Artykuł zamieszczony poniżej ma swą historię. Jest on w oczywisty sposób powiązany z poprzednim wpisem blogowym, z 12 listopada 2021 r. W tamtym wpisie postarałem się zebrać źródła dotyczące tego właśnie tematu - nauczania i poglądów Biskupa Wrocławsko-Koszalińskiego na temat spraw narodowo-językowych w UKGK w RP - artykuł zaś jest próbą syntetycznego ich omówienia.
Przeznaczony pierwotnie dla Kalendarza "Błahowista" za rok 2022, nie został wówczas zamieszczony, ponieważ Redakcja zamknęła, złożyła i przekazała do druku Kalendarz w terminie wcześniejszym, niż to zwykle bywało. Postanowiłem przesłać go ponownie do Kalendarza za rok 2023 - i tym razem został tamże zamieszczony (s. 115-128). Niestety, z nieznanych mi powodów wydrukowany został stary plik, z jesieni 2021 r., podczas gdy w wersji na rok 2023 wprowadziłem kilka poprawek (np. skorygowałem w jednym miejscu błędną numerację kanonów KKKW) i dodałem ważne - związane z kontekstem trwającej wojny rosyjsko-ukraińskiej - postscriptum.
Prezentowany poniżej artykuł jest zatem poprawioną i zaktualizowaną wersją tego, co ukazało się drukiem w tegorocznym Kalendarzu.
Zapraszam do lektury!
УГКЦ в Польщі щодо національно-мовних
питань: вчення й погляди Кир Володимира Ющака, Владики
Вроцлавсько-Кошалінського
ВВЕДЕННЯ
Проблема ставлення до національних і мовних питань займає помітне місце в
церковному житті взагалі. Тим паче актуальна вона для нас: меншинної спільноти
однієї із східних католицьких Церков, розкиненої по країні, де абсолютна
більшість населення приналежить – хоча б за коренями – до західної гілки
християнства, а в національному аспекті до польського народу, тоді коли в
Греко-Католицькій Церкві основний стержень становлять люди української
національности чи, принаймні, походження. Діяспорне існування майже автоматично
ставить на порядок денний питання про те, яка є (і мала б бути)
взаємозалежність між церковною та національною ідентичністю, про допустимий
обсяг як заангажованости Церкви у плекання українства, так і її відкритости на
представників неукраїнської більшости.
З огляду на специфіку існування української громади (і самої же УГКЦ) в
Польщі після акції «Вісла» вищеназвана проблематика була своєрідним чином
табуїзована. Якщо хтось писав про неї, то тільки в ключі «української Церкви»,
її минулих заслуг перед українством і теперішніх завдань щодо його зберігання.
Щойно у ХХІ ст. появилися публіцистичні голоси за пріоритет суто релігійної
місії й тотожности Церкви, більшу відкритість на неукраїнців, допущення в
душпастирсті інших мов (зокрема польської) тощо. Речникам таких поглядів, як
авторові цих рядків чи засновнику ефемерного (проте цінного) піврічника «Grekokatolicy.pl» Іринеєві Кондро, опонували прихильники дотеперішнього підходу.
На ці дискусії реагувала й ієрархія УГКЦ в РП. Найбільш знаковим внеском
ієрархів стали конкретні рішення – зокрема затвердження резолюцій Собору 2014
року про видання польського перекладів як Катихизму УКГЦ Христос наша Пасха,
так і найосновшіших літургійних чинопослідувань (всі три Літургії та чини
Хрещення, Вінчання й Похорону). Літургійні переклади появилися друком 2020 року
(за винятком Літургії Напередосвячених Дарів), праці над Катихизмом іще не
завершені. Ці вагомі кроки (признаймо: вимушені не лише нашою дійсністю, але й
відповідними постановами Синоду Єпископів УГКЦ) немов би затінили собою і
відсунули на задній план висловлювання наших Владик на ці теми. Пишу «Владик»,
проте насправді лише один з наших єпископів присвятив цій темі більше місця у
своїх прилюдних виступах чи текстах – а саме Кир Володимир Ющак, Єпископ
Вроцлавсько-Ґданський (1999-2020), з 25 листопада 2020 року
Вроцлавсько-Кошалінський. Чи цей факт не знецінює тих висловлювань? Аж ніяк.
По-перше тому, що великою мірою є вони викладом не так особистих міркувань
Автора, як просто вчення Католицької Церкви у пристосуванні до умов часу й
місця, тобто виявом того, що в Церкві має латинську назву magisterium. По-друге: принаймні джерело № 2 (див. нижче) є текстом
узгідненим з тодішнім нашим Митрополитом Кир Іваном Мартиняком і таким чином
висловлює позицію всього тодішнього нашого єпископату в Польщі.
Джерельну основу статті складають фрагменти п’яти текстів з
2010-2021 років, а саме:
1) Уривок інтерв’ю для піврічника „Grekokatolicy.pl” № 2/2010 п.з. O
Kościele greckokatolickim w Polsce (див. с. 6-7), доступний теж в інтернеті
за посиланням https://grekokatolicy.pl/aktualnosci/o-kosciele-greckokatolickim-w-polsce/
2) Обширні фрагменти статті п.з. «Заколот» у Церкві?, написаної Кир
Володимиром у порозумінні з тодішнім Митрополитом УГКЦ у Польщі і опублікованої
в місячнику «Благовість» № 5(?)/2011, доступної також в інтернеті за посиланням
https://www.cerkiew.net.pl/wp-content/uploads/2019/09/artykul_010.pdf
3) Уривок з доповіді Кир Володимира на І сесії Собору
Вроцлавсько-Кошалінської єпархії (20 грудня 2020) п.з. Хто ми є?, поміщений
в Календарі «Благовіста» за 2021 рік (с. 76-78).
4) Резолюції І сесії Собору Вроцлавсько-Кошалінської, затверджені та
проголошені Кир Володимиром Ющаком 1 березня 2021 р. – розділ І Хто ми є? Інтернетівська
адреса: https://www.cerkiew.net.pl/wp-content/uploads/2021/03/2021.03.01-Soborowi-postulaty-Eparchia-Wroc%C5%82awsko-Koszali%C5%84ska-pdf.pdf
5) Фрагмент проповіді Кир Володимира Ющака на Неділю Самарянки, виголошена
у вроцлавському соборі 30 травня 2021 р., поміщена на єпархіяльному сайті: https://www.cerkiew.net.pl/zycie-eparchii/%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%8C-%D0%B2%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BA%D0%B8-%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%B0-%D1%8E%D1%89%D0%B0%D0%BA%D0%B0-%D0%BD-20/
Усі ці тексти зібрані докупи на блоґові ruthenus.blogspot.com (допис від 12 листопада 2021), причому ті з них, що в оригіналі є
україномовними (а це стосується чотирьох з п’яти), перекладені мною на
польську.
СУТНІСТЬ ЦЕРКВИ
Всупереч тим, для кого УГКЦ це просто одна з українських установ, яка існує
заради здійснення українських цілей – підтримки національної ідентичности,
плекання української культури (у т.ч. і духовної), навчання мови – Кир
Володимир ясно нагадує: ми Церква Христова, наша місія голосити народові Добру
Новину і освячувати його, ведучи таким чином людей до вічного спасіння. Якщо б
це занедбали – ніякі зусилля на ниві плекання українства не виправдають і не
надолужать цього.
Не заперечуючи історичного зв’язку Церкви з народом від часів Київської
Русі, основу ідентичности бачить вроцлавський ієрарх перш за все не в етнічній,
а в релігійній площині – це католицька віра східного обряду, єдність з Римським
Престолом, спадщина Володимирового Хрещення і київського християнства.
Важко з чим-небудь тут не погоджуватися. Єдиним слабким місцем є тут
відсутність згадки про глибші, ніж Володимирове Хрещення, корені нашої традиції
– а саме корені візантійські. Ніде правди діти, київська традиція християнства
не має рангу однієї з шести великих, древніх традицій – латинської,
візантійської, олександрійської, антіохійської, халдейської та вірменської. Св.
Володимир прийняв Хрещення з Візантії, а Київська Церква успадкувала тамошню
христянську традицію, з плином часу розвиваючи і урозманітнюючи її та
збагачуючи собі властивим колоритом. Усе ж таки київська традиція залишилася
одним з місцевих варіянтів візантійської. Це не докір, а факт. Важливий також і
тому, що свідомість спільної візантійської спадщини є важливою як у вивченні
київської традиції, так і у плеканні почуття спільности з різними Церквами
візантійського обряду.
ЦЕРКВА УКРАЇНСЬКА, АЛЕ НЕ ТІЛЬКИ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ
Кир Володимир не заперечує, що наша Церква не лише за назвою – українська.
Це випливає з її київських коренів, багатовікового зв’язку з народом, національного
походження більшости вірних. Вроцлавський ієрарх схвально відноситься до
підтримки Церквою української національно-мовної тотожности в минулому, зараз і
в майбутньому, аби лише не заважало виконанню її релігійного післанництва.
Відзначає у кількох місцях, що доки українська буде мовою вірних, вона
залишиться й у Церкві.
Однак якщо Церква має бути Церквою, вона не може бути закритою на людей інших
національностей, мов і рас. І в УГКЦ є місце для них, що особливо виразно видно
у країнах східної та західної діяспори, де чимало вірних нашої Церкви не мають
ніякого зв’язку з українством, деякі навіть не належать до білої раси. Владика
Володимир посилається тут не лише на теоретичні знання, але й на те, що
довелось йому бачити на власні очі. Звичайно, відкритість на неукраїнців, а
перш за все мовна асиміляція вірних УГКЦ у країнах діяспори спричинили
допущення місцевих мов у житті Церкви, зокрема в літургійній сфері.
ГРЕКО-КАТОЛИКИ ПОЛЬСЬКОЇ МОВИ
Досвід діяспори знаходить свої аналоги і в Польщі. І в нас маємо до діла з
асиміляцією в національному, а мабуть ще більшою мірою в мовному аспекті. І в
нас вірні УГКЦ укладають подружжя з партнерами польської національности – і
такі подружжя становлять більшість. І в нас також приходять до УГКЦ люди, які
бажають свою віру практикувати саме тут, у греко-католицькій спільноті. Отож і
маємо серед наших вірних поважну кількість поляків і людей польської мови (не
всі з останніх є поляками).
Ця категорія вірних заслуговує поваги. Не можна вдавати, що таких вірних
немає. Не можна вважати їх за вірних другої категорії. Навпаки, у випадку
змішаних пар слід докладати зусиль, щоб їх притягнути до УГКЦ, схилити їх
вінчатися у наших церквах та в них же практикувати, а також хрестити і
виховувати дітей у нашому обряді.
Які практичні висновки з факту існування таких вірних? Чи польській мові
може бути надане якесь місце у Церкві, звісно не замість української, а поруч
із нею? Тут позиція Кир Володимира зазнала певної еволюції. Якщо спочатку був
він речником збереження status quo в мовному питанні, то в резолюціях І сесії Собору
Вроцлавсько-Кошалінської єпархії появляється вже виразна рекомендація врахувати
потреби польськомовних вірних у душпастирській діяльності (№ 11), пердбачається
також використання польської мови в богослужбовій сфері, з застереженням «коли
будуть цього вимагати душпастирські обставини» (№ 10).
МІСІЯ СЕРЕД ПОЛЯКІВ?
Питання евентуальної місії УГКЦ в Польщі серед етнічних поляків прозвучало
в інтерв’ю кир Володимира Іринею Кондро з 2010 року. Наведу обширний уривок:
IK: Jaką politykę
duszpasterską powinni prowadzić grekokatolicy w Polsce, aby nie tylko przetrwać
przez następnych 30 lat, ale przede wszystkim, aby być prężnym wyznaniem? Czy
nie powinniśmy pomyśleć o duszpasterstwie w społeczeństwie polskim? Nasze
niewielkie wspólnoty parafialne stanowią pewną alternatywę dla wielotysięcznych
(anonimowych) wspólnot rzymskokatolickich.
Bp WJ: Po sąsiedzku we Wrocławiu mamy
cerkiew prawosławną, w której od wielu lat odprawia się nabożeństwa w języku
polskim. Jesteśmy w dobrych relacjach z proboszczem tej parafii i widzimy, że
nie ma tam tłumów, ani gdy chodzi o prawosławnych, ani też gdy chodzi o
katolików. Myślę, że u nas nie chodzi o to, by prowadzić jakąś akcję misyjną
wśród rzymokatolików. Zawsze byli tacy łacinnicy, którzy przychodzili do
naszych cerkwi ze względu na piękno liturgii i będą nadal przychodzić. Na pewno
nigdy nie będą to jednak wielkie rzesze ludzi. Natomiast bezsprzecznie z czasem
będziemy mieć problem: jak przemawiać do naszych ludzi, w jakim języku do nich
mówić? Pośród naszych wiernych wiele osób młodych i w wieku średnim nie używa
na co dzień języka ukraińskiego, co powoduje, że przestaje być on dla nich
zrozumiały. Dlatego z czasem, może okazać się, że liturgia w języku ukraińskim
będzie dla nich niezrozumiała. Stanie kiedyś przed nami pytanie, w jaki sposób
dotrzeć do tych ludzi? Czy nie wyjść do nich z językiem polskim, aby mogli w
tej wspólnocie z której wyszli, gdzie są ich korzenie, normalnie funkcjonować,
czyli być świadomymi uczestnikami nabożeństw i życia Kościoła? Myślę, że
będziemy musieli odpowiedzieć sobie na pytania: jak przemawiać do tych ludzi,
jak ich ewangelizować? Uważam, że ten problem stanie przed nami szybciej i
bardziej wyraziście jak prowadzenie misji pośród rzymskich katolików, tym
bardziej, że rzymokatolicy mają duże wielotysięczne parafie, ale mają też i
małe wspólnoty, gdzie mogą odnaleźć bliższy kontakt z duszpasterzem i Kościołem
łacińskim.
IK: Miałem na myśli
nie tyle misje w Kościele rzymskokatolickim, co zagospodarowanie pokolenia
Polaków, które nie jest zawiązane z Kościołem rzymskokatolickim. Przecież są
już rodziny polskie, które nie chrzczą swych dzieci, twierdząc, że ich dzieci
same zdecydują o swej wierze i religijności. Uważam, że obecna sekularyzacja
społeczności polskiej jest dla kościołów mniejszościowych: greckokatolickiego,
ewangelickiego, prawosławnego itp. wielką szansą. Nie miałem na myśli
prozelityzmu, ale misje pośród osób obojętnych wyznaniowo. Mam również pytanie
dotyczące, jak ks. Biskup wspomniał, grekokatolików, którzy zatracają swą
tożsamość ukraińską, jak i również rodzin mieszanych. Czy dla wspominanych osób
nie powinniśmy w dużych miastach (wspólnotach) już dzisiaj organizować liturgii
z elementami w języku polskim np. homilia, ewangelia, litanie? Nie mam na myśli
głównych liturgii, ale może wieczorne liturgie, gdzie przychodzi niewiele osób.
Bp WJ: Uważam, że na dzień dzisiejszy z
przyczyn emocjonalnych, byłoby to trudne do wprowadzenia. Jak będzie w
przyszłości, nie wiem. Gdy chodzi o małżeństwa mieszane, to jest to dla nas
rzeczywiście wielkie wyzwanie. W przyszłym roku będziemy próbowali zorganizować
rekolekcje dla rodzin mieszanych. Na ostatnim zebraniu księży zostali
oddelegowani duchowni do zorganizowania owego przedsięwzięcia. Rekolekcje będą
prowadzone w języku polskim, aby pokazać otwartość naszego Kościoła i troskę o
wszystkich naszych wiernych. Jest to bardzo ważna kwestia w życiu Kościoła,
gdyż około 50% zawieranych małżeństw jest mieszanych narodowo i wyznaniowo.
Характерними здаються мені тут два моменти. Перший: сам Кир Володимир ніде
й ніколи сам не заторкнув питання про «місію серед поляків». Тільки
безпосередньо запитаний висловився на цю тему. Другий: Владика, коли мова йде
про «поляків», немов би автоматично ототожнює їх з римо-католиками, що відтак
спонукало Іринея Кондро з’ясувати свою позицію.
Як оцінити ставлення вроцлавського єпарха до ідеї місії УГКЦ серед поляків?
На перший погляд може воно здаватися досить жорстким, мовляв, православна
польськомовна парафія у Вроцлаві якось великої маси люду не притягає, а
римо-католикам іти до наших церков не потрібно, у себе ж подостатком мають
усіляких спеціялізованих душпастирств, спільнот і т.д. Коли співрозмовник
вносить коректу – мовляв, ідеться про невіруючих, а не римо-католиків як таких,
Владика відповідає «зараз це важко ввести з емоційних причин, а як буде в
майбутньому – побачимо» та знову ж повертається до питання змішаних
(національно) подружніх пар.
На мою думку, якщо уважно проаналізувати погляди Кир Володимира, то
виявляться вони просто реалістичними. Ніяка офіційна «місія серед римо-католиків»
неможлива, позаяк Кодекс Канонів Східних Церков гласить недвозначно:
Кан. 31– Ніхто не сміє будь-якого вірного намовляти
якимсь чином до переходу до іншої Церкви свого права.
Кан. 1465 – Хто, виконуючи
уряд, служіння або інше завдання в Церкві, приналежний до будь-якої Церкви
свого права, також латинської Церкви, якого-небудь вірного всупереч припису
кан. 31 задумав намовити якимсь чином до переходу до іншої Церкви свого права,
повинен бути відповідно покараний.
Ясно, що єпископ, офіційний представник Церкви високого рангу, не може собі
дозволити публічні висловлювання, які б ішли врозріз із приписами канонічного
права. Це ж у свою чергу не відміняє можливости зміни приналежности до Церкви
свого права окремими особами з їхньої власної ініціятиви, зберігаючи приписи
канонів 32-34 та 36-37 ККСЦ. Про такі переходи говорить і сам Владика у
проповіді з 30 травня 2021 р. Але приймати окремих римо-католиків у
передбаченому правом порядку (тобто, в основному, у випадку змішаних шлюбів або
за згодою дотеперішнього їхнього єпископа) – це зовсім не одне й те ж,
що проголосити нашу «місію серед римо-католиків». З подібних міркувань Владика
не скаже публічно і про відкритість на духовні потреби тих римо-католиків, які
напр. зазнали кривди в РКЦ або після папського документу Traditionis Custodes (16 липня
2021) втратили можливість участи у т.зв. тридентійській Месі, а хочуть брати
участь у католицьких Богослуженнях традиційного обряду. Вони мають право шукати
прихистку в нас (не конче з формальним переходом), звичайно якщо готові
шанувати нашу ідентичність і, як каже стара приповідка, не пхатися зі своїм
уставом у наш монастир. Нагадую, що бл. Леонід Фйодоров примирив з Богом певну
кількість римо-католиків (не «перетягуючи» їх до ГКЦ), які у своїй Церкві
зазнали сексуальних зловживань з боку духовних осіб, і роками не були в силі
приступати до Таїнств, зокрема Сповіді, у священника латинського обряду.
Відмовляючися від забороненої ККСЦ «місії серед римо-католиків», Кир
Володимир досить скептично дивиться і на місію серед невіруючих, ба – навіть
нехрещених поляків. Тепер, мовляв, цьому заважають емоції, а в майбутньому
побачимо. Думаю, що ця позиція може надто ядерно обоснована, зате відповідає
вона нинішній дійсності. У Церкві, яка досі була «сформатована», кажучи мовою
айтішників, виключно під українців та їхні потреби, немає (ще) умов для широкої
місії серед поляків. І проблема не лише в головах і серцях вірних, які привикли
до етноцентричної візії УГКЦ і вважають її деколи основним стовпом ідентичности
Церкви. Проблема теж у суто практичному плані – ми щойно опрацювали (про якість
тут не писатиму) польські версії найпотрібніших літургійних чинопослідувань,
видали їх мінімальними тиражами – а де ж молитовники для польськомовних вірян?
Де Катихизм? Де хоча б основна література про наш обряд (в широкому розумінні –
літургійне життя, духовність, церковний устрій, особливі риси богословської
думки)? Деякі прогалини можна заповнити православними виданнями – але в таких
умовах не можна говорити поважно ні про яку «місію».
Коли запрошуєш іншу людину пожити з тобою у твоїй хаті, маєш подбати про
це, щоби ця людина мала там своє місце, меблі, інші необхідні речі та щоб інші
домашні прийняли її з відкритим серцем. Запрошувати, не створивши умов – це по
суті насмішка над ближнім, поведінка діяметрально протилежна євангельському
духові й засадам. Тому-то доводиться погодитись із Кир Володимиром: ця справа
добра й благородна, але зараз іще не своєчасна. До такої місії мусимо просто
дозріти духовно та підготуватися організаційно. А на теперішній момент нашим
завданням є подбати про тих вірних польської мови, які самі до нас приходять,
або є вірними УГКЦ від Хрещення, як потомки змішаних сімей чи асимільовані українці.
Якщо навчимося бути відкритими до них і створимо для них (відповідно до їхніх
потреб і наших можливостей) відповідні умови для практикування католицької віри
в нашому обряді з урахуванням їхньої мовної тотожности – це буде й важливим
підготовчим кроком для «місії серед поляків», якщо б нам довелося її в
майбутньому проводити.
ЛЕМКИ
Дивлячись хоча б тільки на нашу дійсність у Польщі
неможливо не зауважити, що поміж наших вірних переважну більшість становлять
українці. Але, одночасно, маємо також немалу групу вірних, коріння яких
виводиться з Лемківщини, з яких частина не вважає себе приналежними до
українського народу. Це їхнє право, яке ми, незалежно від наших поглядів,
маємо обов’язок пошанувати (підкр.
моє – П.С.).
Ця цитата походить зі статті «Заколот» у Церкві? 2011 року і є властиво єдиною, в якій мова йде про тих лемків, які не
вважають себе українцями. В іншому місці – у проповіді з 30 травня 2021 року –
Кир Володимир згадав про «виселенців з Лемківщини» як важливу частину Божого
люду Вроцлавсько-Кошалінської вже тоді єпархії. Характерно, що ніде не
вживається слово «лемко». В основному вроцлавський ієрарх дотримується загального
українського погляду на лемків як частину, регіональну етнографічну групу
українського народу. Думаю, що тим паче слід оцінити вагу процитованих вище
слів, які досить виразно вказують різницю між приватним, світським поглядом
людини (яка може бути і єпископом) – та вченням Церкви. Приватно можемо собі
думати що завгодно про лемків «карпаторусинської» орієнтації. Але цього нашого
погляду не сміємо силою церковного авторитету накидати тим з греко-католиків,
які дотримуються такої саме орієнтації. У них є право на вільне самоозначення в
етнічно-національній сфері.
Це, здавалося б, доволі мало. Де ж визнання права лемків-«карпаторусинів»
на застосування їхньої бесіди в душпастирстві? – хтось запитає. Адже в
лоні Словацької Греко-Католицької Церкви були вже навіть видані офіційні
переклади деяких літургійних книг русинською мовою! Правда, в її пряшівському
варіянті, але таки русинською...
Тут, однак, слід врахувати два моменти. Загальний принцип поваги до права
вірного на самоозначення implicite містить у собі
також і готовність врахувати це самоозначення – зокрема в мовному аспекті – в
житті Церкви. Проте конкретний уже спосіб здійснення цього на практиці залежить
від двох обставин, а саме 1) реальних потреб і домагань вірного (чи групи
вірних) та 2) реальних можливостей Церкви задовільнити їх. Кожен греко-католик
заслуговує поваги до своєї тотожности, це поза сумнівом. Але поза сумнівом і
це, що коли один душпастир править щонеділі три Служби Божі в трьох
місцевостях, де існують громади з кількох десятків вірних, і в одній з громад є
греко-католик араб, мелхіт з Сирії чи Ливану, то не буде можливости правити для
нього одного четверту недільну Літургію арабською, тим паче якщо він одружений
з українкою, студіював у Львові й цілком добре себе віднаходить в
україномовному літургійному середовищі, а місцевий священник і поняття не має
про арабську мову (не згадуючи вже про зовсім відмінну мелодику близькосхідного
Богослужіння). Це, звичайно, приклад видуманий і навмисне доведений до
крайности. Та завдяки цьому він добре ілюструє проблему. У випадку лемків-«карпаторусинів»
можна її звести до наступного: поки не будуть організовано домагатися мовних
прав у греко-католицькому душпастирстві, таке питання не стоятиме на порядку
денному. Qui tacet, consentire videtur – а ощасливлювати когось насилу не слід ні в Церкві, ні
поза нею...
Таким чином, позицію Кир Володимира можна на мою думку розцінити як прояв
душпастирського реалізму. Признання базових прав – так, але поки єдиною (?)
проблемою, з якою звертаються до свого архипастиря вірні «карпаторусинської» орієнтації, є поодинокі випадки, коли
священник комусь накидає українство (Вроцлавсько-Ґданський єпарх на Соборі 2014
року сказав був про такий випадок) – то й єдиним кроком, які Церкві слід
зробити, це нагадувати про право кожного вірного на вільне етнічно-національне
самовизначення, яке душпастирям слід безумовно поважати, не силуючи нікого
визнавати себе українцем (чи ким-небудь).
ІММІГРАНТИ З УКРАЇНИ
Іммігранти з України, здавалося б, взагалі ні при чому в цій статті. Адже
вони кошерні, «наші люди» - де ж тут і для чого проблем якихось шукати? Проте
проблеми таки є. Про них писав я у Календарі «Благовіста» за 2018 рік (Імігранти
з України в нашій Митрополії). За великим рахунком можна їх звести до
одного – вони, хоча й українці, але таки «інші». Не такі як ми і часто не такі,
якими їх хотіли б ми бачити. Живі люди, не постаті з патріотичних читанок для
діяспорної дітвори і не «розморожені» після понад 80-ти років ідеальні галицькі
патріоти-діячі довоєнного зразка.
Різниці між дюдьми можуть вести до конфліктів – нещодавно ж ми читали в
«Нашому Слові» полеміку на тему, хто є основою української громади в Польщі –
«ми», тутешні, чи «вони», приїжді. Мені здається, що – кого б ми цією основою
не вважали – не можна цуратися ні занедбувати ні перших, ні других.
Схожа, як на мене, думка появляється у проповіді Кир Володимира з 30 травня
2021 р., в якій вроцлавський архиєрей закликає вірних віднайти свідомість
єдности, базованої на спільній вірі в Христа, який прецінь є Спасителем
однаково для всіх нас. Христос стоїть понад нашими людськими поділами і хоче,
щоб і ми так само вміли їх долати. У цьому світлі не має значення, звідки хто
прибув і коли приєднався до місцевої Церкви. Цей заклик, який є виявом
загальної християнської ідеї – за допомогою благодати Божої долати людські
обмеження і слабкості – може здаватися трафаретним, проте я б особисто бажав,
щоби якомога більше вірних його почуло і прийняло за частину особистої програми
життя з віри.
На маргінесі проблеми імігрантів можна згадати про ще одну річ. Усі знаємо,
що багато імігрантів з України – російськомовні. Сам вроцлавський архиєрей
виразно про це сказав у своїй проповіді. Тому й можна би поставити теоретичне
питання – чи не могли б ми (а може навіть: чи не повинні) врахувати це і ввести
до душпастирства також російську мову, саме для притягення цієї групи
мігрантів?
Поки що цього питання майже ніхто всерйоз не ставить – я особисто зустрівся
лише з одним поважним голосом одного прихожанина (втім, громадянина РП, до
речі, якраз із Вроцлавсько-Кошалінської
єпархії) і кількома інших вірних, теж автохтонів, але висказаними вже
напівжартома. Я сам ніколи таких пропозицій не ставив. Теоретично російська
мова допустима, як і всяка інша – та й на практиці використовується вона в
душпастирстві УГКЦ в Росії та Казахстані. Очевидно, не йдеться тут про адаптацію
російсько-синодального обряду чи церковнослов’янської мови з російською вимовою
- але про наш візантійсько-український обряд, тільки з текстами живою
російською. Чи і в Польщі можливе (потрібне?) поширення досвіду Росії й
Казахстану?
На це запитання можна знайти багато підстав для негативної відповіді.
По-перше, в Росії російська є державною та фактичною мовою міжетнічного
спілкування, та й у Казахстані вона має цей другий статус. Нічого такого про
Польщу не скажеш. По-друге, імігранти з України, навіть коли воліють
спілкуватися російською, то все ж таки вивчали українську в школі, чули в ЗМІ
тощо – отже принаймні розуміють її. По-третє, коли вони мігрують до Польщі, то
з очевидних причин намагаються оволодіти польською – таким чином, можливо, для
декого з них, кому не в смак українська, ближчими могли б бути греко-католицькі
Богослужіння польською. По-четверте, чи не з таких виходячи міркувань, УГКЦ як
досі, принаймні наскільки знаю, російської до душпастирства поза Росією і
Казахстаном не вводила (можливо, є якісь винятки для етнічно російських у
більшості громад – це тільки припущення). Загалом у діяспорі допускається
місцева мова, на півдні США це також іспанська, але не мова якоїсь іншої,
неукраїнської імігрантської спільноти. По-п’яте, такий крок був би приводом для
ПАПЦ для нових звинувачень нас у прозелітизмі. По-шосте, стан стосунків між
Росією й Україною з 2014 року, хоча не має безпосереднього відношення до
душпастирства УГКЦ у Польщі, то все ж таки явно не сприяє допущенню в цьому ж
душпастирстві російської мови.
Беручи вищенаписане до уваги, важко дивуватися бракові у висловлюваннях Кир
Володимира ідеї про допущення російської в нашому душпастирстві.
ПІДСУМКИ
Висловлювання Кир Володимира, які стали джерельною базою цієї статті,
містять у собі програму мовно-національної політики Церкви. Основні принципи
цієї програми походять із католицького віровчення і залишаються незмінними.
Еволюції же підлягає практичний бік справи, тобто питання, яким чином загальні
правила мають бути віддзеркаленими у церковному житті. У цій прагматичній сфері
увиразнюються характерні для пастирів Церкви прикмети – обережність у діях і
відчуття душпастирського реалізму. Водночас із плином часу позиція Владики в
деяких практичних питаннях зазнає змін. Чи побачимо це не лише на папері, але й
у конкретних діях? Відповідь принесе майбутнє. Зараз, проте, можна вже сказати,
що проблематика ставлення УГКЦ в Польщі до національно-мовних питань стала вже
не тільки предметом публіцистики, але й елементом, який знайшов помітне місце у
вченні одного з єпископів нашої Митрополії – Кир Володимира Ющака. Варто
ознайомитися з джерельними текстами – заохотою до цього дозволю собі закінчити
цю статтю.
диякон Петро Сивицький
Postscriptum: Ця
стаття писалася осінню 2021 року і була первісно призначена для Календаря за
2022 рік. Проте її зміст – аналіз учення одного з наших Владик – не
дезактуалізувався з плином часу. Кир Володимир, наскільки знаю, не оприлюднив
зп цей час ніяких нових висловлювань на заторкнену вище тему. Від себе ж хотів
би додати дві завваги.
По-перше, перехід 24 лютого 2022
р. російської агресії проти Україну у повномасштабний формат зробив ідею
ширшого (тобто не лише в індивідуальних розмовах чи сповіді) використання російської
мови в душпастирстві УГКЦ в РП, ідею й до цього теоретичну, мабуть нездійснимою
на практиці.
По-друге, раптовий чисельний
зріст і до того великої імміграції з України може зродити в нас помилкове
враження й погляд, що, мовляв, зараз не треба займатися вірними польської мови,
адже стільки в нас українців, що й тих повністю «обслужити» ми не в змозі, тож
польськомовні нехай собі, за висловом одного з наших душпастирів (відомим з
преси), w sposób naturalny wsiąkają w życie parafii rzymskokatolickich. Це короткозорий і небезпечний
погляд. Не тільки тому, що – прийнявши його – ми ставимо жирний хрест на всякій
навіть балачці про «місійність» УГКЦ в РП. І не лише ради того, що ті наші
польськомовні вірні, які стали греко-католиками з власного вибору, є ревнішими
за неодного греко-католика «з діда-прадіда». Небезпека такого підходу криється
і в тому, що Церква внаслідок його застосування може стати «Церквою півтори
покоління», тобто покоління самих мігрантів та їхніх дітей, але тільки до того
віку, в якому людина засновує сім’ю. Ці нові сім’ї - не плекаймо ілюзій! –
створюватимуть діти мігрантів у більшості випадків з партнерами-поляками. Якщо
до цього часу не створимо в лоні УГКЦ в РП умов для того, щоби її повнокровними
вірними могли бути і почуватися повністю «в себе» також особи польськомовні,
нова імміграція просто зникне з наших церков у другому поколінні. Звичайно, великі
втрати будуть і так, щоб ми не робили, адже тенденція до відходу від релігії,
так помітна в молодому поколінні, нікуди не дінеться. Тим більше нам треба
докласти зусиль, щоби бодай декого при Церкві зберегти, забезпечуючи тим самим
тяглість її існування не лише як душпастирства мігрантів – а також дати змогу
віднайти себе у католицтві візантійської традиції тим нашим співгромадянам,
яких Господь покличе іти дорогою спасіння разом із нами, в нашій церковній
спільноті.
д-н П.С.
