczo do pokajannia potribne. “Otcze nasz” – ostannim słowom mołytwy Jakoju-nebud´ mołytwoju ta jakymy-nebud´ słowamy zwertajemosia do Boha, jakszczo mołymosia prawylno po-chrystyjanśky, my niczoho inszoho ne możemo skazaty, jak te, szczo mistyt´sia w Hospodnij mołytwi. Bo ne możemo bażaty niczoho ani lipszoho, ani wyszczoho, ani nam widpowidniszoho, jak te, szczo wyskazujemo bażanniamy ta prochanniamy „Otczenaszu”. Szczo cia mołytwa perewyszczaje wsi naszi poniattia, nawit´ todi, koły mało szczo rozumijemo i czoho prosymo, – jakszczo tilky majemo dobryj namir i zachowujemo, jak umijemo, uwahu, zwernenu na Boha, “Otcze nasz” zawżdy zływaje na naszu duszu switło i tepło z neba. Odnacze, treba, szczob my po możnosti rozumiły, czoho prosymo, szczob my dumały pro ce ta cioho bażały. “Otcze nasz”, widmowluwanyj swidomo zi zrozuminniam, widmowluwanyj rozumom, duszeju i sercem, maje, oczewydno, bilszu wartist´, bo todi, i łysze todi, je szkołoju Bożoji Mudrosty u podwijnomu znaczenni. Je szkołoju, w jakij Boża Mudrist´ uczyt´ nas, ta je szkołoju, w jakij nabuwajemo i wczymosia Bożoji Mudrosty. “Otcze nasz” je ostannim słowom mołytwy, je absolutnoju mołytwoju; poza tijeju mołytwoju, tak skazaty b, nemaje mołytwy. Use, Szczo je mołytwoju, u cij mołytwi mistyt´sia; mołytwa bude mołytwoju, koły bude pojasnenniam czy powtorenniam “Otczenaszu”. Tomu dumaju, szczo w najtorżestwenniszych chwyłynach żyttia, koły rodyna czy spilnota maje mołytysia, koły komuś osobływiszym sposobom treba mołytwy, – pryjdet´sia “Otcze nasz” powtoriaty, a ne szukaty inszoji mołytwy. Chto, iduczy za radoju sw. apostoła Jakowa, bażaje Bożoji Mudrosty – toho najwyszczoho j najcinniszoho daru nebes, – nechaj szukaje joho u cij szkoli mudrosty, w “Otczenaszi”. Urywok iz tworu „Boża Mudrist´” (1933)
