Artykuł jest próbą bilansu dwudziestolecia wewnętrznej samodzielności UKGK w Polsce. Dlaczego dwudziestolecia? Otóż mamy rok 2011, zaś równo 20 lat temu dotychczasowy wikariusz generalny Prymasa Polski dla grekokatolików, biskup tytularny Vardimissy (?) JE Jan Martyniak został pełnoprawnym biskupem eparchialnym przemysko-sanockim (nominacja w styczniu, intronizacja w kwietniu). To istotna cezura, przez wielu niesłusznie niedoceniana. Artykuł próbuje wskazać światła i cienie owego dwudziestolecia i zarysować perspektywę na przyszłość.
УГКЦ в Польщі: 20-ліття внутрішньої незалежности
Значення події
16 січня 1991 р. проголошено відновлення Перемиської єпархії та призначення її владикою Кир Івана Мартиняка (врочиста папська булла має дату 25 січня 1991 р.). Це призначення набрало повної юридичної сили 13 квітня цього ж року, коли новий Перемиський єпарх був інтронізований. Сьогодні, можливо, ці події для нас стали малозначущими, їх начебто затьмарили інші: хіротонія Кир Івана 1989 року, створення Митрополії в році 1996, а якщо ж ідеться про 1991 рік, то пам’ятаємо радше окупацію давнього собору “перемиськими патріотами” та відвідини Іваном Павлом ІІ нашої спільноти і передачу їй на катедру костела Ісусового Серця. Проте якраз призначення повноправного єпарха було по суті тим зламним моментом, коли греко-католицький владика став господарем в нашій церковній спільноті, а не лише “намісником” (генеральним вікарієм) латинського ординарія. Це, можна сказати, момент отримання УГКЦерквою в Польщі внутрішньої самостійности – що означає воднораз і права, і обов’язки. Що ми зробили з нашою самостійністю за отих 20 років?
Досягнення
Баланс наш почнімо з позитивного. За 20 років Церква скріпилася структурно. Дві єпархії замість однієї, десять протопресвітератів (деканатів) замість чотирьох. Створено й ряд новий парафій, нечисленні ж ліквідації стосувалися радше ефемерних станиць. Кілька десятків церков відзискано, отримано, збудовано чи адаптовано з будівель світського призначення. Зараз ситуація, коли греко-католицька парафія проводить свої Богослуження як гостя парафії латинської – в єпархії митрополичій рідкість, а й у Вроцлавсько-Ґданській чимало власних уже храмів, зокрема у найбільших парафіях.
Після гострої кризи покликань до єпархіяльного священства, що збіглася з входом Польщі до ЄС (наслідок – на старших курсах семінарії, з четвертого по шостий, лише один питомець) від кількох років люблинська семінарія втішається постійним допливом по 2 кандидатів на І курс щорічно. Це начебто й небагато, але коли взяти до уваги реальне число греко-католиків у Польщі, наш показник не гірший латинського, ба – навіть кращий! Єпархіяльний же клир у нас переважно молодий (перед 1960 роком народжені одиниці), доволі чисельний (знову ж таки: числом реальних вірних на священика залишаємо далеко позаду найкращі єпархії РКЦ!), час від часу трапляються т.зв. запізнілі покликання – отож ситуація з єпархіяльними священиками в нас і справді непогана. Додаймо, що після різних бурхливих подій пов’язаних з питанням священичого безженства (целібату) і висвячування одружених пресвітерів (пам’ятаємо контроверсії навколо цього ще у вісімдесятих роках, найбільшого же розголосу справі надав лист кардинала Содано у 1998 р.) – зараз безпроблемно висвячуються для УГКЦ в Польщі одружені священики, тільки чомусь іще на пресвітерську висвяту мусять вони їхати в Україну.
Згаданий уже вище перехід багатьох парафій УГКЦ до власних церков приніс певне підвищення стандартів дотримання чистоти обряду. Ясно, картина й досі не ідеальна, але храм обладнаний з дотриманням хоча б мінімальних обрядових вимог – зараз не якась мрія-казочка, а повсякденна дійсність. Навіть там, де наші громади моляться ще по костелах, помітно усвідомлення ваги іконостасу, чому доказ – використання переносних намісних ікон. Великого значення фактором в обрядовій ділянці стало створення в Перемишлі дяківсько-реґентського інституту з maestro Ярославом Вуйціком на чолі. Після років дискусій, після спроб у Вроцлавсько-Ґданській єпархії – над Сяном постав і усіпшно діє центр професійного вивчення літургійного співу. Якщо взяти до уваги, що літургійне життя відіграє взагалі першорядну роль у Східних Церквах, а у нашій дійсності є основним і нераз єдиним проявом церковного життя – значення церковного співу і його вдосконалення стає очевидним (якщо для когось іще таким не було).
Якщо ми вже говоримо про Перемишль, то слід відзначити створення у 2009 році інтернет-крамниці sofija-net.pl – важливого засобу поширення літератури, журналів, ікон та іншої церковної атрибутики. Цей “свіжий” іще почин (працює з 1 липня минулого року) заслуговує всілякої підтримки, адже завдяки ньому вперше в Польщі появився єдиний, формалізований канал розповсюдження потужної книжкової, журнальної та мультимедійної продукції, що випускається УГКЦ в Україні.
Дуже важливе явище – церковний патронат для мистецтва і культури. Знаковий приклад цьому – збудований і прикрашений за проектом проф. Юрія Новосільського храм в Білому Борі. Але й на межі Церкви і “зовнішнього світу” появилися дуже цікаві проекти. Згадаймо хоча б хор “Синтаґма” і пам’ятник високого мистецтва – Архиєрейську Літургію композиції братів Дроздів. Не можна промовчати й діяльність двох фундацій заснованих греко-католицькими священиками: Фундації Духовної Культури Пограниччя о. митрата Степана Батруха і Фундації ім. Митрополита Андрея Шептицького о. Іринея Кондро. До досягнень першого суб’єкта належить м.ін. врятування церкви в Корчмині та організування вже від кількох років Днів Добросусідства на кордоні України й Польщі. Другій з Фундацій належать ініціятиви реставрації церкви в Чертежі, створення соціяльного центру підтримки в Щепкові-Боровому, ведення декількох вебсайтів (grekokatolicy.pl, andrej.pl та інші), а зокрема видання першого часопису присвяченого справам Греко-Католицької Церкви, який не є куріяльним органом та водночас видається двома мовами, польською та українською, з перевагою першої.
Вищезгаданий часопис, який видається двічі на рік, має назву „Grekokatolicy.pl”. Його значення годі переоцінити. По-перше, дає він змогу самим греко-католикам вести живу, автентичну дискусію на церковні теми. По-друге ж, є засобом і свідченням відкриття греко-католиків до місцевого суспільства, яке у Польщі є вочевидь польськомовним.
Якщо ж говоримо про відкритість до зовнішнього світу, то важко не помітити величезних змін, що сталися за минуле двадцятиліття. Колись, як пам’ятаємо, греко-католицька тематика була відсутньою в державному телебаченні (а ще раніше – на сам факт існування ГКЦ в “Народній Польщі” цензура наклала свою печать-табу). Нині ж ТБ регулярно ретранслює обширні уривки святкових Богослужб УГКЦ (Різдво, Йордан, Великдень, празники у Хшанові та Білому Борі), фінансувало також два фільми про Митрополита Андрея Шептицького і один про бл. священномученика Омеляна Ковча. Якщо додати до цього присутність Церкви в інтернеті – можна з упевненістю констатувати, що від колишнього інформаційного бар’єру нічого не залишилося.
На завершення слід згадати про успіх з ділянки міжконфесійних стосунків, а саме про угоду від 16 грудня 2008 року, завдяки якій можливим стало основне погашення майгового спору з Польською Автокефальною Православною Церквою. Правда, отримання греко-католицькою стороною державної компенсації лише за 2 перейняті православними на власність храми (адже всю цю ситуацію і міжконфесійний спір спричинив не хто інший, як саме держава – ПНР – своєю політикою) може насторожувати. Одначе позитив, думаю, переважає: покладено основу для формування між УГКЦ і ПАПЦ не конче зразу серчечних і дружніх (для цього потрібно часу!), але принаймні нормальних, цивілізованих відносин. Може врешті-решт зуміємо бути для себе взаємно нормальними партнерами, може закінчиться політика блокування участи УГКЦ в екуменічних заходах? Ця політика, до речі, і так в останніх роках була не до кінця успішною. УГКЦ, наприклад, стала учасницею, а то й співорганізатором Ґнєзненських з’їздів – її представник о. Петро Кушка ЧСВВ зайняв місце в офіційній з’їздівській комісії.
Поразки
Баланс нашого 20-ліття крім “плюсів” містить у собі ще й “мінуси”. Це природно, як знаємо з життєвого досвіду. Проте в нашому випадку непокоїть це, що деякі з поразок стосуються, так би мовити, програмних і організаційних основ церковного буття.
Невирішеним до кінця залишається статус УГКЦ в польській державі. Всупереч термінології приписаній Кодексом Канонів Східних Церков від 1990 р., для РП ми й надалі не УГКЦерква, а “Візантійсько-Український Обряд Католицької Церкви в РП”. Чинним залишається і припис, який Конференцію Єпископату Польщі окреслює терміном osoba prawna Kościoła o zasięgu ogólnopolskim (закон від 17 травня 1989 р. про відношення держави до КЦ, ст. 6.1). Наші владики є повноправними членами КЄП, структури Латинської Церкви – натомість місцевого митрополичого синоду створити неможливо, адже колегіяльний орган мусить мати щонайменше трьох членів. Отже за минуле 20-ліття не вироблено такого статусу УГКЦ в державі, який водночас віддзеркалив би католицький характер цієї Церкви та її відрубність від Церкви Латинської (Римо-Католицької). Певним проблиском оптимізму можна тут вважати створення спільної комісії для контактів і переговорів між УГКЦ та Урядом РП – яка, на жаль, почала працю зовсім недавно. Цей відрадний по суті факт змін у юридичному статусі УГКЦ не приніс – але, можливо, стане він першим кроком в цьому напрямі? Дай Боже!
Крім незадовільного статусу в державі (який впливає, в свою чергу, на стосунки з РКЦ та іншими Церквами та на деякі інші питання, як от функціонування спеціялізованих видів душпастирства, майнові справи тощо), на чисто церковному форумі не вдалося нам закріпити за УГКЦ визнання Римським Престолом історичних меж власної території нашого патріярхату (верховного архиєпископства) на території Польщі – ідеться тут про землі історичних єпархій З’єдиненої Церкви: Перемисько, Холмської та митрополичої. Звичайно, не отримали ми також “спеціяльного тимчасового права”, яке б зрівняло решту Польщі з історичною територією. Через кілька десятків років дослідники встановлять, чи взагалі були про це старання на відповідному рівні. Що знаємо напевно – так це, що в славних мирянських протестах проти включення Перемиської єпархії до Варшавської митрополії РКЦ, зокрема в листі до Папи від 3 квітня 1992 р., підписаному бл. 10 тис. вірних, стосовно питання території було допущено разючу помилку. Слушний протест супроводжувався проханням створити в Польщі гр.-кат. митрополію na takich samych zasadach, na jakich opierają się metropolie greckokatolickie w USA i Kanadzie – тобто країнах очевидної діяспори, extra fines territorii. Іншими словами, одну діяспорну організаційну схему, яка стосується напр. єпархії УГКЦ в Австралії, Аргентині чи Бразилії, просили замінити іншою, не менш діяспорною. Таким чином самі наші миряни зробили внесок у це, що зараз де-факто УГКЦ в Польщі вважається діяспорною, попри наявність у ній регіонів, які історично входили до Києво-Галицької митрополії. Варто про це згадати тип паче, що назагал в даному питанні царює в нас повна ігноранція. Промовистим її доказом були нещодавні висловлювання в “НС” п. Юрія Рейта (людини ж причетної до тої справи, тодішнього голови ОУП!), що буцімто УГКЦ в Польщі на початку 90-их “хотіли підпорядкувати під польський єпископат”, та після мирянських протестів ця Церква “підлягає Львівському синодові” (!).
Закінчуючи тему організації Церкви, хотів би звернути увагу на те, що не вироблено в нас відповідних механізмів комунікації між церковними “верхами” і “низами”, які б виробляли в “низах” почуття спільної відповідальности за долю Церкви. Існують в цьому питанні готові канонічні рецепти, приписи про єпархіяльні та парафіяльні ради, про єпархіяльні собори – але все це (поза, можливо, деякими парафіями) або залишається на папері, або вводиться в життя формалістично, про людське око. Підкреслюю, що не йдеться тут про введення в Церкві демократії. Хто за народовладдя в Церкві, хай згадає “липківську” УАПЦ з її руйнівним “радоправством”, хай зайде на luteranie.phorum.pl і побачить, що наявність формальних демократичних механізмів нічого не гарантує. Церковне право в соборах і радах бачить перш за все дорадчі органи для помочі єпископату. Але на мою думку ще важливіша їхня менш наголошена функція – “каналу вниз”, завдяки якому єпископ доводить свої ідеї, свою програму до відома клиру, чернецтва і мирянства, а разом із тим виховує еліту вірних єпархії в почутті співвідповідальности за місцеву Церкву. Такого в нас немає. Найкращу нагоду, собор 2002 року, ми змарнували: нема чого дивуватися тому, що наші партикулярні закони не вплинули на церковне життя, адже їх, публікованих п.з. “Рішення Собору”, собор так і не бачив. Їх опрацювали “післясоборні” комісії, а проголосили єпископи в січні 2005 року (!) – не було спільної дискусії над проектами, не було спільного читання і врочистого проголошення на соборі, то й не диво, що загал вірних практично й не помітив цих законів.
Переходячи від устроєвих проблем до питання ідентичности, хотів би в першу чергу зупинитися на темі покликань. Коли з покликаннями до єпархіяльного священства у нас доволі добре, то з чернечими – трагедія: довготривалий брак місцевих вступників до всіх орденів. Правда, наші ченці й черниці до деякої міри можуть розраховувати на поповнення з України, проте це лише “протез” та й короткий до того. Це не лише проблема чернечого середовища – але й усієї Церкви: чернецтво в ній, зокрема в Церкві візантійської традиції, не малозначущий додаток, а основний елемент!
Проблема покликань, всупереч стереотипам, стосується також і мирян. Кількісним аспектом займуся на кінці. Тут зверну увагу на якісний вимір – з ним далеко не все гаразд. По-перше, зауважмо, в нас практично немає мирянського руху. Крім того, що немає механізмів активізації мирян (про що була мова вище), поза Братством “Сарепта”, яке має свою специфіку і своє коло потенційних зацікавлених, нема в нас по суті мирянських організацій! Братство св. Володимира, після успіху 1993 року і переходу п. Мирослава Чеха в політику, практично завмерло. Чи це означає, що нема в нас активних мирян? Ні, вони є, але чомусь мирянського руху нема. Чому? – це питання для глибшого дослідження.
По-друге, все ж актуальна в нас проблема основ ідентичности. Чому, заради яких цілей і цінностей, бути греко-католиком в сучасній Польщі? Що це означає? Чи “бути християнином-католиком візантійської традиції в її українському варіянті”? А може головне тут це, щоб бути українцем і розмовляти українською? Латинізація, йосифінізм, бездержавність українського народу – віками сприяли послабленню суто релігійної тотожности греко-католиків та заміні її тотожністю національною. В наших же умовах додатковий удар нанесла акція “Вісла” і пізніша політика ПНР – вкрай утруднивши релігійне життя греко-католиків і громадське українців, витворила поняття про УГКЦ і її парафії як “останній оплот і криївку українства”. Синдром діяспорного церковного етноцентризму (в Православній Церкві має це назву “єресь філетизму”) є неабиякою проблемою для УГКЦ в Польщі. Якщо Церква не подолає його, тобто якщо не навчимося про церковні справи думати по-церковному, а не по-національному – УГКЦ в Польщі не матиме майбутнього.
Перспективи
Що чекає УГКЦ в Польщі в майбутньому? Поступовий занепад? Демографічні показники тут оптимізмом не надихають: похоронів більше ніж хрестин, змішаних шлюбів багато, але відносно мало з цих пар та їхніх дітей практикують в УГКЦ (чому важко дивуватися, враховуючи україноцентричну атмосферу в багатьох громадах і брак інституційної підтримки для таких осіб), приєднання до УГКЦ шляхом вільного вибору дорослої людини здійснюють лише дуже здетерміновані, лічені одиниці. За станом на 1947 рік було в Польщі бл. 100 тис. греко-католиків. Шематизм УКЦ в діяспорі о. д-ра Д. Блажейовського (Schematism of the Ukrainian Catholic Church: a Survey of the Church in Diaspora, Rome 1988), коли підрахувати разом всі дані з окремих станиць, подає загальне число вірних на рівні приблизно 41-44 тис. (у випадку двох чи трьох станиць подане число не вірних, а “сімей”). Підрахунки, зроблені мною на основі опублікованих джерел, дозволяють говорити про число біля 31 тис. вірних за станом на початок тисячоліття, ще перед входом РП до Євросоюзу. Отже за несповна 60 років від “Вісли” греко-католики втратили 2/3 “особового складу”. Скільки вірних УГКЦ залишилося в країні декілька років згодом, вже після хвилі міґрацій “за хлібом”? Перепис населення, який має відбутися весною, вимагатиме від греко-католиків певних організаційних зусиль, аби не допустити “статистичної компрометації”.
Та це ще найлегший виклик. Щоби не програти в боротьбі за виживання, УГКЦ – яка прецінь мусить рахуватися з повністю від неї незалежними чинниками, як розпорошеність вірних, виїзди закордон, загальна демографічна криза в країні та й атеїзаційні процеси – мала б подбати за справи, про які писав я вище в розділі “Поразки”. Впорядкувати питання назви і юридичного статусу, активізувати мирянство і будувати почуття співвідповідальности за Церкву всіх її членів, певно теж і реорганізувати структуру – або шляхом збільшення кількости єпархій до 3-4 (попри малу кількість вірних!), з одночасним мабуть перенесенням митрополичого осідку на північ (Варшава? Ольштин?), або навпаки: шляхом повернення до 1 єпархії, з почесним архиєпископом-митрополитом на чолі. На чолі Церкви в масштабі Польщі мав би стояти або один архиєрей, або синод 3-4 владик очолений митрополитом.
Та головне інше – повернення до джерел нашої ідентичности, перехід від етноцентризму до христоцентризму. Щоби врешті-решт дивитися на УГКЦ як на Христову Церкву par excellence, а не на установу створену заради “зберігання українства”. Щоби навчитися думати про Церкву і свою в ній роль саме в ключі Божого покликання – шукання волі Божої по відношенні до себе самого і церковної спільноти, шукання місії, яку має УГКЦ виконати як східна католицька Церква тут і тепер. Щоби розвивати свою ідентичність як християнина, католика, вірного візантійської традиції в її українській чи пак київській версії. Щоби, як-то серед цивілізованих людей водиться, навчитися врешті розрізняти віросповідання і національність як дві різні складові тотожности людини.
Без цієї духовної революції (чи радше контрреволюції – повернення до нормального ладу) перспективи УГКЦ в Польщі - під великим сумнівом.
диякон Петро Сивицький
Отче дияконе, хотів би надрукувати Ваш аналіз на сторінках "Патріярхату"
OdpowiedzUsuńГол. редактор Анатолій Бабинський
anatoly@ucu.edu.ua