O jedności naszej "communio" - czego brak, co przeszkadza

Artykuł niniejszy zamieszczony został w Kalendarzu "Błahowista" na rok 2020. Napisany został w kontekście zapowiedzianego na 29 kwietnia - 2 maja 2020 r. wspólnego zgromadzenia eparchii UKGK w Polsce. Osią tematyczną tekstu jest zaś problem jedności Kościoła pojętej jako "communio" -  w odniesieniu do Metropolii Przemysko-Warszawskiej. Jakie w tym zakresie występują niedociągnięcia i braki, w jakich sprawach postępujemy wręcz szkodliwie, sami rujnując ową "communio" - starałem się odpowiedzieć w moim artykule.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------

                Про єдність нашої причасної спільноти – чого бракує, що заважає

 

 

Введення

 

На зламі квітня й травня 2020 року княжий Перемишль має стати місцем спільного Собору єпархій УГКЦ в Польщі. На цей раз, надіюся, вже не обох, як це бувало в 2002 та 2014 роках, але всіх трьох (у момент, коли це пишу, лише окремі ознаки дозволяють сподіватися такого).  Цей «міжєпархіяльний» Собор УГКЦ в Польщі буде – як і попередні – ланкою в процесі підготовки до чергової, сьомої вже сесії Патріяршого Собору УГКЦ, що має проходити у Львові 26-29 серпня 2020 р. на тему: Еміграція, поселення і глобальна єдність УГКЦ.

Трохи жаль, що ми у Польщі збираємося на наш крайовий Собор тільки й виключно тоді, коли це вимагається постановами Синоду Єпископів УГКЦ в рамках підготовки до Собору «всецерковного». Але добре й те, бо хоча б таким чином може час від часу відбутися зустріч представників всіх станів Церкви – духовенства, монашества й мирянства – на якій вони, скріплені спільною молитвою, мають змогу призадуматися над важливими проблемами церковного життя, а навіть запропонувати Владикам певні конкренті рішення і розв’язки (звичайно, якщо раніше будуть опрацьовані відповідні проекти, що їх можна ставити на голосування).

Тема сьомої сесії Патріяршого Собору – дуже важлива. Колись ми, Київська митрополія, були великою Церквою Русі, яка обіймала предків трьох сучасних народів: українській, білоруський і російський. Поділ митрополії на «горішню» і «долішню» 1458 року звузив нас досить різко – ми втратили в основному «прото-російську» складову. Але й ця «рештка», ця «українсько-білоруська» Києво-Галицька митрополія на землях Великого Князівства Литовського та Польської Корони, була ще сама по собі організмом чималих розмірів. Так воно було практично до поділів Речі Посполитої, бо ж хоча руські землі цієї держави дещо скоротилися (зокрема на «українському відтинку» пропав 1667 року Київ і Лівобережжя), то зате відбулося майже повне привернення втраченої 1596 року внутрішньої єдности – якщо після 1596 року прихильники Унії становили меншість у Руській Церкві, то у першій половині XVIII ст. З‘єдинена Церква охопила більшість християн візатнійського обряду в Речі Посполитій; тепер нез’єдинені православні стали статистичним маргінесом.

Проте поділи Речі Посполитої та її зникнення з карти Європи 1795 року, разом з антиуніятською політикою російських володарів Катерини ІІ, Миколи І і Олександра ІІ – все це звело колишню Києво-Галицьку митрополію до розмірів маленької митрополії Галицької, яка з 1830 (відділення Холмської єпархії) по 1885 рік (створення єпархії Станиславівської) не мала навіть трьох єпархій, а лише дві: Львівську (митрополичу) й Перемиську. Були в ХІХ столітті плани створення греко-католицького патріярхату, напрошувалося як логічний крок приєднання до Галицької митрополії принаймні тих двох етнічно близьких єпархій з територій Корони св. Стефана (історичної Угорщини) – Мукачівської та Пряшівської – але остаточно ці всі ідеї були зведені нанівець.

Щойно масова міграція вірних Галицької митрополії «за хлібом» у Боснію, США, Канаду, Аргентину й Бразилію дала підстави для формування того, що сьогодні хочемо звати «глобальною УГКЦ». Чергові міграційні хвилі, спричинені чи економічними, чи політичними причинами, розливаючися мало не по всьому світі, посилили цей глобалізаційний процес – і так сьогоднішня УГКЦ дійшла до стану, в якому єпархіяльні чи квазі-єпархіяльні (напр. апостолська адімінстрація Казахстану) структури має на всіх континентах крім Африки й Антарктиди, а парафіяльні громади, здається, появилися й в Африці. Водночас вірні, які творять ці структури – суспільність надзвичайно строката (хоча у Польщі декому важко з цим погодитися), бо ж є в ній люди різних мов і рас, більшість звичайно українського походження, але чимало й осіб без найменших зв’язків з українством в генеалогії. Звичайно, на життя громад УГКЦ в різних країнах (ба – навіть в різних регіонах самої ж України!) впливає багато місцевих факторів, почавши від мови, підсоння, природи, а закінчуючи культом місцевих святинь (зокрема римо-католицьких, деколи й православних).

У цій ситуації самозрозумілою є потреба шукати за оптимальною моделлю єднання цих усіх так уже диференційованих людей в один церковний організм. При тому ясно, що ніякі світські ознаки – мова, національність, етнічне походження, патріотична чи націоналістична ідеологія – не можуть бути основою єдности церковної спільноти, а це як з принципових мотивів, так і чисто прагматичних (про це ширше в наступній частині).

Яка формула церковного єднання? Їх більше, ніж одна. Вони наголошують на різних аспектах існування Церкви і таким чином доповнюють себе взаємно. І так мабуть усі знаємо доволі просту формулу – єдність Церкви базується на спільній церковній владі, зокрема (у вселенському маштабі) на владі Папи Римського. Церкву творять ті, хто визнає його верховну владу. Це практична і ясна формула, проте чи можемо нею задовільнитися? Інше окреслення – єдність Церкви базується на спільноті віровчення і святих Таїнств. Наша ж східна богословська думка наголошує зокрема на Таїнстві Євхаристії, як фактору будови Церкви і церковної єдности. Звідси й термін «сопричастя», повніше обговорення якого знайдемо в Посланні Синоду Єпископів 2019 року п.з. Сопричастя і єдність у житті та служінні УГКЦ ( http://ugcc.ua/documents/soprichastya_%D1%96_iedn%D1%96st_u_zhitt%D1%96_ta_sluzh%D1%96nn%D1%96_ugkts__poslannya_sinodu_yepiskop%D1%96v_ugkts_2019_roku_87300.html ). Заохочуючи всіх однайомитися з цим Посланням, дозволю собі навести тут значно коротше пояснення пера св. Івана Дамаскина (675?-749?), котрий у Точному викладі православної віри так писав про Євхаристію: Причастям це таїнство називається тому, що через нього ми причащаємося Божества Ісуса. А сопричастям воно називається – і дійсно є – тому, що через нього ми входимо в сопричастя з Христом, беручи участь як у Його тілі, так і в Божестві. Водночас, через це таїнство входимо в сопричастя і єднаємось одні з одними, бо як ми причащаємось одного хліба, так усі стаємо єдиним Тілом Христовим і єдиною Кров’ю та членами одні одних, будучи співтілесними Христовими (цит. за http://bogdanpanczak.blogspot.com/2019/10/blog-post_29.html ).

У подальшому спробую сформулювати декілька думок на тему, що помагає і що заважає будувати нам нашу єдність-сопричастя, причому зосереджуся радше на ситуації УГКЦ в самій Польщі.     

 

 

Не всяка єдність – «сопричастя»

 

Єдність – слово само по собі нейтральне. Позитивним чи негативним змістом наповнюється воно лише з огляду на контекст. Деколи сам уже спосіб досягнення чи скріплення єдности є неприйнятним з християнської точки погляду. Он напр. спільно довершене вбивство дуже сильно зв’язує людей між собою – тільки ж ніхто не буде пропонувати такого (чи інших, чия гріховність очевидна) способів «скріплення єдности». Так само як ніхто не буде пропонувати «притягати людей до церкви» замінивши Службу Божу стриптизом – хоча це могло б притягнути топви, яких і на Пасху ніколи не буває. Це очевидні речі. З ними нема жодної проблеми.

Проблема починається, коли починаємо будувати єдність на основі ідей чи способів самих по собі добрих або принаймні нейтральних, але для будування церковної спільноти невідповідних. Вертаючися з нашим прикладом «притягання до церкви»: якщо б Службу Божу залишити на місці, а от після неї учасникам Богослуження давати щонеділі по 500 євро кожному: чи це не притягнуло б дійсно масу людей до церкви? І що ж у цьому злого – давати людям гроші? Можна б це назвати «харитативною діяльністю»... Проте чи тільки брак фондів зупиняє нас перед такими кроками?   

Треба признатися, що межа між дозволеним і корисним та грішним і шкідливим тут досить тонка. І можна сперечатися, чи краще місіонерство в Африці здійснюють західні християни, які починають діяльність місії з будови лікарні та школи – чи православні, які будують спершу хоча би скромний, проте храм. Відомий душпастир російських греко-католиків Відня (1931-1945) та Парижу (1947-1964), о. митрат Павло Гречишкін (1898-1965), констатувавши брак у Паризькій парафії засобів на благодійництво, констатував: Це й сумне і, з другого боку, знаменне. У нашій церкві нема людей, притягнених до неї брязкотом монети (Доповідь на з ї’зді російського католицького духовенства в Римі 22-27 листопада 1950 р. – переклад мій, підкреслення оригінальне).

Де, однак, ота межа між дозволеним та грішним? Визначає її перша заповідь Декалогу: «Не май інших богів крім Мене». Якщо будуємо тотожність і єдність Церкви не на Бозі, а на інших речах (навіть самих по собі добрих і корисних) – програваємо й засіваємо зерна духовного розкладу в нутрі спільноти, котра назовні може здаватися квітучою й ідеальною.

Очевидно, з нашими вбогими статками нам далеко до того, щоби «притягати брязкотом монети». Проте нашою постійною проблемою залишається схильність до етноцентризму, до будування і формування церковної спільноти на національних началах, до розглядання і вирішування церковних питань з точки зору національного інтересу. Ця спокуса сильна тому, що ні народ сам по собі, ні любов до нього, його мови й традицій, ні обстоювання його інтересу – не є поганими речами. Навпаки, любов свого народу є християнською чеснотою, а заповідь «Шануй батька свого й матір свою» в розширеній інтерпретації розпостирається і на християнський патріотизм. Але хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той Мене недостойний (Мт 10, 37) і так само є з народом – спільнота християн, що ставила б народ вище Бога, стала б мов та звітріла сіль з Нагірної проповіді:  ні на що не придатна більше, хіба – викинути її геть, щоб топтали люди (Мт 5, 13). Пам’ятайте, що ніколи корисного для свого народу не осягнете через супротивну Божому Законові поведінку! – остерігав був колись (на жаль, з невеликим успіхом) Чесний Слуга Божий Андрей Шептицький (Пастирське послання від 14 серпня 1943 р.).  

Спокуса будувати єдність церковної громади на національному ґрунті – що апріорі виключає ідею сопричастя – веде до втрати християнської ідентичности, а це вже загроза вічному спасенню. Тому етноцентризм у Церкві виключений з фундаментальних причин. Проте він шкідливий для єдности Церкви також із чисто прагматичних міркувань. У діяспорі це простежується дуже чітко. Якщо ми основою єдности Церкви вважатимемо українство, то що з тими Її членами, які може мають українських предків, але самі вже себе українцями не вважають? Що з тими, які взагалі не мають ні краплі «української крові»? Що ж тоді з будь-якою «місійністю» УГКЦ?

У Польщі, як би ми не заперечували, зараз маємо вірних трьох основних груп 1) українців, 2) поляків, 3) лемків, які вважають себе окремим народом або членами народу карпаторуського. І, очевидно, можемо представників груп № 2 і 3 ігнорувати, можемо заперечувати їхнє існування, піддавати сумніву їхнє самовизначення, обурюватися на самі лише постулати дати їхнім мовам місце у літургійній сфері – а все це в тихій надії, що їм вкінці терпець урветься й підуть геть. Що ж, сподівання небезпідставне – багато хто давно вже пішов, а відтік людей все триває (втім, українців також). Додаймо ще тих, чийого існування й не усвідомлюємо – людей, які могли свого часу до нас прийти, але... передумали. Отже можна багато кого витіснити або знеохотити прийти. Що, однак, має такий підхід спільного з ідеєю сопричастя? Нічого, крім цього, що є він її яскравим запереченням...     

 

 

Потрібно правди й автентизму

 

Ми – Церква мала і бідна. На території сьогоднішньої Польщі двічі нас ліквідували офіційно (1839 та 1875), у міжвоєнний період практично не дали відродитися на колишніх підросійських землях, після ІІ війни провели третю, неофіційну ліквідацію (1945-1947), на щастя не до кінця успішну. Проте ніде правди діти – ми вийшли з-під жорна історії в незавидному стані. Людей у нас жменька, та ще й розсіяних. Майна трохи відзискали, якісь з того прибутки є – але значно менші, ніж потребуємо. Уміння входити в тісні зв’язки з можними цього світу (політиками, чиновниками, бізнесменами, мафіозними структурами) і полагоджувати те й се – не є, м’яко кажучи, нашою сильною стороною. На заокеанську діяспору розраховувати майже не можемо, західні римо-католицькі допомогові структури теж уже помагати не хочуть, мовляв – ви ж у ЄС, вам уже краще, а до нас уже черга бідніших стоїть... Про гроші «Газпрому» нема що й згадувати.

Внаслідок цього всього ми не можемо на релігійному «ринку» конкурувати з парафіями РКЦ, де кожен знайде собі якусь групу, кружок чи порадню – чи ПАПЦ з їхніми розмальованими церквами і оплаченими, добре вишколеними хорами. Правда, не кожна римо-католицька чи православна парафія славиться такими козирями, але багато їх таки мають. Ми – ні.  

Що ж нам залишається? Коли не можемо радикально змінити несприятливих обставин, що ними є бідність Церкви і мале число її вірних, мусимо конкурувати іншими якостями. На мою думку це мали б бути правда й автентичність у різних ділянках церковного життя.

Як до цього стреміти? По-перше, щиро намагатися, у вимірі індивідуальному та спільнотному, вести справжнє християнське життя. Ну, це завдання на все життя – християнський же ідеал такий недосяжний... На початок, думаю, слід би почати серйозно ставитися до нашої віри і моральних засад. Не зразу все зрозуміємо (а навіть далеко не все вивчимо) з догматики, напевно теж у цьому житті не станемо безгрішними. Але покінчити з підходом, що мовляв, релігія «то таке», «щось там певно є», але ж людина сучасна всерйоз вірити не буде, у церкві файно поспівати, але щоби це все брати надто поважно – то вже фанатизм тощо. Перестаньмо сидіти верхом на барикаді між Церквою Христовою і ворожим до неї світом. Киньмо тактику «Богу свічка й чортові огарок»... Не вдаваймо, що великі змагання християнства з цивілізацією смерти, яких ми свідки, нас самих не стосуються. Вони вже докотилися й до української громади в Польщі – про що добре знаємо, та поки що дотримуємося тактики страуса: голову в пісок і чекаємо, може само собою перейде...

По-друге, якщо ми вже не хочемо бути літеплими християнами, то й припинім бавитися в практикування візантійського обряду. В наших умовах, звичайно, практикувати його цілісно нелегко – а годі домагатися неможливого. Але тут не про об’єктивні обмеження йдеться, а про наше лінивство й поверховість. Стараймося поважно ставитися до нашої духовної спадщини і жити, а не бавитися нею.

По-третє, будуймо культуру правди, щирости й відкритости в нашій Церкві. Нехай священнослужителі ніколи не наважуються брехати своїм вірним (іншим теж). Часом, звісно, не все можна сказати – але промовчати чи відмовити у відповіді, посилаючися на обов’язок дотримання секрету це одне, а безсоромно брехати – зовсім інше. Покиньмо пусте фразерство й «церковну пропаганду успіху» з її культом усякої фікції!

Окреме місце слід присвятити «підробкам» культури правди, щирости й відкритости. Почнімо тут з обширної цитати. Блаженний священномученик Омелян Ковч у своїй відомій книжці Чому наші від нас утікають? (першодрук: Львів 1932) писав на тему проповідництва (але багато в чому це можна віднести й до інших ділянок праці духовенства) м. ін. таке:

 

Мабуть, кожний проповідник хотівби, щоби ті, що його слухають, його полюбили а не зненавиділи. – Коли ж він цего хоче, то насамперед сам мусить любити цих, яким проповідає і з любовю до них говорити.

Подібно, коли є більше струн настроєних на різні тони, дасться чути якийсь голос, то задрожить з них тільки ця, якій цей голос підходить під тон, інші будуть мовчати. Так і в кожному чоловіці є утаєні різні добрі й лихі норови, а ресонує цей, який почує собі подібний із зовні. Тому, коли промовимо до нього любовю – відізветься любов, промовимо ненавистю відізветься ненависть, промовимо гордістю відізветься гордість, а промовимо покорою відповість покора. Тут не здурить, бо це сказатиб так, фізичне право.

Отже, властиво, що представляє собі цей проповідник, що своєю авдиторією прямо бридиться, або ще до цього визиває її в проповіди від хама, сволочі, худоби ітд., не вже ж він думає, що переверне порядок фізичних правил догори корінням? Марна надія. – Навіть, щоби й не вжив цих так драстичних слів, а щоб свою неохоту до авдиторії закрив плащиком солоденьких слів, то однак дух маси інстинктовно прогляне й цю заслону, пізнається, на фарбованих лисах, гідно оцінить і відповість ще більшою погордою та ненавистю, бо збірною, чим він її в своїм серці вилеліяв.

На це не порадиші “Якою мірою міриш, такою буде тобі відмірено”. І знову по літах, такий проповідник іритується. Мовляв: “Колиб я був стільки літ до стіни говорив, бувби виговорив діру, а цих не можу зрушити”!

Ні – ні! – Це помилка, зрушив і то добре, бо загнав по шию в багно ненависти, не тільки до себе, але й до всего духовенства, а може й до обряду, а навіть й до віри. І тільки треба, щоб будьхто з’явився тепер в парохії, і тільки свиснув, а ціле стадо напевно в перегони піде до нього – оставляючи свого “краснорічивого” пастиря. Подібне діється і з катехитами. Як катехит не є добрим та сердечним батьком, що разом з дітьми сміється і плаче, якому, якто кажуть, діти на шию вішаються, а “великим вченим”, “солідним і справедливим педагоґом”, а до того ще й “капралем”, або ще не дай Боже і їх “шпіцлем” то напевно виховає цілу фалянґу атеїстів і найгірших ворогів церкви. (Таке вже бувало).

Як парох хоче, щоб його проповіди мали вплив, мусить своїх парохіян любити, – любити і ще раз любити і бути для них вирозумілим. Він може їх тоді навіть ганити, але так, щоби рука била, а серце плакало. Тоді байдуже, чи буде ця проповідь після всіх правил реторики, чи будуть цитати Св. Отців, чи будуть там високопарні звороти, хоча et illa sunt non ommittendа [«і цих речей не слід занедбувати» – П.С.], однако ця проповідь зайде глибоко в серця його вірних і дасть стократний плід любови.

І не буде жертви якоїби не принесли парохіяни для такого пароха, коли він найдеться в потребі.

(цит. за вид. 2, Львів 2006, с. 97-98)

Наш Блаженний отже ставить тезу, що неавтентичність душпастиря завжди буде вірними якось відчута. Хай лише на підсвідомому рівні, але все ж таки. Проте слова ці, загалом слушні й глибокопроникливі, у наші часи мусять супроводжуватися певним вагомим застереженням.

Наші часи – епоха всюдисущої реклами й піару (від англійського терміну Public Relations в скороченні PR). Найважливіше зараз – успішно продати: товар, послугу а то й себе самого, напр. як кандидата на бажане робоче місце. Реклама й піар вийшли вже давно на такий рівень професійности, що їм необхідно стало користуватися здобутками психології.

І тут криється велика небезпека. З одного боку ясно, що Церква мусить «іти в ногу з часом» і деякі елементи реклами й піару використовувати в своїй діяльності. З другого ж – це породжує страшну спокусу: сягнути в душпастирській діяльности до професійних засобів психологічної маніпуляції людьми. Приклад деяких сект показує, що це можливе і результати можуть бути імпозантними з точки погляду психоманіпулятора. Але з точки погляду християнського персоналізму, на якому так наголошував св. Іван Павло ІІ – це неприпустиме, навіть якщо робиться теоретично з доброю метою. Чи однак усі католики – а навіть духовні особи – є щирими і переконаними персоналістами? Ясно, що ні. Таким чином, крім звичайної облуди, що про неї писав був 1932 року парох Перемишлян, загрожує Церкві також професійна психоманіпуляція з боку людей, що мають в тій же Церкві якусь форму влади над іншими (це стосується не лише духовенства, але й напр. світських лідерів різних мирянських спільнот і рухів). І тут навряд чи поможе звичайна природна внутрішня чутливість, на яку так покладався Блаженний. Звичайно, люди з психологічною освітою, а тим паче з практикою в цій ділянці – досить надійно застраховані, бо ж уміють розпізнати різні види маніпуляційних технік (ба, навіть часом і вказати, з якої книги маніпулятор того чи сього навчився). Але вся решта легко може піддатися  впливу маніпулятора. Завдяки цьому його діяльність може тривати довго, а нанесені спільноті збитки можуть бути у рази більші, ніж у випадку звичайного лицеміра. Куди боліснішим буде й само розвіяння ілюзій...

Друга загроза культурі правди, щирости і відкритости криється в наявній у Католицькій Церкві тенденції йти за «модою», яка встановлюється «лінією» актуального Римського Архиєрея. Зараз маємо Папу Франциска з його «лінією» відкритости до вбогих і взагалі мирян, заохотою до простоти і невибагливости в житті духовенства тощо. Ця «лінія» в якомусь фрагменті перегукується з постулатом культури правди, щирости і відкритости. Це з одного боку дає певну підтримку цьому постулатові з боку верховної влади Вселенської Церкви, з другого ж загрожує тим, що правда, щирість і відкритість бужуть практикуватися власне в рамках поверхової моди, для підкреслення вірности «лінії понтифікату», тобто – для «галочки». І, очевидно, рівно доти, доки не прийде новий Папа з новою «модою».   

Підсумовучи цей розділ – правда, щирість, автентичність, відкритість це ті козирі, котрі ми можемо з поміччю Божої ласки випрацювати (бо не коштують вони ні ґроша) і завдяки яким на «релігійному ринкові» Польщі не будемо відомі лишень як мала, розпорошена й бідна спільнота. І коли прийдуть труднощі й утиски (а вони прийдуть неминуче), стоятимемо більш вневнено, ніж ті, що свого часу поклалися були на «панську ласку» й матеріяльні добра.

  

 

 

Шанувати власну церковну історію

 

Що таке спільнота? Чи це тільки я, Ти, моя дитина, Твоя сусідка, наш парох і т.д., тобто люди, які живуть тут і тепер? Такою можна її бачити – обмеженою до «тут і тепер». Та ця оптика грішить проти істини – ми ж, ці які є зараз, не появилися на пустому місці. Навпаки, у нас є попередники, корені, спадщина. Та й зникнути безслідно теж би не хотілося...

Отож спільнота, а особливо церковна, включає крім сучасників також предків-попередників та потомків-наступників. Про других нам треба думати, таким чином керуючи церковним кораблем, щоб його не розбити, щоби наші нащадки теж могли плисти на ньому до Царства Божого. Перших же слід нам вивчати, шанувати, творчо розвивати їхній досвід (тобто наслідувати те, що було правильним і залишилося актуальним, а оминаючи все помилкове і безнадійно застаріле). Треба теж дбати про матеріяльну й інтелектуально-духовну спадщину, що від них залишилася.

Хтось скаже – а чи так зовсім у нас зле з тим шануванням історії? А може навіть цього в нас забагато? Може ми більше живемо історією, ніж сучасністю, занедбуючи турботу про нинішній і завтрашній день?

Відповім: і так, і ні. Бо й справді життя УГКЦ в Польщі (як і організованої української громади) часом здається таким, що все крутиться навколо чергових річниць – зокрема акції «Вісла», але не тільки. Працюють і видають свої дослідження історики (причому здебільшого поляки або українці з України – але їхні здобутки ніхто нам не забороняє вивчати). Василіянська провіція видає „Bazyliańskie Studia Historyczne”. Багато зроблено перемиським середовищем для збереження пам’яті про минувшину Перемиської єпархії. Парафіями і фундаціями врятовано ряд пам’яток церковної архітектури.

Це один бік медалі. Але є й другий. Бракує в нас поглибленої рефлексії на тему церковної історії й ніхто в лоні Церкви такої рефлексії не стимулює – а без неї історія ніяк не може зіграти ролі «вчительки життя». До історії звертаємося при нагоді відзначення річниць, а це не сприяє ні глибинному переосмисленню, ні критичному підходові. Недостатньою є теж історична формація питомців – і це саме, тільки з іще більшою силою, треба сказати про постійну формацію священиків. Ставлення до минулого Холмської єпархії (хоча її територія в кордонах ХІХ ст. з самим Холмом входить до нашої Митрополії) в нас радше байдуже, особливо якшо співставити його зі стосунком до традицій перемиських.

Ці всі недоліки відбиваються негативно на формуванні історичної свідомости нашої спільноти і таким чином погано впливають на неї. Дозріла церковна спільнота має рефлектувати над своїм минулим, позаяк це дає їй розуміння глибинних причин нинішніх явищ і процесів, почуття закорінености і зв’язку з попередниками, можливість засвоювати досвід тих же попередників (і позитивний, і негативний). Рефлексія має теж обнімати церковну історію всієї нашої території, отже як історичної Перемиської єпархії, так і єпархій положених північніше – Холмської, Володимирсько-Берестейської, Київської митрополичої (в рамках нинішніх кордонів), бо ж мати владу на території, а водночас ігнорувати її традиції – це підхід окупанта, а не законного володаря.  

Коли вже мова йде про історію, не можна не заторкнути більш загальної проблеми – браку в нас власного інтелектуального осередку.

 

 

Для чого нам інтелектуальний осередок? Дослідження – винаходження ідей – популяризація

 

Одним з найбільших і найприкріших недоліків в житті УГКЦ в Польщі після 1989 року є повна незацікавленість наукою та формуванням інтелектуального середовиша. Це ж саме стосується зрештою й освіти, адже після 1989 року жодна єпархія, парафія чи чернеча спільнота не спромоглася заснувати найменшої шкілки, а навіть садочка. Можливо, вважали достатнім існування публічних учбових закладів з українською мовою навчання – а може й боялися, у випадку заснування власної школи, закидів у діленні громади за конфесійною ознакою чи діянні на шкоду світському шкільництву з українською мовою навчання? Якими не були б причини, жодної греко-католицької школи ніде у Польщі не створено. Єдиним, причому дуже світлим, винятком рясніє Регентський Інститут в Перемишлі, роль якого в літургійному (а отже і церковному загалом) житті надзвичайно цінна. Це, однак, установа дуже специфічна, яка спирається повністю на нестаціонарну форму навчання і, хоча дає випускникам не лише стисло музичну формацію, все ж таки не може вважатися науковою чи академічною. Ані, звичайно, загальноосвітньою.

Початки були начебто обнадійливі: у 80-их рр. при Церкві почала гуртуватися інтелігенція, якій затісно було в рамках (самого лише) УСКТ. Були там і представники наукового світу. Отці василіяни, видаючи «Церковний календар», намагалися стягнути туди цікавих авторів, таким чином творилися якісь паростки інтелектуального середовища. Відтак заініціювали появу першого числа «Василіянських наукових зошитів», які потім продовжили існування під патронатом Кафедри української філології ВУ, вже як «Варшавські українознавчі зошити». О. д-р Богдан Прах як парох Ярослава заснував Наукове товариство ім. єп. Григорія Лакоти, яке однак завмерло після виїзду засновника з Ярослава. Певні надії давали мирянські ініціятиви, як Українське християнське братство св. Володимира з Ґданська чи Фундація св. Володимира з Кракова. Величезний потенціял був у середовищі «Свічада» (самвидавного часопису і видавництва) і він єдиний розвинувся був знаменито, проте вже... в Україні.

Як бачимо з того переліку, цікавих середовищ було декілька, мали вони різний характер і потенціял – але одне спільне: не появилися з єпископської ініціятиви. Спершу це було неможливим, бо не було єпископа. Звичайно, мріялося тоді, що після отримання довгожданного «свого владики» все в Церкві стане на свої місця. Ба, навіть 1990 року, вже будучи розчарованим, п. Богдан Гук ще бачив можливою і потрібною появу в Польщі світських осіб, що були б на «церковному штаті» й допомагали б організувати культурну діяльність («Зустрічі» № 5-6/1990, c. 5). Що ж, сьогодні сама навіть думка, що Церква, яка ледве спроможна забезпечити власну базову діяльність, могла б ще й бути меценатом української культури, беручи «на штат» світських її аніматорів – може викликати щонайбільше гірку посмішку...      

На жаль, не здійснилися не тільки ті розбурхані надії на культурний меценат. Ієрархіячний провід Церкви не ініціював створення власного інтелектуального центру в жодній з можливих форм – навчального закладу, товариства, інституту, науковго (чи хоча б науково-популярного) часопису. Конференції з нагоди річниць, передруки маґістерських праць випускників семінарії у «Перемиських Архієпархіяльних Відомостях», співпраця і певного роду патронат над перемиським середовищем і т.п. речі – всі вони корисні, але не тотожні створенню власного інтелектуального осередку.

Які причини цього? Звичайно, сама поточна адміністрація церковним організмом, який перебував і перебуває у скрутному становищі (бідність, розпорошення вірних, тепер ще й іміграція з її потребами) – займає час і увагу. До того ж іще доходить постійна фінансова скрута, яка не дозволяє думати про щедре фінансування амбітних проектів. Плюс існування доволі вже потужного центру в Україні (УКУ і не тільки) – плодоносить спокусою думати, що інтелектуальним центром буде для нас Львів, звідтам черпатимемо соки всілякої мудрости, а нам у Польщі тим займатися не треба – з нас достатньо мати й обслуговувати мережу парафій.

З цим, на жаль, не можна погодитися. Роль УКУ і взагалі львівського (чи львівсько-київського) центру для нас безцінна, проте якшо ми думаємо про себе як про повноцінну частину УГКЦ митрополичого рангу – то не можемо себе принципово обмежити до ролі пасивного споживача їхньої продукції. Навпаки, якщо серйозно думаємо про УГКЦ як глобальне сопричастя, то й мусимо розуміти, що і від нас очікується внесок в інтелектуальне життя всієї УГКЦ. Не щоби зі Львовом-Києвом конкурувати, але щоб співпрацювати й доповнювати їхні труди і надбання – нашими.

Яка роль інтелектуального центру? Перший аспект – це наукова діяльність, дослідницька робота. У нас є своя унікальна спадщина та всій унікальний досвід. Правда, наше минуле не від учора вивчають історики та історики мистецтва (польські й українські), теоретично могло б здаватися, що й далі можемо залишити їм цю справу. А що наприклад зі спадщиною богословської та канонічної думки? Що з богословським осмисленням досвіду УГКЦ в Польщі? Теоретично й це можемо віддати в руки хоча б того УКУ. Але чи не варто було б самим постаратися?

Аспект № 2 – це винаходження нових ідей для нашого «крайового вжитку». І тут уже складніше. Закордонні або чужі дослідники нам тут не поможуть, бо тут треба бути «в нашій шкірі». Та й дослідник не те саме, шо й винахідник. Ми ж самі, коли не будемо закорінені в дослідженнях, не зможемо й повноцінно служити винахідниками ідей. Бо ж у такому організмі, як Церква, нові ідеї все ж таки мають виходити органічно з давніших джерел. Інакше загрожує нам щеплення на нашому дереві рослин з зовсім іншого клімату й інших земель, отже гібридизація нашої ідентичности.

Нарешті ж – аспект № 3, тобто популяризація. Це той аспект, в контексті якого найбільш яскраво кидається у вічі потреба певного інтелектуального центру. Бо навіть якщо дослідження зроблять за нас інші, ідеї винайдуть теж інші – то все ж таки ніхто за нас не проведе популяризаційну роботу. Візьмім найпростіший приклад – в Україні вийшло чимало добрих матеріялів (книжок, брошур, буклетів, фільмів), які популяризують наше літургійне життя. Але ж ніхто за нас їх на польську не перекладе! Я вже не згадую про це, що існують цілком конкретні можливості створення власної містагогійної літератури «крайовими» силами. Але серйозного зацікавлення ними й адекватної підтримки – нема...

Звичайно, Церква може «якось» жити без власного інтелектуального осередку, досвід нашого 30-ліття (1989-2019) підтвердив це. Ніхто ж і не каже, що створити його було б у нас легко, адже і людей, і грошей у нас мало (правда, не всі форми існування такого центру є однаково витратними). Але не зробити навіть серйозної спроби – сором та й годі. І велика на майбутнє небезпека для подальшого існування нашого сопричастя. Бо молоді покоління, що підростають, не задовільняться поверховими відповідями на свої питання й сумніви. А підготувати відповіді без власного інтелектуального центру буде нам куди важче.

 

Відкритість на реальних людей

 

Основна з людьми проблема ось яка: вони завжди не такі, як треба. У наших же церковних умовах, крім недоліків спільних усім представникам виду Homo sapiens, вони ще мають свої специфічні «мінуси». Ті з Польщі – «які вони ополячені», а ті з України – «совєтизовані». Лемки – «взагалі невідомо хто вони і чого хочуть.» Ці не так моляться, ті не так хрестяться...

Що ж – така діяспорна дійсність. Мабуть тільки в деяких сільських чи містечкових парафіях маємо до діла з людьми одієї національности, однієї мови (говірки), однієї культури (регіональної) і однієї цивілізації (тобто без цивілізаційних різниць між вихованцями б. СРСР та «пост-совку» і б. ПНР та пост-ПНР). А деінде – народ Божий строкатий і на те ради нема.

Єдиний тут вихід – відкритість на людей таких, якими вони є і яких посилає нам Всевишній. Не обманюймо себе – не буде інших, «кращих», «акуратніших», «таких, як треба». Усвідомім собі, що за кожного з них був розп’ятий наш Божественний Спаситель і з кожною людиною в парафії, яка приймає Таїнство Євхаристії, ми єднаємося в один організм, в одну причасну спільноту, де наріжним каменем сам Ісус Христос (Еф 2, 20).

 

Соборно-синодальний вимір

 

Як уже написав, надіюся що незабаром наша Митрополія матиме трьох єпархів і таким чином на чолі УГКЦ в Польщі нарешті стоятиме колегіяльний орган – Синод Єпископів цієї ж провінції. Надіюся, що зможе він відтак колегіяльно працювати. Можливо, з часом вдасться відмінити другий параграф 15 артикулу типового Статуту митрополії Української Греко-Католицької Церкви, згідно з яким Митрополичий Синод не наділений законодавчою владою в УГКЦ. Це правильна розв’язка для України, де вже існують два внутрішні рівні законодавства – єпархіяльний і крайовий, за який відповідає Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства (до якого входять всі архиєреї УГКЦ з України). У тій ситуації посередній щабель законодавства – в маштабі окремих митрополій, що їх в Україні є 4 – може справедливо вважатися зайвим. Але не в країнах діяспори, де законодавчі повноваження потрібні Синодам Єпископів митрополій (там, де є митрополії) саме для того, щоби проголошувати закони для УГКЦ в даній країні!

Проблема «соборности» не зводиться однак до Синодів чи Соборів. Вона стосується також різного роду колегіяльних тіл у Церкві, які мають деколи певні владні, контрольні чи консультативні повноваження, найчастіше ж однак їхня роль чисто дорадча; це перш за все єпархіяльні та парафіяльні ради (душпастирські й економічні). Тут важливо, щоби вони дійсно існували й працювали, причому працювали колегіяльно, тобто на спільних зборах. Щоби єпископи і парохи ставилися до цих рад і її членів, все маючи перед очима вчення Церкви про царське священство всіх вірних. Щоби й самі члени тих рад також мали це не увазі, тобто ставилися відповідально до свого дорадчого служіння та добачували потребу довчатися з церковно-релігійної проблематики.

Спільна, повна пошани з обох (усіх) сторін, відповідальна праця в колегіяльних органах є безперечно дуже надійним засобом зміцнення єдности наших спільнот. 

 

 

Матеріяльний вимір сопричастя – «один одного тягарі носіть» (Гл 6, 2)

 

Тема церковних фінансів заслуговує окремої статті й не виключаю, що колись таку статтю напишу. Мені здається, що в контексті єдности-сопричастя слід наголосити на двох моментах.

Перший: у цьому сегменті церковних прибутків, який становлять пожертви вірних, слід нам рухатися в напрямку від релятивно скромних (хоча в нас і так щедріших, ніж у римо-католиків) щонедільних пожертв «на тацу» та значно більших пожертв з нагоди «требних відправ» і душпастирських відвідин («коляди») - до систематизованих внесків (мабуть щомісячних, бо в такому ритмі в Польщі виплачуються зарплати й пенсії) від окремих вірних чи родин. Розмір таких внесків – справа дискусійна. Напр. лютерани в Польщі мають внески у розмірі 1 % прибутку (причому люди вбогі чи студенти звільнені з оплачування внесків). Чимало невеликих протестантських громад другої чи третьої реформаційної хвилі, так званих євангельських християн чи харизматів, дотримується старозавітніх положень про десятину. Партикулярне право У(Г)КЦ в США приписує 4-5 % прибутку як основну ставку внесків мирян на цілі релійгійної та харитативної діяльности Церкви, причому слід розуміти, що це не стосується дуже бідних, які можуть віддавати менше (а то й не платити взагалі), та дуже багатих, які б мали віддавати більше (див. Pastoral Guide of the Ukrainian Catholic Church in the United States of America,  ст. 174).   

 Безсумнівно, така система вимагала б повної прозорости церковних фінансів перед вірними. Зрозуміло, що означала б також перехід у ділянці винагороди духовенства від системи індивідуальних пожертвувань конкретному священнослужителю за відправу Літургії, служіння св. Таїнства чи іншого чину з Требника (що хоч-не-хоч навіває асоціяції з господарською діяльністю в сфері послуг) до стабільних (хоча не конче високих!) зарплат.

Така система не нова і не чужа Католицькій Церкві у різних країнах. Та й у самій Польщі в лоні Єпископату кілька років тому (на фоні вісток про близький уже кінець т.зв. Церковного фонду і перехід на систему «1 % - чи менше – від податку») велися цікаві дискусії на тему реформи фінансів у подібному дусі. Втім, система зарплат для душпастирів (пожертвування й далі даються, але потрапляють на спільний рахунок) існує вже в Опольській єпархії РКЦ.

Думаю, що не треба пояснювати, який позитивний вплив могла б мати така система фінансів для будування відчуття спільноти в наших церковних громадах.

Це – про місцеві громади (парафії) та їхніх душпастирів. На цьому однак питання не закінчується, адже крім окремо взятої парафії в Церкві існують як структури вищого рівня (єпархія, митрополія, Патріярхія УГКЦ в Києві, Римський Престіл), так і паралельні. Щодо перших – то тут уже налагоджена система парафіяльних внесків «вгору»; бажалося б лише, щоби адресати тих фінансових потоків навчилися розраховуватися перед своїми донорами, принаймні в межах УГКЦ. Поки що напр. за станом на 14 листопада 2019 р. на сайті Пасторально-Місійного відділу Патріяршої курії поміщено найновіший і єдиний водночас звіт Фонду «Андріїв гріш» за рік... 2013, датований чомусь 9 жовтня 2013 р. (див. http://pmv.ugcc.org.ua/pro-nas/spivpratsya-z-fondom-andrijiv-grish/zvitnist.html ). Як на Церкву, що в Україні проголошує себе оплотом і вчителькою європейських цивілізаційних стандартів, це трохи, м’яко кажучи, негарно. Але це на найважливіше. Питанням більшої ваги для мене є створення механізмів допомоги чисельніших і заможніших спільнот громадам меншим і біднішим. У митрополичій єпархії існувала колись збірка на Фонд братньої допомоги – «таца» з другого дня Великодня й Різдва. Від кількох років ця збірка змінила адресата – ним стала наша духовна семінарія, у зв’язку з суттєвим зростом коштів перебування там семінаристів. Проблема дуже бідних парафій від того однак не щезла. Очевидно, треба пам’ятати й те, що коли наші бідні – дійсно бідні, то наші багаті – не такі то вже й багаті, на жаль. Можливо, якимсь виходом був би своєрідний «патронат» парафій багатших над найубожчими, як це колись запроваджено в Україні, де галицькі парафії приймали «патронат» над бідними парафіями екзархатів Східної України? Позаяк найчастіше більші та багатші парафії у нас на півночі й заході, а малі й бідні на рідному південному сході РП – такий патронат міг би бути ще однією формою якщо не «повернення» на землю предків, то хоча активної участи в її теперішньому церковному житті. Формальною трудністю буде тут необхідність співпрацювати понад єпархіяльними кордонами, особливо якщо зміна єпархіяльного поділу полягатиме у проведенні такого кордону між північними та південнми протопресвітератами нинішньої митрополичої єпархії. Але це трудність, яку можна побороти.

 

 

ЗАКІНЧЕННЯ

 

Мої роздуми на тему нашого тут церковного сопричастя далекі напевно від вичерпности. Не про всі перешкоди й небезпеки я згадав, запропонував далеко не всі можливі засоби скріплення. Гадаю однак, що проблеми, про які згадав, варті не лише моєї уваги.

 

                                                                                   диякон Петро Сивицький

 

Zgromadzenie z roku 2014 - refleksje uczestnika

Poniżej wklejam artykuł w języku ukraińskim, poświęcony Zgromadzeniu UKGK w Polsce (Przemyśl, 2-4.X.2014), opublikowany pierwotnie w Kalendarzu Błahowista za 2015 r., s. 128-151.

                                     Собор 2014 року – рефлексії учасника  

ВВЕДЕННЯ

                    З 2 по 4 жовтня 2014 року проходив у Перемишлі спільний Собор обох єпархій УГКЦ у Польщі. Став він мабуть найбільш знаковою подією минулого року в житті нашої церковної спільноти. Кваліфіковану оцінку можна буде йому дати щойно через декілька років, коли виявиться, що з цього Собору в нас залишилося, які постулати-постанови було введено в життя, яких (і чому) втілити не вдалося та які для УГКЦ в Польщі наслідки від першого і другого. Адже значення кожного церковного собору проявляється повністю щойно у т.зв. рецепції – тобто в процесі введення постанов у реальне церковне життя, без чого найкращі навіть постанови стають лише набором гарних побажань. Та вступну оцінку самого Собору можна дати вже тепер – ураховуючи його підготовку, проведення, постанови. У випадку нашої Митрополії очевидним контекстом для цієї оцінки є попередній Собор, проведений у тому ж Перемишлі з 14 по 16 березня 2002 року.

ЩО ТАКЕ «СОБОР»?

                   Поки почнемо порівнювати й оцінювати, нагадаймо собі, що це таке «єпархіяльний собор». На жаль, Кодекс Канонів Східних Церков – крім вселенських соборів – знає у Церквах патріяршого устрою лише два рівні «соборування»: єпархіяльний і всецерковний (патріярший). Місця для соборів митрополій патріяршої Церкви не передбачається. В умовах Польщі ми отже змушені проводити «спільний собор двох єпархій», що є юридично дивовижною, та з практичної точки зору дуже раціональною для нас розв’язкою.

                  Український текст ККСЦ знаходиться в інтернеті (http://old.ugcc.org.ua/CCEC/CCEC-toc.html), тут у додатку № 1 наводжу канони 235-242, які регулюють проведення єпархіяльних соборів. Якщо ж ідеться про реальний стан справ, єпархіяльні собори, зокрема в УГКЦ, перебувають на стадії формування своєї ідентичности і завдань. Чи собор має бути «дорадчим органом єпископа» (тобто: «єпископ окремо, собор окремо») чи являти собою повноту місцевої Церкви, де єпископ не «над собором», а «на соборі» (що не заважає ні його головству, ні монополії на вирішальний голос)? Чи собор мав би виконувати перш за все законодавчі завдання, чи бути радше таким собі дискусійним форумом, де б церковні «низи» могли висловити свої думки і побажання? Чи у виконанні законодавчої ролі сам собор мав би випрацьовувати законопроекти, а єпархіяльний єпископ їх затверджувати (або ні) – чи ініціятива мала б належати пастиреві єпархії? Якщо єпископ і так має всю повноту законодавчої влади, то навіщо взагалі єпархіяльні собори?

                   Мої особисті погляди на це питання я висловив у статті Współczesne ustawodawstwo partykularne Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego w Polsce (у книзі Prawo ukraińskie. Wybrane zagadnienia, red. M. Bartnik, M. Bielecki, J. Nikołajew, Lublin 2013, c. 285-311). Мої висновки можна також прочитати на ruthenus.blogspot.com (допис від 1 січня 2014). Вважаю, що ближча нашій традиції модель «єпископа на соборі», а не єпископа відокремленого від собору. З двох соборних моделей, «законодавчої» та «душпастирської» (читай: дискусійно-конференційної), однозначно волію першу. Зважаючи на те, що собор це кількаденне зібрання людей, які не мають навиків спільної «парламентської» праці - годі від них очікувати опрацювання за цей час законопроектів. Отож законопроекти мали б опрацьовуватися раніше єпископом (на практиці: експертами у порозумінні з єпископом) і ним же вноситися на собор. Законопроекти мали б бути виявом душпастирської програми єпархіяльного єпископа, який повинен таку програму мати і водночас уміти для опрацювання її деталей та конкретів організувати собі відповідне коло співробітників. Таким чином, «затверджування» законів чи постанов ПІСЛЯ собору втратило б сенс. Такий режим праці (цілком згідний з кан. 240-241 ККСЦ) не виключав би також ініціятиви «низів»: чи то у формі індивідуального вношення проектів до єпископа на етапі підготовчих праць, чи на самій сесії. Ідеалом було б поділити праці собору на дві сесії, «робочу» і «урочисту», розділені відповідним проміжком часу. На першій дискутувалися б проекти єпископа і вносилися б проекти «низів» - на другій же оголошувалися б урочисто як закони пропоновані єпископом (з евентуальним урахуванням поправок «низів», якщо б єпископ визнав це доцільним), так і апробовані єпископом проекти «низів» (відредаговані, якщо треба).

                  Хтось запитає: якщо це має бути в основному єпископська ініціятива, то навіщо взагалі гратися в якісь собори? Адже достатьо тут самого єпархіяльного архиєрея з його дорадниками і експертами! Навіщо тягнути з усієї єпархії чи країни десятки людей? З трьох причин:

1) спільне читання і обговорення нових законів покращує оту славну рецепцію (це важливо зокрема для духовенства);

2) дискусія над проектами дає пастиреві єпархії нагоду почути голос «низів», яких представники можуть напр. слабше знати богословсько-канонічні тонкощі, але як знавці реального життя підсказати, які проектовані постанови саме з цієї «низової» перспективи сумнівні чи нереальні;

3) з еклезіологічної точки погляду на соборі проявляється, завдяки репрезентації всіх станів вірних, повнота місцевої Церкви. Тому-то, хоча і на соборі тільки єпархіяльний єпископ має вирішальний голос, то все ж таки «єпископ на соборі» це щось більше ніж сам лише єпископ. Особисто вважаю, що в церковному праві закони проголошені єпископом на соборі повинні відмінятися тільки на іншому соборі (або вищою владою даної Церкви), але не самим лише єпископом.

                      

                 КОНТЕКСТ ПОПЕРЕДНЬОГО СОБОРУ

                  Собор 2002 року був запереченням цих принципів. На ньому, начебто на якійсь конференції, виголошувалися доповіді – законопроекти не вносилися. Проводилися дискусії, в яких далися чути різні думки, але голосування відбулися тільки в справі прийняття кінцевого комюніке та обрання післясоборних комісій, які мали щось випрацювати на основі доповідей, думок з дискусії, та цього ж комюніке. Тільки комюніке можна вважати голосом собору, проте з цього голосу нічого не виникало. Комюніке описувало хід Собору, напр. що учасники обговорювали питання календаря і дотримувалися різних поглядів на цю тему. Яка позиція Собору, як такого, випливає звідси? Ніяка, звичайно.

                      Покликані на соборі комісії однак працювали – з 2002 по 2004 рік ухвалено ряд законопроектів, які були (з одним характерним винятком) прийняті, хоча не без змін, єпархіяльними єпископами. Сформульовано також (принаймні у комісіях екуменічній, душпастирській та літургійній митрополичої єпархії) ряд постулатів адресованих правлячому архиєреєві. Проголошені 7 січня 2005 року закони (осінню 2002 р. раніше проголошено статути парафіяльних душпастирських і економічних рад) не були поганими – навпаки, у певних положеннях напр. Тимчасовий устав про формування і служіння дияконів та церковнослужителів випереджував пізнішу третю редакцію американського закону РКЦ про дияконів. Але біда їхня полягала в тому, що за цими законами не стояли ні «низи» (які не брали участи в їхньому творенні), ні «верхи», яким ці закони (може поза статутами рад) неначе підкинуто збоку. Неначе на глум у деяких публікаціях названо ці закони «рішеннями Собору», хоча жоден собор і на очі їх не бачив.

                    Таким чином, Собор 2002 року можна назвати «собором змарнованих шансів».

                       СОБОР 2014 РОКУ – ЯКІСНА ЗМІНА В КРАЩИЙ БІК

                  Як учасникові обох Соборів, приємно мені відзначити значний якісний прогрес у проведенні Собору 2014 року. Прийнято принцип, що соборні доповіді мають включати конкретні постулати і бути готовими за місяць до Собору, щоби могли їх раніше отримати всі делегати.  Таким чином, хоча не внесено проектів законів, то все ж таки делегати отримали матеріял для роздумів і, відтак, голосування, яке проходило в останній день. Отже на цей раз ми маємо дійсно до діла з РІШЕННЯМИ СОБОРУ (які, проте, в однй з публікацій названо чомусь «ПІСЛЯсоборними постулатами»). Звичайно, прийняті в голосуванні «постулати» підлягали переглядові та затвердженню правлячими архиєреями. Затверджені 12 листопада обома єпархіяльними владиками УГКЦ в Польщі постанови публікуються нижче як додаток № 2. У додатку № 3 подається уривок з декрету про затвердження, в якому описується процедура практичного введення в життя окремих постулатів, адже деякі з них не належать до компетенції ієрархів нашої Митрополії, деякі адресовані прямо Патріяршому Собору УГКЦ тощо. Варто прочитати обидва додатки.

                  Чи все на Соборі було гаразд? Звичайно, ні. Залишаючи на боці мої погляди на законодавчу функцію собору (а зокрема «єпископа на соборі»), все ж таки мушу запримітити, що роль «редакційних» груп відбігала від тієї, яку передбачивала встановлена раніше процедура. Це не були «по 2 особи з єпархії» призначені  для допомоги доповідачеві в редагуванні пропозицій для пленарного голосування, тільки групи нераз і кільканадцяти людей, зацікавлених даною тематикою (напр. літургійною), які за власним бажанням брали участь у засіданнях і принаймні в одній з груп привласнили собі компетенцію не тільки редагувати, але й цензурувати пропозиції постанов – тобто взяли самочинно на себе роль аналогічну до ролі парламентських комісій. Це, на жаль, призводило до марнування часу, якого і так було обмаль (Собору потрібен був би хоча один додатковий день) – а й у надійній редакції пропозицій постанов не помагало. Правда, велися дискусії, які були продовженням (нераз і до пізних нічних годин!) дискусій пленарних. У цьому дехто з учасників і бачив позитив. Я ж особисто волів би призначити більше часу якраз на дускусії пленарні, а редакційну працю бачити суто редакційною – без відкидання окремих постулатів, що не дало нагоди повноті Собору розглянути їх та прийняти чи відкинути в загальному голосуванні.

                 Питання, яке має появитися у контексті Соборів майбутнього, звучить: чи черговий Собор зможемо провести ще краще – і чи зможемо його провести з власного (тобто місцевого єпископату) рішення? Як досі, обидва Собори проводилися тому, що так розпорядився Синод Єпископів усієї УГКЦ...  

                                       НАПРАЦЮВАННЯ СОБОРУ

                              Позаяк публікуються вони в додатку № 2, детальне обговорення їх не мало б сенсу. Та й місця не вистачило б на це. Мені особисто дуже приємно, що серед постулатів прийнятих на Соборі та затверджених Владиками знайшлися й ті, за які я змагався часом і кільканадцяь років – як напр. привернення первісного тексту Символу Віри, без додатку «і Сина» у словах про походення Св. Духа. Я безуспішно вносив таку пропозицію на Патріяршому Соборі 1998 року, відтак у післясоборних комісіях тут у Польщі (2002-2004). Тепер, надіюся, справа діждеться завершення. Тішить і це, що нарешті в постановах Собору помічено проблеми лемків та вірних польської мови. Як без того можна б узагалі говорити про будь-яку «місійність» нашої Церкви? Правда, поки що ця відкритість проявляється на рівні конкретних рішень у справі перекладів, призначення синкела у справах лемків тощо. Нема ще готовності поставити справу принципово, визначити офіційно, в якому сенсі наша Греко-Католицька Церква є Українською, які з цієї назви можна робити практичні висновки, а яких ні. До причин цього стану, корені якого добачаю в акції «Вісла» і її наслідках, вернуся нижче. 

                              Тішить мене й це, що в прийнятих і затверджених постулатах знайшлося місце для устроєвих питань: виправлення юридичного статусу УГКЦ в Польщі, реорганізація єпархіяльного поділу, що дасть можливість створення митрополичого синоду єпископів (про це я писав у ruthenus.blogspot.com 29 серпня 2012 і 3 вересня 2014), створення протопресвітерату (деканату) для Центральної Польщі та нових парафій, враховуючи потреби імігрантів з України. Два перші питання вимагатимуть співдії Синоду Єпископів УГКЦ та Римського Престолу, однак добре, що наші Владики бачать ці проблеми, позаяк саме вони мали б тут виступати ініціяторами змін.

                            Гарячі дискусії викликало календарне питання. Я вже про нього писав (див. ruthenus.blogspot.com, 21 вересня 2014), тож повторюватися не збираюся, також і тому, що в цьому ж випуску Календаря «Благовіста» має бути поміщена стаття о. прот. Богдана Панчака на цю тему. Прийняте і затверджене на Соборі рішення в основному відповідає пропозиції люблинської парафії (цю пропозицію я відтак зголосив ще в дискусії на Соборі): не зміна, не брак зміни, але дослідження думки вірних. Правда, багато тут залежить від того, наскільки це дослідження буде підготовлене і проведене професійно та без упереджень. Та й вимога 75 % голосів за зміною для довершення цієї зміни є по суті фактичним похороном всяких ідей про зміну календаря. Слушно звернув увагу о. Петро Кушка ЧСВВ, що при вирішенні дуже важливих справ, коли бажають мати більшість поважнішу за абсолютну (більше 50% від усіх, що голосують), дуже часто вимагають «тільки» 2/3.  Вимога ¾  вирішує справу заздалегідь, бо ж у наших умовах, як показують дослідження, можливо знайти більшість за зміною, але це буде трохи за половину, ніяк не 3/4 . Єдина можливість отримати більшість 75% за зміною – це врахувати виключно голоси вірних, які працюють за наймом (або рахувати їх за рівновартість кількох голосів пенсіонера чи хлібороба).  

Накінець додам, що в деяких моментах праці Собору, зокрема в часі голосувань, відчув я дуже наглядно дію Божественної Благодаті, яка – як читаємо в молитві рукоположення священнослужителів – «недужих оздоровлює і те, що їм недостає, доповнює». Церква є Боголюдським організмом, в якому постійно Бог «оздоровлює і доповнює» місця, яким малодушність, глупота, недбальство чи зла воля людини завдали шкоди. Однак що інше є знати це в теорії, а зовсім щось інше – бачити власними очима.  

СОБОР – ОБРАЗ ЦЕРКВИ

                       На Соборі та «навколо» Собору, зокрема в рамках різних підготовчих зустрічей і праць, можна зробити багато цікавих спостережень про церковну спільноту, її стан і перспективи.

                      Напевно є в нас багато позитиву, не завжди нами усвідомленого. От, маємо горстку семінаристів – але якщо прийде 2 на перший курс, то це означає 6 першокурсників на 100 тис. вірних (за переписом 2011 р. є нас 33 тис.). У двох найкращих єпархіях РКЦ в РП є 5 першокурсників на 100 тис. вірних. Аналогічна ситуація з числом священиків: кількість вірних на одного пресвітера у нас залишає найкращі єпархії РКЦ в РП далеко позаду, причому наші священики ще й відносно молодші. Наші вірні куди щедріші за римо-католиків: коли є різні збірки на поміч потерпілим чи т.вз. Петрів гріш, статистичний греко-католик нераз і кільканадцять (!) разів більше жертвує за статистичного римо-католика. Або візьмімо парафіян Оструди з їх прекрасною церквою: чи спромоглася б на щось подібне латинська парафія з Польщі? Якщо взагалі є в Польщі латинські парафії з кількістю вірних нижче 100...

                     Чого нам бракує найбільше? І протоколи передсоборних зустрічей, і постанови Собору, і соборні дискусії – на мою думку як першорядну проблему видвигають катехизацію. Звичайно, не лише навчання релігії у школі, але також катехизацію дорослих у парафії та поза нею. Поглиблення знань про віровчення, обряд у широкому розумінні, церковну історію, устрій Церкви тощо. Про це на Соборі і «навколо» Собору говорилося і писалося багато – але потребу катехизації видно не лише з цих прямих про неї висловлювань. Вона простежується і там, де нібито говориться чи пишеться про зовсім інші речі.

                    Про що мені йдеться? Почну з анекдоту – втім, цілком автентичного. У невеликій парафії на Півночі парохом став колись священик-восточник і почав уводити певні обрядові зміни. Змінив наприклад напрямок процесії навколо церкви з «уніятського» на «православний». Вірні ж довго не хотіли цього прийняти. Чому? Адже це не була жожна «латинізація» чи «полонізація», радше навпаки. Та віряни були простими селянами, які ніколи не проходили порядної катехизації в рідному обряді (правду кажучи, не проходили мабуть взагалі жодної). Були проте прив’язаними до своєї Церкви, вірними її дітьми. Що могли робити в таких умовах? Просто триматися без розбору всього, що знали як своє, і не приймати буквально ніяких змін. У такій ситуації, треба сказати, цей підхід мав розумні підстави. Тому-то й в часі сумнозвісної ПНР робити які-небудь зміни було вкрай небезпечно: парафії, де священики самовільно вводили українську мову замість церковнослов’янської чи григоріянський календар, ставали нераз полем суперечок і конфліктів.

                   Зараз, однак, уже чвертьстоліття від офіційних «похоронів» ПНР і такий підхід разюче неадекватний. Як не диво, його залишки спостерігаємо і нині. Вони наприклад виявляються у мовно-календарних дискусіях, коли пропозиції вирішення чисто душпастирських проблем у спосіб, відповідний до принципів Католицької Церкви в цілому та УГКЦ зокрема – поборюється деякими вірними як «зрада». Чому? А саме тому, що даним вірним бракує усвідомлення чим є Церква (також – Українська Греко-Католицька), що означає бути греко-католиком, що в обряді є першо-, а що друго- чи третьорядне і т.д. Бракує саме катехитичної формації. Катехиза, пам’ятаймо, це не лише «навчання релігії», передача суми знань. Це виховання до повноцінної участи в церковному житті.

                  На образ і стан УГКЦ в Польщі досі впливає сумнозвісна «Вісла». Один з аспектів цього впливу нам усім відомий: розсіяння вірних по великих просторах, 60 % у північній Польщі, на рідних землях менше 20%, необхідність будування нових церков, коли десятки й сотні наших руйнуються або використовуються іншими спільнотами, перебої з віддачею хоча б частини давнього майна. Це ясно. Коли б усі вірні УГКЦ в Польщі жили в одному місті розміру Перемишля чи Холма, становлячи там коло половини населення, то більшість наших побутових, організаційних проблем просто відпала б, а священиків виявилося б певно... забагато. Та існує ще й інший фактор впливу «Вісли» - грізний, бо внутрішній і нами не усвідомлений як слід.

                 До «Вісли» попри всі проблеми, породжені розпалом націоналістичних пристрастей (не лише в українців!), було в ГКЦ місце і для вірних польської мови, і для старорусинів. «Вісла» і політика ПНР, якої метою було знищення українства, довели до оформлення ГКЦ як «обложеної твердині» українства та його ж останнього оплоту. На цьому грунті сформувалася ментальність підпорядкованості Церкви українському національному інтересові, що сприймається як річ самозрозуміла й очевидна. Не менш очевидною є атмосфера певного морального примусу уникати в Церкві всього, що тільки могло б пошкодити станові українства. Воно абсолютно зрозуміле з психологічної точки погляду – це природна реакція на травму «Вісли» і на критичну ситуацію «поствіслянського» українства. З другого ж боку воно несумісне з християнством. Який вихід? Добра катехизація і формування релігійних основ тотожності греко-католика, про що я зрештою писав у Календарі «Благовіста» за 2014 рік. Таким чином, я повністю погоджуюся з одим із моїх ідейних опонентів, що проблеми мови чи календаря не першорядні – першорядною є тотожність. Якщо релігійна і обрядова тотожність буде властивим чином сформована, вирішення мовних чи календарних проблем згідно з принципами Церкви не створюватиме ніяких ментальних проблем чи конфліктних ситуацій. Отож саме у формуванні тотожності бачу чи не головне завдання катехизації тут і тепер.         

                                                                         диякон Петро Сивицький

ДОДАТОК № 1 - КАНОНИ 235-242 ККСЦ

Кан. 235 – Єпархіяльний собор подає єпархіяльному Єпископові допомогу в тому, що має відношення до спеціяльних потреб або користі єпархії.

Кан. 236 – Єпархіяльний собор слід скликати кожний раз, коли, на думку єпархіяльного Єпископа і за порадою пресвітерської ради, цього вимагають обставини.

Кан. 237 –    § 1. До єпархіяльного Єпископа належить скликати єпархіяльний собор, головувати на ньому особисто або через когось іншого, переносити його, відкладати, припиняти і розпускати.
   § 2. Коли єпархіяльний престол вакантний, єпархіяльний собор, згідно з самим правом, тимчасово припиняється, поки новий єпархіяльний Єпископ не вирішить цю справу.
Кан. 238 –    § 1. На єпархіяльний собор повинні бути скликані й на нього з'явитись:

• 1-е - Єпископ коад'ютор і Єпископи помічники,
• 2-е - Протосинкел, Синкели, судовий Вікарій і єпархіяльний економ,
• 3-є - єпархіяльні радники,
• 4-е - ректор вищої єпархіяльної семінарії,
• 5-е - протопресвітери,
• 6-е - принаймні один парох з кожної округи, вибраний всіма, хто там у даний момент виконує душпастирську діяльність, причому на виборах головує протопресвітер, треба також вибрати іншого пресвітера, який заступав би того у разі перешкоди,
• 7-е - члени пресвітерської ради і декілька делегатів пастирської ради, якщо вона існує, вибраних цією радою способом і в кількості, встановленими партикулярним правом,
• 8-е - декілька дияконів, обраних згідно з приписом партикулярного права,
• 9-е - Настоятелі монастирів свого права і декілька Настоятелів інших інститутів посвяченого життя, які мають в єпархії дім, вибраних способом і в кількості, встановленими партикулярним правом,
• 10-е - миряни, вибрані пастирською радою, якщо вона існує, або в спосіб, визначений єпархіяльним Єпископом так, щоб кількість мирян не перевищувала третини членів єпархіяльного собору.
     § 2. Якщо єпархіяльний Єпископ вважає за доцільне, може запросити на єпархіяльний собор інших, не виключаючи навіть осіб інших Церков свого права, яким усім може також надавати право голосування.
     § 3. На єпархіяльний собор можна також запросити кількох спостерігачів з некатолицьких Церков або церковних Спільнот.

Кан 239 – Ті, що повинні з'явитись на єпархіяльний собор, якщо їм заважає виправдана перешкода, не можуть посилати за себе уповноваженого, який від їх імені брав би участь у єпархіяльному соборі, але про перешкоду повинні повідомити єпархіяльного Єпископа.
Кан. 240 –    § 1. Згідно з правом, будь-який вірний може пропонувати питання для обговорення на єпархіяльному соборі, але тільки єпархіяльний Єпископ повинен визначити, які справи слід розглядати на цьому соборі.
   § 2. Єпархіяльний Єпископ повинен своєчасно утворити одну або більше комісій, завданням яких є підготувати питання, що їх слід обговорити на єпархіяльному соборі.
   § 3. Єпархіяльний Єпископ повинен також подбати про те, щоб усім своєчасно був вручений проєкт питань, які будуть розглядатись.
   § 4. Усі запропоновані питання повинні стати предметом вільного обговорення на сесіях єпархіяльного собору.

Кан. 241– Єдиним законодавцем на єпархіяльному соборі є єпархіяльний Єпископ, інші мають лише дорадчий голос, тільки він підписує всі рішення, прийняті на єпархіяльному соборі, якщо вони оголошуються на цьому соборі, то починають зразу зобов'язувати, хіба що виразно застерігається щось інше.

Кан. 242– Зміст законів, деклярацій і декретів, які були прийняті на єпархіяльному соборі, єпархіяльний Єпископ доводить до відома влади, яку визначило партикулярне право власної Церкви свого права.

ДОДАТОК № 2 – ЗАТВЕРДЖЕНІ ПОСТАНОВИ (ПОСТУЛАТИ) СОБОРУ 2014

І. «ЛІТУРГІЯ І МОЛИТВА»

Пропозиції Патріаршому Собору УГКЦ:

1.                 Привернути в УГКЦ читання всіх молитов анафори вголос.

2.                 Привернути у Божественній Літургії читання зі Старого Завіту.

3.                 Усі богослужбові тексти українською мовою друкувати з наголосами, які,

особливо в умовах діаспори, є необхідними для того, щоб читати і співати

священні тексти правильно.

4.                 Опрацювати чин похорону мертвонароджених дітей (викиднів).

5.                 Опрацювати інструкцію звершення разом всіх трьох Таїнств

християнського втаємничення.

6.                 Опрацювати Чини хрещення і вінчання поєднані з Божественною

Літургією.

7.                 Визнати слова «і послух подружній» у шлюбній присязі жінки

факультативними.

8.                 Розглянути можливість визнання, що участь у шлюбній Божественній

Літургії в суботу ввечері задовільняє недільний обов’язок мирянина, який

вінчається або є гостем на весіллі.

9.                 Опрацювати ЄДИНИЙ переклад богослужбових текстів українською

мовою, бажано спільний для УГКЦ і Православних Церков України.

10.             У всій УГКЦ привернути первісний текст Символу Віри, без додатку «і

Сина», попередивши це відповідною роз’яснювальною роботою.

Пропозиції Владикам УГКЦ у Польщі:

1.                 Підтвердити і дотримуватися Принципів літургійного життя від 2005 р.

2.                 Утворити, відповідно до Принципів літургійного життя, літургійну

комісію ПВА або спільну комісію для всієї Митрополії.

3.                 У єпархіях УГКЦ у Польщі привернути первісний текст Символу Віри, без

додатку «і Сина», попередивши це відповідною роз’яснювальною

роботою.

4.                 Вивчити шляхи задоволення прагнень вірних до глибшої духовної

підготовки до свят Різдва Христового, зокрема у формі реколекцій.

5.                 Дозволити звершування Божественної Літургії за парафіян у будні, зате у

неділі та свята дозволити звершувати її в наміреннях жертводавців – як

за живих, так і за померлих.

6.                 Використовуючи партикулярне право інших єпархій УГКЦ, зокрема

Мельбурнської, опрацювати інструкцію проведення похорону осіб, які

вибрали кремацію свого тіла, відповідно до умов Польщі.

7.                 Кадіння перед Євангелієм обмежити згідно з рубрикою служебника.

Молитву перед Євангелієм, попередивши закликом «Господеві помолімся»,

читати вголос.

8.                 Зберігаючи практику причащання ложечкою, повчати вірних, зокрема

принагідних учасників греко-католицьких відправ, про належну

поведінку при прийманні Причастя.

9.                 У дві неділі року, коли повторюються рядові недільні євангельські

читання, на Літургії св. Івана Золотоустого читати вголос усю анафору,

вже не виголошуючи проповіді.

10.             В одну з неділь Великого Посту на Літургії св. Василія Великого читати

вголос усю анафору – не виголошувати тоді проповіді та рецитувати

Символ Віри.

11.             Звернути увагу на вірних, які з різних причин роками не приступають до

сповіді. Видавати до них послання-заклики до покаяння, де б з любов’ю,

по-батьківськи була пояснена необхідність таїнства покаяння у формі

індивідуальної сповіді.

12.             Установити окрему від 27 червня дату почитання новомучеників

блаженних єпископів перемиських Йосафата і Григорія. Вибрати дату

між 5 і 17 листопада, або 1 листопада (вихідний у Польщі).

13.             Необхідно популяризувати Церковне Правило у візантійсько -

українському обряді, використовуючи існуючі видання (напр.

василіянський Молитвослов, Чин недільної утрені тощо) та

опрацьовувати нові – зокрема брошурки з текстами Вечірні, Утрені та

Повечір’я найголовніших празників.

14.             Виготовити двомовні чини найбільш уживаних відправ (Божественні

Літургії свв. Івана Золотоустого і Василія Великого, Служба

Передшеосвячених Дарів, Чини Хрещення, Вінчання і Похорону), з

українським текстом латинкою в транскрипції та паралельним польським

перекладом, щоб уможливити вірним, які не знають кирилиці і/або

української мови, активну участь у цих відправах і краще їх розуміння.

15.             Опрацювати офіційні переклади Служебника і Требника на польську

мову.

16.             Вивчити можливість вживання на лемківських парафіях, де того

бажають вірні, русинських офіційних літургійних книг (Апостола,

Псалтиря).

ІІ. «БОЖЕ СЛОВО І КАТЕХИЗАЦІЯ (КЕРИГМА)

В УГКЦ У ПОЛЬЩІ»

Сім’я:

1.                 Ввести катехизу для батьків перед хрещенням дитини (бажано з

батьками хресними).

2.                 Пригадувати про повагу молитви в родині, вчити конкретних форм

молитви (помоліться перед обідом в такий спосіб..., моліться разом перед

Святвечером, моліться разом молитвою Святого Єфрема у Великому

Пості).

3.                 Організувати в парафії катехизи для молодих батьків.

Школа:

4.                 Перекласти Катехизм УГКЦ "Христос Наша Пасха" польською мовою.

5.                 Підготувати катехитичний підручник для 1-3 кл. таким чином, щоб на

одній сторінці були 2 таблиці – одна з українським текстом, а друга – з  транслітерацією.

6.                 Організувати катехитичні зустрічі для батьків перед І Сповіддю і

Урочистим Св. Причастям.

7.                 Наголошувати на потребі участі дітей та молоді в літніх релігійних

таборах (Сарепта).

8.                 Виготовити підручники з релігії для учнів та вчителів.

9.                 Перекласти на українську мову нову Підставу навчання і нову Програму

греко-католицької релігії у Польщі.

10.             Організувати духовну формацію для катехитів.

11.             Проводити катехитичні конференції з єпископом.

12.             Створити закладки на єпархіальних веб-сторінках присвячені

катехизації.

Парафія:

13.             Створити родинні порадні при парафіях.

14.             Організувати біблійно-молитовні гуртки (створити схему праці).

15.             Звернення Владик на теми актуальних моральних питань – принаймні

раз на рік.

16.             Усистематизувати форму катехизи дорослих, використовуючи досвід

Неокатехуменальної дороги з пошануванням східної традиції та Літургії.

17.             Організувати антропологічно-керигматичну катехизу.

 ІІІ. «МІСІЙНИЙ ДУХ УГКЦ У ПОЛЬЩІ»

Соборові постулати:

1.                 Створити в єпархіях місійно-пасторальні відділи (пор. ККСЦ кан. 585

параграф 3).

2.                 Приділити особливу увагу місійній формації  семінаристів.

3.                 Створити богословсько—пасторальний інститут (видавництво,

організація конференцій, співпраця з різними католицькими

університетами).

4.                 Заснувати інститут постійної формації духовенства (рівень

проповідування Слова Божого і сповідництво).

5.                 Створити програму розвитку УГКЦ в Польщі (нові структури, нові

парафії, враховуючи питання міграції з України).

6.                 Призначити ефірний час, який виділяє нам TVP, на навчальні,

інформаційні, місійні програми.

7.                 Поглибити молитовне життя у парафіях (молитовні групи, поставити

акцент на катехизацію дорослих у формі катехуменату, використовуючи

елементи християнського втаємничення дорослих). Дбати про рівень

літургійного співу.

8.                 Співпраця з парафіями зі східної України.

9.                 Нав’язати контакт з іншими східними католицькими Церквами, особливо

з Церквами Близького Сходу.

10.             Утворити центри для збору інформації про греко-католицького

душпастирство в Польщі, Європі та світі в мережі інтернет (адреси

парафій, координати).

Постулати на Патріарший Собор:

11.             Організувати дні відкритих дверей в парафіях УГКЦ у Польщі з метою

ознайомлення суспільства з нашою Церквою.

ІV. «СПІЛЬНОТА – СОПРИЧАСТЯ, ПЛЕКАННЯ ЄДНОСТІ

(ВІРНІ БУДУЮТЬ СПІЛЬНОТУ)»

Соборові постулати:

1.         Зактивізувати діяльність Єпархіяльної Душпастирської Ради у

Вроцлавсько-Ґданській Єпархії, a в Перемисько-Варшавській Архиєпархії

покликати Душпастирську Раду згідно з рішеннями Собору з 2002 року.

2.         Покликати Катeхитичний Відділ, у якому задіяні були б духовенство та

світські катeхити.

3.         Підтримувати співпрацю з громадськими організаціями (ОУП та інші).

4.         В парафіях виготовляти парафіяльний душпастирський план на наступний рік. 

5.         Покликати фонд братньої допомоги для священників малих парафій

(наприклад: збірка грошей в другий день Різдва чи Великодня).

6.         Матеріальна відповідальність за парафію лежить на вірних.

7.         Покликати один Митрополичий Реґентський Інститут у Варшаві.

8.         В міру можливостей, нав’язувати міжпарафіяльні партнерства з

Україною.

9.         Заохочувати парафії до участі в паломництві до визначних місць,

пов’язаних з культурою та історією нашої Церкви (наприклад: Ярослав,

Білий Бір, Хшаново, Гора Явір, Майданек, Гора З’явління біля

Перемишля, на рідні землі та Україну). Узгодити терміни на кожний рік.

10.      Створити програму формації християнської родини. Покликати

душпастирів родин.

11.      Заснувати сарептянські структури в єпархії.

12.      В кожному деканаті Митрополії покликати координатора сарептянського

руху, щоб ідея Сарепти стала постійною формацією нашої молоді.

13.      Покликати Комісію з питань Душпастирства студентів за участю

представників студентської молоді.

14.      Екуменістам відпрацювати зразкове екуменічне богослужіння, з якого

зможуть скористати усі наші парафії.

15.      У кожній єпархії призначити відповідальних осіб з екуменічних питань.

16.      Розробити програму з питань покликань до священства та монашого

життя.

17.      Спостерігаємо потребу душпастирської опіки осіб, які перебувають в

нешлюбних  зв’язках.

18.      Звернути особливу увагу на участь молоді Митрополії у Світових Днях

Молоді, як важливий елемент сопричастя з Вселенською Церквою.

19.      Звернути увагу на потребу душпастирських зустрічей єпископа з

вірними, окрім празників та візитацій.

V. «ПРОВІД ТА УПРАВЛІННЯ ПАРАФІЄЮ»

Пропозиції Владикам УГКЦ у Польщі:

1.                 Провести дослідження парафіяльного життя усіх парафій у Польщі, щоб

окреслити: чи спільнота парафіяльна розвивається, чи завмирає, чи є

можливість для її кращого розвитку.

2.                 У парафіяльних радах, там де є можливість, визначити референтів,

необхідних для оживлення парафіяльної діяльності: літургійного,

катехитичного, євангелізаційно-місійного, організаційно-господарського,

благодійно-харитативного, інформаційно-видавничого.

3.                 Покликати капеланів академічного (студентського) душпастирства у

більших університетських містах.

4.                 Якщо є така потреба і можливість, подбати, щоб парохи мали свій

постійний осідок на території парафії для успішної праці священика та

кращого управління нею. У разі відсутності помешкання, організувати

приміщення для спільних зустрічей парафіян.

5.                 У кожній парафії організувати відкриті зустрічі в міру потреб, але не

рідше, ніж двічі на рік, для обговорення актуальних справ парафії, її

релігійного та духовного життя.

6.                 Розвинути парафіяльну діяльність серед емігрантів з України,

запрошуючи до співпраці священників, які розуміють їх потреби та легко

нав’язують з ними контакт.

7.                 Створювати мирянські парафіяльні спільноти: біблійні гуртки,

харитативні, волонтерські, молитовні групи і спільноти.

8.                 Створити парафіяльну стратегію праці з молоддю, враховуючи потреби і

пропозиції вірних.

9.                 Донести до відома вірних інформацію про форми служіння в Церкві:

свіченосців, читців-півців та піддияконів на основі уставу про

формування і служіння дияконів та церковнослужителів.

10.             Проводити в Перемисько-Варшавській Архиєпархії реколекції для

священичих сімей та формаційні зустрічі для священичих родин.

11.             Впровадити обов’язок підвищення кваліфікацій духовенства в сфері

духовній, гомілетичній, пасторальній, адміністративній, економічній,

управлінській та церковного права.

12.             Покликати новий деканат у центральній Польщі, враховуючи що у

Варшаві діє парафія Успіння Пресвятої Богородиці, греко-католицька

громада при вул. Доманєвській, управа провінції оо. Василіян, сс.

Василіянок, сс. Служебниць, ведеться душпастирська праця в П’ясечно, а

у Люблині діє парафія Різдва Пресвятої Богородиці і навчаються питомці

у Духовній Семінарії, а також видно потребу розвинути душпастирство в

Замості і Холмі та нав’язати активнішу співпрацю з неоунійною

парафією у Костомлотах.

13.             Окреслити обов’язки та завдання деканів в Перемисько-Варшавській

Архиєпархії.

14.             Окреслити осиновий план дій усіх комісій, який буде відповідально і

ефективно вводитися у життя парафій.

15.             Перевірити рівень виконання постанов попереднього Собору 2002 року.

16.             Покликати комісію у справах душпастирства родин та подружжів.

17.             Створити комісію беатифікації та канонізації святих УГКЦ у Польщі.

18.             Заснувати Духовну Семінарію для Перемисько-Варшавської митрополії:

-     створити і затвердити статут Духовної Семінарії Перемисько-Варшавської Митрополії, попередньо узгоджений з римо-католицькою Люблінською Архиєпархією,

-     створити програму навчання і формації у Духовній Семінарії, відповідно до потреб парафій, враховуючи всю специфіку та особливості (nop. кан. 353), які згідно з парт. правом УГКЦ, кан. 50, допомогли  б семінаристам набирати досвід у суспільному та харитативному служінні, проповідуванні, катехитичному навчанні, пасторальній діяльності, управлінні.

19.             Звіт про прибутки і видатки за рік (кан. 263) подавати до відома вірних.

20.             Покликати митрополичу прес-службу та призначити відповідального за

контакти із мас-медіями.

21.             Визначити обов’язки та напрямки душпастирської діяльності для синкела

у справах лемків.

22.             Покликати душпастирську раду в Перемисько-Варшавській Архиєпархії

згідно зі статутом затвердженим 7 січня 2005 року.

23.             Покликати церковний Суд для Перемисько-Варшавської Митрополії.

24.             Покликати митрополичу комісію у справах монашества.

25.             Підтримувати та розвивати сарептянські табори, таворські зустрічі, малі

сарепти, спартакіади, реколекції, конкурси, фестивалі для дітей та

молоді.

26.             Підготувати програму катехизації для дорослих у парафії.

27.             Встановити медаль, або іншу форму вирізнення, за заслуги для найбільш

активних мирян, які несуть поміч парафіяльним спільнотам.

28.             Активізувати діяльність урядово-церковної групи у справах католицької

Церкви в Польщі візантійсько-українського обряду.

29.             Реорганізувати структуру УГКЦ в Польщі таким чином, аби уможливити

створення Синоду єпископів, очоленого митрополитом з осідком у

Варшаві.

30.             Покращити обмін інформацією, використовуючи сучасні інтернетові

ресурси, з вимогою вміння користуватися священнослужителями

електронною поштою.

31.             Заснувати дім-установу для священників-пенсіонерів Перемисько

Варшавської Митрополії, використовуючи для цього нерухомості в

Перемишлі.

32.             Покликати юриста та бухгалтера у Перемисько-Варшавської Митрополії,

які служили б фаховою поміччю священнослужителям, монашеству у

потребі.

33.             Покликати або визначити у Перемисько-Варшавської Митрополії центр

психологічної профілактики, віднови і терапії з алкоголізму та інших

форм узалежнення.

Пропозиції  Патріаршому Собору УГКЦ:

1.                 Звернутися до Синоду Єпископів УГКЦ з проханням пошуку способів

душпастирської допомоги емігрантам з України.

2.                 Запропонувати Синодові Єпископів УГКЦ опрацювання актуального

адресару усіх парафій УГКЦ у світі, з можливістю поміщати його на

вебсторінках архиєпархій і єпархій (адреси, мейли, телефони, години

богослужінь).

3.                 Активізувати Синодові Єпископів УГКЦ співпрацю УГКЦ з єпископатом

Польщі, за допомогою групи «Про Полонія» з боку Синоду та комісії КЄП,

до зв’язків з представниками Греко-католицької Церкви  в Україні.

4.                 Представити Синодові Єпископів УГКЦ пропозицію юридичного статусу

та реорганізації структури Греко-католицької Церкви в Польщі.

VІ. «ДИЯКОНІЯ»

Соборові постулати:

І. Щодо організації структур Caritas:

1.                 Покликання церковних організацій публічного добра.

·                    Не творити зайвих структур, по змозі одну структуру.

2.                 Покликання Caritas у більших парафіях.

·                    Прохання до єпископів про надання розпорядження, яке зобов’яже

парохів та адміністраторів виконати його.

ІІ. Вигляд діяльності благодійної організації:

3.                 Створення інтернет-сторінок для благодійних організаціїй.

4.                 Один раз на 6 місяців інформувати про діяльність Єпархіальних Карiтас.

Звіт друкувати у Благовісті, або робити якийсь практичний додаток до

нього, наприклад бюлетень.

5.                 Подякувати від Собору Латинській Церкві та польському суспільству за

допомогу українцям під час Революції Гідності та актуальних подій в

Україні.

6.                 Продовжувати діяльність у напрямку благодійних акцій та намагатися

вводити однообразність.

ІІІ. Формація:

7.                 Катехизація мирян для духовного зростання і базування проповідей на

християнському милосерді.

8.                 Волонтерську роботу вести у напрямі школи та вищих навчальних

закладів.

9.                 Організовувати вишколи для лідерів та волонтерів.

VІІ. РІШЕННЯ, ПРИЙНЯТІ В ОКРЕМОМУ ГОЛОСУВАННІ ДЕЛЕГАТІВ:

1.                 Утворити спільну митрополичу комісію, яка займеться підготовкою і опитуванням вірних у справі церковного календаря у двох наших єпархіях. Про зміну можна буде говорити лише тоді, коли у двох єпархіях буде 75 % вірних, які проголосують за зміну календаря.

2.                 В обох єпархіях утворити фонди, подаючи джерела надходжень, які дозволять організувати та фінасувати пропоновані Єпархіяльним Собором нові єпархіяльні структури.

ДОДАТОК № 3 – УРИВОК З ДЕКРЕТУ ПРО ЗАТВЕРДЖЕННЯ ПОСТУЛАТІВ

1.      Постулати,  які підлягають компетенції Глави УГКЦ або Синоду Єпископів УГКЦ, будуть передані до Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ та до Секретаріату Патріяршого Собору УГКЦ.

2.      Постулати, які вимагають спільної дії обох Єпархій, передусім коли йдеться про питання перекладу літургійних текстів, опитування в справі літургійного календаря та катехитичних питань, будуть передані на розгляд  та опрацювання міжєпархіяльним комісіям, які окремими декретами покличуть Правлячі Архиєреї.

3.      Постулати, які на єпархіяльному рівні стосуються поточних душпастирських,  літургійних, дисциплінарних та організаційних справ в обох єпархіях, будуть вирішуватись окремо в обох єпархіях декретами або іншими єпископськими розпорядженнями після консультацій з духовенством та членами Єпархіяльних Душпастирських Рад.

4.      Соборові постулати, які стосуються поточного парафіяльного душпастирства, у кожній парафії мають вводитись у життя душпастирями при активній підтримці мирян.

5.      Соборові постулати, які збігаються з рішеннями Синоду Єпископів УГКЦ та про які говорить Партикулярне Право УГКЦ, будуть проголошені та набудуть чинності тоді, коли будуть прийняті вище згадані канони Партикулярного Права УГКЦ або коли будуть виконані рішення Синоду Єпископів УГКЦ.

6.      Постулати, які стосуються адміністраційних питань, згаданих у соборових постулатах, вирішуватимуться після консультацій з Вищою Церковною Владою.

7.      Згідно з літургійними постулатами пригадуємо про актуальність та обов’язування документів,  прийнятих Першим Єпархіяльним Собором УГКЦ у Польщі, який відбувся  у 2002 р., передусім про актуальність пособорового документу Принципи Літургійного Життя, затверджного у 2005 р. Пригадуємо також про обов’язок втілити в життя всі раніше проголошені єпископські рішення та розпорядження  літургійного, душпастирського та дисциплінарного характеру, які знову появились у соборових постулатах. 

8.      Підняте у соборових постулатах питання юридичного статусу  Греко-католицької Духовної Семінарії у Люблині стає безпредметним, оскільки згадана Духовна Семінарія отримала офіційне державне визнання ще 27 листопада 1989 р.