Imigranci z Ukrainy w Metropolii Przemysko-Warszawskiej UKGK

Dziś 29 listopada według kalendarza juliańskiego. W dniu tym, podobnie jak katolicy tradycji łacińskiej, wspominamy liturgicznie św. Apostoła Andrzeja zwanego na Wschodzie "Pierwszym Powołanym" (gr. Protokletos, cs. Perwozwannyj). W Ukraińskim Kościele Greckokatolickim zaś dzień ów - lub któraś z "sąsiadujących" z nim niedziel - jest dniem specjalnej zbiórki funduszy na duszpasterstwo w krajach, w których UKGK nie ma własnych struktur administracyjnych na poziomie przynajmniej egzarchatu (czyli takiej "prawie-diecezji"). Zbiórka ta nazywana jest Andrzejowym Groszem, przez analogię do Piotrowego Grosza, czyli świętopietrza.

Kraje, o których mowa powyżej, to po części dawne republiki sowieckie (jak Rosja czy Kazachstan), a po części - obecnie zapewne liczniejszej - kraje nowej imigracji zarobkowej, niekiedy pozaeuropejskie, ale głównie należące do "starej" UE: Irlandia, Włochy, Portugalia, Hiszpania, Grecja...

Polska należy również do krajów imigracji ukraińskiej, ale w odróżnieniu od wyżej wymienionych (i szeregu innych, jak Czechy czy Węgry) UKGK ma tu własną strukturę administracyjną, tak jak niektóre inne kraje "starej" UE: Francja (gdzie jest eparchia, sprawująca nadzór nad duszpasterstwem także w krajach Beneluksu czy Szwajcarii), Niemcy (egzarchat obejmujący również Skandynawię) czy wychodząca z UE Wielka Brytania (eparchia). Andrzejowy Grosz zatem dotyczy nas jako darczyńców, ale niestety nie jako beneficjentów, chociaż bogaci nie jesteśmy, po kataklizmie przesiedleń z lat 1944-1947, stanu faktycznej delegalizacji (1947-1957) i zaledwie tolerowanego, półlegalnego bytu (1957-1989) musieliśmy wszystko odtwarzać od początku, a migranci przy tym wcale niekoniecznie osiedlają się tam, gdzie mamy cerkwie czy ośrodki duszpasterskie... O tym, ale i o wielu innych problemach/wyzwaniach, jakie przed UKGK w Polsce stawia obecność nowej fali ukraińskiej imigracji, traktuje mój artykuł z Kalendarza "Błahowista" 2018, który pozwalam sobie poniżej wkleić.


              ІМІГРАНТИ З УКРАЇНИ В НАШІЙ МИТРОПОЛІЇ

ВВЕДЕННЯ

                Явище міграції людей в пошуках кращої долі – старе, як і людство. В силу факту, що незалежна Україна благовістилася на світ 1991 року в умовах суспільно-економічної кризи, і в цій кризі (часом лагіднішій, а часом гострішій) залишилася й досі, мігранти звідтам були в нашій Митрополії завжди. Втім, коли кордони більш-менш відкриті, а в людей по кишенях паспорти – годі сподіватися, що всі сидітимуть у себе вдома і ніхто не поїде на довший або коротший час в іншу країну. Польща ж країна суміжня, то й природно, що якісь українські громадяни туди мігрують. Та до подій 2014 року присутність громадян України, хоча помітна у міських парафіях, все ж таки в цілому мала доволі маргінальний характер. Тодішні імігранти були в нашій церковній «страві» чимось у роді «приправи». З 2014 року вони вже претендують на роль одного зі «складників» цієї «страви». Це якісна зміна, яку нам слід осмислити, щоб мати свідомість плюсів і мінусів нової ситуації, а перш за все – завдань, які вона ставить перед нами як церковною спільнотою.

«МІЛЬЙОНИ» ЧИ ТИСЯЧІ?  

                    Якщо безкритично повірити польським ЗМІ, над Віслою вже зараз практично маємо таку собі «малу Вкраїну». Достатньо вписати в пошукову систему фразу „miliony Ukraińców”, щоб побачити, наскільки ця теза (у кого вона відноситься до вже наявного стану, у кого – до бажаного чи небажаного майбітнього) закріпилася в польському суспільстві. А що ми, подобається це нам чи ні, теж належимо до цього суспільства – то й поділяємо, меншою чи більшою мірою, його уявлення. Тим паче, що й самі зустрічаємо приїжджих з України в різних життєвих ситуаціях: підеш на прогулянку центром університетського міста – почуєш українську; купуєш у маркеті – касир з українським акцентом; читаєш «Наше Слово» - і там шефредакторка з України; заглянеш на один чи другий єпархіяльний вебсайт УГКЦ – довідуєшся про відкриття нових парафій чи душпастирських станиць, причому не лише у великих містах, але й у менших осередках. З другого ж боку, ніхто при тверезому розумі не бачив у наших церквах мільйона нових парафіян, а навіть просто «захожан». То як воно і є насправді?

                   Щодо числа громадян України загалом, треба знати, звідки ті мільйони беруться. У статті Скільки українців дійсно живе у Польщі?  (опублікована 9 жовтня 2017 р. за адресою https://www.yavp.pl/uk/novini/skilky-ukraintsiv-diisno-zhyve-u-polshchi-13008.html - відтак через 2 дні поміщена й на сайті www.cerkiew.net.pl ) пояснюється це таким чином:

Говорячі про понад мільйон українців, польські політики та підприємці, як правило, апелюють до статистики про видані декларації щодо намірів працевлаштувати іноземця (oświadczenie o zamiarze powierzenia pracy cudzoziemcowi). У 2016 році таких документів було видано понад 1,3 млн, причому майже 1,2 млн — громадянам України. Поточний рік напевно позначиться новим рекордом, адже тільки протягом першого півріччя українцям виписали майже 905 тисяч декларацій.

Хоч збільшення кількості виданих декларацій показує тенденцію зростання міграційного потоку зі Сходу, проте ці дані не можна інтерпретувати як перепис українців у Польщі.

По-перше, на даний момент один іноземець може мати нелімітовану кількість декларацій працедавців (ситуація зміниться із 1 січня 2018 року, коли в силу увійде новелізація закону Про промоцію працевлаштування). Як засвідчують співробітники польських агентств посередництва праці, сьогодні аби знайти українського працівника середнім та дрібним підприємцям доводиться виставляти по 4-5 декларацій на одну вакансію.

По-друге, на підставі декларації українець може працювати у Польщі протягом півроку, тобто залишатиметься сезонним мігрантом. 

               Автор статті подає водночас, що за станом на липень 2017 р. тільки «майже» 128 тис. громадян України мали дозвіл на проживання у РП, з чого аж 95 тис. – на тимчасове проживання. Правда, урядові чинники сподіваються, що 2017 року від громадян України поступить 150 нових заяв на такі дозволи. Як буде, побачимо, проте поки що найбільший внесок в українську присутність над Віслою роблять сезонні трудові мігранти. Правда, багато з них приїздять сюди знову на чергові «сезони», чимало й міняють статус на «тимчасовий», а то й «постійний». Можна теж гадати, що чимало мігрантів перебувають таки на нелегальному становищі, хоча з появою можливостей легального приїзду та праці їхнє число мало б поступово спадати. Та все ж таки до «мільйонів» ще далеко і нема певности, чи колись їх тут діждемося. Адже відкриваються поволі перед громадянами України ринки праці на «ще дальшому Заході» - хтозна чи в майбутньому туди не переїдуть ті, хто зараз мешкає у Польщі...

«УКРАЇНЦІ» ТА «УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА»

                 Коли Україна перебувала у складі кол. СССР і була доволі закритою територією, багато закордонних українців плекали собі всякого роду патріотичні ілюзії. Про золоті лани на товстих чорноземах, про народ талановитий, моральний і побожний, про московське ярмо як чи не єдину причину всіх бід. Мовляв, буде самостійна Україна, перестануть українці годувати Росію та інші республіки, розквітне економіка і культура; скинувши пута русифікації, всі солов’їною загомонять «від Сяну до Дону» (чи там до Дінця Сіверського) – і лавою кинуться в церкви. Українські та україномовні, звичайно.

                У такі ілюзії ми вірили (автор цих рядків також, хоча молодий на той час вік є певним виправданням) і щось від цієї віри залишилося в нас досі. До того ж наш діяспорний церковний етноцентризм, що змішує й ототожнює національність і конфесію, виробив у нас схильність думати, що українство подекуди тотожне зв’язкові з Церквою, звичайно не будь-якою, а конче «традиційною українською», тобто Греко-Католицькою або Православною; «ходити до церкви» це в нас якийсь базовий, мінімальний рівень українськости. Згідно з тим підходом, ми сподіваємося, що коли приїздять до нас «мільйони українців», то серед них принаймні «сотні тисяч» наших вірних, яким слід лише надати інформацію про адресу найближчої церкви, або евентуально відкрити душпастирську станицю в їхній околиці – і вони масово почнуть туди ходити. Чомусь однак так не діється... Чому?

                 

                      ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ ЧИ ГРЕКО-КАТОЛИКИ?

                     

Мабуть нема в нашій громаді дорослої людини, котра б думала, що в Україні УГКЦ є Церквою більшости, та ще й такої, які РКЦ у Польщі. Одначе не всі усвідомлюють, що в Україні конфесійна ситуація куди складніша за прості уявлення про «православну більшість і греко-католицьку меншість».

                     Особисто я б дуже рекомендував ознайомитися з результатами соціологічних досліджень. Я сам переклад колись польською першу частину статті Юрія Чорноморця Социяльная база украинского православия (оригінал за адресою https://risu.org.ua/ua/index/studios/materials_conferences/44137/), вона вийшла друком у першому числі журналу „Grekokatolicy.pl” та доступна в мережі (див. http://www.kosciol.pl/article.php/20050718192059540). Сама стаття з 2005 року, тому – хоча зберігає вона свою вартість і донині – варто однайомитися з найновішими дослідженнями київського Центру Разумкова (http://www.razumkov.org.ua/), зокрема із опрацюванням Церква, суспільство, держава у протистоянні викликам і загрозам сьогодення, Київ 2017).

                   Основні висноки такі – в Україні більшість віруючих (67,2 %,), вагається між вірою і невір’ям 11,7 %, «важко відповісти» 6,3 %, байдужих 8,2 %, невіруючих 4,1 %, переконаних атеїстів 2,5 %. З «православ’ям» ототожнює себе більший відсоток, ніж узагалі «віруючих» - 68, 2% (!), причому ця група містить у собі як прихильників окремих православних юрисдикцій, так і «просто православних». І так 26,5 % опитаних Центром Разумкова симпатизують Київському Патріярхату, 12 % УПЦ (МП), тільки 1,1 % УАПЦ. Аж 24,3 % опитаних (тобто, в теорії, загалу громадян!) це «просто православні», які не ідентифікують себе ні з якою конкретною юрисдикцією, а 0,8%...не знають, до якої Церкви належать.

             З греко-католицизмом ототожнюють себе 7,8 %, небагато менше і «просто християн» - 7 %. Іудаїзм має 1,3 % прибічників, римо-католицтво 1 %, протестантизм 0,8 %. 12,6 % опитуваних не ідентифікують себе із жодною релігією чи конфесією.

             Відсоток визнавців греко-католицизму коливається (дані стосуються періоду 2000-2017) в межах від 5,6 % (2013) до 7,8 % (2014 та 2017). Це відповідає також іншим підрахункам, згідно з якими греко-католиків в Україні 5-8 %. Тобто, коли чуємо про «мільйон українців», можемо собі зразу дописати «у тому 50-80 тис. греко-католиків». Тим паче, що зараз мігрують у Польщу щораз-то частіше жителі Сходу й Півдня України, не згадуючи вже про Центр. А греко-католиків у цих регіонах нижче 0,5 %, тільки Захід може пишатися показником 32,3%.

             Спробу окреслити приблизний конфесійний розподіл імігрантів у Польщі зробив о. митрат д-р Стефан Батрух, який опрацював спеціяльний матеріял для Синоду Єпископів УГКЦ (на цьому місці дякую О. Митратові за можливість використати цю презентацію).

            За його підрахунками,  до Польщі мігрували 1 млн 200 тис. громадян України, з яких аж 700 тис. є тимчасовими мігрантами, 250 тис. постійними, студентів 40 тис., а «інших» 200 тис. За віросповіданням: православних Московського Патріярхату 400 тис., Київського – 300 тис., греко-католиків 250 тис., римо-католиків 100 тис., протестантів 50 тис., «інших» 100 тис. Причому, як оцінює о. С. Батрух, лише 50 тис. греко-католиків (20 %) є постійними імігрантами, а з-посеред них беруть хоч яку участь у парафіяльному житті лише 10 % - тобто 5 тисяч на всю Польщу.            

            Пора, отже попрощатися нам з патріотичною міфологією нашого дитинства – і не добачати у всіх мігрантах з України україномовних ревних християн візантійської традиції, які тільки й шукають якоїсь української церкви, коли опиняться на чужині. Ці, хто приїжджає – громадяни України, проте не конче українці за національністю, і напевно далеко не всі україномовні. Та лише меншість із них є греко-католиками хоча би номінально.

    ЯКЩО ГРЕКО-КАТОЛИКИ, ТО ЧОМУ НЕ ПРАКТИКУЮТЬ?

                       Причин того, чому так мало імігрантів греко-католиків беруть участь у нашому церковно-парафіяльному житті – безліч.

                      Перша група причин – об’єктивні труднощі. Наша парафіяльна мережа досі була в основному зосереджена у «віслянських» регіонах: там, звідки 1947 року виселяли і там, куди тоді ж привозили на поселення. А імігранти приїздять сюди за працею та на навчання. Тому в багатьох наших сільських парафіях їх нема, зате є вони там, де наші душпастирства треба творити з нуля, саме для імігрантів. І наші Владики останнім часом зробили дуже багато в цьому напрямі, проте результат буде видно лише після деякого часу.

                     Сюди треба зарахувати й зайнятість імігрантів. За опрацюванням о. С. Батруха, вони працюють в середньому не «законних» 40 годин у тиждень, а значно більше – 52 до 58 годин, залежно від галузі, в якій довелося працювати. Окремо виділити слід типово сезонних працівників, які нераз так утомлені роботою, що їздити до церкви на Богослуження дуже їм важко – а їхній підхід до перебування в Польщі можна ядерно описати так: «докласти максимальних зусиль, щоби заробити максимальні гроші, а на церкву буде час у себе вдома – в Україні». Також студенти крім занять ще й працюють (половина)  або мають намір працювати (третина) – лише коло 16 % не працюють і не хочуть працювати.

                 Хто, проте, знає історію греко-католицької діяспори за океаном, той мусить поставити питання: чи ті, хто їхав у Північну чи Південну Америку працювати на шахтах і сталеварнях, освоювати прерії, корчувати джунглю тощо – не працювали, навіть тяжче й більше ніж українські мігранти у нинішній Польщі? А проте як вони радо бралися за будову церков, як жадно чекали священиків, як – не дочекавшись – шукали за духовною обслугою то в православних, то в протестантів (які деколи й маскувалися тоді під східний обряд, як пресвітеріянці в Канаді)!  А зараз? Скільки нових станиць повстали завдяки наполегливості імігрантів, їхнім зверненням і поїздкам до єпископів – а скільки з ініціятиви єпископа чи територіяльно властивого пароха, базованої на даних з управління праці чи закликах...місцевого римо-католицького душпастиря?      

              Чому так діється? Щоб ми не говорили про релігійність греко-католиків у Галичині наприкінці ХІХ ст. – вона була основним складником їхньої тотожности і основною життєвою потребою. Молитва, Богослуження, церковна пісня, св. Таїнства – хлібом насущним. Те ж саме і стосується наших переселенців з Акції «Вісла» (очевидно, цієї частини, яка залишилася вірною рідній Церкві). Скільки нераз зусиль докладали вони, аби тільки мати у свойому селі чи містечку як не церкву, то хоча би священика, якщо не на місці, то хоча б який доїжджав до них в неділі та свята. А скільки людей щонеділі долали десятки кілометрів, щоби взяти участь у Божественній Літургії!

               В Україні, на жаль, період комунізму знищив щось дуже основного в релігійному вихованні – передачу віри в родині. Не у всіх родинах і не до кінця, звичайно. Проте навіть у Галичині віра й релігійність стали великою мірою вже не хлібом насущним, а додатком до життя людей. Цікаві міркування з цього приводу висловив Я. Новак у статті Tożsamość religijna grekokatolików na zachodniej Ukrainie – refleksje z najnowszych badań (Polska-Ukraina: 1000 lat sąsiedztwa, t. 4, Przemyśl 1998, c. 395-404), яка пройшла в нас непоміченою – шкода! Це стосується зокрема молодого покоління, якому ще й до того церква і релігійність часто асоціюється зі свого роду фольклором, набором ритуалів, до яких вдаються в деяких важливих моментах життя (народження, шлюб, смерть, свята), але яким нема місця у повсякденному житті людини. Нащодень релігія і Церква просто зайві. Додаймо ще до того т.зв. „Catholic is Catholic” mentality (тобто: «все одно, чи в церкві чи в костелі, а костел ближче, Богослужба коротша і мова теж зрозуміла»), якою керуються люди з браком розуміння свого покликання як греко-католика, і будемо мати такі ситуації, як відомі мені з люблінського студентського середовища, коли деяким студентам, що у церкві вдома хоругви тримали (!), а навіть деяким священичим дітям (!!!) до нашої церкви «надто далеко» (насправді – з кампусу кілька зупинок під саму церкву).    

                І ще третя причина, про яку говорять здебільшого потиху. Частина імігрантів греко-католиків приїхали сюди на основі Karty Polaka і бояться брати участь в житті УГКЦ, щоби не втратити цього статусу. 

ВИКЛИК ПЕРШИЙ – ОРГАНІЗАЦІЯ

               Я вже нераз писав, що основна наша організційна біда – це розпорошеність. Жили б ми в одному місті розміру Холма чи Перемишля (між 60 і 70 тис. жителів), становлячи там коло половини населення (маю на увазі 33 тис. греко-католиків зафіксованих переписом 2011 р.), всього мали б подостатком – священнослужителів, ченців і черниць, храмів, мали би владику і єпархіяльні установи, і засоби на утримання того всього. Надбавку священиків могли б послати у великі міста як імігрантських душпастирів – і мали б можливість їм помагати матеріяльно.

                 Та ця картинка – протилежна реальній. Внаслідок розпорошення ми вже й досі мали клопіт з обслугою малих парафій, які не в силі самі утримати священика. Не створено в нас солідного, системного механізму перерозділу засобів між великими-багатими та малими-бідними парафіями. У такій ситуації поява великої хвилі мігрантів перетворює нашу ситуацію з трудної в надзвичайно трудну.

                   Виходи можливі два: або чекати ініціятиви самих імігрантів (відкривати душпастирство, якщо вони самі зорганізуються у громаду і дадуть якщо не гарантію, то принамймні обіцянку утримувати священика), або розвивати мережу «місійних» станиць на основі інформацій від управлінь праці та місцевих душпастирів РКЦ і територіяльно властивих парохів УГКЦ.

                   В основному переміг у нас варіянт № 2, причому велику кількість нових душпастирств заснував Вроцлавсько-Ґданський владика, залучаючи до праці в них в основному священиків з України. Кир Володимир видав також декрет від 24 лютого 2017 р. Норми щодо творення нових греко-католицьких душпастирств... У світлі цього документу видно, що ця широка акція має начебто експериментальний характер. Вроцлавсько- Гданський єпарх у № 16 приписує процедуру закриття нового душпастирства «яке не дає надій на розвитк», а з № 17 можна зрозуміти, що від нової станиці після перших шести місяців існування єпархіяльна влада очікуватиме вже сплачування т.зв. катедратику, тобто данини призначеної на потреби єпархіяльного управління (у митрополичій єпархії це гроші з пожертв зіраних у першу неділю кожного місяця). 2018 рік покаже, скільки з нових душпастирств зможуть осягнути стабільність. У кожному разі проголошення Кир Володимиром 14 листопада 2017 р. нової деканальної мережі, де крім 4 дотеперішніх протопресвітератів появилися ще Катовицький і Познанський – схиляє радше сподіватися на тривкість принаймні більшости з нових структур.

               Ця надія, навіть якщо виправдається, не вирішує основної проблеми, а саме – що робити з парафіями, які не в змозі утримати священика. Навіть найкраща система перерозділу коштів не помножить їх. Чи і в якому розмірі можна розраховувати на зовнішні субвенції? Чи розв’язкою має бути світська праця душпастиря? Коли парафія мала, але зорганізована, де є активні миряни і парох не мусить сам усього робити – це ще можливий вихід. Але коли душпастирство має характер «місійний» і за людьми треба буквально бігати, шукати, запрошувати, переконувати – годі й думати про світську працю, особливо на повному штаті. Тим паче, коли священик має родину...

                

                      ВИКЛИК ДРУГИЙ – РІЗНОРОДНІСТЬ

                 Мігранти з України збільшують різнородність нашої спільноти, як у масштабі окремих парафій, так і всієї митрополії. Це трохи парадокс, позаяк це такі «чисті» українці (тобто не сполонізовані – хоча деякі з них намагаються сполонізуватися в такому темпі, що деколи аж важко повірити власним очам і вухам), які мали б в основному скріпити гомогенність нашого церковного організму.  Роками УГКЦ в Польщі трималася фікції стовідсоткової мовно-національної українськости, існування вірних польської мови чи національности або лем-лемків промовчуючи, деколи заперечуючи, а інколи зводячи до місцевого чи регіонального значення. Проте поява ефемерного журналу „Grekokatolicy.pl”, відтак результати перепису 2011 року та деякі постанови Собору 2014 року (навіть якщо з їхнім втіленням в життя не все гаразд) змінили картину і стало ясно, що УГКЦ в Польщі не самі лише «україномовні свідомі українці» складають. Тож зараз, виходило б, завдяки напливові імігрантів відсоток «україномовних свідомих» мав би піднятися, а «меншин» - упасти. Проте так навряд чи буде, і то не з огляду на стремління деяких із приїжджих чимскорше сполонізуватися.

               Справа в іншому. Всупереч наївним переконанням деяких націоналістів, люди не розподіляться на однакові типи за національною ознакою, на якихось абстрактних «українців», «поляків», «росіян». Таких у світі нема – є окремі люди, індивіди. Але крім цього важливе й те, що в людини може бути багато інших ніж національна ідентичностей – та що людину формує великою мірою не національність, а культура і цивілізація в яких вона зростає і живе.

             Нові імігранти зростали в інших умовах. Старші – ще в Совєтах, молодші в Україні, в якій ще чимало совєтського було і є. Я абсолютно не хотів би ці різниці переоцінювати, робити з імігрантів якихось марсіян. Тим паче, що молодше покоління формоване під щораз-то більшим впливом глобальної американської поп-культури. Та різниці є, вони відчутні. І, парадоксально, частину наших вірних відчуття цих різниць може спонукати до зміни ставлення до польськости, завдяки усвідомленню, скільки у них спільних рис з поляками, а як багато різниць із приїжджими. «Зміна ставлення» це не конче перехід на польську ідентифікацію, а наприклад на «україно-польську» за зразком «україно-канадської» чи «україно-американської». До того ж ставлення «віслянських» українців до національної тотожности великою мірою зумовлене  пам’яттю того своєрідного етноциду, що стався 1947 року (а породжена тоді політика тривала значно довше). В обличчі смертельної загрози самому існуванню національної групи закономірним шляхом появилося почуття «обложеної фортеці», яке не терпить компромісів, у т.ч. компромісних форм національної тотожности. Звідси і намагання частини вірних зберегти «останній оплот українства» в УГКЦ, не допускати туди мову, яку нам же хотіли нав’язати. В українців з України «віслянська травма» відсутня, українство для них щось нормальне і природнє, а не вистраждане. Не відчувають теж примусу компенсувати собі фактичне послаблення об’єктивних національних прикмет (напр. слабкий мовний рівень) ворожим ставленням до поляків, як це деколи в нас буває. Таким чином, імігранти привносять з собою не лише українство таке, яким є воно реально в реальній Україні, але й більш здорове ставлення до національних справ.

                   Подобається комусь це чи ні, у наш церковний організм вливаються і вливатимуться люди, які не мають родинної пам’яті про «Віслу», які не конче походять з лемків, бойків чи надсянців. Що важливе, це явище стосується також духовенства і чернецтва. Уже віддавна польська містопровінція Василіянського Чину св. Йосафата поповнюється громадянами України, один з яких став недавно настоятелем цієї структури. Тепер прийшла черга на єпархіяльний клир. І не маю на думці священиків запрошених останнім часом з України для служіння імігрантам; вони залишаються приналежними до дотеперішніх єпархій і може до них ще повернуться. Мова йде про семінаристів, серед яких з 1990 року навчаються громадяни України, проте лише останніми роками появилися вже представники імігрантської спільноти. Зараз у нашій Митрополії співвідношення громадян РП і України (тих, що формуються для служіння тут) це 6:7. Якщо тенденція втримається, будемо мати в молодому поколінні священиків імігрантську більшість.

                      У такій ситуації, думаю, слід буде не лише дбати про духовний комфорт імігрантів, але й не допустити, аби «старі» вірні відчули себе маргіналізованими, а то й непотрібними. Мусимо не лише не допустити конфліктів між цими двома групами вірних, але й дати одним і другим відчути, що вони однаково цінні та потрібні члени церковної спільноти.

                   Що ж стосується вірних, у яких Karta Polaka – тобто  dokument potwierdzający przynależność do narodu polskiego – то це справа совісти кожного з них. Як уже писав нераз, людина має вільну волю, у т.ч. і право на національне самоозначення, аби воно було згідним з реальною, внутрішньою самоідентифікацією людини, щоби ця декларація не була ложним свідченням. Натомість сама ситуація – тобто факт, що люди бояться ходити до церкви – могла б виглядати по-іншому, коли б у нас своєчасно (тобто реально після Собору 2002 р.)  було ясно впорядковано і проголошено принципи ставлення Церкви до національних питань. Та нема сенсу плакати над колишніми занедбаннями – треба опрацювати і проголосити зараз відповідний документ, базований як на загальному вченні Церкви Вселенської, як і на повчаннях наших Предстоятелів від Андрея Шептицького по Святослава Шевчука. З другого ж боку, якщо з боку польської влади реально траплялися б випадки заперечування польськості того чи іншого греко-католика, то незалежно від того, як дивимося на «Карту» і тих, хто її приймає – слід нам було б активно стати на захист даної особи чи групи перед такою поведінкою влади. Греко-католики з «Картою» не перестають бути вірними УГКЦ і не лише вони мають обов’язки перед Церквою, але й Церква перед ними. У даному випадку – це була б з боку влади дискримінація за конфесійною ознакою, тим більш яскрава тому, що ідейні попередники нинішньої влади у період «зміцювання польськости» (1935-1939) активно розкручували тему поляків греко-католиків, за яких уважали всіх, хто в переписі 1931 р. декларував греко-католицьке віросповідання і польську мову (перепис не питав про національність). А таких було 430 тисяч, 13 % від усіх греко-католиків у ІІ РП. Було б нам чим задуматися державним чиновникам...

       ВИКЛИК ТРЕТІЙ – ВІДМІННОСТІ РЕЛІГІЙНОЇ КУЛЬТУРИ

                 Релігійність греко-католиків в Україні інша, ніж у нас. Очевидно, там більше людей добре обізнаних з обрядовістю, з церковним співом. Ті самі форми побожности, що їх маємо тут, там можуть бути або робити враження більш солідно і глибоко практикованих. Отож багато в чому імігранти можуть нас навчити кращому (чи пригадати те, що ми вже забули або не вміємо гарно робити), оживити наше літургійне життя, надати йому новий стимул. Очевидно мова йде про тих найбільш релігійних, за якими не мусимо шукати, які самі знаходять наші храми.

               Водночас із-за того, що в Совєтах релігію терпіли найбільше ще на селі, а серед інтелігенції викорінювали, чимало в цій релігійності (і тут уже мова про людей пересічних, а не релігійну еліту)  елементів прямо таки забобонних. Колись напр. одна симпатична молода пара просила мене ладану з церкви. Коли поцікавився, для чого цей ладан, відповіли, що завдяки кадильному диму в спальні їхнє немовлятко буде краще спати (!).

             Для принаймні частини імігрантів характерне велике зацікавлення всякими історіями про духів, різні появи, псевдооб’явлення тощо.

            Ясно, що цього роду забобони, як викривлення віри, слід викорінювати – уникаючи, звичайно, будь-яких образ чи зверхнього ставлення до їхніх носіїв.

          І третій момент – не так позитивний як перший, не так шкідливий як другий. Це прив’язаність до певних культових форм, які у нас (принаймні в деяких парафіях) були свідомо усунуті з практики як запозичені з латинського обряду. Приклади найбільш може яскраві – Хресна Дорога та звичай правити Молебень до Богородиці у травні (за григоріянським календарем).

            У цьому випадку, гадаю, не було б доречно вертатися знову до цих паралітургійних форм – там, де вони вже вийшли з ужитку. Проте варто подумати над замінниками (напр. Пасхальний Молебень у великодній час у травні, або Чин Божественних Страстей Христових – Пасії – замість Хресної Дороги). Це, втім, проблема всієї УГКЦ і можна надіятися, що з середовища наших професійних літургістів в Україні вийдуть конкретні пропозиції щодо цього.

               Поява імігрантів змінила теж ситуацію в плані наших календарних дискусій. Опитування, про яке прийнято рішення на Соборі 2014 року, так і не проведено – чому важко дивуватися. Адже цілком розумним підходом у нинішніх обставинах є почекати трохи, поки мережа нових душпастирств не сформується більш-менш остаточно, поки у тих станицях, які виявляться тривкими, не появляться реальні громади вірних. Та й сам запитник треба буде якось достосувати до нової ситуації.

               Це все ще означає, що опитування слід було б узагалі не проводити, мовляв, «всі з України є за старим стилем, мусимо це вшанувати і все». Правда, приїжджі сильно зв’язані зі старим календарем, бо є вихідцями з країни, яка в цілому за тим календарем і святкує; вони у певному сенсі не уявляють собі іншого терміну свят. Також коли знову мусимо відкривати душпастирства по костелах – старий календар є практичніший, коли йдеться про співіснування двох літургійних традицій в одному храмі: краще тоді мати свята окремо. Проте й імігранти підо впливом нових обставин можуть міняти погляди, особливо коли це пов’язане з практичними питаннями їхньої праці. Також в Україні останніми роками щораз сильнішими стають голоси за переходом на новий стиль, м.ін. тому, що старий календар проголошено РПЦ як одну з емблем русміра. Тож імігрантів слід просто включити в наше опитування, пам’ятаючи водночас, що існують компромісні розв’язки, як новоюліянський календар (нерухомі свята по-новому, рухомі по-старому), можливість правити додаткові Богослуження в «юліянські» терміни найважливіших свят і т.д.

    ЗАКІНЧЕННЯ          

           Імігранти з України – цінний дар для УГКЦ в Польщі. Але ми, «старожили», мусимо навчитися той дар приймати і відповідно з ним поводитися. Адже ця група вірних є, сама по собі, лише певним потенціялом, який може розвинутися або ні. Може нас прекрасно збагатити (і вже збагачує!), але це не стане дійсністю без наших (та їхніх!) зусиль. Тому варто задуматися над тим, як найкраще вийти назустріч нашим братам і сестрам з України, як увести їх у наше церковне життя. Якщо ця стаття когось спонукає до такої рефлексії, автор вважатиме її завдання виконаним.

                                                                                    диякон Петро Сивицький