Artykuł niniejszy zamieszczony został w Kalendarzu "Błahowista" na rok 2020. Napisany został w kontekście zapowiedzianego na 29 kwietnia - 2 maja 2020 r. wspólnego zgromadzenia eparchii UKGK w Polsce. Osią tematyczną tekstu jest zaś problem jedności Kościoła pojętej jako "communio" - w odniesieniu do Metropolii Przemysko-Warszawskiej. Jakie w tym zakresie występują niedociągnięcia i braki, w jakich sprawach postępujemy wręcz szkodliwie, sami rujnując ową "communio" - starałem się odpowiedzieć w moim artykule.
------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Про єдність нашої причасної
спільноти – чого бракує, що заважає
Введення
На зламі квітня й травня 2020 року княжий Перемишль має стати місцем
спільного Собору єпархій УГКЦ в Польщі. На цей раз, надіюся, вже не обох, як це бувало в 2002 та 2014
роках, але всіх трьох (у момент,
коли це пишу, лише окремі ознаки дозволяють сподіватися такого). Цей «міжєпархіяльний» Собор УГКЦ в Польщі буде
– як і попередні – ланкою в процесі підготовки до чергової, сьомої вже сесії
Патріяршого Собору УГКЦ, що має проходити у Львові 26-29 серпня 2020 р. на
тему: Еміграція, поселення і глобальна
єдність УГКЦ.
Трохи жаль, що ми у Польщі збираємося на наш крайовий Собор тільки й
виключно тоді, коли це вимагається постановами Синоду Єпископів УГКЦ в рамках
підготовки до Собору «всецерковного». Але добре й те, бо хоча б таким чином
може час від часу відбутися зустріч представників всіх станів Церкви –
духовенства, монашества й мирянства – на якій вони, скріплені спільною
молитвою, мають змогу призадуматися над важливими проблемами церковного життя,
а навіть запропонувати Владикам певні конкренті рішення і розв’язки (звичайно, якщо раніше будуть опрацьовані відповідні
проекти, що їх можна ставити на голосування).
Тема сьомої сесії Патріяршого Собору – дуже важлива. Колись ми, Київська митрополія,
були великою Церквою Русі, яка обіймала предків трьох сучасних народів:
українській, білоруський і російський. Поділ митрополії на «горішню» і
«долішню» 1458 року звузив нас досить різко – ми втратили в основному
«прото-російську» складову. Але й ця «рештка», ця «українсько-білоруська»
Києво-Галицька митрополія на землях Великого Князівства Литовського та
Польської Корони, була ще сама по собі організмом чималих розмірів. Так воно
було практично до поділів Речі Посполитої, бо ж хоча руські землі цієї держави
дещо скоротилися (зокрема на «українському відтинку» пропав 1667 року Київ і
Лівобережжя), то зате відбулося майже повне привернення втраченої 1596 року внутрішньої
єдности – якщо після 1596 року прихильники Унії становили меншість у Руській
Церкві, то у першій половині XVIII ст. З‘єдинена Церква охопила більшість християн візатнійського
обряду в Речі Посполитій; тепер нез’єдинені православні стали статистичним маргінесом.
Проте поділи Речі Посполитої та її зникнення з карти Європи 1795 року,
разом з антиуніятською політикою російських володарів Катерини ІІ, Миколи І і
Олександра ІІ – все це звело колишню Києво-Галицьку митрополію до розмірів
маленької митрополії Галицької, яка з 1830 (відділення Холмської єпархії) по
1885 рік (створення єпархії Станиславівської) не мала навіть трьох єпархій, а
лише дві: Львівську (митрополичу) й Перемиську. Були в ХІХ столітті плани
створення греко-католицького патріярхату, напрошувалося як логічний крок
приєднання до Галицької митрополії принаймні тих двох етнічно близьких єпархій
з територій Корони св. Стефана (історичної Угорщини) – Мукачівської та
Пряшівської – але остаточно ці всі ідеї були зведені нанівець.
Щойно масова міграція вірних Галицької митрополії «за хлібом» у Боснію,
США, Канаду, Аргентину й Бразилію дала підстави для формування того, що
сьогодні хочемо звати «глобальною УГКЦ». Чергові міграційні хвилі, спричинені
чи економічними, чи політичними причинами, розливаючися мало не по всьому
світі, посилили цей глобалізаційний процес – і так сьогоднішня УГКЦ дійшла до
стану, в якому єпархіяльні чи квазі-єпархіяльні (напр. апостолська
адімінстрація Казахстану) структури має на всіх континентах крім Африки й
Антарктиди, а парафіяльні громади, здається, появилися й в Африці. Водночас
вірні, які творять ці структури – суспільність надзвичайно строката (хоча у
Польщі декому важко з цим погодитися), бо ж є в ній люди різних мов і рас,
більшість звичайно українського походження, але чимало й осіб без найменших зв’язків з українством в генеалогії. Звичайно, на життя
громад УГКЦ в різних країнах (ба – навіть в різних регіонах самої ж України!)
впливає багато місцевих факторів, почавши від мови, підсоння, природи, а
закінчуючи культом місцевих святинь (зокрема римо-католицьких, деколи й
православних).
У цій ситуації самозрозумілою є потреба шукати за оптимальною моделлю
єднання цих усіх так уже диференційованих людей в один церковний організм. При
тому ясно, що ніякі світські ознаки – мова, національність, етнічне походження,
патріотична чи націоналістична ідеологія – не можуть бути основою єдности
церковної спільноти, а це як з принципових мотивів, так і чисто прагматичних
(про це ширше в наступній частині).
Яка формула церковного єднання? Їх більше, ніж одна. Вони наголошують на
різних аспектах існування Церкви і таким чином доповнюють себе взаємно. І так
мабуть усі знаємо доволі просту формулу – єдність Церкви базується на спільній
церковній владі, зокрема (у вселенському маштабі) на владі Папи Римського.
Церкву творять ті, хто визнає його верховну владу. Це практична і ясна формула,
проте чи можемо нею задовільнитися? Інше окреслення – єдність Церкви базується
на спільноті віровчення і святих Таїнств. Наша ж східна богословська думка
наголошує зокрема на Таїнстві Євхаристії, як фактору будови Церкви і церковної
єдности. Звідси й термін «сопричастя», повніше обговорення якого знайдемо в
Посланні Синоду Єпископів 2019 року п.з. Сопричастя
і єдність у житті та служінні УГКЦ ( http://ugcc.ua/documents/soprichastya_%D1%96_iedn%D1%96st_u_zhitt%D1%96_ta_sluzh%D1%96nn%D1%96_ugkts__poslannya_sinodu_yepiskop%D1%96v_ugkts_2019_roku_87300.html ). Заохочуючи всіх однайомитися з цим Посланням, дозволю
собі навести тут значно коротше пояснення пера св. Івана Дамаскина (675?-749?),
котрий у Точному викладі православної
віри так писав про Євхаристію: Причастям
це таїнство називається тому, що через нього ми причащаємося Божества Ісуса. А
сопричастям воно називається – і дійсно є – тому, що через нього ми входимо в
сопричастя з Христом, беручи участь як у Його тілі, так і в Божестві. Водночас,
через це таїнство входимо в сопричастя і єднаємось одні з одними, бо як ми
причащаємось одного хліба, так усі стаємо єдиним Тілом Христовим і єдиною
Кров’ю та членами одні одних, будучи співтілесними Христовими (цит. за http://bogdanpanczak.blogspot.com/2019/10/blog-post_29.html ).
У подальшому спробую сформулювати декілька думок на тему, що помагає і що
заважає будувати нам нашу єдність-сопричастя, причому зосереджуся радше на
ситуації УГКЦ в самій Польщі.
Не всяка єдність – «сопричастя»
Єдність – слово само по собі нейтральне. Позитивним чи негативним змістом
наповнюється воно лише з огляду на контекст. Деколи сам уже спосіб досягнення
чи скріплення єдности є неприйнятним з християнської точки погляду. Он напр.
спільно довершене вбивство дуже сильно зв’язує людей між собою – тільки ж ніхто не буде пропонувати
такого (чи інших, чия гріховність очевидна) способів «скріплення єдности». Так
само як ніхто не буде пропонувати «притягати людей до церкви» замінивши Службу
Божу стриптизом – хоча це могло б притягнути топви, яких і на Пасху ніколи не
буває. Це очевидні речі. З ними нема жодної проблеми.
Проблема починається, коли починаємо будувати єдність на основі ідей чи
способів самих по собі добрих або принаймні нейтральних, але для будування
церковної спільноти невідповідних. Вертаючися з нашим прикладом «притягання до
церкви»: якщо б Службу Божу залишити на місці, а от після неї учасникам
Богослуження давати щонеділі по 500 євро кожному: чи це не притягнуло б дійсно
масу людей до церкви? І що ж у цьому злого – давати людям гроші? Можна б це
назвати «харитативною діяльністю»... Проте чи тільки брак фондів зупиняє нас
перед такими кроками?
Треба признатися, що межа між дозволеним і корисним та грішним і шкідливим
тут досить тонка. І можна сперечатися, чи краще місіонерство в Африці здійснюють
західні християни, які починають діяльність місії з будови лікарні та школи –
чи православні, які будують спершу хоча би скромний, проте храм. Відомий душпастир
російських греко-католиків Відня (1931-1945) та Парижу (1947-1964), о. митрат
Павло Гречишкін (1898-1965), констатувавши брак у Паризькій парафії засобів на
благодійництво, констатував: Це й сумне
і, з другого боку, знаменне. У нашій
церкві нема людей, притягнених до неї брязкотом монети (Доповідь на з ї’зді російського католицького духовенства в Римі 22-27
листопада 1950 р. – переклад мій, підкреслення оригінальне).
Де, однак, ота межа між дозволеним та грішним? Визначає її перша заповідь
Декалогу: «Не май інших богів крім Мене». Якщо будуємо тотожність і єдність
Церкви не на Бозі, а на інших речах (навіть самих по собі добрих і корисних) – програваємо
й засіваємо зерна духовного розкладу в нутрі спільноти, котра назовні може здаватися
квітучою й ідеальною.
Очевидно, з нашими вбогими статками нам далеко до того, щоби «притягати
брязкотом монети». Проте нашою постійною проблемою залишається схильність до
етноцентризму, до будування і формування церковної спільноти на національних
началах, до розглядання і вирішування церковних питань з точки зору
національного інтересу. Ця спокуса сильна тому, що ні народ сам по собі, ні
любов до нього, його мови й традицій, ні обстоювання його інтересу – не є
поганими речами. Навпаки, любов свого народу є християнською чеснотою, а
заповідь «Шануй батька свого й матір свою» в розширеній інтерпретації
розпостирається і на християнський патріотизм. Але хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той Мене недостойний (Мт
10, 37) і так само є з народом – спільнота християн, що ставила б народ вище
Бога, стала б мов та звітріла сіль з Нагірної проповіді: ні на що
не придатна більше, хіба – викинути її геть, щоб топтали люди (Мт 5, 13). Пам’ятайте,
що ніколи корисного для свого народу не осягнете через супротивну Божому
Законові поведінку! –
остерігав був колись (на жаль, з невеликим успіхом) Чесний Слуга Божий Андрей
Шептицький (Пастирське послання від 14 серпня 1943 р.).
Спокуса будувати єдність церковної громади на національному ґрунті – що апріорі
виключає ідею сопричастя – веде до втрати християнської ідентичности, а це вже
загроза вічному спасенню. Тому етноцентризм у Церкві виключений з
фундаментальних причин. Проте він шкідливий для єдности Церкви також із чисто
прагматичних міркувань. У діяспорі це простежується дуже чітко. Якщо ми основою
єдности Церкви вважатимемо українство, то що з тими Її членами, які може мають
українських предків, але самі вже себе українцями не вважають? Що з тими, які
взагалі не мають ні краплі «української крові»? Що ж тоді з будь-якою
«місійністю» УГКЦ?
У Польщі, як би ми не заперечували, зараз маємо вірних трьох основних груп
1) українців, 2) поляків, 3) лемків, які вважають себе окремим народом або
членами народу карпаторуського. І, очевидно, можемо представників груп № 2 і 3
ігнорувати, можемо заперечувати їхнє існування, піддавати сумніву їхнє
самовизначення, обурюватися на самі лише постулати дати їхнім мовам місце у
літургійній сфері – а все це в тихій надії, що їм вкінці терпець урветься й
підуть геть. Що ж, сподівання небезпідставне – багато хто давно вже пішов, а
відтік людей все триває (втім, українців також). Додаймо ще тих, чийого
існування й не усвідомлюємо – людей, які могли свого часу до нас прийти, але...
передумали. Отже можна багато кого витіснити або знеохотити прийти. Що, однак,
має такий підхід спільного з ідеєю сопричастя? Нічого, крім цього, що є він її
яскравим запереченням...
Потрібно правди й автентизму
Ми – Церква мала і бідна. На території сьогоднішньої Польщі двічі нас ліквідували
офіційно (1839 та 1875), у міжвоєнний період практично не дали відродитися на
колишніх підросійських землях, після ІІ війни провели третю, неофіційну
ліквідацію (1945-1947), на щастя не до кінця успішну. Проте ніде правди діти –
ми вийшли з-під жорна історії в незавидному стані. Людей у нас жменька, та ще й
розсіяних. Майна трохи відзискали, якісь з того прибутки є – але значно менші,
ніж потребуємо. Уміння входити в тісні зв’язки з можними цього світу (політиками, чиновниками,
бізнесменами, мафіозними структурами) і полагоджувати те й се – не є, м’яко кажучи, нашою сильною стороною. На заокеанську
діяспору розраховувати майже не можемо, західні римо-католицькі допомогові
структури теж уже помагати не хочуть, мовляв – ви ж у ЄС, вам уже краще, а до
нас уже черга бідніших стоїть... Про гроші «Газпрому» нема що й згадувати.
Внаслідок цього всього ми не можемо на релігійному «ринку» конкурувати з
парафіями РКЦ, де кожен знайде собі якусь групу, кружок чи порадню – чи ПАПЦ з
їхніми розмальованими церквами і оплаченими, добре вишколеними хорами. Правда,
не кожна римо-католицька чи православна парафія славиться такими козирями, але
багато їх таки мають. Ми – ні.
Що ж нам залишається? Коли не можемо радикально змінити несприятливих
обставин, що ними є бідність Церкви і мале число її вірних, мусимо конкурувати
іншими якостями. На мою думку це мали б бути правда й автентичність у різних
ділянках церковного життя.
Як до цього стреміти? По-перше, щиро намагатися, у вимірі індивідуальному
та спільнотному, вести справжнє християнське життя. Ну, це завдання на все
життя – християнський же ідеал такий недосяжний... На початок, думаю, слід би
почати серйозно ставитися до нашої віри і моральних засад. Не зразу все
зрозуміємо (а навіть далеко не все вивчимо) з догматики, напевно теж у цьому
житті не станемо безгрішними. Але покінчити з підходом, що мовляв, релігія «то
таке», «щось там певно є», але ж людина сучасна всерйоз вірити не буде, у
церкві файно поспівати, але щоби це все брати надто поважно – то вже фанатизм
тощо. Перестаньмо сидіти верхом на барикаді між Церквою Христовою і ворожим до
неї світом. Киньмо тактику «Богу свічка й чортові огарок»... Не вдаваймо, що
великі змагання християнства з цивілізацією смерти, яких ми свідки, нас самих
не стосуються. Вони вже докотилися й до української громади в Польщі – про що
добре знаємо, та поки що дотримуємося тактики страуса: голову в пісок і
чекаємо, може само собою перейде...
По-друге, якщо ми вже не хочемо бути літеплими християнами, то й припинім бавитися в практикування візантійського
обряду. В наших умовах, звичайно, практикувати його цілісно нелегко – а годі
домагатися неможливого. Але тут не про об’єктивні обмеження йдеться, а про наше лінивство й
поверховість. Стараймося поважно ставитися до нашої духовної спадщини і жити, а
не бавитися нею.
По-третє, будуймо культуру правди, щирости й відкритости в нашій Церкві.
Нехай священнослужителі ніколи не наважуються брехати своїм вірним (іншим теж).
Часом, звісно, не все можна сказати – але промовчати чи відмовити у відповіді,
посилаючися на обов’язок дотримання секрету це одне, а безсоромно брехати – зовсім інше.
Покиньмо пусте фразерство й «церковну пропаганду успіху» з її культом усякої фікції!
Окреме місце слід присвятити «підробкам» культури правди, щирости й
відкритости. Почнімо тут з обширної цитати. Блаженний священномученик Омелян
Ковч у своїй відомій книжці Чому наші від
нас утікають? (першодрук: Львів 1932) писав на тему проповідництва (але
багато в чому це можна віднести й до інших ділянок праці духовенства) м. ін.
таке:
Мабуть,
кожний проповідник хотівби, щоби ті, що його слухають, його полюбили а не
зненавиділи. – Коли ж він цего хоче, то насамперед сам мусить любити цих, яким
проповідає і з любовю до них говорити.
Подібно,
коли є більше струн настроєних на різні тони, дасться чути якийсь голос, то
задрожить з них тільки ця, якій цей голос підходить під тон, інші будуть
мовчати. Так і в кожному чоловіці є утаєні різні добрі й лихі норови, а ресонує
цей, який почує собі подібний із зовні. Тому, коли промовимо до нього любовю –
відізветься любов, промовимо ненавистю відізветься ненависть, промовимо
гордістю відізветься гордість, а промовимо покорою відповість покора. Тут не
здурить, бо це сказатиб так, фізичне право.
Отже,
властиво, що представляє собі цей проповідник, що своєю авдиторією прямо
бридиться, або ще до цього визиває її в проповіди від хама, сволочі, худоби
ітд., не вже ж він думає, що переверне порядок фізичних правил догори корінням?
Марна надія. – Навіть, щоби й не вжив цих так драстичних слів, а щоб свою
неохоту до авдиторії закрив плащиком солоденьких слів, то однак дух маси
інстинктовно прогляне й цю заслону, пізнається, на фарбованих лисах, гідно
оцінить і відповість ще більшою погордою та ненавистю, бо збірною, чим він її в
своїм серці вилеліяв.
На
це не порадиші “Якою мірою міриш, такою буде тобі відмірено”. І знову по літах,
такий проповідник іритується. Мовляв: “Колиб я був стільки літ до стіни
говорив, бувби виговорив діру, а цих не можу зрушити”!
Ні
– ні! – Це помилка, зрушив і то добре, бо загнав по шию в багно ненависти, не
тільки до себе, але й до всего духовенства, а може й до обряду, а навіть й до
віри. І тільки треба, щоб будьхто з’явився тепер в парохії, і тільки свиснув, а
ціле стадо напевно в перегони піде до нього – оставляючи свого “краснорічивого”
пастиря. Подібне діється і з катехитами. Як катехит не є добрим та сердечним
батьком, що разом з дітьми сміється і плаче, якому, якто кажуть, діти на шию
вішаються, а “великим вченим”, “солідним і справедливим педагоґом”, а до того
ще й “капралем”, або ще не дай Боже і їх “шпіцлем” то напевно виховає цілу
фалянґу атеїстів і найгірших ворогів церкви. (Таке вже бувало).
Як
парох хоче, щоб його проповіди мали вплив, мусить своїх парохіян любити, –
любити і ще раз любити і бути для них вирозумілим. Він може їх тоді навіть
ганити, але так, щоби рука била, а серце плакало. Тоді байдуже, чи буде ця
проповідь після всіх правил реторики, чи будуть цитати Св. Отців, чи будуть там
високопарні звороти, хоча et
illa sunt non ommittendа [«і цих речей не слід занедбувати» – П.С.], однако ця проповідь зайде глибоко в серця
його вірних і дасть стократний плід любови.
І
не буде жертви якоїби не принесли парохіяни для такого пароха, коли він
найдеться в потребі.
(цит. за вид. 2, Львів 2006, с. 97-98)
Наш Блаженний отже ставить тезу, що неавтентичність душпастиря завжди буде
вірними якось відчута. Хай лише на підсвідомому рівні, але все ж таки. Проте
слова ці, загалом слушні й глибокопроникливі, у наші часи мусять супроводжуватися
певним вагомим застереженням.
Наші часи – епоха всюдисущої реклами й піару (від англійського терміну Public Relations в скороченні PR).
Найважливіше зараз – успішно продати: товар, послугу а то
й себе самого, напр. як кандидата на бажане робоче місце. Реклама й піар вийшли
вже давно на такий рівень професійности, що їм необхідно стало користуватися
здобутками психології.
І тут криється велика небезпека. З одного боку ясно, що Церква мусить «іти
в ногу з часом» і деякі елементи реклами й піару використовувати в своїй
діяльності. З другого ж – це породжує страшну спокусу: сягнути в душпастирській
діяльности до професійних засобів психологічної маніпуляції людьми. Приклад
деяких сект показує, що це можливе і результати можуть бути імпозантними з
точки погляду психоманіпулятора. Але з точки погляду християнського
персоналізму, на якому так наголошував св. Іван Павло ІІ – це неприпустиме,
навіть якщо робиться теоретично з доброю метою. Чи однак усі католики – а
навіть духовні особи – є щирими і переконаними персоналістами? Ясно, що ні.
Таким чином, крім звичайної облуди, що про неї писав був 1932 року парох
Перемишлян, загрожує Церкві також професійна психоманіпуляція з боку людей, що
мають в тій же Церкві якусь форму влади над іншими (це стосується не лише
духовенства, але й напр. світських лідерів різних мирянських спільнот і рухів).
І тут навряд чи поможе звичайна природна внутрішня чутливість, на яку так
покладався Блаженний. Звичайно, люди з психологічною освітою, а тим паче з
практикою в цій ділянці – досить надійно застраховані, бо ж уміють розпізнати
різні види маніпуляційних технік (ба, навіть часом і вказати, з якої книги
маніпулятор того чи сього навчився). Але вся решта легко може піддатися впливу маніпулятора. Завдяки цьому його діяльність
може тривати довго, а нанесені спільноті збитки можуть бути у рази більші, ніж
у випадку звичайного лицеміра. Куди боліснішим буде й само розвіяння ілюзій...
Друга загроза культурі правди, щирости і відкритости криється в наявній у
Католицькій Церкві тенденції йти за «модою», яка встановлюється «лінією»
актуального Римського Архиєрея. Зараз маємо Папу Франциска з його «лінією»
відкритости до вбогих і взагалі мирян, заохотою до простоти і невибагливости в
житті духовенства тощо. Ця «лінія» в якомусь фрагменті перегукується з
постулатом культури правди, щирости і відкритости. Це з одного боку дає певну
підтримку цьому постулатові з боку верховної влади Вселенської Церкви, з
другого ж загрожує тим, що правда, щирість і відкритість бужуть практикуватися
власне в рамках поверхової моди, для підкреслення вірности «лінії понтифікату»,
тобто – для «галочки». І, очевидно, рівно доти, доки не прийде новий Папа з
новою «модою».
Підсумовучи цей розділ – правда, щирість, автентичність, відкритість це ті
козирі, котрі ми можемо з поміччю Божої ласки випрацювати (бо не коштують вони
ні ґроша) і завдяки яким на «релігійному ринкові» Польщі не будемо відомі
лишень як мала, розпорошена й бідна спільнота. І коли прийдуть труднощі й
утиски (а вони прийдуть неминуче), стоятимемо більш вневнено, ніж ті, що свого
часу поклалися були на «панську ласку» й матеріяльні добра.
Шанувати власну церковну історію
Що таке спільнота? Чи це тільки я, Ти, моя дитина, Твоя сусідка, наш парох
і т.д., тобто люди, які живуть тут і тепер? Такою можна її бачити – обмеженою
до «тут і тепер». Та ця оптика грішить проти істини – ми ж, ці які є зараз, не
появилися на пустому місці. Навпаки, у нас є попередники, корені, спадщина. Та
й зникнути безслідно теж би не хотілося...
Отож спільнота, а особливо церковна, включає крім сучасників також
предків-попередників та потомків-наступників. Про других нам треба думати,
таким чином керуючи церковним кораблем, щоб його не розбити, щоби наші нащадки
теж могли плисти на ньому до Царства Божого. Перших же слід нам вивчати,
шанувати, творчо розвивати їхній досвід (тобто наслідувати те, що було
правильним і залишилося актуальним, а оминаючи все помилкове і безнадійно
застаріле). Треба теж дбати про матеріяльну й інтелектуально-духовну спадщину,
що від них залишилася.
Хтось скаже – а чи так зовсім у нас зле з тим шануванням історії? А може
навіть цього в нас забагато? Може ми більше живемо історією, ніж сучасністю,
занедбуючи турботу про нинішній і завтрашній день?
Відповім: і так, і ні. Бо й справді життя УГКЦ в Польщі (як і організованої
української громади) часом здається таким, що все крутиться навколо чергових
річниць – зокрема акції «Вісла», але не тільки. Працюють і видають свої
дослідження історики (причому здебільшого поляки або українці з України – але
їхні здобутки ніхто нам не забороняє вивчати). Василіянська провіція видає „Bazyliańskie
Studia Historyczne”. Багато зроблено
перемиським середовищем для збереження пам’яті про минувшину Перемиської єпархії. Парафіями і
фундаціями врятовано ряд пам’яток церковної архітектури.
Це один бік медалі. Але є й другий. Бракує в нас поглибленої рефлексії на
тему церковної історії й ніхто в лоні Церкви такої рефлексії не стимулює – а
без неї історія ніяк не може зіграти ролі «вчительки життя». До історії
звертаємося при нагоді відзначення річниць, а це не сприяє ні глибинному
переосмисленню, ні критичному підходові. Недостатньою є теж історична формація
питомців – і це саме, тільки з іще більшою силою, треба сказати про постійну
формацію священиків. Ставлення до минулого Холмської єпархії (хоча її територія
в кордонах ХІХ ст. з самим Холмом входить до нашої Митрополії) в нас радше
байдуже, особливо якшо співставити його зі стосунком до традицій перемиських.
Ці всі недоліки відбиваються негативно на формуванні історичної свідомости
нашої спільноти і таким чином погано впливають на неї. Дозріла церковна
спільнота має рефлектувати над своїм минулим, позаяк це дає їй розуміння
глибинних причин нинішніх явищ і процесів, почуття закорінености і зв’язку з попередниками, можливість засвоювати досвід тих же
попередників (і позитивний, і негативний). Рефлексія має теж обнімати церковну
історію всієї нашої території, отже як історичної Перемиської єпархії, так і
єпархій положених північніше – Холмської, Володимирсько-Берестейської,
Київської митрополичої (в рамках нинішніх кордонів), бо ж мати владу на
території, а водночас ігнорувати її традиції – це підхід окупанта, а не
законного володаря.
Коли вже мова йде про історію, не можна не заторкнути більш загальної
проблеми – браку в нас власного інтелектуального осередку.
Для чого нам інтелектуальний
осередок? Дослідження – винаходження ідей – популяризація
Одним з найбільших і найприкріших недоліків в житті УГКЦ в Польщі після
1989 року є повна незацікавленість наукою та формуванням інтелектуального
середовиша. Це ж саме стосується зрештою й освіти, адже після 1989 року жодна
єпархія, парафія чи чернеча спільнота не спромоглася заснувати найменшої
шкілки, а навіть садочка. Можливо, вважали достатнім існування публічних
учбових закладів з українською мовою навчання – а може й боялися, у випадку
заснування власної школи, закидів у діленні громади за конфесійною ознакою чи
діянні на шкоду світському шкільництву з українською мовою навчання? Якими не
були б причини, жодної греко-католицької школи ніде у Польщі не створено.
Єдиним, причому дуже світлим, винятком рясніє Регентський Інститут в Перемишлі,
роль якого в літургійному (а отже і церковному загалом) житті надзвичайно
цінна. Це, однак, установа дуже специфічна, яка спирається повністю на
нестаціонарну форму навчання і, хоча дає випускникам не лише стисло музичну
формацію, все ж таки не може вважатися науковою чи академічною. Ані, звичайно,
загальноосвітньою.
Початки були начебто обнадійливі: у 80-их рр. при Церкві почала гуртуватися
інтелігенція, якій затісно було в рамках (самого лише) УСКТ. Були там і
представники наукового світу. Отці василіяни, видаючи «Церковний календар»,
намагалися стягнути туди цікавих авторів, таким чином творилися якісь паростки
інтелектуального середовища. Відтак заініціювали появу першого числа
«Василіянських наукових зошитів», які потім продовжили існування під патронатом
Кафедри української філології ВУ, вже як «Варшавські українознавчі зошити». О.
д-р Богдан Прах як парох Ярослава заснував Наукове товариство ім. єп. Григорія
Лакоти, яке однак завмерло після виїзду засновника з Ярослава. Певні надії
давали мирянські ініціятиви, як Українське християнське братство св. Володимира
з Ґданська чи Фундація св. Володимира з Кракова. Величезний потенціял був у
середовищі «Свічада» (самвидавного часопису і видавництва) і він єдиний
розвинувся був знаменито, проте вже... в Україні.
Як бачимо з того переліку, цікавих середовищ було декілька, мали вони
різний характер і потенціял – але одне спільне: не появилися з єпископської
ініціятиви. Спершу це було неможливим, бо не було єпископа. Звичайно, мріялося
тоді, що після отримання довгожданного «свого владики» все в Церкві стане на
свої місця. Ба, навіть 1990 року, вже будучи розчарованим, п. Богдан Гук ще
бачив можливою і потрібною появу в Польщі
світських осіб, що були б на «церковному штаті» й допомагали б організувати
культурну діяльність («Зустрічі» № 5-6/1990, c. 5). Що ж, сьогодні сама навіть думка, що
Церква, яка ледве спроможна забезпечити власну базову діяльність, могла б ще й
бути меценатом української культури, беручи «на штат» світських її аніматорів –
може викликати щонайбільше гірку посмішку...
На жаль, не здійснилися не тільки ті розбурхані надії на культурний
меценат. Ієрархіячний провід Церкви не ініціював створення власного
інтелектуального центру в жодній з можливих форм – навчального закладу,
товариства, інституту, науковго (чи хоча б науково-популярного) часопису.
Конференції з нагоди річниць, передруки маґістерських праць випускників
семінарії у «Перемиських Архієпархіяльних Відомостях», співпраця і певного роду
патронат над перемиським середовищем і т.п. речі – всі вони корисні, але не
тотожні створенню власного інтелектуального осередку.
Які причини цього? Звичайно, сама поточна адміністрація церковним
організмом, який перебував і перебуває у скрутному становищі (бідність,
розпорошення вірних, тепер ще й іміграція з її потребами) – займає час і увагу.
До того ж іще доходить постійна фінансова скрута, яка не дозволяє думати про
щедре фінансування амбітних проектів. Плюс існування доволі вже потужного
центру в Україні (УКУ і не тільки) – плодоносить спокусою думати, що
інтелектуальним центром буде для нас Львів, звідтам черпатимемо соки всілякої
мудрости, а нам у Польщі тим займатися не треба – з нас достатньо мати й
обслуговувати мережу парафій.
З цим, на жаль, не можна погодитися. Роль УКУ і взагалі львівського (чи
львівсько-київського) центру для нас безцінна, проте якшо ми думаємо про себе
як про повноцінну частину УГКЦ митрополичого рангу – то не можемо себе
принципово обмежити до ролі пасивного споживача їхньої продукції. Навпаки, якщо
серйозно думаємо про УГКЦ як глобальне сопричастя, то й мусимо розуміти, що і
від нас очікується внесок в інтелектуальне життя всієї УГКЦ. Не щоби зі
Львовом-Києвом конкурувати, але щоб співпрацювати й доповнювати їхні труди і
надбання – нашими.
Яка роль інтелектуального центру? Перший аспект – це наукова діяльність,
дослідницька робота. У нас є своя унікальна спадщина та всій унікальний досвід.
Правда, наше минуле не від учора вивчають історики та історики мистецтва
(польські й українські), теоретично могло б здаватися, що й далі можемо
залишити їм цю справу. А що наприклад зі спадщиною богословської та канонічної
думки? Що з богословським осмисленням досвіду УГКЦ в Польщі? Теоретично й це
можемо віддати в руки хоча б того УКУ. Але чи не варто було б самим
постаратися?
Аспект № 2 – це винаходження нових ідей для нашого «крайового вжитку». І
тут уже складніше. Закордонні або чужі дослідники нам тут не поможуть, бо тут
треба бути «в нашій шкірі». Та й дослідник не те саме, шо й винахідник. Ми ж
самі, коли не будемо закорінені в дослідженнях, не зможемо й повноцінно служити
винахідниками ідей. Бо ж у такому організмі, як Церква, нові ідеї все ж таки
мають виходити органічно з давніших джерел. Інакше загрожує нам щеплення на
нашому дереві рослин з зовсім іншого клімату й інших земель, отже гібридизація
нашої ідентичности.
Нарешті ж – аспект № 3, тобто популяризація. Це той аспект, в контексті
якого найбільш яскраво кидається у вічі потреба певного інтелектуального
центру. Бо навіть якщо дослідження зроблять за нас інші, ідеї винайдуть теж
інші – то все ж таки ніхто за нас не проведе популяризаційну роботу. Візьмім
найпростіший приклад – в Україні вийшло чимало добрих матеріялів (книжок,
брошур, буклетів, фільмів), які популяризують наше літургійне життя. Але ж
ніхто за нас їх на польську не перекладе! Я вже не згадую про це, що існують
цілком конкретні можливості створення власної містагогійної літератури
«крайовими» силами. Але серйозного зацікавлення ними й адекватної підтримки –
нема...
Звичайно, Церква може «якось» жити без власного інтелектуального осередку,
досвід нашого 30-ліття (1989-2019) підтвердив це. Ніхто ж і не каже, що
створити його було б у нас легко, адже і людей, і грошей у нас мало (правда, не
всі форми існування такого центру є однаково витратними). Але не зробити навіть
серйозної спроби – сором та й годі. І велика на майбутнє небезпека для подальшого
існування нашого сопричастя. Бо молоді покоління, що підростають, не
задовільняться поверховими відповідями на свої питання й сумніви. А підготувати
відповіді без власного інтелектуального центру буде нам куди важче.
Відкритість на реальних людей
Основна з людьми проблема ось яка: вони завжди не такі, як треба. У наших
же церковних умовах, крім недоліків спільних усім представникам виду Homo sapiens, вони ще мають свої специфічні «мінуси». Ті з Польщі – «які
вони ополячені», а ті з України – «совєтизовані». Лемки – «взагалі невідомо хто
вони і чого хочуть.» Ці не так моляться, ті не так хрестяться...
Що ж – така діяспорна дійсність. Мабуть тільки в деяких сільських чи
містечкових парафіях маємо до діла з людьми одієї національности, однієї мови
(говірки), однієї культури (регіональної) і однієї цивілізації (тобто без
цивілізаційних різниць між вихованцями б. СРСР та «пост-совку» і б. ПНР та
пост-ПНР). А деінде – народ Божий строкатий і на те ради нема.
Єдиний тут вихід – відкритість на людей таких, якими вони є і яких посилає
нам Всевишній. Не обманюймо себе – не буде інших, «кращих», «акуратніших»,
«таких, як треба». Усвідомім собі, що за кожного з них був розп’ятий наш Божественний Спаситель і з кожною людиною в
парафії, яка приймає Таїнство Євхаристії, ми єднаємося в один організм, в одну
причасну спільноту, де наріжним каменем
сам Ісус Христос (Еф 2, 20).
Соборно-синодальний вимір
Як уже написав, надіюся що незабаром наша Митрополія матиме трьох єпархів і
таким чином на чолі УГКЦ в Польщі нарешті стоятиме колегіяльний орган – Синод
Єпископів цієї ж провінції. Надіюся, що зможе він відтак колегіяльно працювати.
Можливо, з часом вдасться відмінити другий параграф 15 артикулу типового Статуту митрополії Української
Греко-Католицької Церкви, згідно з яким Митрополичий
Синод не наділений законодавчою владою в УГКЦ. Це
правильна розв’язка
для України, де вже існують два внутрішні рівні законодавства – єпархіяльний і
крайовий, за який відповідає Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного
Архиєпископства (до якого входять всі архиєреї УГКЦ з України). У тій ситуації
посередній щабель законодавства – в маштабі окремих митрополій, що їх в Україні
є 4 – може справедливо вважатися зайвим. Але не в країнах діяспори, де
законодавчі повноваження потрібні Синодам Єпископів митрополій (там, де є
митрополії) саме для того, щоби проголошувати закони для УГКЦ в даній країні!
Проблема «соборности» не зводиться однак до Синодів чи Соборів. Вона
стосується також різного роду колегіяльних тіл у Церкві, які мають деколи певні
владні, контрольні чи консультативні повноваження, найчастіше ж однак їхня роль
чисто дорадча; це перш за все єпархіяльні та парафіяльні ради (душпастирські й
економічні). Тут важливо, щоби вони дійсно існували й працювали, причому
працювали колегіяльно, тобто на спільних зборах. Щоби єпископи і парохи
ставилися до цих рад і її членів, все маючи перед очима вчення Церкви про
царське священство всіх вірних. Щоби й самі члени тих рад також мали це не
увазі, тобто ставилися відповідально до свого дорадчого служіння та добачували
потребу довчатися з церковно-релігійної проблематики.
Спільна, повна пошани з обох (усіх) сторін, відповідальна праця в
колегіяльних органах є безперечно дуже надійним засобом зміцнення єдности наших
спільнот.
Матеріяльний вимір сопричастя –
«один одного тягарі носіть» (Гл 6, 2)
Тема церковних фінансів заслуговує окремої статті й не виключаю, що колись
таку статтю напишу. Мені здається, що в контексті єдности-сопричастя слід
наголосити на двох моментах.
Перший: у цьому сегменті церковних прибутків, який становлять пожертви
вірних, слід нам рухатися в напрямку від релятивно скромних (хоча в нас і так
щедріших, ніж у римо-католиків) щонедільних пожертв «на тацу» та значно більших
пожертв з нагоди «требних відправ» і душпастирських відвідин («коляди») - до
систематизованих внесків (мабуть щомісячних, бо в такому ритмі в Польщі
виплачуються зарплати й пенсії) від окремих вірних чи родин. Розмір таких
внесків – справа дискусійна. Напр. лютерани в Польщі мають внески у розмірі 1 %
прибутку (причому люди вбогі чи студенти звільнені з оплачування внесків).
Чимало невеликих протестантських громад другої чи третьої реформаційної хвилі,
так званих євангельських християн чи харизматів, дотримується старозавітніх
положень про десятину. Партикулярне право У(Г)КЦ в США приписує 4-5 % прибутку
як основну ставку внесків мирян на цілі релійгійної та харитативної діяльности
Церкви, причому слід розуміти, що це не стосується дуже бідних, які можуть
віддавати менше (а то й не платити взагалі), та дуже багатих, які б мали віддавати більше
(див. Pastoral Guide of the
Ukrainian Catholic Church in the United States of America, ст.
174).
Безсумнівно, така система вимагала б
повної прозорости церковних фінансів перед вірними. Зрозуміло, що означала б
також перехід у ділянці винагороди духовенства від системи індивідуальних
пожертвувань конкретному священнослужителю за відправу Літургії, служіння св.
Таїнства чи іншого чину з Требника (що хоч-не-хоч навіває асоціяції з господарською
діяльністю в сфері послуг) до стабільних (хоча не конче високих!) зарплат.
Така система не нова і не чужа Католицькій Церкві у різних країнах. Та й у
самій Польщі в лоні Єпископату кілька років тому (на фоні вісток про близький
уже кінець т.зв. Церковного фонду і перехід на систему «1 % - чи менше – від
податку») велися цікаві дискусії на тему реформи фінансів у подібному дусі.
Втім, система зарплат для душпастирів (пожертвування й далі даються, але
потрапляють на спільний рахунок) існує вже в Опольській єпархії РКЦ.
Думаю, що не треба пояснювати, який позитивний вплив могла б мати така
система фінансів для будування відчуття спільноти в наших церковних громадах.
Це – про місцеві громади (парафії) та їхніх душпастирів. На цьому однак
питання не закінчується, адже крім окремо взятої парафії в Церкві існують як
структури вищого рівня (єпархія, митрополія, Патріярхія УГКЦ в Києві, Римський
Престіл), так і паралельні. Щодо перших – то тут уже налагоджена система
парафіяльних внесків «вгору»; бажалося б лише, щоби адресати тих фінансових
потоків навчилися розраховуватися перед своїми донорами, принаймні в межах
УГКЦ. Поки що напр. за станом на 14 листопада 2019 р. на сайті Пасторально-Місійного
відділу Патріяршої курії поміщено найновіший і єдиний водночас звіт Фонду
«Андріїв гріш» за рік... 2013, датований чомусь 9 жовтня 2013 р. (див. http://pmv.ugcc.org.ua/pro-nas/spivpratsya-z-fondom-andrijiv-grish/zvitnist.html ). Як на Церкву, що в Україні проголошує себе оплотом і
вчителькою європейських цивілізаційних стандартів, це трохи, м’яко кажучи, негарно. Але це на найважливіше. Питанням
більшої ваги для мене є створення механізмів допомоги чисельніших і заможніших
спільнот громадам меншим і біднішим. У митрополичій єпархії існувала колись
збірка на Фонд братньої допомоги – «таца» з другого дня Великодня й Різдва. Від
кількох років ця збірка змінила адресата – ним стала наша духовна семінарія, у
зв’язку з суттєвим зростом коштів перебування там
семінаристів. Проблема дуже бідних парафій від того однак не щезла. Очевидно,
треба пам’ятати
й те, що коли наші бідні – дійсно бідні, то наші багаті – не такі то вже й
багаті, на жаль. Можливо, якимсь виходом був би своєрідний «патронат» парафій
багатших над найубожчими, як це колись запроваджено в Україні, де галицькі
парафії приймали «патронат» над бідними парафіями екзархатів Східної України?
Позаяк найчастіше більші та багатші парафії у нас на півночі й заході, а малі й
бідні на рідному південному сході РП – такий патронат міг би бути ще однією
формою якщо не «повернення» на землю предків, то хоча активної участи в її
теперішньому церковному житті. Формальною трудністю буде тут необхідність
співпрацювати понад єпархіяльними кордонами, особливо якщо зміна єпархіяльного
поділу полягатиме у проведенні такого кордону між північними та південнми протопресвітератами
нинішньої митрополичої єпархії. Але це трудність, яку можна побороти.
ЗАКІНЧЕННЯ
Мої роздуми на тему нашого тут церковного сопричастя далекі напевно від
вичерпности. Не про всі перешкоди й небезпеки я згадав, запропонував далеко не
всі можливі засоби скріплення. Гадаю однак, що проблеми, про які згадав, варті
не лише моєї уваги.
диякон Петро Сивицький
