środa, 13 stycznia 2021

Umarł biskup "z ludzką twarzą": + Florentyn Crihalmeanu (17.IX.1959-12.I.2020)

 CHRYSTOS RAŻDAJETSIA!


Kolejna wieść, której by się nigdy nie chciało otrzymać: komplikacje po COVID-19 przecięły nić żywota arcypasterza eparchii Cluj-Gherla w Siedmiogrodzie, Florentyna Crihalmeanu.

Każdemu, kto ciekaw jest biografii tego hierarchy, polecam wspomnienie opublikowane przez KAI oraz stosowny rekord w bazie Catholic Hierarchy. Nie będę w tym miejscu dublował podanych tam informacji biograficznych. Wspomnę tylko, dlaczego przedwczesny zgon tego właśnie biskupa, którego widziałem tylko kilka razy w życiu, a rozmawiałem z nim tylko raz, krótko i na temat techniczno-organizacyjny, tak bardzo mnie dotknął.

W dniach 4-9 września 2007 r. odbywało się w rumuńskim Sybinie (rum. Sibiu, węg. Nagyszeben, niem. Hermannstadt) III Europejskie Spotkanie Ekumeniczne. Byłem jego uczestnikiem jako członek delegacji Konferencji Episkopatu Polski, reprezentujący w ramach tejże delegacji UKGK w RP. Tam właśnie miałem okazję zetknąć się ze śp. Biskupem Florentynem. Na początku zresztą nie wiedziałem, że tak właśnie się nazywa, ani że to akurat On jest biskupem obejmującej Sybin eparchii Cluj-Gherla. Zwrócił mą uwagę szlachetnością rysów, bijącą z twarzy inteligencją i ujawniającą się w zachowaniu niekłamaną i nieudawaną dobrocią i życzliwością. Pamiętam, jak w sobotę 8.IX.2007 (święto Narodzenia NMP - w Rumunii święta nieruchome zarówno prawosławni, jak i grekokatolicy, obchodzą wg. nowego stylu), po Liturgii greckokatolickiej sprawowanej w hali widowiskowej, gdy już wychodziliśmy stamtąd - jak witał się z wiernymi świeckimi i z duchownymi. Jaką emanował serdecznością i jak ona była odwzajemniana, co potwierdzało raz jeszcze, że nie jest to jakaś jednorazowa poza na użytek obserwatorów zagranicznych. Taki mały obrazek: Biskup radośnie wita się z młodym księdzem, wychodzącym z hali w towarzystwie żony i pchającym dziecinny wózek. Wymienili pozdrowienia i uśmiechy, potem Biskup odszedł kilka kroków... by jeszcze raz zawrócić i z uśmiechem pogładzić niemowlaka po nosku. Opis nie oddaje niestety atmosfery tych wydarzeń. W każdym razie było widać, że to jest arcypasterz kochający swoje "owieczki" i nawzajem przez nie kochany. Daleki jestem od łatwych zachwytów i egzaltacji, skoro zatem tych parę dni w Sybinie, te przelotne obserwacje i kontakty wywarły we mnie wrażenie niezatarte, takie na całe życie - to doprawdy coś znaczy. Podobnie błp. Kurt I. Lewin, Żyd ocalony z Zagłady dzięki m.in. braciom Szeptyckim (bł. Klemensowi i Czcigodnemu Słudze Bożemu Andrzejowi), raz tylko zetknął się z bł. Emilianem Kowczem, spędził noc na plebanii w Przemyślanach, by za dnia pójść w drogę do Uniowa - przegadali może kilka godzin, ale niezatarte wrażenie duchowej wielkości przemyślańskiego proboszcza pozostało synowi rabina do końca życia (o czym sam mi mówił, będąc już u kresu życia). Zresztą słyszałem i od innej, o wiele lepiej ode mnie orientującej się w realiach rumuńskich osoby, potwierdzenie słuszności mych spostrzeżeń na temat biskupa Florentyna. Nie mam zatem żadnych wątpliwości, że to, co pisze p. Bogumił Luft dla KAI  (Dla rumuńskich grekokatolików niespodziane odejście tego „pracowitego, łagodnego i skromnego” biskupa – jak Go określili autorzy wydanego z tej okazji oficjalnego komunikatu diecezji Kluż-Gherla – jest bardzo bolesne. Biskup Florentin był człowiekiem niezwykłym, a jako hierarcha stosunkowo młody – był nadzieją swojego Kościoła.) w zupełności odpowiada prawdzie.

Biskup Florentyn odszedł do Domu Ojca. W to nie wątpię. Ale jak bardzo szkoda, że ten wredny wirus rodem z Chin skosił nam, pozostającym na tym łez padole, kolejnego dobrego człowieka, który nie przestał nim być, obejmując rządy w eparchii. Biskupa nie zbiskupiałego. Na szczęście nie ostatniego...


niedziela, 20 grudnia 2020

Profesor I. Skoczylas (+ 20.XII.2020)

 Straszna, przygnębiająca nowina ze Lwowa... Nie żyje Profesor I. Skoczylas, najwybitniejszy w Ukrainie historyk Kościoła unickiego (On nb. zawsze używał i propagował inny termin - Kościół unijny) okresu przedrozbiorowego (XVI-XVIII w.).

Nie byliśmy osobiście zbyt sobie bliscy, acz oczywiście znaliśmy się. Współredagowałem (z Prof. A. Gilem) Jego "Sobory eparchii chełmskiej XVII wieku. Program religijny Slavia Unita w Rzeczypospolitej" (Lublin 2008), co więcej - choroba i śmierć Profesora zastała mnie nad tłumaczeniem dla wydawcy polskiego 2 rozdziałów Jego książki - której już nie zdążył dokończyć. 🙁
Są różne przypadki śmierci człowieka. Niekiedy jest ona wypełnieniem dobrze przeżytego, długiego życia. Czasem wyzwoleniem z długoletnich cierpień i prywacji przynoszonych przez chorobę, starość, niedołęstwo. Nie jest dewocyjną przesadą modlitwa o dobrą śmierć dla siebie - wszak czynimy to w każdej Boskiej Liturgii, gdy na wezwanie "O chrześcijańskie zakończenie życia naszego, bezbolesne, bez zawstydzenia, spokojne, i o dobre usprawiedliwienie przed budzącym bojaźń Trybunałem Chrystusa, prośmy" (tłum. ks. H. Paprockiego) odpowiada lud "Racz dać, o Panie!". Niekiedy po prostu kończy się czas przeznaczony na czyjeś życie, dobrze czy źle przeżyte, ale wystarczająco długie, by (w przypadku gdy chodzi o bardzo wiekowych luminarzy, którzy dawno już wycofali się z aktywnego życia) telewizyjne zapewnienia o "wielkiej stracie, jaką poniosła polska sztuka/kultura/nauka" etc. przyjmować cum grano salis.
ALE TO NIE JEST TAKI PRZYPADEK. Profesor poległ w walce z komplikacjami po chorobie COVID-19 rzeczywiście W PEŁNI SIŁ TWÓRCZYCH. I jest to autentyczna wielka strata dla Nauki, nie tylko ukraińskiej. W tym wypadku, niestety, nie są to rytualne "gotowce", wygłaszane nad profesorską trumną, bez względu na stan faktyczny. TO JEST NAPRAWDĘ WIELKA TRAGEDIA.
I, niestety, nie tylko w wymiarze naukowym. Bo zmarł nie tylko Uczony, zmarł Człowiek. Porządny chrześcijanin, przykładny mąż i ojciec, dobry człowiek, którego ludzkie podejście bardzo chwalili sobie studenci Ukraińskiego Uniwersytetu Katolickiego, gdzie był dziekanem.
W tej strasznej chwili jedyną pociechą stają się słowa, które abp
Melecjusz Smotrycki napisał przy końcu swego dziełka "Consideratiae albo Uważania sześciu różnic między Cerkwią Wschodnią y Zachodnią...":
MEGO ŻYWOTA JEDYNA NADZIEJA PAN IEZUS CHRYSTUS.
Boże duchów i ciała wszelkiego, który śmierć zdeptałeś, szatana obezwładniłeś i darowałeś życie Twemu światu, sam Panie, daj odpoczynek duszy zmarłego sługi Twego Igora w miejscu światłości, w miejscu szczęśliwości, w miejscu pokoju, skąd ucieka boleść, smutek i westchnienie. Przebacz mu, jako Dobry i Przyjaciel człowieka Bóg, wszelki grzech popełniony przez niego słowem, uczynkiem i myślą, gdyż nie ma człowieka, który by żył i nie zgrzeszył. Ty bowiem jedyny jesteś bez grzechu, sprawiedliwość Twoja jest sprawiedliwością na wieki i słowo Twoje jest prawdą. Albowiem Ty jesteś zmartwychwstaniem i życiem, i pokojem zmarłego sługi Twego Igora, Chryste Boże nasz, i Tobie chwałę oddajemy z Ojcem Twoim nie mającym początku, i z Najświętszym i Dobrym, i Życiodajnym Twoim Duchem, teraz i zawsze, i na wieki wieków. *
--------------------
* Modlitwa za zmarłych z Boskiej Liturgii, według przekładu ks. H. Paprockiego.



środa, 25 listopada 2020

Habemus tertiam eparchiam! - czyli o dokonanej nareszcie reformie podziału terytorialnego UKGKwRP

 Sława Isusu Chrystu!


Potrzeba zmiany istniejącego od 1996 r. podziału administracyjnego UKGK w RP była (nie tylko dla mnie) oczywistą od lat. Moje osobiste poglądy w tej sprawie wyrażałem był niejednokrotnie, także i na niniejszym blogu, w szczególności we wpisach z 29 sierpnia 2012 r., z 23 września 2014 r., wreszcie z 12 marca 2018 r. We wpisach tych zawarłem zarówno konkretne propozycje podziału, jak też i zasady, którymi winni się kierować projektodawcy nowego podziału. Zasady te częściowo zaczerpnięte były bezpośrednio z dokumentów Kościoła powszechnego (w szczególności z dekretu Soboru Watykańskiego II o pasterskich zadaniach biskupów w Kościele Christus Dominus), w części zaś wyinterpretowane z warunków miejscowych i tradycyj kościelno-historycznych ziem, które UKGK w RP obejmuje swą jurysdykcją.

Od pewnego czasu wiele znaków na ziemi (a może i na niebie? - osobiście nie widziałem, ale...) wskazywało na to, że reforma się zbliża i że jej "kośćcem" merytorycznym będzie utworzenie trzeciej eparchii z terenów głównie (lub wyłącznie) północnych eparchii metropolitalnej, ze stolicą zapewne w Olsztynie. Niejasnym (przynajmniej dla mnie) pozostawało jednak, czy nastąpią przy tej okazji zmiany szersze, tzn. czy nowa eparchia "uszczknie sobie" również jakąś część terytorium eparchii wrocławsko-gdańskiej i czy zracjonalizowany zostanie przebieg granicy między eparchiami wrocławsko-gdańską i metropolitalną. 

Dzisiaj, w dniu 25 listopada 2020 r., a zatem w uroczystość św. Jozafata, Arcybiskupa Połockiego i Męczennika (+ 1623) według starego stylu, ogłoszono oficjalnie nowy podział terytorialny UKGK w RP. Oto stosowny komunikat Nuncjatury:

Nuncjatura Apostolska w Polsce

N. 4925/20

KOMUNIKAT

Ojciec Święty Franciszek:

1. Ustanowił nową eparchię olsztyńsko-gdańską Kościoła greckokatolickiego w Polsce i mianował jej biskupem dotychczasowego proboszcza w Wałczu i protoprezbitera (dziekana) koszalińskiego ks. Arkadiusza TROCHANOWSKIEGO.

Do czasu objęcia eparchii przez jej pierwszego biskupa, obowiązki administratora eparchii olsztyńsko-gdańskiej będzie pełnił metropolita przemysko-warszawski arcybiskup Eugeniusz Popowicz.

2. Nowa eparchia powstała przez włączenie do niej terytorium pokrywającego się z granicami następujących metropolii Kościoła łacińskiego: warmińskiej, gdańskiej, białostockiej oraz diecezji płockiej z metropolii warszawskiej. Siedzibą nowej eparchii będzie miasto Olsztyn (ul. Lubelska 12), a kościołem katedralnym cerkiew p.w. Pokrowa (Opieki) Matki Bożej. Nowa eparchia zostanie włączona do metropolii przemysko-warszawskiej Kościoła greckokatolickiego w Polsce.

3. Zmienił nazwę obecnej eparchii wrocławsko-gdańskiej na eparchię wrocławsko-koszalińską, z dotychczasową siedzibą we Wrocławiu.

4. Zmienił granice archieparchii przemysko-warszawskiej tak, że obejmuje ona obecnie terytorium pokrywające się z granicami metropolii Kościoła łacińskiego: przemyskiej, krakowskiej, lubelskiej, łódzkiej, warszawskiej (oprócz diecezji płockiej) oraz diecezji radomskiej z metropolii częstochowskiej.

5. Zmienił granice eparchii wrocławsko-koszalińskiej tak, że obejmuje ona obecnie terytorium pokrywające się z granicami metropolii Kościoła łacińskiego: wrocławską, poznańską, szczecińsko-kamieńską, gnieźnieńską, katowicką i częstochowską (bez diecezji radomskiej).

Warszawa, 25 listopada 2020 roku

Salvatore Pennacchio
Nuncjusz Apostolski

ŹRÓDŁO: episkopat.pl

Dla większej jasności poniżej publikuję stosowną mapkę (ŹRÓDŁO: cerkiew.nazwa.pl )



 Odnosząc się do opisanych powyżej zmian, wypada w pierwszej kolejności życzyć nowemu Biskupowi Eparchialnemu, by szczególne wstawiennictwo św. Jozafata było dlań stałym wsparciem w biskupim posługiwaniu, zaś przykład Świętego - natchnieniem, by w owej nielekkiej posłudze iść za wzorem, który nam Święty był pozostawił! Oczywiście mutatis mutandis, bo czasy i okoliczności zupełnie inne. Chociaż z drugiej strony - czasy i ludzie niby zawsze "inni", ale zarazem ci sami...

ΕΙΣ ΠΟΛΛΑ ΕΤΗ ΔΕΣΠΟΤΑ!


A teraz kilka słów KOMENTARZA DO SAMEJ CYRKUMSKRYPCJI AD 2020:


Niewątpliwie przeważają tu momenty dodatnie, toteż od nich zaczniemy:


1) Nareszcie metropolia UKGK w RP otrzymała trzeciego eparchę, co czyni możliwym utworzenie metropolitalnego synodu biskupów jako organu stojącego na czele Kościoła greckokatolickiego w Polsce.


2) Nowa eparchia została zaprojektowana racjonalnie. Nareszcie największe skupisko grekokatolików w Polsce (zwłaszcza gdy weźmiemy pod uwagę tych "zasiedziałych", obywateli polskich od pokoleń) ma biskupa eparchialnego "na miejscu", a nie na drugim końcu Polski (przy marnej jakości połączeń komunikacyjnych północ-południe, zwłaszcza we wschodniej połowie kraju). Dobrze, że jednocześnie nie ograniczono się do operacji na terytorium eparchii metropolitalnej, lecz odważnie rozszerzono granice eparchii olsztyńskiej na zachód, dzięki czemu stać się ona mogła eparchią olsztyńsko-gdańską. Mam nadzieję, że będzie to bodziec dla zwiększenia znaczenia i wkładu wspólnoty grekokatolików Trójmiasta we wspólne dobro zarówno nowej eparchii, jak też i całej metropolii. Równocześnie dzięki tej operacji uzyskano efekt "jeszcze bardziej centralnego" usytuowania stolicy eparchialnej, co też jest elementem racjonalnego zaprojektowania struktury administracyjnej.


3) Ogromne znaczenie ma zracjonalizowanie granic eparchialnych w ogóle, w szczególności granicy między eparchią metropolitalną a wrocławsko-koszalińską. Odejście od kretynizmu granicy na Wiśle, granicy tnącej żywe regionalne wspólnoty cerkiewne (aglomeracja warszawska, ale nie tylko), a przy tym nie doprowadzonej do końca (przypominam: Wisła ma źródła w Polsce, na południe od tych źródeł eparchie były zatem dotąd nie rozgraniczone!!!) - na rzecz poszanowania realnej sytuacji pastoralnej. Teraz nie ma tak, że biskupowi we Wrocławiu podlega formalnie skrawek woj. lubelskiego na zachodnim brzegu Wisły, albo że proboszczowie warszawscy (i podwarszawscy z prawego brzegu) mają swego arcypasterza w Przemyślu, a już duszpasterze z Pruszkowa czy Ożarowa Mazowieckiego - we Wrocławiu. Dziś Przemyślowi podlega i Warszawa, i Łowicz, i Łódź... W czasach, gdy mamy do czynienia z liczebnie ogromną imigracją z Ukrainy, skupienie jurysdykcji nad Warszawą i aglomeracją w jednym ręku ma ogromne znaczenie. Podobnie w przypadku Krakowa i zapewne kilku innych miast.


4) Poniekąd wspomniałem był o tym implicite już powyżej, ale warto jednak ową okoliczność wyrazić explicite w punkcie osobnym: nowy podział może nie dzieli Polski na trzy równe części, ale jest stosunkowo bliski temu stanowi rzeczy. Uniknięto pokusy utworzenia nowej eparchii jako "wygodnicko-emeryckiej" z dużą liczbą wiernych na nieproporcjonalnie małym w stosunku pozostałych eparchij terytorium. Nie mam teraz czasu podliczać, ile kilometrów kwadratowych przypadło na każdą z eparchii (watykański biuletyn prasowy skrupulatnie podał, że nowa eparchia ma 90.075 km kw. i 5.991.158 mieszkańców - NIE wiernych!). Wydaje się jednak, że do ideału 1/3 Polski na każdą z 3 eparchii (który to ideał, rzecz jasna, nie może być traktowany zbyt dosłownie) zbliżyliśmy się w sposób zauważalny. To dobrze, choć zarówno Wrocław, jak i zwłaszcza Przemyśl pozostały stolicami położonymi dość peryferyjnie w stosunku do podległych sobie terenów. Cóż, nie można mieć wszystkiego...


Teraz, po "plusach", momenty ambiwalentne.


1) Nie stworzono eparchii "łemkowskiej" ani nie zjednoczono terenów z największymi skupiskami Łemków w jednym organizmie eparchialnym. Było to do przewidzenia, zwłaszcza że jeden z proponowanych przeze mnie wariantów polegał na degradacji Wrocławia z rangi stolicy samodzielnej eparchii do roli jedynie miasta "konkatedralnego". Swoją drogą, jest to nadal "do zrobienia" poprzez ewentualną cesję obecnego dekanatu krakowsko-krynickiego na rzecz eparchii wrocławsko-koszalińskiej. Jest to atoli możliwość czysto teroretyczna - nie po to ustalano nowe granice, żeby zaraz je zmieniać. Sygnalizując tę kwestię, nie potępiam nowego podziału, ponieważ: a) o ile jestem zwolennikiem jak najpełniejszego zadbania o realne duszpasterskie potrzeby Łemków (w tym tej ich części, która odcina się od ukraińskości), o tyle nie uważam, by w tym celu było konieczne tworzenie osobnych "łemkowskich" (w cudzysłowie, bo realnie nie da się wykroić eparchii z samych tylko czysto łemkowskich parafii, zawsze będzie spory komponent Ukraińców "zwykłych" i Polaków) eparchii, b) nie będąc Łemkiem, staram się unikać wypowiadania się w sposób kategoryczny o sprawach łemkowskich. 


2) Podział oparto o granice metropolii i diecezji Kościoła łacińskiego. Nie jest to jakiś wielki minus, w Polsce, przy gęstej i czytelnej sieci parafialnej rzymskokatolickiej, granice diecezji łacińskich mogą służyć jako pomocnicze w naszej własnej cyrkumskrypcji. Osobiście wolałbym podział oparty na świeckiej mapie administracyjnej RP, jak zresztą proponowałem był zawsze we wszystkich mych artykułach poświęconych temu zagadnieniu. Dlaczego? Po pierwsze dlatego, że świecki podział administracyjny jest bardziej powszechnie znany i "oczywisty" dla każdego, a już zwłaszcza na pewno bardziej "poglądowy" dla imigrantów z Ukrainy, którzy (w tym i kapłani, przynajmniej z początku) pojęcia nie mają o granicach diecezyj łacińskich. Poza tym podział ten jest jednak trójstopniowy, obejmuje województwa dzielące się na miasta na prawach powiatu i powiaty, a te ostatnie na gminy. Dzięki temu można granice eparchialne kształtować bardziej elastycznie, uwzględniając nawet granice gmin, gdy tymczasem diecezje łacińskie można brać zasadniczo tylko "w całości" (a jeśli w części, to tylko dzieląc te diecezje wzdłuż linii rzek albo też - co w dobie GPSów stało się możliwe w praktyce - wzdłuż konkretnych południków lub równoleżników, jak ongiś kolonie w Afryce). Na szczęście nowy podział, gdy się spojrzy na mapę, raczej nie będzie wprowadzał zamieszania w dotyczasowych granicach parafij greckokatolickich - no, może w przypadku granicy eparchialnej poprowadzonej na Pomorzu po linii granicy diecezyj pelplińskiej i koszalińsko-kołobrzeskiej może się zdarzyć jakiś trudny casus - ale to już pytanie do tamtejszych proboszczów, czy tak będzie w istocie.

Nadmieniam, że zarówno UKGK w Ukrainie, jak też i Kościoły greckokatolickie słowacki i węgierski przy okazji tworzenia w tych krajach struktur metropolitalnych wyznaczyły granice eparchialne zgodne z przebiegiem granic świeckich jednostek administracyjnych, a nie diecezyj łacińskich.


Pora na stosunkowo nieliczne aspekty ujemne nowego podziału.


1) Warszawa z aglomeracją pozostała w związku i pod władzą Przemyśla, choć do Olsztyna zdecydowanie bliżej (i w dawnym podziale na 4 dekanaty Warszawa - ba, także i Lublin! - znajdowała się w dekanacie olsztyńskim). Pozostała również miastem bez biskupa. Oczywiście, po części można temu zaradzić, powołując w eparchii metropolitalnej biskupa pomocniczego z rezydencją w Warszawie. Można i przenieść do stolicy kraju rezydencję metropolity. W takim jednak razie starodawna stolica przemyska zostałaby de facto pozbawiona swego arcypasterza i nawet wariant z nominacją biskupa pomocniczego rezydującego w Przemyślu nie zmienił by tego faktu w sposób zasadniczy. Oczywiście, łatwo zrozumieć przyczyny, dla których stało się tak, jak się stało. Z jednej strony Przemyśl ma pełną, że tak powiem, infrastrukturę kurialną wraz z obsadą personalną. Z drugiej - urządzanie stolicy biskupiej w Warszawie, przy tamtejszych cenach nieruchomości i wysokości płac (jedno i drugie bez porównania z sytuacją przemyską!) to nie w kij dmuchał, zwłaszcza w dzisiejszych niepewnych "pandemicznych" czasach. Po trzecie - południowe dekanaty eparchii metropolitalnej charakteryzują się małą liczbą wiernych, niekorzystną strukturą wiekową, niekoniecznie dużym stopniem zamożności, do czego dochodzi konieczność utrzymywania szeregu zabytkowych cerkwi. Zrozumiałym jest, że w takiej sytuacji eparchia metropolitalna potrzebuje terenów nowej emigracji, z aglomeracją warszawską na czele. "Tak krawiec kraje, jak mu materii staje". Wydaje się jednak, że nie można w tej sytuacji zaniedbać starań o budowę cerkwi konkatedralnej w stolicy oraz o powołanie rezydującego tam biskupa pomocniczego, którego ważnym zadaniem, poza koordynacją opieki nad wiernymi aglomeracji stołecznej, byłaby reprezentacja UKGK w stolicy kraju, również w kontaktach z władzami RP.


2) Nowy podział, przy okazji którego jedna z eparchii dotyczasowej zmieniła nieco nazwę, był okazją do tego, by naprawić dotychczasowe zaniedbania i uwzględnić fakt rozpościerania się jurysdykcji UKGK na tereny dawnej eparchii chełmskiej z Chełmem. Oczywiście, skoro tereny te pozostały w eparchii metropolitalnej (a nie np. weszły do postulowanej przeze mnie eparchii ze stolicą w Warszawie), to jedynym możliwym rozwiązaniem byłaby tu zmiana nazwy eparchii metropolitalnej przez dodanie trzeciego członu "-chełmska". Oczywiście, można to przeprowadzić i osobno, poza cyrkumskrypcją, jednakże pozostaje rzeczą oczywistą, że moment cyrkumskrypcji byłby dogodniejszy, zatem niestety zmarnowano bezpowrotnie nadarzającą się okazję, by w sposób symboliczny zaznaczyć, że zbrodnia reżimu rosyjskiego z 1875 r. nie udała się do końca, że chełmska eparchia greckokatolicka "nie wszystka umarła", ba - na jej XIX-wiecznym terytorium (dzięki imigracji) struktury greckokatolickie znajdują się w stadium rozwoju. Zmiana nazwy diecezji nie jest rzeczą kosztowną, ot - wymiana pieczątek i blankietów oraz ewentualnie korekta wpisów w księgach wieczystych nieruchomości należących do eparchii (jako takiej, bo parafialnych już nie). Niestety, poziom świadomości historycznej decydentów hierarchicznych nie dorównuje standardom wyznaczanym przez Andrzeja Szeptyckiego czy Józefa Slipego (z których żaden by nigdy "nie odpuścił" tej sprawy), ani nawet poziomowi współczesnego UKGK w Ukrainie, gdzie tworząc eparchię ze stolicą w Chmielnickim (dawnym Proskurowie/Płoskirowie) obejmującą obwód chmielnicki, mimo wszystko nadano jej tytuł eparchii kamienieckiej, choć w rzeczy samej samodzielna eparchia w Kamieńcu istniała mniej niż 100 lat (poł./II poł. XIV w.  - po 1434), a potem przez lat kilkaset Kamieniec Podolski był tylko ostatnim członem tytulatury biskupów halickich (od 1539 r. - lwowskich); po odnowieniu metropolii halickiej metropolici tytułowali się wprawdzie "metropolitami halickimi, arcybiskupami lwowskimi i biskupami Kamieńca Podolskiego", jednak realnie nawet nie sprawowali jurysdykcji nad Kamieńcem, odciętym granicą Cesarstwa Rosyjskiego, gdzie unię skasowano w 1839 r. Zupełnie inny ciężar gatunkowy ma tradycja chełmska, wielusetletniej samodzielnej eparchii, jaśniejącej postaciami wielkich arcypasterzy, jak Metody Terlecki, Jakub Susza, Porfiry Skarbek-Ważyński, Ferdynand Ciechanowski, intelektualistów jak ks. Paweł Szymański (1782-1852), wreszcie męczenników, tych oficjalnie beatyfikowanych, ale i tysięcy męczenników i wyznawców nie mniej realnych, czasem znanych z nazwiska, a czasem i nie, którzy dzielnie opierali się rosyjskiemu uciskowi religijnemu w latach 1875-1905. Już choćby z powodu, że w tych ciężkich czasach eparchia przemyska nie pomogła eparchii chełmskiej (ba - z jej terenów przyszedł do Chełma niejeden kapłan i niejeden kleryk, którzy następnie włączyli się gorliwie w szeregi prześladowców!), powinna nastąpić jakaś refleksja moralna i symboliczne zadośćuczynienie. Niestety, na razie nic takiego nie nastąpiło. Cały czas jednak otwarta jest furtka do symbolicznego "wskrzeszenia" eparchii chełmskiej i to na 2 (zasadniczo wykluczające się) sposoby:

a) ten, o którym mowa wyżej, czyli dodanie trzeciego członu nazwy eparchii metropolitalnej - przy czym należałoby jednocześnie wystarać się u Stolicy Rzymskiej o zniesienie ustanowionego za Benedykta XVI tytularnego biskupstwa chełmskiego tradycji łacińskiej;

b) wystaranie się u Stolicy Rzymskiej o zniesienie tytularnego łacińskiego biskupstwa chełmskiego i ustanowienie tytularnego biskupstwa chełmskiego tradycji bizantyjsko-ukraińskiej, najlepiej w ten sposób, by na taką stolicę tytularną mianowani byli ex officio biskupi pomocniczy eparchii metropolitalnej rezydujący w Warszawie.  

 

Na koniec wniosek natury personalno-kadrowej. Nowy biskup jest moim rówieśnikiem. Im młodsze pokolenia kapłanów UKGK w RP będziemy rozpatrywać, tym mniejszy wśród nich odsetek celibatariuszy. A trzeba pamiętać, że nie każdy kapłan-celibatariusz, nawet jeśli ma spełnione inne warunki formalne (wiek minimum 35 lat, staż kapłański nie krótszy niż 5 lat, doktorat lub licencjat kościelny ew. "biegłość" w jakiejś "świętej dyscyplinie"), nadaje się na biskupa. Zatem należy już rozpocząć u władz RP starania, by na przyszłość nominacje biskupie w naszej metropolii zwolnione były od rygoru art. 7 ust. 3 Konkordatu z 1993 r., tj. wymogu posiadania obywatelstwa polskiego. W przypadku obywateli obcych powinien wystarczyć przepis analogiczny do art. 14 ust. 4 ustawy z 17 maja 1989 r. o gwarancjach wolności sumienia i wyznania - czyli uprzednie zgłoszenie kandydatury ministrowi właściwemu do spraw wyznań religijnych i 60 dni dla ministra na wyrażenie zastrzeżeń (brak zastrzeżeń w ww. terminie jest równoznaczny z udzieleniem zgody). Inaczej na przyszłość możemy mieć kłopoty z obsadą naszych 3 eparchij, których arcypasterze osiągną kanoniczny wiek emerytalny w latach 2032, 2036 i 2048. 



czwartek, 24 września 2020

O jedności naszej "communio" - czego brak, co przeszkadza

Artykuł niniejszy zamieszczony został w Kalendarzu "Błahowista" na rok 2020. Napisany został w kontekście zapowiedzianego na 29 kwietnia - 2 maja 2020 r. wspólnego zgromadzenia eparchii UKGK w Polsce. Osią tematyczną tekstu jest zaś problem jedności Kościoła pojętej jako "communio" -  w odniesieniu do Metropolii Przemysko-Warszawskiej. Jakie w tym zakresie występują niedociągnięcia i braki, w jakich sprawach postępujemy wręcz szkodliwie, sami rujnując ową "communio" - starałem się odpowiedzieć w moim artykule.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------


                Про єдність нашої причасної спільноти – чого бракує, що заважає

 

 

Введення

 

На зламі квітня й травня 2020 року княжий Перемишль має стати місцем спільного Собору єпархій УГКЦ в Польщі. На цей раз, надіюся, вже не обох, як це бувало в 2002 та 2014 роках, але всіх трьох (у момент, коли це пишу, лише окремі ознаки дозволяють сподіватися такого).  Цей «міжєпархіяльний» Собор УГКЦ в Польщі буде – як і попередні – ланкою в процесі підготовки до чергової, сьомої вже сесії Патріяршого Собору УГКЦ, що має проходити у Львові 26-29 серпня 2020 р. на тему: Еміграція, поселення і глобальна єдність УГКЦ.

Трохи жаль, що ми у Польщі збираємося на наш крайовий Собор тільки й виключно тоді, коли це вимагається постановами Синоду Єпископів УГКЦ в рамках підготовки до Собору «всецерковного». Але добре й те, бо хоча б таким чином може час від часу відбутися зустріч представників всіх станів Церкви – духовенства, монашества й мирянства – на якій вони, скріплені спільною молитвою, мають змогу призадуматися над важливими проблемами церковного життя, а навіть запропонувати Владикам певні конкренті рішення і розвязки (звичайно, якщо раніше будуть опрацьовані відповідні проекти, що їх можна ставити на голосування).

Тема сьомої сесії Патріяршого Собору – дуже важлива. Колись ми, Київська митрополія, були великою Церквою Русі, яка обіймала предків трьох сучасних народів: українській, білоруський і російський. Поділ митрополії на «горішню» і «долішню» 1458 року звузив нас досить різко – ми втратили в основному «прото-російську» складову. Але й ця «рештка», ця «українсько-білоруська» Києво-Галицька митрополія на землях Великого Князівства Литовського та Польської Корони, була ще сама по собі організмом чималих розмірів. Так воно було практично до поділів Речі Посполитої, бо ж хоча руські землі цієї держави дещо скоротилися (зокрема на «українському відтинку» пропав 1667 року Київ і Лівобережжя), то зате відбулося майже повне привернення втраченої 1596 року внутрішньої єдности – якщо після 1596 року прихильники Унії становили меншість у Руській Церкві, то у першій половині XVIII ст. Зєдинена Церква охопила більшість християн візатнійського обряду в Речі Посполитій; тепер незєдинені православні стали статистичним маргінесом.

Проте поділи Речі Посполитої та її зникнення з карти Європи 1795 року, разом з антиуніятською політикою російських володарів Катерини ІІ, Миколи І і Олександра ІІ – все це звело колишню Києво-Галицьку митрополію до розмірів маленької митрополії Галицької, яка з 1830 (відділення Холмської єпархії) по 1885 рік (створення єпархії Станиславівської) не мала навіть трьох єпархій, а лише дві: Львівську (митрополичу) й Перемиську. Були в ХІХ столітті плани створення греко-католицького патріярхату, напрошувалося як логічний крок приєднання до Галицької митрополії принаймні тих двох етнічно близьких єпархій з територій Корони св. Стефана (історичної Угорщини) – Мукачівської та Пряшівської – але остаточно ці всі ідеї були зведені нанівець.

Щойно масова міграція вірних Галицької митрополії «за хлібом» у Боснію, США, Канаду, Аргентину й Бразилію дала підстави для формування того, що сьогодні хочемо звати «глобальною УГКЦ». Чергові міграційні хвилі, спричинені чи економічними, чи політичними причинами, розливаючися мало не по всьому світі, посилили цей глобалізаційний процес – і так сьогоднішня УГКЦ дійшла до стану, в якому єпархіяльні чи квазі-єпархіяльні (напр. апостолська адімінстрація Казахстану) структури має на всіх континентах крім Африки й Антарктиди, а парафіяльні громади, здається, появилися й в Африці. Водночас вірні, які творять ці структури – суспільність надзвичайно строката (хоча у Польщі декому важко з цим погодитися), бо ж є в ній люди різних мов і рас, більшість звичайно українського походження, але чимало й осіб без найменших звязків з українством в генеалогії. Звичайно, на життя громад УГКЦ в різних країнах (ба – навіть в різних регіонах самої ж України!) впливає багато місцевих факторів, почавши від мови, підсоння, природи, а закінчуючи культом місцевих святинь (зокрема римо-католицьких, деколи й православних).

У цій ситуації самозрозумілою є потреба шукати за оптимальною моделлю єднання цих усіх так уже диференційованих людей в один церковний організм. При тому ясно, що ніякі світські ознаки – мова, національність, етнічне походження, патріотична чи націоналістична ідеологія – не можуть бути основою єдности церковної спільноти, а це як з принципових мотивів, так і чисто прагматичних (про це ширше в наступній частині).

Яка формула церковного єднання? Їх більше, ніж одна. Вони наголошують на різних аспектах існування Церкви і таким чином доповнюють себе взаємно. І так мабуть усі знаємо доволі просту формулу – єдність Церкви базується на спільній церковній владі, зокрема (у вселенському маштабі) на владі Папи Римського. Церкву творять ті, хто визнає його верховну владу. Це практична і ясна формула, проте чи можемо нею задовільнитися? Інше окреслення – єдність Церкви базується на спільноті віровчення і святих Таїнств. Наша ж східна богословська думка наголошує зокрема на Таїнстві Євхаристії, як фактору будови Церкви і церковної єдности. Звідси й термін «сопричастя», повніше обговорення якого знайдемо в Посланні Синоду Єпископів 2019 року п.з. Сопричастя і єдність у житті та служінні УГКЦ ( http://ugcc.ua/documents/soprichastya_%D1%96_iedn%D1%96st_u_zhitt%D1%96_ta_sluzh%D1%96nn%D1%96_ugkts__poslannya_sinodu_yepiskop%D1%96v_ugkts_2019_roku_87300.html ). Заохочуючи всіх однайомитися з цим Посланням, дозволю собі навести тут значно коротше пояснення пера св. Івана Дамаскина (675?-749?), котрий у Точному викладі православної віри так писав про Євхаристію: Причастям це таїнство називається тому, що через нього ми причащаємося Божества Ісуса. А сопричастям воно називається – і дійсно є – тому, що через нього ми входимо в сопричастя з Христом, беручи участь як у Його тілі, так і в Божестві. Водночас, через це таїнство входимо в сопричастя і єднаємось одні з одними, бо як ми причащаємось одного хліба, так усі стаємо єдиним Тілом Христовим і єдиною Кров’ю та членами одні одних, будучи співтілесними Христовими (цит. за http://bogdanpanczak.blogspot.com/2019/10/blog-post_29.html ).

У подальшому спробую сформулювати декілька думок на тему, що помагає і що заважає будувати нам нашу єдність-сопричастя, причому зосереджуся радше на ситуації УГКЦ в самій Польщі.     

 

 

Не всяка єдність – «сопричастя»

 

Єдність – слово само по собі нейтральне. Позитивним чи негативним змістом наповнюється воно лише з огляду на контекст. Деколи сам уже спосіб досягнення чи скріплення єдности є неприйнятним з християнської точки погляду. Он напр. спільно довершене вбивство дуже сильно звязує людей між собою – тільки ж ніхто не буде пропонувати такого (чи інших, чия гріховність очевидна) способів «скріплення єдности». Так само як ніхто не буде пропонувати «притягати людей до церкви» замінивши Службу Божу стриптизом – хоча це могло б притягнути топви, яких і на Пасху ніколи не буває. Це очевидні речі. З ними нема жодної проблеми.

Проблема починається, коли починаємо будувати єдність на основі ідей чи способів самих по собі добрих або принаймні нейтральних, але для будування церковної спільноти невідповідних. Вертаючися з нашим прикладом «притягання до церкви»: якщо б Службу Божу залишити на місці, а от після неї учасникам Богослуження давати щонеділі по 500 євро кожному: чи це не притягнуло б дійсно масу людей до церкви? І що ж у цьому злого – давати людям гроші? Можна б це назвати «харитативною діяльністю»... Проте чи тільки брак фондів зупиняє нас перед такими кроками?   

Треба признатися, що межа між дозволеним і корисним та грішним і шкідливим тут досить тонка. І можна сперечатися, чи краще місіонерство в Африці здійснюють західні християни, які починають діяльність місії з будови лікарні та школи – чи православні, які будують спершу хоча би скромний, проте храм. Відомий душпастир російських греко-католиків Відня (1931-1945) та Парижу (1947-1964), о. митрат Павло Гречишкін (1898-1965), констатувавши брак у Паризькій парафії засобів на благодійництво, констатував: Це й сумне і, з другого боку, знаменне. У нашій церкві нема людей, притягнених до неї брязкотом монети (Доповідь на з їзді російського католицького духовенства в Римі 22-27 листопада 1950 р. – переклад мій, підкреслення оригінальне).

Де, однак, ота межа між дозволеним та грішним? Визначає її перша заповідь Декалогу: «Не май інших богів крім Мене». Якщо будуємо тотожність і єдність Церкви не на Бозі, а на інших речах (навіть самих по собі добрих і корисних) – програваємо й засіваємо зерна духовного розкладу в нутрі спільноти, котра назовні може здаватися квітучою й ідеальною.

Очевидно, з нашими вбогими статками нам далеко до того, щоби «притягати брязкотом монети». Проте нашою постійною проблемою залишається схильність до етноцентризму, до будування і формування церковної спільноти на національних началах, до розглядання і вирішування церковних питань з точки зору національного інтересу. Ця спокуса сильна тому, що ні народ сам по собі, ні любов до нього, його мови й традицій, ні обстоювання його інтересу – не є поганими речами. Навпаки, любов свого народу є християнською чеснотою, а заповідь «Шануй батька свого й матір свою» в розширеній інтерпретації розпостирається і на християнський патріотизм. Але хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той Мене недостойний (Мт 10, 37) і так само є з народом – спільнота християн, що ставила б народ вище Бога, стала б мов та звітріла сіль з Нагірної проповіді:  ні на що не придатна більше, хіба – викинути її геть, щоб топтали люди (Мт 5, 13). Памятайте, що ніколи корисного для свого народу не осягнете через супротивну Божому Законові поведінку! – остерігав був колись (на жаль, з невеликим успіхом) Чесний Слуга Божий Андрей Шептицький (Пастирське послання від 14 серпня 1943 р.).  

Спокуса будувати єдність церковної громади на національному ґрунті – що апріорі виключає ідею сопричастя – веде до втрати християнської ідентичности, а це вже загроза вічному спасенню. Тому етноцентризм у Церкві виключений з фундаментальних причин. Проте він шкідливий для єдности Церкви також із чисто прагматичних міркувань. У діяспорі це простежується дуже чітко. Якщо ми основою єдности Церкви вважатимемо українство, то що з тими Її членами, які може мають українських предків, але самі вже себе українцями не вважають? Що з тими, які взагалі не мають ні краплі «української крові»? Що ж тоді з будь-якою «місійністю» УГКЦ?

У Польщі, як би ми не заперечували, зараз маємо вірних трьох основних груп 1) українців, 2) поляків, 3) лемків, які вважають себе окремим народом або членами народу карпаторуського. І, очевидно, можемо представників груп № 2 і 3 ігнорувати, можемо заперечувати їхнє існування, піддавати сумніву їхнє самовизначення, обурюватися на самі лише постулати дати їхнім мовам місце у літургійній сфері – а все це в тихій надії, що їм вкінці терпець урветься й підуть геть. Що ж, сподівання небезпідставне – багато хто давно вже пішов, а відтік людей все триває (втім, українців також). Додаймо ще тих, чийого існування й не усвідомлюємо – людей, які могли свого часу до нас прийти, але... передумали. Отже можна багато кого витіснити або знеохотити прийти. Що, однак, має такий підхід спільного з ідеєю сопричастя? Нічого, крім цього, що є він її яскравим запереченням...     

 

 

Потрібно правди й автентизму

 

Ми – Церква мала і бідна. На території сьогоднішньої Польщі двічі нас ліквідували офіційно (1839 та 1875), у міжвоєнний період практично не дали відродитися на колишніх підросійських землях, після ІІ війни провели третю, неофіційну ліквідацію (1945-1947), на щастя не до кінця успішну. Проте ніде правди діти – ми вийшли з-під жорна історії в незавидному стані. Людей у нас жменька, та ще й розсіяних. Майна трохи відзискали, якісь з того прибутки є – але значно менші, ніж потребуємо. Уміння входити в тісні звязки з можними цього світу (політиками, чиновниками, бізнесменами, мафіозними структурами) і полагоджувати те й се – не є, мяко кажучи, нашою сильною стороною. На заокеанську діяспору розраховувати майже не можемо, західні римо-католицькі допомогові структури теж уже помагати не хочуть, мовляв – ви ж у ЄС, вам уже краще, а до нас уже черга бідніших стоїть... Про гроші «Газпрому» нема що й згадувати.

Внаслідок цього всього ми не можемо на релігійному «ринку» конкурувати з парафіями РКЦ, де кожен знайде собі якусь групу, кружок чи порадню – чи ПАПЦ з їхніми розмальованими церквами і оплаченими, добре вишколеними хорами. Правда, не кожна римо-католицька чи православна парафія славиться такими козирями, але багато їх таки мають. Ми – ні.  

Що ж нам залишається? Коли не можемо радикально змінити несприятливих обставин, що ними є бідність Церкви і мале число її вірних, мусимо конкурувати іншими якостями. На мою думку це мали б бути правда й автентичність у різних ділянках церковного життя.

Як до цього стреміти? По-перше, щиро намагатися, у вимірі індивідуальному та спільнотному, вести справжнє християнське життя. Ну, це завдання на все життя – християнський же ідеал такий недосяжний... На початок, думаю, слід би почати серйозно ставитися до нашої віри і моральних засад. Не зразу все зрозуміємо (а навіть далеко не все вивчимо) з догматики, напевно теж у цьому житті не станемо безгрішними. Але покінчити з підходом, що мовляв, релігія «то таке», «щось там певно є», але ж людина сучасна всерйоз вірити не буде, у церкві файно поспівати, але щоби це все брати надто поважно – то вже фанатизм тощо. Перестаньмо сидіти верхом на барикаді між Церквою Христовою і ворожим до неї світом. Киньмо тактику «Богу свічка й чортові огарок»... Не вдаваймо, що великі змагання християнства з цивілізацією смерти, яких ми свідки, нас самих не стосуються. Вони вже докотилися й до української громади в Польщі – про що добре знаємо, та поки що дотримуємося тактики страуса: голову в пісок і чекаємо, може само собою перейде...

По-друге, якщо ми вже не хочемо бути літеплими християнами, то й припинім бавитися в практикування візантійського обряду. В наших умовах, звичайно, практикувати його цілісно нелегко – а годі домагатися неможливого. Але тут не про обєктивні обмеження йдеться, а про наше лінивство й поверховість. Стараймося поважно ставитися до нашої духовної спадщини і жити, а не бавитися нею.

По-третє, будуймо культуру правди, щирости й відкритости в нашій Церкві. Нехай священнослужителі ніколи не наважуються брехати своїм вірним (іншим теж). Часом, звісно, не все можна сказати – але промовчати чи відмовити у відповіді, посилаючися на обовязок дотримання секрету це одне, а безсоромно брехати – зовсім інше. Покиньмо пусте фразерство й «церковну пропаганду успіху» з її культом усякої фікції!

Окреме місце слід присвятити «підробкам» культури правди, щирости й відкритости. Почнімо тут з обширної цитати. Блаженний священномученик Омелян Ковч у своїй відомій книжці Чому наші від нас утікають? (першодрук: Львів 1932) писав на тему проповідництва (але багато в чому це можна віднести й до інших ділянок праці духовенства) м. ін. таке:

 

Мабуть, кожний проповідник хотівби, щоби ті, що його слухають, його полюбили а не зненавиділи. – Коли ж він цего хоче, то насамперед сам мусить любити цих, яким проповідає і з любовю до них говорити.

Подібно, коли є більше струн настроєних на різні тони, дасться чути якийсь голос, то задрожить з них тільки ця, якій цей голос підходить під тон, інші будуть мовчати. Так і в кожному чоловіці є утаєні різні добрі й лихі норови, а ресонує цей, який почує собі подібний із зовні. Тому, коли промовимо до нього любовю – відізветься любов, промовимо ненавистю відізветься ненависть, промовимо гордістю відізветься гордість, а промовимо покорою відповість покора. Тут не здурить, бо це сказатиб так, фізичне право.

Отже, властиво, що представляє собі цей проповідник, що своєю авдиторією прямо бридиться, або ще до цього визиває її в проповіди від хама, сволочі, худоби ітд., не вже ж він думає, що переверне порядок фізичних правил догори корінням? Марна надія. – Навіть, щоби й не вжив цих так драстичних слів, а щоб свою неохоту до авдиторії закрив плащиком солоденьких слів, то однак дух маси інстинктовно прогляне й цю заслону, пізнається, на фарбованих лисах, гідно оцінить і відповість ще більшою погордою та ненавистю, бо збірною, чим він її в своїм серці вилеліяв.

На це не порадиші “Якою мірою міриш, такою буде тобі відмірено”. І знову по літах, такий проповідник іритується. Мовляв: “Колиб я був стільки літ до стіни говорив, бувби виговорив діру, а цих не можу зрушити”!

Ні – ні! – Це помилка, зрушив і то добре, бо загнав по шию в багно ненависти, не тільки до себе, але й до всего духовенства, а може й до обряду, а навіть й до віри. І тільки треба, щоб будьхто з’явився тепер в парохії, і тільки свиснув, а ціле стадо напевно в перегони піде до нього – оставляючи свого “краснорічивого” пастиря. Подібне діється і з катехитами. Як катехит не є добрим та сердечним батьком, що разом з дітьми сміється і плаче, якому, якто кажуть, діти на шию вішаються, а “великим вченим”, “солідним і справедливим педагоґом”, а до того ще й “капралем”, або ще не дай Боже і їх “шпіцлем” то напевно виховає цілу фалянґу атеїстів і найгірших ворогів церкви. (Таке вже бувало).

Як парох хоче, щоб його проповіди мали вплив, мусить своїх парохіян любити, – любити і ще раз любити і бути для них вирозумілим. Він може їх тоді навіть ганити, але так, щоби рука била, а серце плакало. Тоді байдуже, чи буде ця проповідь після всіх правил реторики, чи будуть цитати Св. Отців, чи будуть там високопарні звороти, хоча et illa sunt non ommittendа [«і цих речей не слід занедбувати» – П.С.], однако ця проповідь зайде глибоко в серця його вірних і дасть стократний плід любови.

І не буде жертви якоїби не принесли парохіяни для такого пароха, коли він найдеться в потребі.

(цит. за вид. 2, Львів 2006, с. 97-98)

Наш Блаженний отже ставить тезу, що неавтентичність душпастиря завжди буде вірними якось відчута. Хай лише на підсвідомому рівні, але все ж таки. Проте слова ці, загалом слушні й глибокопроникливі, у наші часи мусять супроводжуватися певним вагомим застереженням.

Наші часи – епоха всюдисущої реклами й піару (від англійського терміну Public Relations в скороченні PR). Найважливіше зараз – успішно продати: товар, послугу а то й себе самого, напр. як кандидата на бажане робоче місце. Реклама й піар вийшли вже давно на такий рівень професійности, що їм необхідно стало користуватися здобутками психології.

І тут криється велика небезпека. З одного боку ясно, що Церква мусить «іти в ногу з часом» і деякі елементи реклами й піару використовувати в своїй діяльності. З другого ж – це породжує страшну спокусу: сягнути в душпастирській діяльности до професійних засобів психологічної маніпуляції людьми. Приклад деяких сект показує, що це можливе і результати можуть бути імпозантними з точки погляду психоманіпулятора. Але з точки погляду християнського персоналізму, на якому так наголошував св. Іван Павло ІІ – це неприпустиме, навіть якщо робиться теоретично з доброю метою. Чи однак усі католики – а навіть духовні особи – є щирими і переконаними персоналістами? Ясно, що ні. Таким чином, крім звичайної облуди, що про неї писав був 1932 року парох Перемишлян, загрожує Церкві також професійна психоманіпуляція з боку людей, що мають в тій же Церкві якусь форму влади над іншими (це стосується не лише духовенства, але й напр. світських лідерів різних мирянських спільнот і рухів). І тут навряд чи поможе звичайна природна внутрішня чутливість, на яку так покладався Блаженний. Звичайно, люди з психологічною освітою, а тим паче з практикою в цій ділянці – досить надійно застраховані, бо ж уміють розпізнати різні види маніпуляційних технік (ба, навіть часом і вказати, з якої книги маніпулятор того чи сього навчився). Але вся решта легко може піддатися  впливу маніпулятора. Завдяки цьому його діяльність може тривати довго, а нанесені спільноті збитки можуть бути у рази більші, ніж у випадку звичайного лицеміра. Куди боліснішим буде й само розвіяння ілюзій...

Друга загроза культурі правди, щирости і відкритости криється в наявній у Католицькій Церкві тенденції йти за «модою», яка встановлюється «лінією» актуального Римського Архиєрея. Зараз маємо Папу Франциска з його «лінією» відкритости до вбогих і взагалі мирян, заохотою до простоти і невибагливости в житті духовенства тощо. Ця «лінія» в якомусь фрагменті перегукується з постулатом культури правди, щирости і відкритости. Це з одного боку дає певну підтримку цьому постулатові з боку верховної влади Вселенської Церкви, з другого ж загрожує тим, що правда, щирість і відкритість бужуть практикуватися власне в рамках поверхової моди, для підкреслення вірности «лінії понтифікату», тобто – для «галочки». І, очевидно, рівно доти, доки не прийде новий Папа з новою «модою».   

Підсумовучи цей розділ – правда, щирість, автентичність, відкритість це ті козирі, котрі ми можемо з поміччю Божої ласки випрацювати (бо не коштують вони ні ґроша) і завдяки яким на «релігійному ринкові» Польщі не будемо відомі лишень як мала, розпорошена й бідна спільнота. І коли прийдуть труднощі й утиски (а вони прийдуть неминуче), стоятимемо більш вневнено, ніж ті, що свого часу поклалися були на «панську ласку» й матеріяльні добра.

  

 

 

Шанувати власну церковну історію

 

Що таке спільнота? Чи це тільки я, Ти, моя дитина, Твоя сусідка, наш парох і т.д., тобто люди, які живуть тут і тепер? Такою можна її бачити – обмеженою до «тут і тепер». Та ця оптика грішить проти істини – ми ж, ці які є зараз, не появилися на пустому місці. Навпаки, у нас є попередники, корені, спадщина. Та й зникнути безслідно теж би не хотілося...

Отож спільнота, а особливо церковна, включає крім сучасників також предків-попередників та потомків-наступників. Про других нам треба думати, таким чином керуючи церковним кораблем, щоб його не розбити, щоби наші нащадки теж могли плисти на ньому до Царства Божого. Перших же слід нам вивчати, шанувати, творчо розвивати їхній досвід (тобто наслідувати те, що було правильним і залишилося актуальним, а оминаючи все помилкове і безнадійно застаріле). Треба теж дбати про матеріяльну й інтелектуально-духовну спадщину, що від них залишилася.

Хтось скаже – а чи так зовсім у нас зле з тим шануванням історії? А може навіть цього в нас забагато? Може ми більше живемо історією, ніж сучасністю, занедбуючи турботу про нинішній і завтрашній день?

Відповім: і так, і ні. Бо й справді життя УГКЦ в Польщі (як і організованої української громади) часом здається таким, що все крутиться навколо чергових річниць – зокрема акції «Вісла», але не тільки. Працюють і видають свої дослідження історики (причому здебільшого поляки або українці з України – але їхні здобутки ніхто нам не забороняє вивчати). Василіянська провіція видає „Bazyliańskie Studia Historyczne”. Багато зроблено перемиським середовищем для збереження памяті про минувшину Перемиської єпархії. Парафіями і фундаціями врятовано ряд памяток церковної архітектури.

Це один бік медалі. Але є й другий. Бракує в нас поглибленої рефлексії на тему церковної історії й ніхто в лоні Церкви такої рефлексії не стимулює – а без неї історія ніяк не може зіграти ролі «вчительки життя». До історії звертаємося при нагоді відзначення річниць, а це не сприяє ні глибинному переосмисленню, ні критичному підходові. Недостатньою є теж історична формація питомців – і це саме, тільки з іще більшою силою, треба сказати про постійну формацію священиків. Ставлення до минулого Холмської єпархії (хоча її територія в кордонах ХІХ ст. з самим Холмом входить до нашої Митрополії) в нас радше байдуже, особливо якшо співставити його зі стосунком до традицій перемиських.

Ці всі недоліки відбиваються негативно на формуванні історичної свідомости нашої спільноти і таким чином погано впливають на неї. Дозріла церковна спільнота має рефлектувати над своїм минулим, позаяк це дає їй розуміння глибинних причин нинішніх явищ і процесів, почуття закорінености і звязку з попередниками, можливість засвоювати досвід тих же попередників (і позитивний, і негативний). Рефлексія має теж обнімати церковну історію всієї нашої території, отже як історичної Перемиської єпархії, так і єпархій положених північніше – Холмської, Володимирсько-Берестейської, Київської митрополичої (в рамках нинішніх кордонів), бо ж мати владу на території, а водночас ігнорувати її традиції – це підхід окупанта, а не законного володаря.  

Коли вже мова йде про історію, не можна не заторкнути більш загальної проблеми – браку в нас власного інтелектуального осередку.

 

 

Для чого нам інтелектуальний осередок? Дослідження – винаходження ідей – популяризація

 

Одним з найбільших і найприкріших недоліків в житті УГКЦ в Польщі після 1989 року є повна незацікавленість наукою та формуванням інтелектуального середовиша. Це ж саме стосується зрештою й освіти, адже після 1989 року жодна єпархія, парафія чи чернеча спільнота не спромоглася заснувати найменшої шкілки, а навіть садочка. Можливо, вважали достатнім існування публічних учбових закладів з українською мовою навчання – а може й боялися, у випадку заснування власної школи, закидів у діленні громади за конфесійною ознакою чи діянні на шкоду світському шкільництву з українською мовою навчання? Якими не були б причини, жодної греко-католицької школи ніде у Польщі не створено. Єдиним, причому дуже світлим, винятком рясніє Регентський Інститут в Перемишлі, роль якого в літургійному (а отже і церковному загалом) житті надзвичайно цінна. Це, однак, установа дуже специфічна, яка спирається повністю на нестаціонарну форму навчання і, хоча дає випускникам не лише стисло музичну формацію, все ж таки не може вважатися науковою чи академічною. Ані, звичайно, загальноосвітньою.

Початки були начебто обнадійливі: у 80-их рр. при Церкві почала гуртуватися інтелігенція, якій затісно було в рамках (самого лише) УСКТ. Були там і представники наукового світу. Отці василіяни, видаючи «Церковний календар», намагалися стягнути туди цікавих авторів, таким чином творилися якісь паростки інтелектуального середовища. Відтак заініціювали появу першого числа «Василіянських наукових зошитів», які потім продовжили існування під патронатом Кафедри української філології ВУ, вже як «Варшавські українознавчі зошити». О. д-р Богдан Прах як парох Ярослава заснував Наукове товариство ім. єп. Григорія Лакоти, яке однак завмерло після виїзду засновника з Ярослава. Певні надії давали мирянські ініціятиви, як Українське християнське братство св. Володимира з Ґданська чи Фундація св. Володимира з Кракова. Величезний потенціял був у середовищі «Свічада» (самвидавного часопису і видавництва) і він єдиний розвинувся був знаменито, проте вже... в Україні.

Як бачимо з того переліку, цікавих середовищ було декілька, мали вони різний характер і потенціял – але одне спільне: не появилися з єпископської ініціятиви. Спершу це було неможливим, бо не було єпископа. Звичайно, мріялося тоді, що після отримання довгожданного «свого владики» все в Церкві стане на свої місця. Ба, навіть 1990 року, вже будучи розчарованим, п. Богдан Гук ще бачив можливою і потрібною появу в Польщі світських осіб, що були б на «церковному штаті» й допомагали б організувати культурну діяльність («Зустрічі» № 5-6/1990, c. 5). Що ж, сьогодні сама навіть думка, що Церква, яка ледве спроможна забезпечити власну базову діяльність, могла б ще й бути меценатом української культури, беручи «на штат» світських її аніматорів – може викликати щонайбільше гірку посмішку...      

На жаль, не здійснилися не тільки ті розбурхані надії на культурний меценат. Ієрархіячний провід Церкви не ініціював створення власного інтелектуального центру в жодній з можливих форм – навчального закладу, товариства, інституту, науковго (чи хоча б науково-популярного) часопису. Конференції з нагоди річниць, передруки маґістерських праць випускників семінарії у «Перемиських Архієпархіяльних Відомостях», співпраця і певного роду патронат над перемиським середовищем і т.п. речі – всі вони корисні, але не тотожні створенню власного інтелектуального осередку.

Які причини цього? Звичайно, сама поточна адміністрація церковним організмом, який перебував і перебуває у скрутному становищі (бідність, розпорошення вірних, тепер ще й іміграція з її потребами) – займає час і увагу. До того ж іще доходить постійна фінансова скрута, яка не дозволяє думати про щедре фінансування амбітних проектів. Плюс існування доволі вже потужного центру в Україні (УКУ і не тільки) – плодоносить спокусою думати, що інтелектуальним центром буде для нас Львів, звідтам черпатимемо соки всілякої мудрости, а нам у Польщі тим займатися не треба – з нас достатньо мати й обслуговувати мережу парафій.

З цим, на жаль, не можна погодитися. Роль УКУ і взагалі львівського (чи львівсько-київського) центру для нас безцінна, проте якшо ми думаємо про себе як про повноцінну частину УГКЦ митрополичого рангу – то не можемо себе принципово обмежити до ролі пасивного споживача їхньої продукції. Навпаки, якщо серйозно думаємо про УГКЦ як глобальне сопричастя, то й мусимо розуміти, що і від нас очікується внесок в інтелектуальне життя всієї УГКЦ. Не щоби зі Львовом-Києвом конкурувати, але щоб співпрацювати й доповнювати їхні труди і надбання – нашими.

Яка роль інтелектуального центру? Перший аспект – це наукова діяльність, дослідницька робота. У нас є своя унікальна спадщина та всій унікальний досвід. Правда, наше минуле не від учора вивчають історики та історики мистецтва (польські й українські), теоретично могло б здаватися, що й далі можемо залишити їм цю справу. А що наприклад зі спадщиною богословської та канонічної думки? Що з богословським осмисленням досвіду УГКЦ в Польщі? Теоретично й це можемо віддати в руки хоча б того УКУ. Але чи не варто було б самим постаратися?

Аспект № 2 – це винаходження нових ідей для нашого «крайового вжитку». І тут уже складніше. Закордонні або чужі дослідники нам тут не поможуть, бо тут треба бути «в нашій шкірі». Та й дослідник не те саме, шо й винахідник. Ми ж самі, коли не будемо закорінені в дослідженнях, не зможемо й повноцінно служити винахідниками ідей. Бо ж у такому організмі, як Церква, нові ідеї все ж таки мають виходити органічно з давніших джерел. Інакше загрожує нам щеплення на нашому дереві рослин з зовсім іншого клімату й інших земель, отже гібридизація нашої ідентичности.

Нарешті ж – аспект № 3, тобто популяризація. Це той аспект, в контексті якого найбільш яскраво кидається у вічі потреба певного інтелектуального центру. Бо навіть якщо дослідження зроблять за нас інші, ідеї винайдуть теж інші – то все ж таки ніхто за нас не проведе популяризаційну роботу. Візьмім найпростіший приклад – в Україні вийшло чимало добрих матеріялів (книжок, брошур, буклетів, фільмів), які популяризують наше літургійне життя. Але ж ніхто за нас їх на польську не перекладе! Я вже не згадую про це, що існують цілком конкретні можливості створення власної містагогійної літератури «крайовими» силами. Але серйозного зацікавлення ними й адекватної підтримки – нема...

Звичайно, Церква може «якось» жити без власного інтелектуального осередку, досвід нашого 30-ліття (1989-2019) підтвердив це. Ніхто ж і не каже, що створити його було б у нас легко, адже і людей, і грошей у нас мало (правда, не всі форми існування такого центру є однаково витратними). Але не зробити навіть серйозної спроби – сором та й годі. І велика на майбутнє небезпека для подальшого існування нашого сопричастя. Бо молоді покоління, що підростають, не задовільняться поверховими відповідями на свої питання й сумніви. А підготувати відповіді без власного інтелектуального центру буде нам куди важче.

 

Відкритість на реальних людей

 

Основна з людьми проблема ось яка: вони завжди не такі, як треба. У наших же церковних умовах, крім недоліків спільних усім представникам виду Homo sapiens, вони ще мають свої специфічні «мінуси». Ті з Польщі – «які вони ополячені», а ті з України – «совєтизовані». Лемки – «взагалі невідомо хто вони і чого хочуть.» Ці не так моляться, ті не так хрестяться...

Що ж – така діяспорна дійсність. Мабуть тільки в деяких сільських чи містечкових парафіях маємо до діла з людьми одієї національности, однієї мови (говірки), однієї культури (регіональної) і однієї цивілізації (тобто без цивілізаційних різниць між вихованцями б. СРСР та «пост-совку» і б. ПНР та пост-ПНР). А деінде – народ Божий строкатий і на те ради нема.

Єдиний тут вихід – відкритість на людей таких, якими вони є і яких посилає нам Всевишній. Не обманюймо себе – не буде інших, «кращих», «акуратніших», «таких, як треба». Усвідомім собі, що за кожного з них був розпятий наш Божественний Спаситель і з кожною людиною в парафії, яка приймає Таїнство Євхаристії, ми єднаємося в один організм, в одну причасну спільноту, де наріжним каменем сам Ісус Христос (Еф 2, 20).

 

Соборно-синодальний вимір

 

Як уже написав, надіюся що незабаром наша Митрополія матиме трьох єпархів і таким чином на чолі УГКЦ в Польщі нарешті стоятиме колегіяльний орган – Синод Єпископів цієї ж провінції. Надіюся, що зможе він відтак колегіяльно працювати. Можливо, з часом вдасться відмінити другий параграф 15 артикулу типового Статуту митрополії Української Греко-Католицької Церкви, згідно з яким Митрополичий Синод не наділений законодавчою владою в УГКЦ. Це правильна розвязка для України, де вже існують два внутрішні рівні законодавства – єпархіяльний і крайовий, за який відповідає Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства (до якого входять всі архиєреї УГКЦ з України). У тій ситуації посередній щабель законодавства – в маштабі окремих митрополій, що їх в Україні є 4 – може справедливо вважатися зайвим. Але не в країнах діяспори, де законодавчі повноваження потрібні Синодам Єпископів митрополій (там, де є митрополії) саме для того, щоби проголошувати закони для УГКЦ в даній країні!

Проблема «соборности» не зводиться однак до Синодів чи Соборів. Вона стосується також різного роду колегіяльних тіл у Церкві, які мають деколи певні владні, контрольні чи консультативні повноваження, найчастіше ж однак їхня роль чисто дорадча; це перш за все єпархіяльні та парафіяльні ради (душпастирські й економічні). Тут важливо, щоби вони дійсно існували й працювали, причому працювали колегіяльно, тобто на спільних зборах. Щоби єпископи і парохи ставилися до цих рад і її членів, все маючи перед очима вчення Церкви про царське священство всіх вірних. Щоби й самі члени тих рад також мали це не увазі, тобто ставилися відповідально до свого дорадчого служіння та добачували потребу довчатися з церковно-релігійної проблематики.

Спільна, повна пошани з обох (усіх) сторін, відповідальна праця в колегіяльних органах є безперечно дуже надійним засобом зміцнення єдности наших спільнот. 

 

 

Матеріяльний вимір сопричастя – «один одного тягарі носіть» (Гл 6, 2)

 

Тема церковних фінансів заслуговує окремої статті й не виключаю, що колись таку статтю напишу. Мені здається, що в контексті єдности-сопричастя слід наголосити на двох моментах.

Перший: у цьому сегменті церковних прибутків, який становлять пожертви вірних, слід нам рухатися в напрямку від релятивно скромних (хоча в нас і так щедріших, ніж у римо-католиків) щонедільних пожертв «на тацу» та значно більших пожертв з нагоди «требних відправ» і душпастирських відвідин («коляди») - до систематизованих внесків (мабуть щомісячних, бо в такому ритмі в Польщі виплачуються зарплати й пенсії) від окремих вірних чи родин. Розмір таких внесків – справа дискусійна. Напр. лютерани в Польщі мають внески у розмірі 1 % прибутку (причому люди вбогі чи студенти звільнені з оплачування внесків). Чимало невеликих протестантських громад другої чи третьої реформаційної хвилі, так званих євангельських християн чи харизматів, дотримується старозавітніх положень про десятину. Партикулярне право У(Г)КЦ в США приписує 4-5 % прибутку як основну ставку внесків мирян на цілі релійгійної та харитативної діяльности Церкви, причому слід розуміти, що це не стосується дуже бідних, які можуть віддавати менше (а то й не платити взагалі), та дуже багатих, які б мали віддавати більше (див. Pastoral Guide of the Ukrainian Catholic Church in the United States of America,  ст. 174).   

 Безсумнівно, така система вимагала б повної прозорости церковних фінансів перед вірними. Зрозуміло, що означала б також перехід у ділянці винагороди духовенства від системи індивідуальних пожертвувань конкретному священнослужителю за відправу Літургії, служіння св. Таїнства чи іншого чину з Требника (що хоч-не-хоч навіває асоціяції з господарською діяльністю в сфері послуг) до стабільних (хоча не конче високих!) зарплат.

Така система не нова і не чужа Католицькій Церкві у різних країнах. Та й у самій Польщі в лоні Єпископату кілька років тому (на фоні вісток про близький уже кінець т.зв. Церковного фонду і перехід на систему «1 % - чи менше – від податку») велися цікаві дискусії на тему реформи фінансів у подібному дусі. Втім, система зарплат для душпастирів (пожертвування й далі даються, але потрапляють на спільний рахунок) існує вже в Опольській єпархії РКЦ.

Думаю, що не треба пояснювати, який позитивний вплив могла б мати така система фінансів для будування відчуття спільноти в наших церковних громадах.

Це – про місцеві громади (парафії) та їхніх душпастирів. На цьому однак питання не закінчується, адже крім окремо взятої парафії в Церкві існують як структури вищого рівня (єпархія, митрополія, Патріярхія УГКЦ в Києві, Римський Престіл), так і паралельні. Щодо перших – то тут уже налагоджена система парафіяльних внесків «вгору»; бажалося б лише, щоби адресати тих фінансових потоків навчилися розраховуватися перед своїми донорами, принаймні в межах УГКЦ. Поки що напр. за станом на 14 листопада 2019 р. на сайті Пасторально-Місійного відділу Патріяршої курії поміщено найновіший і єдиний водночас звіт Фонду «Андріїв гріш» за рік... 2013, датований чомусь 9 жовтня 2013 р. (див. http://pmv.ugcc.org.ua/pro-nas/spivpratsya-z-fondom-andrijiv-grish/zvitnist.html ). Як на Церкву, що в Україні проголошує себе оплотом і вчителькою європейських цивілізаційних стандартів, це трохи, мяко кажучи, негарно. Але це на найважливіше. Питанням більшої ваги для мене є створення механізмів допомоги чисельніших і заможніших спільнот громадам меншим і біднішим. У митрополичій єпархії існувала колись збірка на Фонд братньої допомоги – «таца» з другого дня Великодня й Різдва. Від кількох років ця збірка змінила адресата – ним стала наша духовна семінарія, у звязку з суттєвим зростом коштів перебування там семінаристів. Проблема дуже бідних парафій від того однак не щезла. Очевидно, треба памятати й те, що коли наші бідні – дійсно бідні, то наші багаті – не такі то вже й багаті, на жаль. Можливо, якимсь виходом був би своєрідний «патронат» парафій багатших над найубожчими, як це колись запроваджено в Україні, де галицькі парафії приймали «патронат» над бідними парафіями екзархатів Східної України? Позаяк найчастіше більші та багатші парафії у нас на півночі й заході, а малі й бідні на рідному південному сході РП – такий патронат міг би бути ще однією формою якщо не «повернення» на землю предків, то хоча активної участи в її теперішньому церковному житті. Формальною трудністю буде тут необхідність співпрацювати понад єпархіяльними кордонами, особливо якщо зміна єпархіяльного поділу полягатиме у проведенні такого кордону між північними та південнми протопресвітератами нинішньої митрополичої єпархії. Але це трудність, яку можна побороти.

 

 

ЗАКІНЧЕННЯ

 

Мої роздуми на тему нашого тут церковного сопричастя далекі напевно від вичерпности. Не про всі перешкоди й небезпеки я згадав, запропонував далеко не всі можливі засоби скріплення. Гадаю однак, що проблеми, про які згадав, варті не лише моєї уваги.

 

                                                                                   диякон Петро Сивицький