Być grekokatolikiem? W Polsce? A po co? Dlaczego? Próba odpowiedzi

 Artykuł, którego tytuł w przekładzie na polski brzmi Być grekokatolikiem: fatalna spuścizna, przypadek czy powołanie Boże?, wydrukowany został w Kalendarzu "Błahowista" 2014 (s. 201-222). Poniżej wklejam tekst oryginalny, a następnie wersję transkrybowaną czcionką polską.

диякон Петро Сивицький

Бути греко-католиком: фатальний спадок, випадковість чи Боже покликання?

ВВЕДЕННЯ    

            Колись, давним-давно, релігійна приналежність (у тому й церковно-обрядова) наших руських предків була чимось стабільним і властиво автоматичним. Св. рівноапостольний великий князь Володимир охрестив Русь у східну православну віру (яку тоді ще не розуміли як щось противне і несумісне з вірою католицькою), зорганізував у ній державну Церкву – і, принаймні формально, всі його руські піддані до цієї ж Церкви й належали. Так було і за наступників св. Володимира. Цього факту не нівечило ні вперте жевріння залишиків язичництва, ні присутність по містах, зокрема у Києві, купецьких колоній, яких членами були християни інших традицій (латинської, згодом і вірменської).

                 Та прийшли нові часи. Русько-українські землі дісталися під литовське і польське панування. Це означало кінець віросповідної однородности. Поселювалися на руських землях численні латиняни (частина з яких, перш за все селяни, асимілювалися до руського обряду і етносу), чимало русинів (зокрема із вищих прошарків) переходило в Латинську Церкву – панівне віросповідання як у Польській Короні, так і у Великому Князівстві Литовському (з 1386 р.). У XVI ст. прийшла реформація і численні переходи шляхтичів і міщан у різні види протестантизму, відтак Берестейська унія, яка принесла (всупереч бажанню як прихильників її, так і опонентів) двоподіл у саме руське християнство. Цей двоподіл перестав мати велике значення у XVIII ст., коли більшість християн візантійської традиції у Речі Посполитій опинилися – знову ж таки принаймні формально – у структурах З’єдиненої Церкви. До того ж християнами візантійської традиції були на той час переважно селяни, залежні від домініяльної влади землевласників – тобто група мало рухлива як у фізичному, так в інтелектуальному сенсі. Отже ситуація знову прийшла до стабільности. Та довго це не тривало. Після поділів Речі Посполитої та частина З’єдиненої Церкви, яка попала під владу Росії, була поступово, у трьох етапах (1796-1839-1875), знищена. Підавстрійська ж її гілка, як відомо, проіснувала донині – і з неї походять майже всі греко-католики у теперішній Польщі. І саме в австрійський період почалося повторне руйнування відносної конфесійної стабільности. Спричинили його: скасування домініяльної влади (1848), відтак проголошення свободи совісти, а з кінця ХІХ ст. – еміграція за океан, у т.ч. і до країн з некатолицькою більшістю та повною релігійною свободою (США, Канада). Зміни, що відбулися в конфесійній структурі русько-українських імігрантів у Північній Америці, впливали і на галицьких греко-католиків ще перед І світовою війною, а тим паче після неї. До того ж і польська влада сприяла переходу греко-католиків у Римо-Католицьку Церкву, добачаючи в цьому засіб полонізації українців. Тому-то вже у міжвоєнний період годі було надіятися на те, що греко-католики триматимуться своєї Церкви і обряду силою самої інерції, успадковуючи плавно церковно-обрядову приналежність батьків і дідів. Уже тоді шукали причин, задля яких деякі греко-католики переставали (якщо не де-юре, то де-факто) бути вірними своєї дотеперішньої Церкви. Зокрема бл. священномученик Омелян Ковч (у 2014 році святкуємо 130-річчя його народження за тілом і 70-річчя мучеництва, тобто «народження для небес») видав 1932 року у Львові брошуру «Чому наші від нас утікають?», в якій пробував висвітлити причини цього невідрадного явища і водночас запропонувати власні рецепти порятунку. Варто відзначити, що цей видатний уже на ту пору душпастир не шукав винних поза Греко-Католицькою Церквою, а навпаки - шукав внутрішніх причин «дезерції» вірних, бо лише на ці внутрішні причини ГКЦ мала вплив і могла пробувати усунути їх. Брошуру бл. Омеляна перевидали, можна її придбати у sofija-net.pl або прочитати в мережі на сайтах www.liturgia.org.ua та www.grekat.stalwol.pl – заохочую ознаймитися з нею! Не всі пропозиції бл. Омеляна зберегли практичну вартість донині, деякі й тоді виглядали дискусійними (тай сам Автор не претендував на непомильність!) – але зразком для нас залишається і нині велика любов бл. Омеляна до Бога і вірних, його інтелектуальна і громадська відвага (з якою поборював заяложені стереотипи мислення) та ідея, що Греко-Католицька Церква повинна силу своєї ідентичности черпати з джерел власної традиції і бути оригінальною, а не копією Церкви Латинської. Також чимало практичних пропозицій із цієї брошури, mutatis mutandis, зберегли вартість аж досі.     

              ДЛЯ ЧОГО БУТИ ГРЕКО-КАТОЛИКОМ У ПОЛЬЩІ?

                    Ситуація, що не була простою вже перед 1939 роком, після 1946 року в нинішній Польщі стала архискладною. На десять років практично ліквідовано зовнішні структури ГКЦ до парафіяльного рівня включно. Організоване буття зберегли лише чернечі згуртування, натягнувши тоді на себе латинську маску. Відтак з 1957 по 1989 р. Церква існувала як толерована, проте не визнана конфесія, чи радше мережа «душпастирських станиць» для греко-католиків у рамках Римо-Католицької Церкви, без нормального юридичного статусу, без права мати нерухоме майно. Це почало нормалізуватися з 1989 р. (коли о. митрат Іван Мартиняк став першим греко-католицьким єпископом, а в країні почалися суспільно-політичні перетворення), але й досі не у всіх юридичних аспектах ця нормалізація завершилася. Що ж тоді говорити про інші чинники, які роблять ситуацію греко-католиків у Польщі так трудною, як перш за все викликана «Віслою» розпорошеність громади? Ніхто її не брався усувати – якщо не брати до уваги стихійних повернень на рідні землі, які однак розпорошеність де-факто тільки підсилили – і ніхто вже цього не зробить. З цією ніяк не відрадною обставиною мусимо просто змиритися...

               У таких обставинах важко дивуватися фактові масового відходу вірних від Греко-Католицької Церкви. Нагадую, що за моїми підрахунками (див. «Календар Благовіста 2013», с. 138-145), з 80-100 тис. вірних за станом на 1946 рік, напередодні Тисячоліття Хрещення Русі (1988) залишилося ледь коло 40 тисяч (а мало б бути, згідно з загальними показниками приросту населення Польщі, 120-155 тис.). Пройшло приблизно 15 років – і напередодні вступу РП до ЄС вірних УГКЦ в Польщі залишилося коло 30 тис. (а прецінь у цей період тисячі громадян України, у т.ч. і чимало греко-католиків, імігрували до Польщі).

              Рівень цих втрат справді вражає. І, очевидно, найпростішим виходом було б списати все на зовнішні, незалежні від нас самих обставини. Так і робиться – спроби ж шукати також внутрішніх причин, хоча мають за собою світлий приклад священномученика Омеляна, далеко не всіма вітаються. Гадаю, проте, що наспів уже час написати наш, тутешньо-теперішній варіянт брошури «Чому наші від нас утікають?». В рамках однієї календарної статті це неможливо зробити. Варто однак на мою думку приглянутися до одного моменту, а саме – для чого бути греко-католиком у Польщі? Для чого триматися Церкви, яка (як багатьом здається) не має багато що запропонувати сьогоднішньому жителю цієї країни? Навіщо докладати зусиль – відкидаючи водночас спокусу легшого життєвого вибору? Чому не стати римо-католиком, православним чи атеїстом? Першим станеш – то й віри не зміниш, буде ніби все о-кей, станеш „як усі в Польщі”, а водночас яка багата в РКЦ душпастирська програма! Для кожного щось знайдеться – спільнота, різновид духовности чи що там хочеш. Другий вибір теж багато речей зробить простішими: Церква більша, самостійна, вміє здобути собі впливи у владних і бізнесових колах, не мусить ані виправдовуватися з приводу «неправильного» знаку хреста, ані висвячувати одружених в ієреї по закордонах, тай проблема «чистоти обряду» сама собою відпаде і те саме, що у греко-католиків разило як паскудний латинізм, у Православній Церкві виявиться отаким собі «допустимим місцевим звичаєм». Український націоналіст знайде у цій Церкві «єдину справжню і споконвічну українську конфесію», а якщо попав у парафію з російсько-синодальним обрядом, то зможе решту життя присвятити гарячій боротьбі за «розмосковлення рідної Церкви». Українець-християнин, що за прикладом покійного проф. Новосільського «шукає в релігії контемпляції, а не політики», розчарований етноцентризмом УГКЦ, знайде у ПАПЦ багатонаціональну і програмно відкриту на всіх спільноту. Третій шлях теж має свої принади: адже релігія як така це щось відстале, добре може для неотесаного селюка з якогось загумінка. Всі модні авторитети це кажуть – хай і не всі виразно. Тому, коли хтось належить до передової сьогодні соціяльної групи «молодих освічених жителів великих міст» (або туди належати хоче), то з церковною структурою йому явно не по дорозі. Тим паче так відсталою, як УГКЦ. Зрештою, для відчуження від організованої релігії не треба зразу вже атеїстом бути. Достатньо Бога «приватизувати». Boga w sercu mam i dosyć, po co chodzić do kościoła? – мимохіть приходить на думку цитата зі славної пісні Я. Качмарського List studenta-Polaka do taty-buraka. Для чого отже ходити до церкви? Помолитися можна і в лісі, і вдома – причому тоді, коли схочеш, у компанії, яка тобі підходить. Тай поспівати можна собі не конче в церкві і не конче той вузький парафіяльний репертуар. І, врешті-решт, українцем можна бути і без Церкви та віри. Таких українців у світі мільйони...

                         УГКЦ в Польщі і так має відносно вузьке коло ідейних конкурентів. Римо-католицизм у нашій країні не має українського обличчя, нема у Польщі ні українського автокефального православ’я, ні т.зв. рідновірства (тобто рухів, які намагається відновити чи створити заново українське язичництво). Але й того, що є, достатньо для створення Греко-Католицькій Церкві поважної загрози. Раз тому, що в кожній з цих конкуренційних пропозицій є доля правди. Навіть в атеїстично-індиферентній (напр. це, що можна бути українцем без віри і Церкви – об’єктивна правда). А що ми протиставляємо тим конкуренційним пропозиціям? Мені тут ідеться про мотивації, про відповідь, яку даємо на питання «для чого бути греко-католиком?».

                     Мені здається, що наша відповідь як правило вбога, неадекватна і малопереконлива. Зводиться найчастіше до двох моментів: інерційно-спадкового та національного. Бути греко-католиком треба, бо греко-католиками були батьки, діди і прадіди – а також тому, що це єдина у Польщі чисто українська конфесія.

                      Часи, коли приналежність батьків і дідів майже автоматично визначала приналежність дітей та онуків – давно вже скінчилися (про що писав уже вище). Зараз навіть у римо-католиків нема такого прямого спадкоємства. Релігійна приналежність в умовах т.зв. вільного ринку ідей стає щораз-то більше результатом не так спадкоємства, як особистого вибору. Він не обов’язково мусить бути іншим, ніж приналежність батьків, але потребує все ж таки окремого обґрунтування, сама «вірність предкам» не вистачить. Тим паче, що вигода і конформізм найчастіше греко-католицизму не сприяють. Додаймо ще й це, що поважний відсоток тих, хто приймає Хрещення в УГКЦ – це люди, які не мають однорідного походження і аргумент про «предківську традицію» в їхньому випадку доволі двозначний...

                      Мотивація національна – також неадекватна. Раз тому, що українцем можна бути і без УГКЦ. Два – не враховує вона національної асиміляції молодого покоління вірних, існування лем-лемків та національно змішаних подружжів. Три – тому, що УГКЦ за суттю все ж таки установа релігійна, а не національна (хоча у патологічних умовах створених «Віслою» багато хто думає, що це навпаки); коли обґрунтуванням для приналежности до релігійної структури мають бути аргументи нерелігійні, то кожна розумна людина поставить собі питання: «А що варта релігійна громада, якої члени тримаються її з інших ніж релігійні мотивів? Що вартий її релігійний стержень? А може такого взагалі в цій громаді немає?» Тобто уживання такого побічного аргументу в ролі головного змушує подумати, що кращих аргументів немає – а від цього авторитет Церкви ніяк не зміцниться...

                      Слабке місце обидвох мотивацій криється ще й у цьому, що вони відносяться лише до «зберігання» тих, хто є вже членом УГКЦ, натомість нічого не пропонують тим, хто до греко-католицтва міг би прийти ззовні. Таким чином УГКЦ – єдина мабуть у Польщі Церква, програмно і принципово не зацікавлена приєднанням нових вірних. І це в подвійному контексті – демографічної катастрофи та закликів Синоду Єпископів УГКЦ до «оживлювання» парафій шляхом євангелізації довкілля. Ясно, що «Вісла» і пізніша політика ПНР загнала греко-католиків у дефензиву. Ясне й це, що нехіть до людей ззовні теж породжена наслідками «Вісли»: якщо влада хотіла українців «розчинити в польському морі», якщо в таких умовах за єдиний оплот вільного українства правили греко-католицькі громади – то в таких «українських фортецях» людей ззовні, тобто як правило поляків, не вітали радо (за винятком тих одиниць, які вирішили повністю достосуватися до української більшости). Зараз – таке моє враження – деколи буває так, що чим більше асимілюємося мовно і культурно, тим сильніше тримаємося «української монокультури» в релігійному житті, начебто самі себе хотіли переконати в чомусь і святково-недільним літургійним українством «замолити» повсякденні, щораз-то більші компроміси з культурою більшости. Проявляється тут і обрядовий комплекс меншевартости: слабо знаючи автентичну свою традицію, практикуючи її в обмеженому обсязі (Божественна Літургія в неділі і свята, нерідко ще й у костелі служена), ми не віримо в її універсальну вартість, яка далеко переростає етнічні межі. Деколи доводиться чути висловлювання, які слід прямо назвати свідченнями обрядового анальфабетизму – що, мовляв, різниця між церквою і костелом полягає у вживанні різних мов тут і там, а крім того це все одно...

                       Якщо ми маємо аргументи (і то дуже слабкі) лише для тих, яких ми хочемо «зберегти», а притягати нікого не хочемо – то у сторонньої людини може цілком законно виникнути питання: «Чи не є греко-католицтво лише якогось роду фатальним спадком? Греко-католиками мають бути лише ці, хто народився у греко-католицькій родині, решті ж триматися осторонь – чи це не нагадує генетичну хворобу? От лише з генетичною хворобою не порвеш до кінця життя, а з греко-католицтвом у Польщі порвати можна в одну мить, що й більшість греко-католиків уже зробила, а решта неминуче зробить – як не вони самі, то діти їхні чи онуки». Отже ми самі подекуди даємо привід думати, що греко-католицтво це неповноцінна форма релігійности, призначена для тих, які мали нещастя в ній народитися. Просто фатальний спадок. У кращому разі – чиста випадковість: народився греко-католиком, інший народився буддистом, а ще інший караїмом. Випадок і все...

                 БУТИ ГРЕКО-КАТОЛИКОМ ЦЕ ПОКЛИКАННЯ

                         Чи існує релігійна відповідь на питання «Для чого бути греко-католиком у Польщі?» - відповідь, яка б здатна була замінити недолугі інерційно-патріотичні мотивації? На мою думку – відповідь криється у слові «покликання», причому покликання як одиниць, окремих вірних УГКЦ, так і цілої нашої церковної спільноти тут і тепер.

                         Поняття покликання, звичайно, виходить з живої віри в реального Бога, Який не є абстрактним поняттям чи туманною «вищою силою» або «енергією» десь там високо-далеко - але особовим Єством; Який кожного з нас знає по імені – знає ближче, ніж ми самі себе знаємо; Який кожного з нас зокрема любить і кожному з нас зокрема призначив окремі завдання у світі; Який, як Уседержитель, усім управляє, але потребує, чи радше захотів потребувати людину для співдії (синергії) з Ним у здійсненні Його божественних задумів.

                         Без такої віри годі використовувати поняття покликання. Коли  хтось у Бога не вірить, або вірить у далекого, зимного Бога деїстів – відкидаючи Об’явлення і Провидіння – то неможливо, щоби повірив у покликання, чи то власне, чи спільноти. Бо покликання є справою між тим, Хто кличе – і покликаним. Якщо ніхто не кличе (бо або Його нема взагалі, або не цікавиться людьми) – то й покликання принципово неможливе... Для людини з нехристиянським світоглядом, хоч би й ходила вона до церкви щонеділі, покликання залишиться пустим звуком. Або чисто секулярним поняттям – коли в когось є хист і любов до своєї праці чи іншої суспільної ролі, то кажемо «це лікар (вчитель, мати, медсестра, історик тощо) за покликанням». Таке розуміння покликання має релігійне походження, але в сучасному світі, в розмовній мові, для багатьох цей сенс загубило.

                         Навколо поняття «покликання» виросло багато міфів. Найбільш популярний – що покликання це щось, що стосується, в релігійному вимірі, лише духовенства і чернецтва. А це зовсім не так – покликаним є кожний християнин. Це породжує певні обов’язки з боку його самого, але й обов’зки супроти нього з боку пастирів Церкви (про що нижче). Існує покликання християнина-католика, але в його рамках – покликання греко-католика. І має воно подвійний характер – індивідуальний та спільнотний. Бо й кожен вірний зокрема, і церковна спільнота його має.

                         Покликання дає Бог, але Він, звичайно, не посилає нам листа чи імейла, ані не говорить з нами віч-на-віч, як з Мойсеєм колись. Бог промовляє до нас різними способами: через об’єктивні факти (напр. св. Таїнства, вчення Церкви) та через певні для нас призначені «сигнали» чи «знаки», зовнішні й внутрішні (напр. збуджування в душі стремлінь і хотінь) – які ми однак мусимо добре розпізнати, зокрема відрізнити від спокус лукавого та власних егоцентристських прагнень. Такого «розпізнавання духів» ми вчимося все життя, а поміччю для нас у тому є Церква, яка через сповідників, духівників, душпастирів, єпископів – та їхні поради, заборони, накази, рішення тощо – дає нам можливість «об’єктивізувати» те, що відчуваємо й бачимо. Звичайно, першим інструментом такої  об‘єктивізації залишається добре сформована, на основі догматичного і морального вчення Церкви, совість людини.

                         Бог, звичайно, ніколи не кличе нас до злого, але й не примушує виконувати Його волю. Покликання це не арбітральний наказ деспота з небес, який людина має виконати – подобається він їй чи ні – а коли не послухає наказу, то ждуть її земні негаразди і вічна мука в пеклі. Бог любить і знає кожного з нас більше і краще, ніж ми самі – і вибирає нам найкраще для кожного життєве покликання. Вся справа в тому, аби в молитві його властиво розпізнати і бути йому вірним. Що легко сказати, а зробити значно важче...

                        Як, отже, описати коротко покликання греко-католика в Польщі? У більшості випадків його об’єктивний корінь – це св. Хрещення прийняте у візантійсько-українському обряді і/або походження від батьків греко-католиків. У декого це особистий вибір, схвалений церковною владою (що теж є об’єктивним фактом), чи довершений на основі цією ж владою проголошеного церковного закону (у змішаних шлюбах, де партнер з іншої Церкви свого права приєднався канонічно до УГКЦ). І можна з великою дозою впевнености сказати, що коли Бог покликав когось – також через Хрещення немовляти – до життя в Греко-Католицькій Церкві у Польщі, яка є незначною меншиною (бл. 0,1 % від усього населення), то це не випадок. Якщо ми неспроможні у цьому Божому виборі побачити особливу честь і вибраний статус – то побачімо в ньому хоча би спеціяльне завдання, яке випливає з загального покликання нашої церковної спільноти. Завдання, яке годі виконати без вірних, а коли тих же вірних – жменька, то обов’язок вірности своїй Церкві свого права, свойому покликанню греко-католика, стає набагато вагомішим, ніж це є випадку римо-католиків у Польщі (чи загалом у світі). Цей погляд віддзеркалений навіть у конкретних правових нормах. У змішаному шлюбі латинська сторона може законно перейти до Церкви свого права східної сторони без дозволу церковної влади, натомість східна сторона тільки тоді, коли є жінкою. Чоловіки, східні католики, таким правом не втішаються. А церковна приналежність дітей успадковується, як правило, по чоловікові. Таким – між іншими - чином верховна влада Церкви бажає показати значимість збереження у Вселенській Церкві східних католицьких Церков свого права.

                       Яке, отже, покликання УГКЦ в Польщі як спільноти, для чого потрібні вірні? Колись, у доекуменічну епоху, вважалося, що Східні Католицькі Церкви потрібні для притягнення до Католицької Церкви східних некатоликів. Сьогодні дивимося на це дещо інакше, наголошуючи на свідченні східних католиків – самим життям і існуванням – що в лоні Католицької Церкви можливий церковно-обрядовий плюралізм, який не шкодить єдності віри, але навпаки: підкреслює вселенський вимір Церкви. Це свідчення адресоване і тим, хто знаходиться поза канонічними межами католицтва, і самим же католикам. Варто навести тут вислів російського філософа В’ячеслава Іванова (перейнятий згодом бл. Іваном Павлом ІІ) про те, що Схід і Захід є немов би двома легенями Вселенської Церкви. Очевидно, в нас екуменічний час дехто може сказати, що у Польщі достатньо Православної Церкви для того, щоби хтось у палітрі тутешнього християнства представляв Схід. Не заперечуючи важливої ролі ПАПЦ у цьому відношенні, насмілюся заопонувати. Бо, по-перше, у такій монолітній римо-католицькій країні Сходу ніколи не забагато. По-друге, ми з ПАПЦ представляємо дещо різні відтінки Сходу. Зокрема тому, що ПАПЦ у більшості представляє традицію російсько-синодальну, а ми київську чи пак українську. По-третє ж, християнських Схід це не лише православні, але й старовіри, дохалкедонські Церкви (як Апостольська Вірменська Церква), доефеська Асирійська Церква Сходу – і врешті-решт ми, східні католики різних традицій. Ми, які (і це по-четверте) представляємо у собі Схід, який віднайшов єдність із Заходом. Певно, до реальної моделі і практики тої єдности можна мати багато застережень, можна і треба домагатися реформ і змін, але попри це наша досягнута вже єдність становить безперечний факт, супроти якого опоненти можуть висунути моделі єдности певно й кращі ніж той наш унійний, але всі без винятку...чисто теоретичні й далекі від здійснення в реальному житті.                         

                            Отже завданням нашим є свідчити про Католицьку Церкву як відкриту і плюралістську, в якій спільна віра і єдність з Римським Архиєреєм не заважає різноманітності літургійних обрядів, видів церковного правопорядку, окремих стилів богословствування й духовного життя. Водночас, будучи собою так, як найкраще вміємо, ми об’єктивно збагачуємо Католицьку Церкву, робимо її вселенський характер більш наглядним. Очевидно в цьому плані важливим є інтегральне дотримання автентичної нашої традиції, бо, як писав Митрополит Андрей Шептицький, «нам треба перестати наслідувати, треба нам бути собою, бо лиш так зможемо щось Церкві принести, щось для неї зробити» (Про обрядові справи, 1931). Навпаки, спотворювання нашої ідентичности шляхом її гібридизації – це однозначно зла прислуга Католицькій Церкві.

                       Цей вимір нашого покликання, що ним є свідчення, виглядає, можливо, досить абстрактним для деяких читачів. В інших може викликати сумнів: чи це, мовляв, не надто скупа програма? «Просто бути»? Яке це покликання?

                      Очевидно, коли б ішлося про якесь пасивне «просто існування», як «існує» собі камінь при дорозі, то й дійсно не було би про що говорити. Але ж ні Церква як спільнота, ні окремі її вірні – якщо вони стараються бути гідними того імені – не обмежують свого життя до чисто пасивного буття. Їхнє (наше!) життя – це змагання, це боротьба і праця водночас. На різних площинах: духовній, освітній, творчій (у різних вимірах: інтелектуальному, мистецькому і т.д.), харитативній, матеріяльній... Простий приклад: чи парафіяни Оструди, зводячи силами маленької спільноти прекрасну церковцю, «просто були» і все? Звичайно ні, навпаки – вони цю перлину збудували величезними зусиллями, а рівночасно дали й прегарне свідчення. Свідчення прив’язаности до рідної Церкви, свідчення великого завзяття в доброму ділі та свідчення вірности традиції нашого обряду – бо мала парафія не лише спромоглася на храм, але й спорудила його в стилі, який не викликає сумнівів ні щодо естетичного рівня, ні щодо належности храму саме до візантійської традиції у київському її варіянті. Інший приклад: люди, які з любови до Бога і нашого обряду як прекрасного способу богопочитання, долають нераз і великі відстані задля того, щоби брати участь у вишколі дяків-регентів, а відтак, здобувши кваліфікації, піднести літургійний спів у парафії на якісно вищий рівень. Чи це не свідчення і то, так би мовити, «першого сорту»? Таких прикладів можна би перераховувати багато. Тож кожен з нас, коли бореться зі спокусами і власною слабкістю, щоб бути кращим християнином, більше й діяльніше любити Бога і ближнього, краще молитися, пізнавати Слово Боже і вчення Церкви – а водночас намагається це робити в дусі нашого обряду, а не безкритично приймати зразки і форми панівної в нас західної духовности – дає аналогічне свідчення.

                      Отож, свідчення – не абстракт. Свідчення це програма на все життя для всіх нас разом і кожного зокрема. На все життя, бо ж як люди ми приречені на недосконалість: завжди те, чого досягнемо, «залишатиме бажати кращого». Одначе, крім наголосу на свідчення, я б хотів назвати ще два інші компоненти покликання УГКЦ в Польщі. Можливо, вони і входять до широкого за суттю поняття свідчення – але у цій статті хотів би я поставити на них окремий наголос. Вони, на мою думку, варті такого підкреслення.

                   Перший компонент – це люди, яким ми потрібні. «Ми», тобто спільнота вже наявних у Церкві людей. Я не заперечую, що «ми» потрібні і нам самим, і нашим потомкам. Але хотів би звернути увагу на отих «інших» людей. Людей іззовні.  

                    Таких людей, яким принаймні потенційно потрібна наша Церква у Польщі, можна назвати декілька категорій. Перша – це імігранти з України. Категорія, яка не викликає ні в кого з нас сумніву. Гірше з практичним кроками. Не шукаємо за ними, приймаємо лише тих, які самі приходять – але чи завжди відповідно? Друга – це греко-католики з інших Церков свого права (трапляються такі одниці). Третя – люди з «уніятськими» коренями, які сягають 1947 року або й навіть ХІХ ст. Деколи одиниці з них шукають вороття до предківської Церкви – треба, щоби мали куди повернутися. Четверта категорія – це «інші». Римо-католики й атеїсти, хрещені й нехрещені, словом усі, хто не помістився у три перші категорії. Декого з них Бог покличе стати членом УГКЦ через Хрещення чи формальну зміну приналежности. Для інших Церква може бути тимчасовим прихистком або й дверима, через які повернуться вони до Бога. Наведу історичний приклад. Бл. Леонід Фйодоров, перший греко-католицький екзарх Росії, учень Митр. Андрея, був священиком, який зміг примирити з Богом і Церквою певну кількість римо-католиків, які свого часу були жертвами сексуальних зловживань з боку священиків латинського обряду. Після травматичних переживань ці люди не мали довіри до латинського духовенства, але греко-католицький священик зміг дійти до їхніх душ і таким чином наново ввести їх у сакраментальне життя Католицької Церкви. Та й без екскурсів у минуле можу сам особисто засвідчити, що як співробітник греко-католицького тюремного душпастирства був я свідком того, як саме через служіння греко-католицького священика Бог діяв у душах в’язнів, які до УГКЦ не належали.

                           Другий компонент – це «вірність ідейним предкам». У цій країні, в теперішніх її межах, ми не гості й не свіжі прибульці. На цій землі є міста – історичні столиці наших єпархій: Перемишль і Холм (Супрасльську єпархію, як ефемерну, що проіснувала всього 10 років, можна не рахувати – але Супрасльську архимандрію врахувати треба). Традиція Руської Церкви на східних теренах РП є тисячолітньою й автохтонною. Тут проливали свою кров мученики за З’єдинення, як визнані (Пратулинські – вбиті 140 років тому), так і ці, яких знаємо лише з джерел і літератури, а також ті, яких імен писані пам’ятки не зафіксували. І, очевидно, обов’язок вірности стосується перш за все тих греко-католиків, які проживають сьогодні на історичних землях, проте вірні, які мешкають на Заході і Півночі, теж не повинні легковажити цим складником свого покликання, адже корені їхні таки на тих же рідних землях. Може, зрештою, не для всіх моральний імператив вірности є однаково чітким і самозрозумілим – для мене особисто має він особливу вагу. Вважаю,  що не на те змагалися, трудилися, подвизалися, молилися і страждали тисячі наших одновірців – щоби ми зараз відвернулися до них спиною. Це, зокрема, стосується розгромленої царською владою у 1875 році Холмської єпархії. У нас є декілька парафіяльних спільнот, які мають право посилатися на «холмські корені»: Дев’ятир і Гребенне (належали до Холмської єпархії до 1772 р.), Варшава, Краків, Люблін, до того формально відновлена парафія св. Миколая в Холмі та не підпорядкована нашій ієрархії парафія у Костомолотах. Чисто душпастирські причини (іміграція українців, зокрема студентів) промовляють за тим, щоби діяльність холмської парафії розширити з принагідної на повноцінну та відновити парафію в Замості. Але важливе й те, щоби спільнота УГКЦ у Польщі відвернулася врешті-решт лицем до спадщини Холмської єпархії. Підтримування її традицій хоча б у символічному масштабі – це виконання обов’язку вірности ідейним предкам, але й наявний доказ того, що Греко-Католицьку Церкву на тих землях не вдалося до кінця знищити. Не допустити, щоби тріюмфувало зло, навіть у дочасному вимірі (за вічний вимір подбав уже Господь Бог) і залишатися на сторожі предківської спадщини – це, вважаю, важливе наше завдання.

                      Отож, підсумовуючи, пропоную три суто релігійні (!) складові нашого покликання як Греко-Католицької Церкви у Польщі: 1) свідчення, 2) місія супроти людей іззовні, 3) вірність ідейним предкам. Списка цього не вважаю закритим, хто має якусь цікаву пропозицію, може його доповнити. Аби лише така пропозиція мала релігійний характер – адже йдеться тут якраз про релігійне покликання!

                      Почав я цю статтю з проблеми мотивації приналежности до УГКЦ в Польщі. Покликання як ідея і парадигма мислення дає тут розв’язку, більш адекватну за інерційну чи націонал-патріотичну. Але на цьому не закінчується користь від усвідомлення покликання греко-католика. Воно помагає і в ішних проблемних питаннях. Дозволю собі заторкнути три:  1) консумізм мирян, 2) клерикалізм, 3) змішані шлюби.

                          «У своїй церкві – своя правда, і сила, і воля»

                            Такого роду менталітет проявив себе досить яскраво під час недавньої дискусії на тему відкриття УГКЦ на неукраїнців та інші мови, тобто в Польщі – на поляків і польську мову. Це підхід до Церкви як до приватної власности чи суспільної організації створеної заради задовільнення релігійно-духовних потреб членів. Мовляв, це моя (наша) Церква, мені (нам) того чи сього не потрібно – і все. І коли б ішлося тут про чисто людський твір, он напр. якесь товариство, такий підхід був би вновні законним. Це ж бо справа власника установи чи членів товариства, які мають бути там порядки, хто є бажаним гостем (чи кандидатом у члени), а кому рекомендуємо пошукати собі іншого місця. І це, саме по собі, не є ще проявом ніякого шовінізму. Я особисто, будучи (як відомо) палким прихильником відкритости УГКЦ на неукраїнців та інші мови, був водночас цілком згідний з концепцією інтернетівського форуму ГАРАЗД як виключно україномовного чи Українського Історичного Товариства у Польщі як організації істориків-українців (а не істориків України без огляду на національність).

                             Такий підхід, законний у світських добровільних установах, цілком хибний у Церкві. Церква не є просто товариством, яке заснували собі люди з метою спільного задоволення своїх релігійних потреб. Хто дотримується протилежного погляду, той виявляє себе людиною нехристиянського світогляду: так думати може атеїст, язичник або деїст, прихильник т.зв. природньої релігійности. Для християнина Церква є даром одержаним від Бога, даром, яким треба ділитися з іншими. І в церкві не «моя» («наша») має бути «правда, сила і воля» - але Господня. Тому для демократії (народовладдя) у Церкві не може бути місця (так само зрештою, як і для тиранії духовних осіб – та про це нижче). Вірний у Церкві не є ані (спів)власником, ані виборцем – членом політичного демосу, ані клієнтом-споживачем, який приходить задовільнити свої духовні потреби, «платить і вимагає» якісної послуги.     

                              Свідомість покликання греко-католика є надійним ліком проти того менталітету. Бо коли хто має таку свідомість, то має і готовність виконувати волю Того, Хто його покликав. І не буде будь-яких церковних справ розглядати з перспективи (спів)власника, виборця чи клієнта – але з перспективи Божого слуги. Прийняття такої перспективи підрізує в корені оцей грізний приватновласницько-демократично-консумістський менталітет.

                            Візьмім для прикладу проблему, яка час від часу повертається у наших дискусіях (там, де вони ще ведуться) – справу календаря. Формальне рішення в цій справі – за Владиками, але ж кожний розуміє, що без якоїсь форми консультацій з мирянами, дослідження їхньої думки, тут обійтися не може. І тепер питання – як це мало б виглядати? Як досі, загрожує нам, на мою думку, саме простий «демократичний» підхід: от, проведемо по парафіях опитивання та й кожен вибере собі такий варіянт, який найбільш підходить йому самому (чи евт. родині). Тобто відбудеться такий собі демократичний «плебісцит егоїзмів». А це не так мало б бути! «Інтерес» Церкви це не проста сума егоїстських інтересів вірних (які зрештою в різних людей часто протилежні) – «інтерес» Церкви виходить з Божої волі. У даному випадку кожен опитуваний мав би керуватися не лише тим, що найбільш вигідне йому самому, але й тим, що він у совісті вважає найкращою розв’язкою для Церкви, враховуючи напр. екуменічний аспект чи інтереси людей, яких іще нема у Церкві, а для яких Церква повинна бути відкритою (поясню, що маю тут на увазі в першу чергу імігрантів з України, які вже є вірними УГКЦ,  а неукраїнців – вірних потенційних – враховую тут на другому місці). Існує, зрештою, технічна можливість поставити кожному два питання: 1) який варіянт влаштовує Вас особисто – і чому? 2) який варіянт уважаєте найкращим для Церкви – і чому?  Щойно так підготовлене опитування, якому передувала б відповідна роз’яснювальна кампанія і яке б урахувало теж питання про вік та зайнятість опитуваних, могло б дати об’єктивно якісні результати.

                          Грізний порок клерикалізму

                         У наш час чимало політичних і суспільних діячів, які насправді стоять на суто антирелігійних позиціях, оголошують себе «антиклерикалами», бо воно безперечно краще звучить для пересічного вуха, ніж напр. «войовничі безбожники» з часів раннього большевизму. Таким чином віруючі люди можуть прийти до висновку, що «клерикалізм» це своєрідний синонім релігії (бо ж із релігією ці «антиклерикали» де-факто воюють), а в кожному разі щось непоганого, коли з ним безбожники воюють. Та це зовсім не так. Клерикалізм – явище дуже небезпечне для Церкви, особливо зараз.

                          Клерикалізм у нас часто ототожнюють з якимсь «культом» духовенства чи окремих священнослужителів чи з проявами надто вже зверхнього, грубого, інструментального ставлення до мирян. Це, однак, надто вузьке визначення. Проявів клерикалізму можна дошукатися і там, де душпастир, сам видатна і працьовита людина, вірними люблена і шанована, бажаючи самому зробити все і все в парафії полагодити, привчає своїх парафіян бути «пасивними своживачами». Деколи важко такого уникнути, коли парох як особистість виростає помітно понад рівень своєї малочисельної пастви. І таким чином миряни звикають до того, що їм слід лише pray, pay and obey – молитися, платити і бути слухняними. І таке може діятися без жодних претензій і скарг з чийого-небудь боку: миряни задоволені мінімальним стандартом вимог і тим, що все дістають «прямо до вуст», парох задоволений тим, що може себе присвятити добрій справі і ніхто йому не заважає. Так, клерикалізм може проявлятися і в такій постаті – у вигляді невміння ділитися працею з мирянами!

                        Свідомість покликання і тут є надійним ліком. Але потрібна вона і мирянам, і священнослужителям. Цим другим – не лише свідомість власного духовного покликання, але і того «базового» покликання греко-католика. «Для Вас я єпископ, а з Вами – християнин», сказав колись блаженний Августин Іппонський. Миряни – це не є піддані священика ані клієнти його послугової діяльности. Не «маса» і не «товар». І не цифри у ститистиці. Священнослужитель є вчителем віри і лікарем душ (діючи, звичайно, авторитетом не власним, а Бога і Церкви) – отже й миряни його «учні» і «пацієнти», але крім того вони його співробітники і співвоїни; до того ж і сам священик потребує навчання і зцілення, так як і миряни.

                      Очевидно, поборювання клерикалізму має вести до установлення правильної моделі стосунків на лінії духовенство-мирянство. Треба отже зважати на межову лінію, перейти яку означатиме впасти в другу крайність – т.зв. клерикалізацію мирянства, якої численні приклади бачимо напр. у Римо-Католицькій Церкві у західних країнах після ІІ Ватиканського Собору. Ніде теж правди діти, щоб бути добрими срівробітниками духовенства, миряни і самі мусять підтягувати свій духовний і освітній рівень (це не означає, що їх треба з тим лишити самим собі – якраз навпаки!).  Священик перед рукоположенням мусить відбути 6-річні студії, диякон 3-річні або 5-річні, тоді як чимало мирян і нормальної катехизації за собою не мають. Потрібно знайти форми, які б поправили цей стан, дали вірним глибші знання про віру, обряд та історію УГКЦ (не конче у безсмертному ключі «роль Церкви в національному відродженні»).

                     У нашій ситуації я б наголосив на чотирьох моментах, які варті застанови й реформи.

                      1) Особиста  культура  духовних осіб у стосунках з мирянами. Ідеться тут про зовнішній вияв пошани. Пояснювати тут нема що. Згадати, на жаль, треба було.           

                     2) Економічні та душпастирські ради. Вони, як і єпархіяльні собори, є офіційними, Церквою приписаними форумами співробітництва духовенства з мирянами (і чернецтвом!) на єпархіяльному та парафіяльному рівні (собори – тільки на рівні єпархії, звичайно). У нас є проголошені статути рад, самі ж ради часто або відстутні взагалі, або покликані тільки «про людське око». Другий варіянт чи не гірший від першого, адже і тут, і там нема результатів роботи, зате тут доходить ще згіршення з облуди. Треба, щоби ці ради врешті-решт були покикані та почали діяти!

                     3) Гроші. Я б дуже рекомендував усім прочитати уривок про «Джерела доходів» з вищеназваної брошури бл. Омеляна Ковча (див. на блоґові www.ruthenus.blogspot.com від 31 березня 2012 р.). Не місце тут повторювати прецікаві міркування тодішнього перемишлянського пароха. Та в дусі його роздумів, а також ураховуючи пропозиції о. прот. Богдана Степана з його доповіді на Соборі 2002 р. («Календар Благовіста 2003», с. 99-100), хотів би звернути увагу на три моменти. Першим є потреба явности парафіяльних фінансів перед парафіянами. Другим – перехід від принагідних пожертв з нагоди треб і т.п. до постійного, солідного самооподаткування парафіян (з урахуванням спроможности). Третім – який випливає з другого – перехід в утриманні духовенства з моделі «пожертв» на модель «зарплати» (звісно, не державної, тільки з тих же грошей від вірних).

                      Це тема на окрему статтю, але ці пропозиції, на мою думку, могли б мати позитивний вплив на розуміння покликання мирян як самими мирянами, так і духовенством, а рівночасно послужили б зняттю атмосфери недовіри і закидів у фінансових зловживаннях, здирстві за треби і т.п.

                   4) Природа церковної влади. При всіх проявах колегіялізму, соборности тощо – у Католицькій Церкві домінує модель одноособової влади: пароха у парафії, єпископа в єпархії. Проте всі носії влади у Церкві повинні постійно мати перед очима слова Христові: «Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, а їхні вельможі утискають їх. Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх.» (Мк 10, 42-44). Дуже важливе й усвідомлення носіями церковної влади факту, що ні парох у парафії, ні єпископ у єпархії, не є дідичем, не є власником, що парафія (єпархія) не його власний фільварок, а  (як свідчить канонічне право)  повірена його пастирській опіці частка Божого народу. З цієї опіки доведеться перед Богом давати звіт. Ці речі ніби загальновідомі, але чи завжди мають їх перед очима носії влади у Церкві та чи завжди дотримують?

                                  «Привид» мішаних подружжів

                        Почати тему слід з термінології. Для Церкви, згідно з канонічним правом, змішаним є шлюб, в якому одне з подругів належить до Католицької Церкви, а друге – ні. У стислому значенні «мішаним» є подружжя католицької сторони з охрещеною некатолицькою стороною. Але у ширшому розумінні також і подружжя католицької сторони з неохрещеною теж можна зарахувати до «мішаних».

                        У прийнятому в нашому середовищі розумінні мішаним є подружжя, де одна сторона греко-католицька, а друга – ні. Дехто навіть, за звичкою ототожнюючи Церкву з національністю, вважає мішаним подружжя, де одна сторона української національности, а друга – іншої (польської, як правило). Таким чином, подружжя православного українця з українкою греко-католичкою для Церкви «мішане», а для декого з нас – ні. І навпаки: для Церкви подружжя двох католицьких сторін ніколи не буде мішаним, навіть якщо одна сторона української національности і належить до УГКЦ, а друга національности польської і римо-католицького віросповідання.  

                         У рамках цього підрозділу прийму, заради зручности, термінологію канонічно неправильну, проте популярну: «мішаним» називатиму подружжя греко-католицької сторони зі стороною, яка до УГКЦ не належить. У наших обставинах ота «друга» сторона найчастіше приналежить, принаймні формально, до РКЦ.

                          Питання мішаних подружжів (у цьому розумінні) є однією з тих проблем, супроти яких УГКЦ, зокрема на вищому інституційному рівні, виявляє особливу безпорадність. Правда, деколи про це говориться (на Соборі 2002 р. чи на соборчику священиків Вроцлавсько-Ґданської єпархії у листопаді 2013 р.), але дальше постулатів справа не йде. Нема досі навіть так основної речі, як затверджені тексти польською мовою – не то що Божественної Літургії або Чину Вінчання, але навіть шлюбної присяги і подружньої згоди (!!!). Поза випадками, як стаття Кир Володимира з 2011 р. п.з. «Заколот» у Церкві? – де Владика признав, що такі подружжя становлять коло половини (!) усіх шлюбів у його єпархії, а ситуація в єпархії митрополичій подібна – назагал ми про ці справи воліємо мовчати, або, евентуально, вголос засуджувати тих, які ступають на цей шлях. Очевидно, заборонити таких шлюбів нема ніяких підстав. Єдине, що можна осягнути, то це, що наречені підуть вінчатися до РКЦ, де їх безперечно радо приймуть (і не менш радо охрестять дітей, і т.д.). Декого, психічно  слабшого, такі погрози чи залякування можуть відвести від укладення цього саме подружжя – але чи інше подружжя такої особи буде кращим?

                         Особисто ніяк не хочу виступати апологетом мішаних подруж як таких. Вважаю, що подружжя повинні бути перш за все добрими подружжями, де царює автентична любов і взаємоповага, де народжуються і виховуються щасливі, добрі діти. Безперечно, рішаючися на подружжя з особою іншої віри, обряду, національности, політичних поглядів, моральних устоїв – беремо собі на голову додатковий труд, який треба нам буде вкласти для будування подружньої гармонії. Така гармонія, однак, не є чимось неможливим, про що вчить нас досвід як минувшини, так і сьогодення. Мішані ж подружжя віддавна в нас були (за деякими підрахунками, коло 30 % подруж у Галичині перед І світовою війною були саме такими «мішаними»), є і будуть – хіба що зникне УГКЦ в Польщі. Отож замість безплідних криків чи промовчування візьмімся за розгляд питання. Що є такого злого в мішаних подружжях?

                        Питання, скаже багато хто, вкрай наївне. Мовляв, мішані подружжя є тим каналом, через який «наші люди» відпливають у багно асиміляції з латинсько-польською більшістю. Хай і так буде, відповім, проте 1) чи т.зв. «чистокровні» не асимілюються, а принаймні не відходять від УГКЦ? 2) чому в мішаних подружжях латинська сторона асимілює греко-католицьку, а не навпаки? Досвід показує, що від УГКЦ неодноразово відходять і люди, які національно не асимілюються, ба – знаю випадки, коли особи, які є не лише українцями і греко-католиками, але й професійними україністами, роками не практикують в УГКЦ. Є і подружжя цілком «кошерні», які віддавна не беруть участи в церковному житті УГКЦ чи ПАПЦ (і в українському громадському житті також). Як говорив мені один діяч: «Часом на вулиці зустрічаю людей, про яких думав, що виїхали, а вони просто перестали з громадою контактувати». Також питання № 2 не таке-то наївне. Ми звикли все тут пояснювати конформізмом членів меншини супроти більшости. Але це правило не завжди діє. У релігійних меншинах з міцно сформованим «ідейним хребтом» мішані подружжя бувають інструментом кількісного зростання, а не приводом для втрат. І тут, думаю, собака зарита...

                        Проблема церковної асиміляції вірних УГКЦ не у тому, що є мішані подружжя – бо й без них люди від Церкви відходять. Проблема у слабкому «хребті», тобто у бракові належної свідомости покликання греко-католика та відповідної духовної формації, закорінености у власній обрядовій традиції, знання і розуміння її, уміння атракційно показати її переваги особам з-поза УГКЦ.

                       Замість, отже, безплідно засуджувати мішані подружжя, стараймося наших дітей виховувати – словом і прикладом – на свідомих свого покликання греко-католиків. Якщо у них така свідомість буде, то врахують вони при укладанні подружжя, чи шлюб з даною особою спрятиме здійсненню того покликання – чи ні. Парадоксально, деколи шлюб з «кошерною» особою може бути більшою для цього покликання загрозою, ніж мішаний. Якщо наші діти будуть так виховані в родинах і парафіях, то відсоток мішаних подружжів може зменшиться, а може й ні – але ці подружжя не будуть уже каналом відпливу вірних з УГКЦ, а зможуть стати чимось зовсім протилежним – засобом поповнення рядів греко-католиків. Для цього, звичайно, потрібно також Церкві дивитися на національні справи по-церковному, а не на церковні по-національному. Але й це випливає саме з вірности Божому покликанню нашої спільноти. 

                                                           диякон Петро Сивицький

   

dyjakon Petro Sywyćkyj
Buty hreko-katołykom: fatalnyj spadok, wypadkowist´ czy Boże pokłykannia?
WWEDENNIA
Kołyś, dawnym-dawno, relihijna prynałeżnist´ (u tomu j cerkowno-obriadowa) naszych ruśkych predkiw buła czymoś stabilnym i włastywo awtomatycznym. Sw. riwnoapostolnyj wełykyj kniaź Wołodymyr ochrestyw Ruś u schidnu prawosławnu wiru (jaku todi szcze ne rozumiły jak szczoś protywne i nesumisne z wiroju katołyćkoju), zorhanizuwaw u nij derżawnu Cerkwu – i, prynajmni formalno, wsi joho ruśki piddani do cijeji ż Cerkwy j nałeżały. Tak buło i za nastupnykiw sw. Wołodymyra. Cioho faktu ne niweczyło ni wperte żewrinnia załyszykiw jazycznyctwa, ni prysutnist´ po mistach, zokrema u Kyjewi, kupećkych kołonij, jakych człenamy buły chrystyjany inszych tradycij (łatynśkoji, zhodom i wirmenśkoji). Ta pryjszły nowi czasy. Ruśko-ukrajinśki zemli distałysia pid łytowśke i polśke panuwannia. Ce oznaczało kineć wirospowidnoji odnorodnosty. Poseluwałysia na ruśkych zemlach czysłenni łatyniany (czastyna z jakych, persz za wse selany, asymiluwałysia do ruśkoho obriadu i etnosu), czymało rusyniw (zokrema iz wyszczych proszarkiw) perechodyło w Łatynśku Cerkwu – paniwne wirospowidannia jak u Polśkij Koroni, tak i u Wełykomu Kniaziwstwi Łytowśkomu (z 1386 r.). U XVI st. pryjszła reformacija i czysłenni perechody szlachtycziw i miszczan u rizni wydy protestantyzmu, widtak Berestejśka unija, jaka prynesła (wsuperecz bażanniu jak prychylnykiw jiji, tak i oponentiw) dwopodił u same ruśke chrystyjanstwo. Cej dwopodił perestaw maty wełyke znaczennia u XVIII st., koły bilszist´ chrystyjan wizantijśkoji tradyciji u Reczi Pospołytij opynyłysia – znowu ż taky prynajmni formalno – u strukturach Zjedynenoji Cerkwy. Do toho ż chrystyjanamy wizantijśkoji tradyciji buły na toj czas pereważno selany, załeżni wid dominijalnoji włady zemłewłasnykiw – tobto hrupa mało ruchływa jak u fizycznomu, tak w intełektualnomu sensi. Otże sytuacija znowu pryjszła do stabilnosty. Ta dowho ce ne trywało. Pisla podiliw Reczi Pospołytoji ta czastyna Zjedynenoji Cerkwy, jaka popała pid władu Rosiji, buła postupowo, u trioch etapach (1796-1839-1875), znyszczena. Pidawstrijśka ż jiji hiłka, jak widomo, proisnuwała donyni – i z neji pochodiat´ majże wsi hreko-katołyky u teperisznij Polszczi. I same w awstrijśkyj period poczałosia powtorne rujnuwannia widnosnoji konfesijnoji stabilnosty. Spryczynyły joho: skasuwannia dominijalnoji włady (1848), widtak prohołoszennia swobody sowisty, a z kincia CHICH st. – emihracija za okean, u t.cz. i do krajin z nekatołyćkoju bilszistiu ta pownoju relihijnoju swobodoju (SSZA, Kanada). Zminy, szczo widbułysia w konfesijnij strukturi ruśko-ukrajinśkych imihrantiw u Piwnicznij Ameryci, wpływały i na hałyćkych hreko-katołykiw szcze pered I switowoju wijnoju, a tym pacze pisla neji. Do toho ż i polśka włada spryjała perechodu hreko-katołykiw u Rymo-Katołyćku Cerkwu, dobaczajuczy w ciomu zasib połonizaciji ukrajinciw. Tomu-to wże u miżwojennyj period hodi buło nadijatysia na te, szczo hreko-katołyky trymatymut´sia swojeji Cerkwy i obriadu syłoju samoji inerciji, uspadkowujuczy pławno cerkowno-obriadowu prynałeżnist´ bat´kiw i didiw. Uże todi szukały pryczyn, zadla jakych dejaki hreko-katołyky perestawały (jakszczo ne de-jure, to de-fakto) buty wirnymy swojeji doteperisznioji Cerkwy. Zokrema bł. swiaszczennomuczenyk Omelan Kowcz (u 2014 roci swiatkujemo 130-riczczia joho narodżennia za tiłom i 70-riczczia muczenyctwa, tobto «narodżennia dla nebes») wydaw 1932 roku u Lwowi broszuru «Czomu naszi wid nas utikajut´?», w jakij probuwaw wyswitłyty pryczyny cioho newidradnoho jawyszcza i wodnoczas zaproponuwaty własni recepty poriatunku. Warto widznaczyty, szczo cej wydatnyj uże na tu poru duszpastyr ne szukaw wynnych poza Hreko-Katołyćkoju Cerkwoju, a nawpaky - szukaw wnutrisznich pryczyn «dezerciji» wirnych, bo łysze na ci wnutriszni pryczyny HKC mała wpływ i mohła probuwaty usunuty jich. Broszuru bł. Omelana perewydały, można jiji prydbaty u sofija-net.pl abo proczytaty w mereżi na sajtach www.liturgia.org.ua ta www.grekat.stalwol.pl – zaochoczuju oznajmytysia z neju! Ne wsi propozyciji bł. Omelana zberehły praktycznu wartist´ donyni, dejaki j todi wyhladały dyskusijnymy (taj sam Awtor ne pretenduwaw na nepomylnist´!) – ałe zrazkom dla nas załyszajet´sia i nyni wełyka lubow bł. Omelana do Boha i wirnych, joho intełektualna i hromadśka widwaha (z jakoju poboriuwaw zajałożeni stereotypy mysłennia) ta ideja, szczo Hreko-Katołyćka Cerkwa powynna syłu swojeji identycznosty czerpaty z dżereł własnoji tradyciji i buty oryhinalnoju, a ne kopijeju Cerkwy Łatynśkoji. Takoż czymało praktycznych propozycij iz cijeji broszury, mutatis mutandis, zberehły wartist´ aż dosi.
DLA CZOHO BUTY HREKO-KATOŁYKOM U POLSZCZI?
Sytuacija, szczo ne buła prostoju wże pered 1939 rokom, pisla 1946 roku w nynisznij Polszczi stała archyskładnoju. Na desiat´ rokiw praktyczno likwidowano zowniszni struktury HKC do parafijalnoho riwnia wkluczno. Orhanizowane buttia zberehły łysze czerneczi zhurtuwannia, natiahnuwszy todi na sebe łatynśku masku. Widtak z 1957 po 1989 r. Cerkwa isnuwała jak tołerowana, prote ne wyznana konfesija, czy radsze mereża «duszpastyrśkych stanyć» dla hreko-katołykiw u ramkach Rymo-Katołyćkoji Cerkwy, bez normalnoho jurydycznoho statusu, bez prawa maty neruchome majno. Ce poczało normalizuwatysia z 1989 r. (koły o. mytrat Iwan Martyniak staw perszym hreko-katołyćkym jepyskopom, a w krajini poczałysia suspilno-polityczni peretworennia), ałe j dosi ne u wsich jurydycznych aspektach cia normalizacija zawerszyłasia. Szczo ż todi howoryty pro inszi czynnyky, jaki roblat´ sytuaciju hreko-katołykiw u Polszczi tak trudnoju, jak persz za wse wykłykana «Wisłoju» rozporoszenist´ hromady? Nichto jiji ne brawsia usuwaty – jakszczo ne braty do uwahy stychijnych powerneń na ridni zemli, jaki odnak rozporoszenist´ de-fakto tilky pidsyłyły – i nichto wże cioho ne zrobyt´. Z cijeju nijak ne widradnoju obstawynoju musymo prosto zmyrytysia... U takych obstawynach ważko dywuwatysia faktowi masowoho widchodu wirnych wid Hreko-Katołyćkoji Cerkwy. Nahaduju, szczo za mojimy pidrachunkamy (dyw. «Kałendar Błahowista 2013», s. 138-145), z 80-100 tys. wirnych za stanom na 1946 rik, naperedodni Tysiaczolittia Chreszczennia Rusi (1988) załyszyłosia łed´ koło 40 tysiacz (a mało b buty, zhidno z zahalnymy pokaznykamy pryrostu nasełennia Polszczi, 120-155 tys.). Projszło prybłyzno 15 rokiw – i naperedodni wstupu RP do JES wirnych UHKC w Polszczi załyszyłosia koło 30 tys. (a preciń u cej period tysiaczi hromadian Ukrajiny, u t.cz. i czymało hreko-katołykiw, imihruwały do Polszczi). Riweń cych wtrat sprawdi wrażaje. I, oczewydno, najprostiszym wychodom buło b spysaty wse na zowniszni, nezałeżni wid nas samych obstawyny. Tak i robyt´sia – sproby ż szukaty takoż wnutrisznich pryczyn, chocza majut´ za soboju switłyj prykład swiaszczennomuczenyka Omelana, dałeko ne wsima witajut´sia. Hadaju, prote, szczo naspiw uże czas napysaty nasz, tutesznio-teperisznij warijant broszury «Czomu naszi wid nas utikajut´?». W ramkach odnijeji kałendarnoji statti ce nemożływo zrobyty. Warto odnak na moju dumku pryhlanutysia do odnoho momentu, a same – dla czoho buty hreko-katołykom u Polszczi? Dla czoho trymatysia Cerkwy, jaka (jak bahatiom zdajet´sia) ne maje bahato szczo zaproponuwaty siohodniszniomu żytelu cijeji krajiny? Nawiszczo dokładaty zusyl – widkydajuczy wodnoczas spokusu łehszoho żyttiewoho wyboru? Czomu ne staty rymo-katołykom, prawosławnym czy atejistom? Perszym stanesz – to j wiry ne zminysz, bude niby wse o-kej, stanesz „jak usi w Polszczi”, a wodnoczas jaka bahata w RKC duszpastyrśka prohrama! Dla kożnoho szczoś znajdet´sia – spilnota, riznowyd duchownosty czy szczo tam choczesz. Druhyj wybir też bahato reczej zrobyt´ prostiszymy: Cerkwa bilsza, samostijna, wmije zdobuty sobi wpływy u władnych i biznesowych kołach, ne musyt´ ani wyprawdowuwatysia z prywodu «neprawylnoho» znaku chresta, ani wyswiaczuwaty odrużenych w ijereji po zakordonach, taj probłema «czystoty obriadu» sama soboju widpade i te same, szczo u hreko-katołykiw razyło jak paskudnyj łatynizm, u Prawosławnij Cerkwi wyjawyt´sia otakym sobi «dopustymym miscewym zwyczajem». Ukrajinśkyj nacionalist znajde u cij Cerkwi «jedynu sprawżniu i spokonwicznu ukrajinśku konfesiju», a jakszczo popaw u parafiju z rosijśko-synodalnym obriadom, to zmoże resztu żyttia pryswiatyty hariaczij borot´bi za «rozmoskowłennia ridnoji Cerkwy». Ukrajineć-chrystyjanyn, szczo za prykładom pokijnoho prof. Nowosilśkoho «szukaje w relihiji kontemplaciji, a ne polityky», rozczarowanyj etnocentryzmom UHKC, znajde u PAPC bahatonacionalnu i prohramno widkrytu na wsich spilnotu. Tretij szlach też maje swoji prynady: adże relihija jak taka ce szczoś widstałe, dobre może dla neotesanoho seluka z jakohoś zahuminka. Wsi modni awtorytety ce każut´ – chaj i ne wsi wyrazno. Tomu, koły chtoś nałeżyt´ do peredowoji siohodni socijalnoji hrupy «mołodych oswiczenych żyteliw wełykych mist» (abo tudy nałeżaty chocze), to z cerkownoju strukturoju jomu jawno ne po dorozi. Tym pacze tak widstałoju, jak UHKC. Zresztoju, dla widczużennia wid orhanizowanoji relihiji ne treba zrazu wże atejistom buty. Dostatnio Boha «prywatyzuwaty». Boga w sercu mam i dosyć, po co chodzić do kościoła? – mymochit´ prychodyt´ na dumku cytata zi sławnoji pisni Ja. Kaczmarśkoho List studenta-Polaka do taty-buraka. Dla czoho otże chodyty do cerkwy? Pomołytysia można i w lisi, i wdoma – pryczomu todi, koły schoczesz, u kompaniji, jaka tobi pidchodyt´. Taj pospiwaty można sobi ne koncze w cerkwi i ne koncze toj wuźkyj parafijalnyj repertuar. I, wreszti-reszt, ukrajincem można buty i bez Cerkwy ta wiry. Takych ukrajinciw u switi miljony... UHKC w Polszczi i tak maje widnosno wuźke koło idejnych konkurentiw. Rymo-katołycyzm u naszij krajini ne maje ukrajinśkoho obłyczczia, nema u Polszczi ni ukrajinśkoho awtokefalnoho prawosławja, ni t.zw. ridnowirstwa (tobto ruchiw, jaki namahajet´sia widnowyty czy stworyty zanowo ukrajinśke jazycznyctwo). Ałe j toho, szczo je, dostatnio dla stworennia Hreko-Katołyćkij Cerkwi poważnoji zahrozy. Raz tomu, szczo w kożnij z cych konkurencijnych propozycij je dola prawdy. Nawit´ w atejistyczno-indyferentnij (napr. ce, szczo można buty ukrajincem bez wiry i Cerkwy – objektywna prawda). A szczo my protystawlajemo tym konkurencijnym propozycijam? Meni tut idet´sia pro motywaciji, pro widpowid´, jaku dajemo na pytannia «dla czoho buty hreko-katołykom?». Meni zdajet´sia, szczo nasza widpowid´ jak prawyło wboha, neadekwatna i małoperekonływa. Zwodyt´sia najczastisze do dwoch momentiw: inercijno-spadkowoho ta nacionalnoho. Buty hreko-katołykom treba, bo hreko-katołykamy buły bat´ky, didy i pradidy – a takoż tomu, szczo ce jedyna u Polszczi czysto ukrajinśka konfesija. Czasy, koły prynałeżnist´ bat´kiw i didiw majże awtomatyczno wyznaczała prynałeżnist´ ditej ta onukiw – dawno wże skinczyłysia (pro szczo pysaw uże wyszcze). Zaraz nawit´ u rymo-katołykiw nema takoho priamoho spadkojemstwa. Relihijna prynałeżnist´ w umowach t.zw. wilnoho rynku idej staje szczoraz-to bilsze rezultatom ne tak spadkojemstwa, jak osobystoho wyboru. Win ne obowjazkowo musyt´ buty inszym, niż prynałeżnist´ bat´kiw, ałe potrebuje wse ż taky okremoho obgruntuwannia, sama «wirnist´ predkam» ne wystaczyt´. Tym pacze, szczo wyhoda i konformizm najczastisze hreko-katołycyzmu ne spryjajut´. Dodajmo szcze j ce, szczo poważnyj widsotok tych, chto pryjmaje Chreszczennia w UHKC – ce ludy, jaki ne majut´ odnoridnoho pochodżennia i arhument pro «predkiwśku tradyciju» w jichniomu wypadku dowoli dwoznacznyj... Motywacija nacionalna – takoż neadekwatna. Raz tomu, szczo ukrajincem można buty i bez UHKC. Dwa – ne wrachowuje wona nacionalnoji asymilaciji mołodoho pokolinnia wirnych, isnuwannia łem-łemkiw ta nacionalno zmiszanych podrużżiw. Try – tomu, szczo UHKC za suttiu wse ż taky ustanowa relihijna, a ne nacionalna (chocza u patołohicznych umowach stworenych «Wisłoju» bahato chto dumaje, szczo ce nawpaky); koły obgruntuwanniam dla prynałeżnosty do relihijnoji struktury majut´ buty arhumenty nerelihijni, to kożna rozumna ludyna postawyt´ sobi pytannia: «A szczo warta relihijna hromada, jakoji człeny trymajut´sia jiji z inszych niż relihijni motywiw? Szczo wartyj jiji relihijnyj sterżeń? A może takoho wzahali w cij hromadi nemaje?» Tobto używannia takoho pobicznoho arhumentu w roli hołownoho zmuszuje podumaty, szczo kraszczych arhumentiw nemaje – a wid cioho awtorytet Cerkwy nijak ne zmicnyt´sia... Słabke misce obydwoch motywacij kryjet´sia szcze j u ciomu, szczo wony widnosiat´sia łysze do «zberihannia» tych, chto je wże człenom UHKC, natomist´ niczoho ne proponujut´ tym, chto do hreko-katołyctwa mih by pryjty zzowni. Takym czynom UHKC – jedyna mabut´ u Polszczi Cerkwa, prohramno i pryncypowo ne zacikawłena pryjednanniam nowych wirnych. I ce w podwijnomu konteksti – demohraficznoji katastrofy ta zakłykiw Synodu Jepyskopiw UHKC do «ożywluwannia» parafij szlachom jewanhelizaciji dowkilla. Jasno, szczo «Wisła» i piznisza polityka PNR zahnała hreko-katołykiw u defenzywu. Jasne j ce, szczo nechit´ do ludej zzowni też porodżena naslidkamy «Wisły»: jakszczo włada chotiła ukrajinciw «rozczynyty w polśkomu mori», jakszczo w takych umowach za jedynyj opłot wilnoho ukrajinstwa prawyły hreko-katołyćki hromady – to w takych «ukrajinśkych forteciach» ludej zzowni, tobto jak prawyło polakiw, ne witały rado (za wyniatkom tych odynyć, jaki wyriszyły pownistiu dostosuwatysia do ukrajinśkoji bilszosty). Zaraz – take moje wrażennia – dekoły buwaje tak, szczo czym bilsze asymilujemosia mowno i kulturno, tym sylnisze trymajemosia «ukrajinśkoji monokultury» w relihijnomu żytti, naczebto sami sebe chotiły perekonaty w czomuś i swiatkowo-nedilnym liturhijnym ukrajinstwom «zamołyty» powsiakdenni, szczoraz-to bilszi kompromisy z kulturoju bilszosty. Projawlajet´sia tut i obriadowyj kompłeks menszewartosty: słabo znajuczy awtentycznu swoju tradyciju, praktykujuczy jiji w obmeżenomu obsiazi (Bożestwenna Liturhija w nedili i swiata, neridko szcze j u kosteli służena), my ne wirymo w jiji uniwersalnu wartist´, jaka dałeko pererostaje etniczni meżi. Dekoły dowodyt´sia czuty wysłowluwannia, jaki slid priamo nazwaty swidczenniamy obriadowoho analfabetyzmu – szczo, mowlaw, riznycia miż cerkwoju i kostełom polahaje u wżywanni riznych mow tut i tam, a krim toho ce wse odno... Jakszczo my majemo arhumenty (i to duże słabki) łysze dla tych, jakych my choczemo «zberehty», a prytiahaty nikoho ne choczemo – to u storonnioji ludyny może ciłkom zakonno wynyknuty pytannia: «Czy ne je hreko-katołyctwo łysze jakohoś rodu fatalnym spadkom? Hreko-katołykamy majut´ buty łysze ci, chto narodywsia u hreko-katołyćkij rodyni, reszti ż trymatysia ostoroń – czy ce ne nahaduje henetycznu chworobu? Ot łysze z henetycznoju chworoboju ne porwesz do kincia żyttia, a z hreko-katołyctwom u Polszczi porwaty można w odnu myt´, szczo j bilszist´ hreko-katołykiw uże zrobyła, a reszta nemynucze zrobyt´ – jak ne wony sami, to dity jichni czy onuky». Otże my sami podekudy dajemo prywid dumaty, szczo hreko-katołyctwo ce nepownocinna forma relihijnosty, pryznaczena dla tych, jaki mały neszczastia w nij narodytysia. Prosto fatalnyj spadok. U kraszczomu razi – czysta wypadkowist´: narodywsia hreko-katołykom, inszyj narodywsia buddystom, a szcze inszyj karajimom. Wypadok i wse...
BUTY HREKO-KATOŁYKOM CE POKŁYKANNIA
Czy isnuje relihijna widpowid´ na pytannia «Dla czoho buty hreko-katołykom u Polszczi?» - widpowid´, jaka b zdatna buła zaminyty nedołuhi inercijno-patriotyczni motywaciji? Na moju dumku – widpowid´ kryjet´sia u słowi «pokłykannia», pryczomu pokłykannia jak odynyć, okremych wirnych UHKC, tak i ciłoji naszoji cerkownoji spilnoty tut i teper. Poniattia pokłykannia, zwyczajno, wychodyt´ z żywoji wiry w realnoho Boha, Jakyj ne je abstraktnym poniattiam czy tumannoju «wyszczoju syłoju» abo «enerhijeju» deś tam wysoko-dałeko - ałe osobowym Jestwom; Jakyj kożnoho z nas znaje po imeni – znaje błyżcze, niż my sami sebe znajemo; Jakyj kożnoho z nas zokrema lubyt´ i kożnomu z nas zokrema pryznaczyw okremi zawdannia u switi; Jakyj, jak Usederżytel, usim uprawlaje, ałe potrebuje, czy radsze zachotiw potrebuwaty ludynu dla spiwdiji (synerhiji) z Nym u zdijsnenni Joho bożestwennych zadumiw. Bez takoji wiry hodi wykorystowuwaty poniattia pokłykannia. Koły chtoś u Boha ne wiryt´, abo wiryt´ u dałekoho, zymnoho Boha dejistiw – widkydajuczy Objawłennia i Prowydinnia – to nemożływo, szczoby powiryw u pokłykannia, czy to własne, czy spilnoty. Bo pokłykannia je sprawoju miż tym, Chto kłycze – i pokłykanym. Jakszczo nichto ne kłycze (bo abo Joho nema wzahali, abo ne cikawyt´sia lud´my) – to j pokłykannia pryncypowo nemożływe... Dla ludyny z nechrystyjanśkym switohladom, chocz by j chodyła wona do cerkwy szczonedili, pokłykannia załyszyt´sia pustym zwukom. Abo czysto sekularnym poniattiam – koły w kohoś je chyst i lubow do swojeji praci czy inszoji suspilnoji roli, to każemo «ce likar (wczytel, maty, medsestra, istoryk toszczo) za pokłykanniam». Take rozuminnia pokłykannia maje relihijne pochodżennia, ałe w suczasnomu switi, w rozmownij mowi, dla bahatioch cej sens zahubyło. Nawkoło poniattia «pokłykannia» wyrosło bahato mifiw. Najbilsz popularnyj – szczo pokłykannia ce szczoś, szczo stosujet´sia, w relihijnomu wymiri, łysze duchowenstwa i czernectwa. A ce zowsim ne tak – pokłykanym je kożnyj chrystyjanyn. Ce porodżuje pewni obowjazky z boku joho samoho, ałe j obowzky suproty nioho z boku pastyriw Cerkwy (pro szczo nyżcze). Isnuje pokłykannia chrystyjanyna-katołyka, ałe w joho ramkach – pokłykannia hreko-katołyka. I maje wono podwijnyj charakter – indywidualnyj ta spilnotnyj. Bo j kożen wirnyj zokrema, i cerkowna spilnota joho maje. Pokłykannia daje Boh, ałe Win, zwyczajno, ne posyłaje nam łysta czy imejła, ani ne howoryt´ z namy wicz-na-wicz, jak z Mojsejem kołyś. Boh promowlaje do nas riznymy sposobamy: czerez objektywni fakty (napr. sw. Tajinstwa, wczennia Cerkwy) ta czerez pewni dla nas pryznaczeni «syhnały» czy «znaky», zowniszni j wnutriszni (napr. zbudżuwannia w duszi stremliń i chotiń) – jaki my odnak musymo dobre rozpiznaty, zokrema widriznyty wid spokus łukawoho ta własnych ehocentrystśkych prahneń. Takoho «rozpiznawannia duchiw» my wczymosia wse żyttia, a pomiczcziu dla nas u tomu je Cerkwa, jaka czerez spowidnykiw, duchiwnykiw, duszpastyriw, jepyskopiw – ta jichni porady, zaborony, nakazy, riszennia toszczo – daje nam możływist´ «objektywizuwaty» te, szczo widczuwajemo j baczymo. Zwyczajno, perszym instrumentom takoji ob‘jektywizaciji załyszajet´sia dobre sformowana, na osnowi dohmatycznoho i moralnoho wczennia Cerkwy, sowist´ ludyny. Boh, zwyczajno, nikoły ne kłycze nas do złoho, ałe j ne prymuszuje wykonuwaty Joho wolu. Pokłykannia ce ne arbitralnyj nakaz despota z nebes, jakyj ludyna maje wykonaty – podobajet´sia win jij czy ni – a koły ne posłuchaje nakazu, to żdut´ jiji zemni neharazdy i wiczna muka w pekli. Boh lubyt´ i znaje kożnoho z nas bilsze i kraszcze, niż my sami – i wybyraje nam najkraszcze dla kożnoho żyttiewe pokłykannia. Wsia sprawa w tomu, aby w mołytwi joho włastywo rozpiznaty i buty jomu wirnym. Szczo łehko skazaty, a zrobyty znaczno ważcze... Jak, otże, opysaty korotko pokłykannia hreko-katołyka w Polszczi? U bilszosti wypadkiw joho objektywnyj koriń – ce sw. Chreszczennia pryjniate u wizantijśko-ukrajinśkomu obriadi i/abo pochodżennia wid bat´kiw hreko-katołykiw. U dekoho ce osobystyj wybir, schwałenyj cerkownoju władoju (szczo też je objektywnym faktom), czy dowerszenyj na osnowi cijeju ż władoju prohołoszenoho cerkownoho zakonu (u zmiszanych szlubach, de partner z inszoji Cerkwy swoho prawa pryjednawsia kanoniczno do UHKC). I można z wełykoju dozoju wpewnenosty skazaty, szczo koły Boh pokłykaw kohoś – takoż czerez Chreszczennia nemowlaty – do żyttia w Hreko-Katołyćkij Cerkwi u Polszczi, jaka je neznacznoju menszynoju (bł. 0,1 % wid usioho nasełennia), to ce ne wypadok. Jakszczo my nespromożni u ciomu Bożomu wybori pobaczyty osobływu czest´ i wybranyj status – to pobaczimo w niomu chocza by specijalne zawdannia, jake wypływaje z zahalnoho pokłykannia naszoji cerkownoji spilnoty. Zawdannia, jake hodi wykonaty bez wirnych, a koły tych że wirnych – żmeńka, to obowjazok wirnosty swojij Cerkwi swoho prawa, swojomu pokłykanniu hreko-katołyka, staje nabahato wahomiszym, niż ce je wypadku rymo-katołykiw u Polszczi (czy zahałom u switi). Cej pohlad widdzerkałenyj nawit´ u konkretnych prawowych normach. U zmiszanomu szlubi łatynśka storona może zakonno perejty do Cerkwy swoho prawa schidnoji storony bez dozwołu cerkownoji włady, natomist´ schidna storona tilky todi, koły je żinkoju. Czołowiky, schidni katołyky, takym prawom ne wtiszajut´sia. A cerkowna prynałeżnist´ ditej uspadkowujet´sia, jak prawyło, po czołowikowi. Takym – miż inszymy - czynom werchowna włada Cerkwy bażaje pokazaty znaczymist´ zbereżennia u Wsełenśkij Cerkwi schidnych katołyćkych Cerkow swoho prawa. Jake, otże, pokłykannia UHKC w Polszczi jak spilnoty, dla czoho potribni wirni? Kołyś, u doekumenicznu epochu, wważałosia, szczo Schidni Katołyćki Cerkwy potribni dla prytiahnennia do Katołyćkoji Cerkwy schidnych nekatołykiw. Siohodni dywymosia na ce deszczo inaksze, nahołoszujuczy na swidczenni schidnych katołykiw – samym żyttiam i isnuwanniam – szczo w łoni Katołyćkoji Cerkwy możływyj cerkowno-obriadowyj pluralizm, jakyj ne szkodyt´ jednosti wiry, ałe nawpaky: pidkresluje wsełenśkyj wymir Cerkwy. Ce swidczennia adresowane i tym, chto znachodyt´sia poza kanonicznymy meżamy katołyctwa, i samym że katołykam. Warto nawesty tut wysliw rosijśkoho fiłosofa Wjaczesława Iwanowa (perejniatyj zhodom bł. Iwanom Pawłom II) pro te, szczo Schid i Zachid je nemow by dwoma łeheniamy Wsełenśkoji Cerkwy. Oczewydno, w nas ekumenicznyj czas dechto może skazaty, szczo u Polszczi dostatnio Prawosławnoji Cerkwy dla toho, szczoby chtoś u palitri tutesznioho chrystyjanstwa predstawlaw Schid. Ne zapereczujuczy ważływoji roli PAPC u ciomu widnoszenni, nasmilusia zaoponuwaty. Bo, po-persze, u takij monolitnij rymo-katołyćkij krajini Schodu nikoły ne zabahato. Po-druhe, my z PAPC predstawlajemo deszczo rizni widtinky Schodu. Zokrema tomu, szczo PAPC u bilszosti predstawlaje tradyciju rosijśko-synodalnu, a my kyjiwśku czy pak ukrajinśku. Po-tretie ż, chrystyjanśkych Schid ce ne łysze prawosławni, ałe j starowiry, dochałkedonśki Cerkwy (jak Apostolśka Wirmenśka Cerkwa), doefeśka Asyrijśka Cerkwa Schodu – i wreszti-reszt my, schidni katołyky riznych tradycij. My, jaki (i ce po-czetwerte) predstawlajemo u sobi Schid, jakyj widnajszow jednist´ iz Zachodom. Pewno, do realnoji modeli i praktyky toji jednosty można maty bahato zastereżeń, można i treba domahatysia reform i zmin, ałe popry ce nasza dosiahnuta wże jednist´ stanowyt´ bezperecznyj fakt, suproty jakoho oponenty możut´ wysunuty modeli jednosty pewno j kraszczi niż toj nasz unijnyj, ałe wsi bez wyniatku...czysto teoretyczni j dałeki wid zdijsnennia w realnomu żytti. Otże zawdanniam naszym je swidczyty pro Katołyćku Cerkwu jak widkrytu i pluralistśku, w jakij spilna wira i jednist´ z Rymśkym Archyjerejem ne zaważaje riznomanitnosti liturhijnych obriadiw, wydiw cerkownoho prawoporiadku, okremych styliw bohosłowstwuwannia j duchownoho żyttia. Wodnoczas, buduczy soboju tak, jak najkraszcze wmijemo, my objektywno zbahaczujemo Katołyćku Cerkwu, robymo jiji wsełenśkyj charakter bilsz nahladnym. Oczewydno w ciomu płani ważływym je intehralne dotrymannia awtentycznoji naszoji tradyciji, bo, jak pysaw Mytropołyt Andrej Szeptyćkyj, «nam treba perestaty nasliduwaty, treba nam buty soboju, bo łysz tak zmożemo szczoś Cerkwi prynesty, szczoś dla neji zrobyty» (Pro obriadowi sprawy, 1931). Nawpaky, spotworiuwannia naszoji identycznosty szlachom jiji hibrydyzaciji – ce odnoznaczno zła prysłuha Katołyćkij Cerkwi. Cej wymir naszoho pokłykannia, szczo nym je swidczennia, wyhladaje, możływo, dosyt´ abstraktnym dla dejakych czytacziw. W inszych może wykłykaty sumniw: czy ce, mowlaw, ne nadto skupa prohrama? «Prosto buty»? Jake ce pokłykannia? Oczewydno, koły b iszłosia pro jakeś pasywne «prosto isnuwannia», jak «isnuje» sobi kamiń pry dorozi, to j dijsno ne buło by pro szczo howoryty. Ałe ż ni Cerkwa jak spilnota, ni okremi jiji wirni – jakszczo wony starajut´sia buty hidnymy toho imeni – ne obmeżujut´ swoho żyttia do czysto pasywnoho buttia. Jichnie (nasze!) żyttia – ce zmahannia, ce borot´ba i pracia wodnoczas. Na riznych płoszczynach: duchownij, oswitnij, tworczij (u riznych wymirach: intełektualnomu, mystećkomu i t.d.), charytatywnij, materijalnij... Prostyj prykład: czy parafijany Ostrudy, zwodiaczy syłamy małeńkoji spilnoty prekrasnu cerkowciu, «prosto buły» i wse? Zwyczajno ni, nawpaky – wony ciu perłynu zbuduwały wełyczeznymy zusyllamy, a riwnoczasno dały j preharne swidczennia. Swidczennia prywjazanosty do ridnoji Cerkwy, swidczennia wełykoho zawziattia w dobromu dili ta swidczennia wirnosty tradyciji naszoho obriadu – bo mała parafija ne łysze spromohłasia na chram, ałe j sporudyła joho w styli, jakyj ne wykłykaje sumniwiw ni szczodo estetycznoho riwnia, ni szczodo nałeżnosty chramu same do wizantijśkoji tradyciji u kyjiwśkomu jiji warijanti. Inszyj prykład: ludy, jaki z lubowy do Boha i naszoho obriadu jak prekrasnoho sposobu bohopoczytannia, dołajut´ neraz i wełyki widstani zadla toho, szczoby braty uczast´ u wyszkoli diakiw-rehentiw, a widtak, zdobuwszy kwalifikaciji, pidnesty liturhijnyj spiw u parafiji na jakisno wyszczyj riweń. Czy ce ne swidczennia i to, tak by mowyty, «perszoho sortu»? Takych prykładiw można by pererachowuwaty bahato. Toż kożen z nas, koły boret´sia zi spokusamy i własnoju słabkistiu, szczob buty kraszczym chrystyjanynom, bilsze j dijalnisze lubyty Boha i błyżnioho, kraszcze mołytysia, piznawaty Słowo Boże i wczennia Cerkwy – a wodnoczas namahajet´sia ce robyty w dusi naszoho obriadu, a ne bezkrytyczno pryjmaty zrazky i formy paniwnoji w nas zachidnoji duchownosty – daje anałohiczne swidczennia. Otoż, swidczennia – ne abstrakt. Swidczennia ce prohrama na wse żyttia dla wsich nas razom i kożnoho zokrema. Na wse żyttia, bo ż jak ludy my pryreczeni na nedoskonalist´: zawżdy te, czoho dosiahnemo, «załyszatyme bażaty kraszczoho». Odnacze, krim nahołosu na swidczennia, ja b chotiw nazwaty szcze dwa inszi komponenty pokłykannia UHKC w Polszczi. Możływo, wony i wchodiat´ do szyrokoho za suttiu poniattia swidczennia – ałe u cij statti chotiw by ja postawyty na nych okremyj nahołos. Wony, na moju dumku, warti takoho pidkresłennia. Perszyj komponent – ce ludy, jakym my potribni. «My», tobto spilnota wże najawnych u Cerkwi ludej. Ja ne zapereczuju, szczo «my» potribni i nam samym, i naszym potomkam. Ałe chotiw by zwernuty uwahu na otych «inszych» ludej. Ludej izzowni. Takych ludej, jakym prynajmni potencijno potribna nasza Cerkwa u Polszczi, można nazwaty dekilka katehorij. Persza – ce imihranty z Ukrajiny. Katehorija, jaka ne wykłykaje ni w koho z nas sumniwu. Hirsze z praktycznym krokamy. Ne szukajemo za nymy, pryjmajemo łysze tych, jaki sami prychodiat´ – ałe czy zawżdy widpowidno? Druha – ce hreko-katołyky z inszych Cerkow swoho prawa (traplajut´sia taki odnyci). Tretia – ludy z «unijatśkymy» koreniamy, jaki siahajut´ 1947 roku abo j nawit´ CHICH st. Dekoły odynyci z nych szukajut´ worottia do predkiwśkoji Cerkwy – treba, szczoby mały kudy powernutysia. Czetwerta katehorija – ce «inszi». Rymo-katołyky j atejisty, chreszczeni j nechreszczeni, słowom usi, chto ne pomistywsia u try perszi katehoriji. Dekoho z nych Boh pokłycze staty człenom UHKC czerez Chreszczennia czy formalnu zminu prynałeżnosty. Dla inszych Cerkwa może buty tymczasowym prychystkom abo j dweryma, czerez jaki powernut´sia wony do Boha. Nawedu istorycznyj prykład. Bł. Łeonid Fjodorow, perszyj hreko-katołyćkyj ekzarch Rosiji, uczeń Mytr. Andreja, buw swiaszczenykom, jakyj zmih prymyryty z Bohom i Cerkwoju pewnu kilkist´ rymo-katołykiw, jaki swoho czasu buły żertwamy seksualnych złowżywań z boku swiaszczenykiw łatynśkoho obriadu. Pisla trawmatycznych pereżywań ci ludy ne mały dowiry do łatynśkoho duchowenstwa, ałe hreko-katołyćkyj swiaszczenyk zmih dijty do jichnich dusz i takym czynom nanowo wwesty jich u sakramentalne żyttia Katołyćkoji Cerkwy. Ta j bez ekskursiw u mynułe możu sam osobysto zaswidczyty, szczo jak spiwrobitnyk hreko-katołyćkoho tiuremnoho duszpastyrstwa buw ja swidkom toho, jak same czerez służinnia hreko-katołyćkoho swiaszczenyka Boh dijaw u duszach wjazniw, jaki do UHKC ne nałeżały. Druhyj komponent – ce «wirnist´ idejnym predkam». U cij krajini, w teperisznich jiji meżach, my ne hosti j ne swiżi prybulci. Na cij zemli je mista – istoryczni stołyci naszych jeparchij: Peremyszl i Chołm (Supraslśku jeparchiju, jak efemernu, szczo proisnuwała wsioho 10 rokiw, można ne rachuwaty – ałe Supraslśku archymandriju wrachuwaty treba). Tradycija Ruśkoji Cerkwy na schidnych terenach RP je tysiaczolitnioju j awtochtonnoju. Tut proływały swoju krow muczenyky za Zjedynennia, jak wyznani (Pratułynśki – wbyti 140 rokiw tomu), tak i ci, jakych znajemo łysze z dżereł i literatury, a takoż ti, jakych imen pysani pamjatky ne zafiksuwały. I, oczewydno, obowjazok wirnosty stosujet´sia persz za wse tych hreko-katołykiw, jaki prożywajut´ siohodni na istorycznych zemlach, prote wirni, jaki meszkajut´ na Zachodi i Piwnoczi, też ne powynni łehkoważyty cym składnykom swoho pokłykannia, adże koreni jichni taky na tych że ridnych zemlach. Może, zresztoju, ne dla wsich moralnyj imperatyw wirnosty je odnakowo czitkym i samozrozumiłym – dla mene osobysto maje win osobływu wahu. Wważaju, szczo ne na te zmahałysia, trudyłysia, podwyzałysia, mołyłysia i strażdały tysiaczi naszych odnowirciw – szczoby my zaraz widwernułysia do nych spynoju. Ce, zokrema, stosujet´sia rozhromłenoji carśkoju władoju u 1875 roci Chołmśkoji jeparchiji. U nas je dekilka parafijalnych spilnot, jaki majut´ prawo posyłatysia na «chołmśki koreni»: Dewjatyr i Hrebenne (nałeżały do Chołmśkoji jeparchiji do 1772 r.), Warszawa, Krakiw, Lublin, do toho formalno widnowłena parafija sw. Mykołaja w Chołmi ta ne pidporiadkowana naszij ijerarchiji parafija u Kostomołotach. Czysto duszpastyrśki pryczyny (imihracija ukrajinciw, zokrema studentiw) promowlajut´ za tym, szczoby dijalnist´ chołmśkoji parafiji rozszyryty z prynahidnoji na pownocinnu ta widnowyty parafiju w Zamosti. Ałe ważływe j te, szczoby spilnota UHKC u Polszczi widwernułasia wreszti-reszt łycem do spadszczyny Chołmśkoji jeparchiji. Pidtrymuwannia jiji tradycij chocza b u symwolicznomu massztabi – ce wykonannia obowjazku wirnosty idejnym predkam, ałe j najawnyj dokaz toho, szczo Hreko-Katołyćku Cerkwu na tych zemlach ne wdałosia do kincia znyszczyty. Ne dopustyty, szczoby trijumfuwało zło, nawit´ u doczasnomu wymiri (za wicznyj wymir podbaw uże Hospod´ Boh) i załyszatysia na storożi predkiwśkoji spadszczyny – ce, wważaju, ważływe nasze zawdannia. Otoż, pidsumowujuczy, proponuju try suto relihijni (!) składowi naszoho pokłykannia jak Hreko-Katołyćkoji Cerkwy u Polszczi: 1) swidczennia, 2) misija suproty ludej izzowni, 3) wirnist´ idejnym predkam. Spyska cioho ne wważaju zakrytym, chto maje jakuś cikawu propozyciju, może joho dopownyty. Aby łysze taka propozycija mała relihijnyj charakter – adże jdet´sia tut jakraz pro relihijne pokłykannia! Poczaw ja ciu stattiu z probłemy motywaciji prynałeżnosty do UHKC w Polszczi. Pokłykannia jak ideja i paradyhma mysłennia daje tut rozwjazku, bilsz adekwatnu za inercijnu czy nacionał-patriotycznu. Ałe na ciomu ne zakinczujet´sia koryst´ wid uswidomłennia pokłykannia hreko-katołyka. Wono pomahaje i w isznych probłemnych pytanniach. Dozwolu sobi zatorknuty try: 1) konsumizm myrian, 2) kłerykalizm, 3) zmiszani szluby.
«U swojij cerkwi – swoja prawda, i syła, i wola»
Takoho rodu mentalitet projawyw sebe dosyt´ jaskrawo pid czas nedawnioji dyskusiji na temu widkryttia UHKC na neukrajinciw ta inszi mowy, tobto w Polszczi – na polakiw i polśku mowu. Ce pidchid do Cerkwy jak do prywatnoji własnosty czy suspilnoji orhanizaciji stworenoji zarady zadowilnennia relihijno-duchownych potreb człeniw. Mowlaw, ce moja (nasza) Cerkwa, meni (nam) toho czy sioho ne potribno – i wse. I koły b iszłosia tut pro czysto ludśkyj twir, on napr. jakeś towarystwo, takyj pidchid buw by wnowni zakonnym. Ce ż bo sprawa własnyka ustanowy czy człeniw towarystwa, jaki majut´ buty tam poriadky, chto je bażanym hostem (czy kandydatom u człeny), a komu rekomendujemo poszukaty sobi inszoho miscia. I ce, same po sobi, ne je szcze projawom nijakoho szowinizmu. Ja osobysto, buduczy (jak widomo) pałkym prychylnykom widkrytosty UHKC na neukrajinciw ta inszi mowy, buw wodnoczas ciłkom zhidnyj z koncepcijeju internetiwśkoho forumu HARAZD jak wykluczno ukrajinomownoho czy Ukrajinśkoho Istorycznoho Towarystwa u Polszczi jak orhanizaciji istorykiw-ukrajinciw (a ne istorykiw Ukrajiny bez ohladu na nacionalnist´). Takyj pidchid, zakonnyj u switśkych dobrowilnych ustanowach, ciłkom chybnyj u Cerkwi. Cerkwa ne je prosto towarystwom, jake zasnuwały sobi ludy z metoju spilnoho zadowołennia swojich relihijnych potreb. Chto dotrymujet´sia protyłeżnoho pohladu, toj wyjawlaje sebe ludynoju nechrystyjanśkoho switohladu: tak dumaty może atejist, jazycznyk abo dejist, prychylnyk t.zw. pryrodnioji relihijnosty. Dla chrystyjanyna Cerkwa je darom oderżanym wid Boha, darom, jakym treba diłytysia z inszymy. I w cerkwi ne «moja» («nasza») maje buty «prawda, syła i wola» - ałe Hospodnia. Tomu dla demokratiji (narodowładdia) u Cerkwi ne może buty miscia (tak samo zresztoju, jak i dla tyraniji duchownych osib – ta pro ce nyżcze). Wirnyj u Cerkwi ne je ani (spiw)własnykom, ani wyborcem – człenom politycznoho demosu, ani klijentom-spożywaczem, jakyj prychodyt´ zadowilnyty swoji duchowni potreby, «płatyt´ i wymahaje» jakisnoji posłuhy. Swidomist´ pokłykannia hreko-katołyka je nadijnym likom proty toho mentalitetu. Bo koły chto maje taku swidomist´, to maje i hotownist´ wykonuwaty wolu Toho, Chto joho pokłykaw. I ne bude bud´-jakych cerkownych spraw rozhladaty z perspektywy (spiw)własnyka, wyborcia czy klijenta – ałe z perspektywy Bożoho słuhy. Pryjniattia takoji perspektywy pidrizuje w koreni ocej hriznyj prywatnowłasnyćko-demokratyczno-konsumistśkyj mentalitet. Wiźmim dla prykładu probłemu, jaka czas wid czasu powertajet´sia u naszych dyskusijach (tam, de wony szcze wedut´sia) – sprawu kałendaria. Formalne riszennia w cij sprawi – za Władykamy, ałe ż kożnyj rozumije, szczo bez jakojiś formy konsultacij z myrianamy, doslidżennia jichnioji dumky, tut obijtysia ne może. I teper pytannia – jak ce mało b wyhladaty? Jak dosi, zahrożuje nam, na moju dumku, same prostyj «demokratycznyj» pidchid: ot, prowedemo po parafijach opytywannia ta j kożen wybere sobi takyj warijant, jakyj najbilsz pidchodyt´ jomu samomu (czy ewt. rodyni). Tobto widbudet´sia takyj sobi demokratycznyj «płebiscyt ehojizmiw». A ce ne tak mało b buty! «Interes» Cerkwy ce ne prosta suma ehojistśkych interesiw wirnych (jaki zresztoju w riznych ludej czasto protyłeżni) – «interes» Cerkwy wychodyt´ z Bożoji woli. U danomu wypadku kożen opytuwanyj maw by keruwatysia ne łysze tym, szczo najbilsz wyhidne jomu samomu, ałe j tym, szczo win u sowisti wważaje najkraszczoju rozwjazkoju dla Cerkwy, wrachowujuczy napr. ekumenicznyj aspekt czy interesy ludej, jakych iszcze nema u Cerkwi, a dla jakych Cerkwa powynna buty widkrytoju (pojasniu, szczo maju tut na uwazi w perszu czerhu imihrantiw z Ukrajiny, jaki wże je wirnymy UHKC, a neukrajinciw – wirnych potencijnych – wrachowuju tut na druhomu misci). Isnuje, zresztoju, techniczna możływist´ postawyty kożnomu dwa pytannia: 1) jakyj warijant własztowuje Was osobysto – i czomu? 2) jakyj warijant uważajete najkraszczym dla Cerkwy – i czomu? Szczojno tak pidhotowłene opytuwannia, jakomu pereduwała b widpowidna rozjasniuwalna kampanija i jake b urachuwało też pytannia pro wik ta zajniatist´ opytuwanych, mohło b daty objektywno jakisni rezultaty.
Hriznyj porok kłerykalizmu
U nasz czas czymało politycznych i suspilnych dijacziw, jaki nasprawdi stojat´ na suto antyrelihijnych pozycijach, ohołoszujut´ sebe «antykłerykałamy», bo wono bezpereczno kraszcze zwuczyt´ dla peresicznoho wucha, niż napr. «wojownyczi bezbożnyky» z czasiw rannioho bolszewyzmu. Takym czynom wirujuczi ludy możut´ pryjty do wysnowku, szczo «kłerykalizm» ce swojeridnyj synonim relihiji (bo ż iz relihijeju ci «antykłerykały» de-fakto wojujut´), a w kożnomu razi szczoś nepohanoho, koły z nym bezbożnyky wojujut´. Ta ce zowsim ne tak. Kłerykalizm – jawyszcze duże nebezpeczne dla Cerkwy, osobływo zaraz. Kłerykalizm u nas czasto ototożniujut´ z jakymś «kultom» duchowenstwa czy okremych swiaszczennosłużyteliw czy z projawamy nadto wże zwerchnioho, hruboho, instrumentalnoho stawłennia do myrian. Ce, odnak, nadto wuźke wyznaczennia. Projawiw kłerykalizmu można doszukatysia i tam, de duszpastyr, sam wydatna i praciowyta ludyna, wirnymy lubłena i szanowana, bażajuczy samomu zrobyty wse i wse w parafiji połahodyty, prywczaje swojich parafijan buty «pasywnymy swożywaczamy». Dekoły ważko takoho unyknuty, koły paroch jak osobystist´ wyrostaje pomitno ponad riweń swojeji małoczyselnoji pastwy. I takym czynom myriany zwykajut´ do toho, szczo jim slid łysze pray, pay and obey – mołytysia, płatyty i buty słuchnianymy. I take może dijatysia bez żodnych pretenzij i skarh z czyjoho-nebud´ boku: myriany zadowołeni minimalnym standartom wymoh i tym, szczo wse distajut´ «priamo do wust», paroch zadowołenyj tym, szczo może sebe pryswiatyty dobrij sprawi i nichto jomu ne zaważaje. Tak, kłerykalizm może projawlatysia i w takij postati – u wyhladi newminnia diłytysia praceju z myrianamy! Swidomist´ pokłykannia i tut je nadijnym likom. Ałe potribna wona i myrianam, i swiaszczennosłużytelam. Cym druhym – ne łysze swidomist´ własnoho duchownoho pokłykannia, ałe i toho «bazowoho» pokłykannia hreko-katołyka. «Dla Was ja jepyskop, a z Wamy – chrystyjanyn», skazaw kołyś błażennyj Awhustyn Ipponśkyj. Myriany – ce ne je piddani swiaszczenyka ani klijenty joho posłuhowoji dijalnosty. Ne «masa» i ne «towar». I ne cyfry u stytystyci. Swiaszczennosłużytel je wczytełem wiry i likarem dusz (dijuczy, zwyczajno, awtorytetom ne własnym, a Boha i Cerkwy) – otże j myriany joho «uczni» i «pacijenty», ałe krim toho wony joho spiwrobitnyky i spiwwojiny; do toho ż i sam swiaszczenyk potrebuje nawczannia i zciłennia, tak jak i myriany. Oczewydno, poboriuwannia kłerykalizmu maje westy do ustanowłennia prawylnoji modeli stosunkiw na liniji duchowenstwo-myrianstwo. Treba otże zważaty na meżowu liniju, perejty jaku oznaczatyme wpasty w druhu krajnist´ – t.zw. kłerykalizaciju myrianstwa, jakoji czysłenni prykłady baczymo napr. u Rymo-Katołyćkij Cerkwi u zachidnych krajinach pisla II Watykanśkoho Soboru. Nide też prawdy dity, szczob buty dobrymy sriwrobitnykamy duchowenstwa, myriany i sami musiat´ pidtiahuwaty swij duchownyj i oswitnij riweń (ce ne oznaczaje, szczo jich treba z tym łyszyty samym sobi – jakraz nawpaky!). Swiaszczenyk pered rukopołożenniam musyt´ widbuty 6-riczni studiji, dyjakon 3-riczni abo 5-riczni, todi jak czymało myrian i normalnoji katechyzaciji za soboju ne majut´. Potribno znajty formy, jaki b poprawyły cej stan, dały wirnym hłybszi znannia pro wiru, obriad ta istoriju UHKC (ne koncze u bezsmertnomu kluczi «rol Cerkwy w nacionalnomu widrodżenni»). U naszij sytuaciji ja b nahołosyw na czotyrioch momentach, jaki warti zastanowy j reformy. 1) Osobysta kultura duchownych osib u stosunkach z myrianamy. Idet´sia tut pro zownisznij wyjaw poszany. Pojasniuwaty tut nema szczo. Zhadaty, na żal, treba buło. 2) Ekonomiczni ta duszpastyrśki rady. Wony, jak i jeparchijalni sobory, je oficijnymy, Cerkwoju prypysanymy forumamy spiwrobitnyctwa duchowenstwa z myrianamy (i czernectwom!) na jeparchijalnomu ta parafijalnomu riwni (sobory – tilky na riwni jeparchiji, zwyczajno). U nas je prohołoszeni statuty rad, sami ż rady czasto abo widstutni wzahali, abo pokłykani tilky «pro ludśke oko». Druhyj warijant czy ne hirszyj wid perszoho, adże i tut, i tam nema rezultatiw roboty, zate tut dochodyt´ szcze zhirszennia z obłudy. Treba, szczoby ci rady wreszti-reszt buły pokykani ta poczały dijaty! 3) Hroszi. Ja b duże rekomenduwaw usim proczytaty urywok pro «Dżereła dochodiw» z wyszczenazwanoji broszury bł. Omelana Kowcza (dyw. na błogowi www.ruthenus.blogspot.com wid 31 bereznia 2012 r.). Ne misce tut powtoriuwaty precikawi mirkuwannia todisznioho peremyszlanśkoho parocha. Ta w dusi joho rozdumiw, a takoż urachowujuczy propozyciji o. prot. Bohdana Stepana z joho dopowidi na Sobori 2002 r. («Kałendar Błahowista 2003», s. 99-100), chotiw by zwernuty uwahu na try momenty. Perszym je potreba jawnosty parafijalnych finansiw pered parafijanamy. Druhym – perechid wid prynahidnych pożertw z nahody treb i t.p. do postijnoho, solidnoho samoopodatkuwannia parafijan (z urachuwanniam spromożnosty). Tretim – jakyj wypływaje z druhoho – perechid w utrymanni duchowenstwa z modeli «pożertw» na model «zarpłaty» (zwisno, ne derżawnoji, tilky z tych że hroszej wid wirnych). Ce tema na okremu stattiu, ałe ci propozyciji, na moju dumku, mohły b maty pozytywnyj wpływ na rozuminnia pokłykannia myrian jak samymy myrianamy, tak i duchowenstwom, a riwnoczasno posłużyły b zniattiu atmosfery nedowiry i zakydiw u finansowych złowżywanniach, zdyrstwi za treby i t.p. 4) Pryroda cerkownoji włady. Pry wsich projawach kołehijalizmu, sobornosty toszczo – u Katołyćkij Cerkwi dominuje model odnoosobowoji włady: parocha u parafiji, jepyskopa w jeparchiji. Prote wsi nosiji włady u Cerkwi powynni postijno maty pered oczyma słowa Chrystowi: «Wy znajete, szczo ti, jakych wważajut´ kniaziamy narodiw, werchowodiat´ nymy, a jichni welmożi utyskajut´ jich. Ne tak wono chaj bude miż wamy, ałe chto z-miż was chocze staty wełykym, chaj bude wam słuhoju, i chto z-miż was chocze buty perszym, chaj bude rabom usich.» (Mk 10, 42-44). Duże ważływe j uswidomłennia nosijamy cerkownoji włady faktu, szczo ni paroch u parafiji, ni jepyskop u jeparchiji, ne je didyczem, ne je własnykom, szczo parafija (jeparchija) ne joho własnyj filwarok, a (jak swidczyt´ kanoniczne prawo) powirena joho pastyrśkij opici czastka Bożoho narodu. Z cijeji opiky dowedet´sia pered Bohom dawaty zwit. Ci reczi niby zahalnowidomi, ałe czy zawżdy majut´ jich pered oczyma nosiji włady u Cerkwi ta czy zawżdy dotrymujut´?
«Prywyd» miszanych podrużżiw
Poczaty temu slid z terminołohiji. Dla Cerkwy, zhidno z kanonicznym prawom, zmiszanym je szlub, w jakomu odne z podruhiw nałeżyt´ do Katołyćkoji Cerkwy, a druhe – ni. U stysłomu znaczenni «miszanym» je podrużżia katołyćkoji storony z ochreszczenoju nekatołyćkoju storonoju. Ałe u szyrszomu rozuminni takoż i podrużżia katołyćkoji storony z neochreszczenoju też można zarachuwaty do «miszanych». U pryjniatomu w naszomu seredowyszczi rozuminni miszanym je podrużżia, de odna storona hreko-katołyćka, a druha – ni. Dechto nawit´, za zwyczkoju ototożniujuczy Cerkwu z nacionalnistiu, wważaje miszanym podrużżia, de odna storona ukrajinśkoji nacionalnosty, a druha – inszoji (polśkoji, jak prawyło). Takym czynom, podrużżia prawosławnoho ukrajincia z ukrajinkoju hreko-katołyczkoju dla Cerkwy «miszane», a dla dekoho z nas – ni. I nawpaky: dla Cerkwy podrużżia dwoch katołyćkych storin nikoły ne bude miszanym, nawit´ jakszczo odna storona ukrajinśkoji nacionalnosty i nałeżyt´ do UHKC, a druha nacionalnosty polśkoji i rymo-katołyćkoho wirospowidannia. U ramkach cioho pidrozdiłu pryjmu, zarady zrucznosty, terminołohiju kanoniczno neprawylnu, prote popularnu: «miszanym» nazywatymu podrużżia hreko-katołyćkoji storony zi storonoju, jaka do UHKC ne nałeżyt´. U naszych obstawynach ota «druha» storona najczastisze prynałeżyt´, prynajmni formalno, do RKC. Pytannia miszanych podrużżiw (u ciomu rozuminni) je odnijeju z tych probłem, suproty jakych UHKC, zokrema na wyszczomu instytucijnomu riwni, wyjawlaje osobływu bezporadnist´. Prawda, dekoły pro ce howoryt´sia (na Sobori 2002 r. czy na soborczyku swiaszczenykiw Wrocławśko-Gdanśkoji jeparchiji u łystopadi 2013 r.), ałe dalsze postułatiw sprawa ne jde. Nema dosi nawit´ tak osnownoji reczi, jak zatwerdżeni teksty polśkoju mowoju – ne to szczo Bożestwennoji Liturhiji abo Czynu Winczannia, ałe nawit´ szlubnoji prysiahy i podrużnioji zhody (!!!). Poza wypadkamy, jak stattia Kyr Wołodymyra z 2011 r. p.z. «Zakołot» u Cerkwi? – de Władyka pryznaw, szczo taki podrużżia stanowlat´ koło połowyny (!) usich szlubiw u joho jeparchiji, a sytuacija w jeparchiji mytropołyczij podibna – nazahał my pro ci sprawy wolijemo mowczaty, abo, ewentualno, whołos zasudżuwaty tych, jaki stupajut´ na cej szlach. Oczewydno, zaboronyty takych szlubiw nema nijakych pidstaw. Jedyne, szczo można osiahnuty, to ce, szczo nareczeni pidut´ winczatysia do RKC, de jich bezpereczno rado pryjmut´ (i ne mensz rado ochrestiat´ ditej, i t.d.). Dekoho, psychiczno słabszoho, taki pohrozy czy zalakuwannia możut´ widwesty wid układennia cioho same podrużżia – ałe czy insze podrużżia takoji osoby bude kraszczym? Osobysto nijak ne choczu wystupaty apołohetom miszanych podruż jak takych. Wważaju, szczo podrużżia powynni buty persz za wse dobrymy podrużżiamy, de cariuje awtentyczna lubow i wzajemopowaha, de narodżujut´sia i wychowujut´sia szczasływi, dobri dity. Bezpereczno, riszajuczysia na podrużżia z osoboju inszoji wiry, obriadu, nacionalnosty, politycznych pohladiw, moralnych ustojiw – beremo sobi na hołowu dodatkowyj trud, jakyj treba nam bude wkłasty dla buduwannia podrużnioji harmoniji. Taka harmonija, odnak, ne je czymoś nemożływym, pro szczo wczyt´ nas doswid jak mynuwszyny, tak i siohodennia. Miszani ż podrużżia widdawna w nas buły (za dejakymy pidrachunkamy, koło 30 % podruż u Hałyczyni pered I switowoju wijnoju buły same takymy «miszanymy»), je i budut´ – chiba szczo znykne UHKC w Polszczi. Otoż zamist´ bezplidnych krykiw czy promowczuwannia wiźmimsia za rozhlad pytannia. Szczo je takoho złoho w miszanych podrużżiach? Pytannia, skaże bahato chto, wkraj najiwne. Mowlaw, miszani podrużżia je tym kanałom, czerez jakyj «naszi ludy» widpływajut´ u bahno asymilaciji z łatynśko-polśkoju bilszistiu. Chaj i tak bude, widpowim, prote 1) czy t.zw. «czystokrowni» ne asymilujut´sia, a prynajmni ne widchodiat´ wid UHKC? 2) czomu w miszanych podrużżiach łatynśka storona asymiluje hreko-katołyćku, a ne nawpaky? Doswid pokazuje, szczo wid UHKC neodnorazowo widchodiat´ i ludy, jaki nacionalno ne asymilujut´sia, ba – znaju wypadky, koły osoby, jaki je ne łysze ukrajinciamy i hreko-katołykamy, ałe j profesijnymy ukrajinistamy, rokamy ne praktykujut´ w UHKC. Je i podrużżia ciłkom «koszerni», jaki widdawna ne berut´ uczasty w cerkownomu żytti UHKC czy PAPC (i w ukrajinśkomu hromadśkomu żytti takoż). Jak howoryw meni odyn dijacz: «Czasom na wułyci zustriczaju ludej, pro jakych dumaw, szczo wyjichały, a wony prosto perestały z hromadoju kontaktuwaty». Takoż pytannia № 2 ne take-to najiwne. My zwykły wse tut pojasniuwaty konformizmom człeniw menszyny suproty bilszosty. Ałe ce prawyło ne zawżdy dije. U relihijnych menszynach z micno sformowanym «idejnym chrebtom» miszani podrużżia buwajut´ instrumentom kilkisnoho zrostannia, a ne prywodom dla wtrat. I tut, dumaju, sobaka zaryta... Probłema cerkownoji asymilaciji wirnych UHKC ne u tomu, szczo je miszani podrużżia – bo j bez nych ludy wid Cerkwy widchodiat´. Probłema u słabkomu «chrebti», tobto u brakowi nałeżnoji swidomosty pokłykannia hreko-katołyka ta widpowidnoji duchownoji formaciji, zakorinenosty u własnij obriadowij tradyciji, znannia i rozuminnia jiji, uminnia atrakcijno pokazaty jiji perewahy osobam z-poza UHKC. Zamist´, otże, bezplidno zasudżuwaty miszani podrużżia, starajmosia naszych ditej wychowuwaty – słowom i prykładom – na swidomych swoho pokłykannia hreko-katołykiw. Jakszczo u nych taka swidomist´ bude, to wrachujut´ wony pry układanni podrużżia, czy szlub z danoju osoboju spriatyme zdijsnenniu toho pokłykannia – czy ni. Paradoksalno, dekoły szlub z «koszernoju» osoboju może buty bilszoju dla cioho pokłykannia zahrozoju, niż miszanyj. Jakszczo naszi dity budut´ tak wychowani w rodynach i parafijach, to widsotok miszanych podrużżiw może zmenszyt´sia, a może j ni – ałe ci podrużżia ne budut´ uże kanałom widpływu wirnych z UHKC, a zmożut´ staty czymoś zowsim protyłeżnym – zasobom popownennia riadiw hreko-katołykiw. Dla cioho, zwyczajno, potribno takoż Cerkwi dywytysia na nacionalni sprawy po-cerkownomu, a ne na cerkowni po-nacionalnomu. Ałe j ce wypływaje same z wirnosty Bożomu pokłykanniu naszoji spilnoty.
dyjakon Petro Sywyćkyj

---