Zbliża się wspólne Zgromadzenie obu eparchii UKGK w Polsce (Przemyśl, 2-4.X.2014), stąd być może warto powrócić do jednego z tematów nurtujących społeczność greckokatolicką w naszym kraju, a mianowicie do kwestii kalendarza liturgicznego i ewentualnej jego zmiany na gregoriański bądź neobizantyjski (nowojuliański) - święta stałe "po gregoriańsku", święta ruchome "po juliańsku".
Niewątpliwie dyskusja kalendarzowa będzie na Zgromadzeniu prowadzona, wystarczy spojrzeć choćby na "kącik postulatów" na stronie WWW eparchii wrocławsko-gdańskiej. Parafia lubelska również w swych propozycjach dla Zgromadzenia zawarła punkt postulujący przeprowadzenie ogólnopolskiego badania opinii wiernych w tej sprawie:

11. Проведення дослідження думки вірних щодо літургійного календаря.

Слід провести загальне, професійне, неупереджене дослідження, попереджене відповідною підготовкою вірних. У запитниках слід представити три розв’язки: збереження старого стилю, перехід на календар новоюліянський, перехід на календар григоріянський. Вірні мали б знати, у чому полягає кожен з варіянтів. Відповідь мала б бути подвійною, тобто: 1) як найзручніше респонденту і його рідним, 2) який варіянт респондент уважає найкращим для УГКЦ в РП. Анкети мали б також урахувати вік, освіту і зайнятість опитуваних.

З міжконфесійної («екуменічної») перспективи, як здається, при евт. зміні календаря варто б мабуть прийняти календар неовізантійський, як апробований Православною Церквою. Евентуальна зміна мала б бути плодом ретельного вивчення результатів опитування – з урахуванням зокрема того, як бачать справу не діти (зокрема священичі та учні укр. шкіл), студенти чи пенсіонери, але перш за все ті вірні, що працюють за наймом. У парафіях, де помітне число громадян України, у випадку зміни слід забезпечити додаткові відправи на 7 січня, 19 січня і евт. «старий» Великдень (якщо буде прийнято календар григоріянський).

W transkrypcji polskiej:

11. Prowedennia doslidżennia dumky wirnych szczodo liturhijnoho kałendaria.

Slid prowesty zahalne, profesijne, neuperedżene doslidżennia, poperedżene widpowidnoju pidhotowkoju wirnych. U zapytnykach slid predstawyty try rozwjazky: zbereżennia staroho stylu, perechid na kałendar nowojulijanśkyj, perechid na kałendar hryhorijanśkyj. Wirni mały b znaty, u czomu polahaje kożen z warijantiw. Widpowid´ mała b buty podwijnoju, tobto: 1) jak najzrucznisze respondentu i joho ridnym, 2) jakyj warijant respondent uważaje najkraszczym dla UHKC w RP. Ankety mały b takoż urachuwaty wik, oswitu i zajniatist´ opytuwanych. Z miżkonfesijnoji («ekumenicznoji») perspektywy, jak zdajet´sia, pry ewt. zmini kałendaria warto b mabut´ pryjniaty kałendar neowizantijśkyj, jak aprobowanyj Prawosławnoju Cerkwoju. Ewentualna zmina mała b buty płodom retelnoho wywczennia rezultatiw opytuwannia – z urachuwanniam zokrema toho, jak baczat´ sprawu ne dity (zokrema swiaszczenyczi ta uczni ukr. szkił), studenty czy pensionery, ałe persz za wse ti wirni, szczo praciujut´ za najmom. U parafijach, de pomitne czysło hromadian Ukrajiny, u wypadku zminy slid zabezpeczyty dodatkowi widprawy na 7 sicznia, 19 sicznia i ewt. «staryj» Wełykdeń (jakszczo bude pryjniato kałendar hryhorijanśkyj).

Temat kalendarza był już poruszany na tym blogu. We wpisie z 5 stycznia 2013 r. zamieściłem kilka głosów autorów ukraińskich (różnych wyznań) opowiadających się za zmianą kalendarza cerkiewnego. Dość silnym stymulatorem tego typu nastrojów jest od kilku lat proklamowany przez patriarchę moskiewskiego Cyryla I program Russkogo mira ("Świata Ruskiego"), w którym kalendarz juliański jest traktowany ideologicznie. -Ostatnie wydarzenia w Ukrainie niewątpliwie nie osłabią tych antymoskiewskich tendencyj, oględnie rzecz ujmując. To, co dla coraz liczniejszych obywateli Ukrainy jest tylko przejawem niechcianej więzi i duchowej zależności od Moskwy, dla ciągle dość dużej liczby Ukraińców w Polsce jest ważnym elementem tożsamości religijno-kulturowej, wyróżniającym grekokatolików na tle rzymskokatolickiej większości. Niestety, na tym tle pojawiają się poglądy ekstremalne, odmawiające zwolennikom nowego stylu patriotyzmu ukraińskiego. Ponieważ uważałem i uważam, że jest to nonsens, a w ogóle podgrzewanie emocji w dyskusji o kalendarzu niczemu nie służy, napisałem 7 kwietnia 2005 r. artykuł do miesięcznika "Błahowist". Artykuł został opublikowany w jednym z najbliższych numerów (pewnie w majowym, ale pewności nie mam). Tu zaś zamieszczam go jako nr 3, w wersji bez zmian redakcyjnych (w druku ukazał się z niewielkimi skrótami). Tytuł brzmi "Styl kalendarzowy miernikiem patriotyzmu?".

Na drugim miejscu publikuję inny tekst z "Błahowista" - napisany 12 stycznia 2009 r. i niedługo potem zamieszczony w tej gazecie - "Kalendarzowy dylemat: propozycja rozwiązania praktycznego". Stawiam w nim m.in. tezę, że w kwestii kalendarzowej nie ma sensu dalsza dyskusja na temat imponderabiliów, bo wszystkie argumenty już padły (i tu się myliłem, bo patr. Cyryl I ze Swym "Ruskim Światem" dorzucił nowy argument), zaś gdy chodzi o argumenty praktyczne (tzn. który kalendarz jest wygodniejszy dla wiernych i który nam więcej ludzi "napędzi" do cerkwi), to spór jest bezcelowy od początku: tu potrzeba testu, eksperymentu. I taki eksperyment zaproponowałem był w artykule.

Na pierwszym miejscu stawiam zaś artykuł najstarszy, napisany 10 grudnia 2004 r., a zatytułowany "O kalendarzu - czy o perspektywach UKGK w Polsce?". Nawołuję w nim do oględności w kalendarzowej dyskusji, kwestionując zarazem zasadność koncentrowania się na wtórnym z natury rzeczy wątku kalendarzowym, przy jednoczesnym omijaniu kwestii fundamentalnych, w szczególności tożsamości i misji UKGK w Polsce. Artykuł ten również ukazał się w "Błahowiście", w jednym ze wczesnych numerów z roku 2005.

Wszystkie 3 materiały zamieszczam w 2 wersjach - alfabetem ukraińskim oraz polskim (transkrypcja fonetyczna), przy czym w każdym wypadku wersja transkrybowana następuje zaraz po oryginalnej.

Про календар чи про перспективи УГКЦ в Польщі?

Розпочата вже давніше, ще до спільного Собору єпархій УГКЦ в Польщі (березень 2002 р.), публічна дискусія на тему церковного календаря не вщухає. Започаткував її, мабуть, о. протоієрей Богдан Панчак, беруть в ній участь миряни (панове О. Захарко, В. Шуфлят, анонімний В.М., О. Вергун, А. Шмигельський), та з особливою вагою пролунав тут голос Преосвященного Кир Володимира, Єпископа Вроцлавського і Ґданського – поміщене в № 5/2004 “Благовіста” послання від 29 квітня 2004 р., присвячене результатам проведеного взимку опитування мирян єпархії стосовно календарної справи. Вагомість послання Владики Володимира не лише в тому, що автор – один з двох єпископів УГКЦ в Польщі і його заохота до дискусії має офіційний характер; не менш важливе й те, що подані в посланні підсумки опитування - це єдиний такого маштабу солідно підготовлений матеріял, який виходить поза суб’єктивні погляди одиниць. Правда, подібне опитування провів 1993 року ієромонах Ігор Гарасим з Василіянського Чину, намагаючися пізнати не лише погляди і суспільну характеристику опитуваних (вік, освіта тощо), але й мотивацію, що стояла за вибором ними старого чи нового календарного стилю. Прецікава стаття о. Ігоря (див. І. Гарасим, Суспільно-релігійні процеси в житті УГКЦ в Польщі, “Календар БЛАГОВІСТА” за 1994 р., с. 89-103) мала проте один, зате поважний, недолік - висвітлювала ситуацію у двох лише парафіях: Бартошицях та Острому Барді.

Реальну пізнавальну вартість мають, отже, лише ці два опитування. Вони ясно засвідчують, що в справі календаря громада вірних нашої Митрополії поділена, що перевагу мають прихильники зміни (57,2 % за статтею о. Ігоря; 53,8 % за посланням Кир Володимира), але відсоток противників реформи ніяк не можна назвати незначним (34, 8 % за статтею о. Ігоря; 39,5 % за посланням Кир Володимира). Помітні й ті, кому “все одно” (3,3 % за статтею о. Ігоря; 5,5 % за посланням Кир Володимира) або хто не має погляду на це питання (4,7 % за статтею о. Ігоря; 1,1 % за посланням Кир Володимира).

В такій обстановці – скажімо собі ясно – ідеальної розв’язки немає. Іти за поглядом більшости? – та в різних парафіях по-різному ця більшість виглядає. До того й ще можливо, що якраз найревніші вірні в окремих парафіях дотримуватимуться меншинної позиції. До кого тоді достосувати вирішення проблеми? До ревної меншости – а може навпаки, до тих менш ревних, щоб їх заохотити до повнішої участи в церковному житті?

Що стосується аргументів в користь однієї чи другої розв’язки (чи третьої – бо ж крім григоріянського, можемо ще вибрати календар нововізантійський, зі старою Пасхалією та новостильними нерухомими святами), то їх безліч. Наведу пару прикладів, які ще не пролунали в газетній дискусії. Он напр. ніхто не помітив, що наше Різдво не припадає “7 січня”, а таки 25 грудня – отож на відправі в церкві вдаємо (перед ким?), що “сьогодні 25 грудня”, проте ніхто насправді так цієї дати не окреслить (з церковними канцеляріями включно). Це своєрідна календарна шизофренія, яка промовляє за зміною. Проти зміни в свою чергу можна навести аргумент важливий для парафій, в яких присутні студенти й докторанти з України – такі люди, виїхавши на святкову перерву, не відсвяткують Різдва в Польщі, а повернувшися після ”григоріянського” Нового Року на навчання, не встигнуть відсвяткувати цей празник вдома. У користь юліянського календаря можна б додати й те, що святкування за старим стилем увійшло глибоко в культурну традицію східних земель нинішньої Польщі, стало складовою частиною загальної традиції місцевого суспільства в цілому, не лише східних християн. Всі там знають, що руські свята “два тижні пізніше”. Як же греко-католикам проводити Йорданське водосвяття в Перемишлі на Trzech Króli? – сумнівався вголос під час Собору Митрополит Кир Іван. Дійсно, принаймні спочатку могло б бути трохи ніяково... Та чи напр. місцеві та центральні ЗМІ поцікавилися б нашими святами, коли б вони припадали разом з латинськими? – може так, може ні (пам’ятаю, як православний владика з Лодзі, Кир Симон, нарікав, що місцевому ТБ важко прийняти до відома, що лодзькі православні дотримуються нововізантійського календаря; знову ж люблинське телебачення назагал помічає Різдво православних в обох термінах, а різдвяних торжеств греко-католиків ні).

Прихильники зміни як один з головніших аргументів видвигають побоювання значної частини вірних втратити роботу. Це дійсно дуже серйозний аргумент, не можна його легкодушно перекреслювати нагадуванням про положення польського законодавства: відомо, як воно часто буває в Польщі з правами працівника! Одначе не можна заперечити, що серед наших вірних є чимало хліборобів і пенсіонерів та що в силових структурах, різного роду службах і на заводах, які мусять працювати без перерви, працівник готовий працювати (чи напр. нести вартівничу службу, піти на патруль) у “григоріянські” свята це скарб з точки погляду його колег. І ще одне – також деякі самостійні підприємці торговельного чи послугового сектора можуть старий стиль використати для своєї діяльности. У довоєнному Вильні (Вільнюсі) не було в тижні дня без відкритих крамниць – мусульмани закривали їх щоп’ятниці, євреї щосуботи, християни щонеділі; таким чином завжди можна було зробити покупки, не нарушуючи релігійні засади власників крамниць. Отож календарна різнородність у певних ситуаціях може добре служити суспільству в цілому.

І так можна продовжувати у безконечність, на кожний доказ в користь зміни знайдеться доказ в користь дотеперішнього порядку – і навпаки. Що гірше, не можна передбачити наслідків зміни, а це чи не найголовніша справа. Чи мішані подружні пари підуть до церкви, чи може якраз до костела (бо греко-католицька сторона і досі там на григоріянське Різдво ходила, а зміну календаря зрозуміє як церковне благословення на це)? Ніхто відповідально не може твердити, як це виглядатиме – мабуть по-різному в різних родинах. Котрих буде більше? Бог один знає.

Що нам робити в такій ситуації? Перш за все, усвідомивши всю її складність і неоднозначність, вистерігатися в дискусіях всякого роду фанатизму, тісного “сектантського” підходу, інтелектуальної “отаманщини”, а зокрема вже параноїчного звинувачування інакодумців у скритому сприянні церковній чи національній асиміляції наших вірних.

По-друге, досвід різних Східних Церков, зокрема в діяспорі, показує, що календарний стиль сам собою ще ні про що не вирішує. Є парафії, єпархії, митрополії, які вимирають, хоч мають новий стиль – а іншим старий стиль не заважає бути пружними і атракційними також для чужинців. І навпаки...

Виходячи з оцієї другорядности календарного питання, ми не тільки не можемо допустити, щоби календарні суперечки внесли заколот і розбрат в нашу і без цього слабку спільноту – але водночас повинні всій нашій дискусії надати більш цілісний вимір. Ясно-бо, що календарна проблема не виникла сама собою та що прихильники введення нового стилю не обстоюють, здається, зміну заради самої зміни. Евентуальна зміна календаря мала б служити загальмуванню процесу вимирання УГКЦ в Польщі, який загрожує заником нашої спільноти в цій країні. Не без причини Кир Володимир у своєму посланні заохочує “до дискусії та призадуми” не лише над проблемою календарного стилю, але й над нашою незавидною демографічною ситуацією та способами її зміни на краще.

Причини нашого демографічного спаду можемо поділити на дві основні групи: об’єктивні, тобто від нас незалежні, та суб‘єктивні – які можемо принаймні намагатися подолати. До першої групи належить викликана післявоєнними виселеннями розпорошеність нашої невеликої спільноти, яка так сильно утруднює всяку церковну діяльність і обмежує наші можливості. Зате безперечно суб’єктивний характер має розуміння ідентичности УГКЦ вірними цієї Церкви, їхня так би мовити “церковна свідомість”. І якраз цьому аспектові нашої дійсности слід було б присвятити більше уваги.

Наша Митрополія з історичної точки погляду є дітищем “підавстрійської” галицької Греко-Католицької Церкви. На тотожність останньої сильно й негативно вплинули три чинники:

1) Централізм “тридентійського” католицизму, який допускав плюралізм богослужбових форм і, до певної міри, канонічного правопорядку (напр. право висвячувати одружених кандидатів, окремі повноваження Галицького Митрополита стосовно поставлення єпископів) – але вже не способів богословствування чи видів духовности. Це в свою чергу вело до пошуків ознак ідентичности Греко-Католицької Церкви (чи радше, за тодішньою характерною термінологією, “обряду”) в світській, національно-культурній сфері.

2) Йосифінська ідеологія, що виховувала духовенство на перш за все слухняних, добрих функціонерів державного апарату, що плодоносило в подальшому ході історії розповсюдженням поняття про священнослужителя як у першу чергу “діяча” (тільки вже не так “на службі Монархії”, як “на службі Народу”), а щойно потім “пастиря”.

3) Бездержавність українського народу, яка зробила Церкву найголовнішою (а до певного часу – єдиною) руською установою, неначе змусила духовенство стати на чолі українського національного руху. З огляду на дію першого і другого чинників ні про який примус, власне кажучи, не могло бути мови: священнослужителі радо цей рух очолили, з багатьма негативними для Церкви і народу наслідками.

Такий-то історичний “багаж” успадкувала наша Церква в Польщі. Вся її історія в комуністичній Польщі – як і доля українського народу там же – сприяла ще сильнішій петрифікації дотеперішнього стану, в якому національний чинник відігравав надмірну роль в церковній ідентичності, в розумінні вірними суті Церкви і сенсу їхньої до неї приналежности.

Які наслідки цього? Якщо в Польській Автокефальній Православній Церкві чимало людей “православної національности”, то в УГКЦ часто зустріти можна осіб “українського віросповідання”. Церква в цілому зорієнтована на душпастирську обслугу стовідсоткових українців, з однозначно українською національною свідомістю, україномовних – у той час, коли молоде наше покоління у кращому випадку двомовне, а наймолодше в більшості польськомовне з певним залишковим знанням якихось елементів української мови. Яка душпастирська пропозиція УГКЦ в Польщі для: а) вірних, які втратили знання української мови, б) тих, хто вже не вважає себе українцем, в) змішаних подружніх пар та їхнього потомства, г) потомків східніх християн, у свій час златинізованих і сполонізованих, які б евентуально хотіли повернутися до греко-католицизму без національної трансформації, ґ) греко-католиків неукраїнців з інших католицьких Церков візантійської традиції, д) чистісінських поляків-латинників, яких тягне до східнього обряду, духовности і т.п.? На рівні Митрополії чи окремих єпархій – жодна. Все, що де-не-де в тому напрямку робиться, робиться стихійно, на рівні окремих душпастирів і середовищ.

Надмірна роль національного чинника потягає за собою зменшення ролі властивого стержня нашої тотожности – релігійного. Забуваємо нераз про цю доволі просту істину, що бути греко-католиком означає не таку чи іншу національну приналежність, але: 1) бути християнином в стислому розумінні, тобто учнем і визнавцем Господа нашого Ісуса Христа, 2) визнавати і практикувати католицьку віру у візантійській традиції (звичайно, ця традиція має певні варіянти; для вірного УГКЦ рідним йому варіянтом цієї традиції мав би бути оцей, вживаючи модного зараз терміну, київський). У свідомості багатьох людей затирається правильне розуміння різниці між нашою Церквою та Римо-Католицькою, УГКЦ стає немов би “українською РКЦ” чи “РКЦ для українців”, а обрядова відмінність зводиться до поняття якихось “національних звичаїв”, мало не фольклору. Чи в такій ситуації можна дивуватися молодим змішаним парам, що рішаються вінчатися, хрестити дітей і взагалі практикувати свою віру в римо-католицькій спільноті? Там же ж принаймні обоє вони розуміють богослужбові тексти, читання й проповідь... А яку поміч від нашої Церкви отримає неукраїнська сторона, яка схоче активно включитися в церковне життя? Пораду вивчити самотужки українську мову? Та ж у нас нема навіть порядного молитовника, де був би поданий український чи церковнослов’янський літургійний текст у польській транскрипції з польським перекладом поруч – і це в ситуації, коли в молодому поколінні затрачується взагалі уміння читати кирилицю!

Надмірний наголос на національному моменті не є, звичайно, єдиною суб’єктивною причиною вимирання нашої Церкви в Польщі. Їх більше – лише про цю одну якось ніхто не наважується публічно згадати. Публічно – бо у приватних контактах це виглядає по-іншому, що промовисто засвідчує існування своєрідного “табу” в цій справі. Це нездорове явище, адже промовчуванням не усунемо хвороби, лише непотрібно відсунемо в часі шукання відповідних ліків та їх застосування. А ми вже не маємо багато часу – демографічні показники невблаганні. Слід віддати належне громадянській мужності Кир Володимира, який у своєму посланні оприлюднив реальне число вірних Вроцлавсько-Ґданської єпархії – 8 тис. 687 осіб (“офіційне” число в Annuario Pontificio декілька років подавалося як 53 тис.!). Бажалося б мати опублікованими реальні демографічні дані з обох наших єпархій від моменту створення Митрополії: справжнє число вірних, числа охрещених, шлюбів і похоронів – з урахуванням кількости змішаних шлюбів (цих, що відбулися в церкві та тих, що в костелі) та греко-католиків похоронених не нашим священиком. Такі дані були б доброю висхідною точкою до щирої, без спроб утечі в самообман, розмови про долю нашої Церкви.

Ситуація отже трудна, проте не безнадійна. У час зустрічей і дискусій перед Собором 2002 року якраз із найсильніших деканатів нашої Митрополії вийшли постулати, які засвідчують розуміння цієї проблеми – більше відкритости до місцевих польськомовних середовищ – пропагування в них наших релігійно-культурних цінностей, відхід від простого ототожнення приналежности до УГКЦ з українською національністю, увага і повага до змішаних родин, відділення віросповідних питань від національних, зичливе приймання в нашій Церкві римо-католицьких подругів з мішаних пар з метою інтегрувати їх в наше церковне життя... Це підтверджує мою думку, що наша Церква має великий духовний потенціял, великі можливості розвитку й розквіту. Сценарій поступового занепаду, хоч уже відбувається, проте не мусить дійти до понурого завершення. Та для переходу від завмирання до розвитку потрібна внутрішня переміна вірних усіх станів: духовенства, чернецтва і мирян. Не спасуть нас поверхові зміни, типу викреслення прикметника “Українська” з назви нашої Церкви, перехід на польську мову в Богослуженнях, проповідництві й катихизі чи введення григоріянського календаря – особливо якщо вони будуть проводитися в дусі конформізму, пристосуванства, пасивно, з метою по-рабському комусь приподобатися. Ба, такі поверхові зміни без переміни менталітету можуть ще добити нашу спільноту. Легко собі уявити змішане подружжя, яке досі святкувало двічі (бо хто не любить двічі святкувати?), за двома календарними стилями, та “юліянські” свята були радше приємним додатком до свят “справжніх” – тобто “григоріянських”; не буде “другого разу” в церкві – вони вже до церкви не підуть. Також і полонізація Церкви (“зміна вивіски” або заміна одного національно-культурного моноліту іншим) замість її збагачення неукраїнським елементом (створення нових вимірів без ліквідації дотеперішніх) може відштовхнути вірних, які вважають себе українцями, розмовляють українською і нею хочуть молитися – та мають на це право, якого ніхто не може їм заперечувати.

Отож будьмо відважні й послідовні в нашій внутрішній рефлексії про Церкву, готові до глибинної внутрішньої переміни, до відкинення заяложених, фальшивих стереотипів – а водночас обережні щодо зовнішніх змін. Правда, наша українська душа схильна радше до цього другого – та тут ідеться про справи так важливі, що не можемо відмовитися від хоча б спроби запанувати над не конче найкращими схильностями нашої природи.

диякон Петро Сивицький

Pro kałendar czy pro perspektywy UHKC w Polszczi?

Rozpoczata wże dawnisze, szcze do spilnoho Soboru jeparchij UHKC w Polszczi (berezeń 2002 r.), publiczna dyskusija na temu cerkownoho kałendaria ne wszczuchaje. Zapoczatkuwaw jiji, mabut´, o. protoijerej Bohdan Panczak, berut´ w nij uczast´ myriany (panowe O. Zacharko, W. Szuflat, anonimnyj W.M., O. Werhun, A. Szmyhelśkyj), ta z osobływoju wahoju prołunaw tut hołos Preoswiaszczennoho Kyr Wołodymyra, Jepyskopa Wrocławśkoho i Gdanśkoho – pomiszczene w № 5/2004 “Błahowista” posłannia wid 29 kwitnia 2004 r., pryswiaczene rezultatam prowedenoho wzymku opytuwannia myrian jeparchiji stosowno kałendarnoji sprawy. Wahomist´ posłannia Władyky Wołodymyra ne łysze w tomu, szczo awtor – odyn z dwoch jepyskopiw UHKC w Polszczi i joho zaochota do dyskusiji maje oficijnyj charakter; ne mensz ważływe j te, szczo podani w posłanni pidsumky opytuwannia - ce jedynyj takoho masztabu solidno pidhotowłenyj materijał, jakyj wychodyt´ poza subjektywni pohlady odynyć. Prawda, podibne opytuwannia prowiw 1993 roku ijeromonach Ihor Harasym z Wasylijanśkoho Czynu, namahajuczysia piznaty ne łysze pohlady i suspilnu charakterystyku opytuwanych (wik, oswita toszczo), ałe j motywaciju, szczo stojała za wyborom nymy staroho czy nowoho kałendarnoho stylu. Precikawa stattia o. Ihoria (dyw. I. Harasym, Suspilno-relihijni procesy w żytti UHKC w Polszczi, “Kałendar BŁAHOWISTA” za 1994 r., s. 89-103) mała prote odyn, zate poważnyj, nedolik - wyswitluwała sytuaciju u dwoch łysze parafijach: Bartoszyciach ta Ostromu Bardi.

Realnu piznawalnu wartist´ majut´, otże, łysze ci dwa opytuwannia. Wony jasno zaswidczujut´, szczo w sprawi kałendaria hromada wirnych naszoji Mytropoliji podiłena, szczo perewahu majut´ prychylnyky zminy (57,2 % za statteju o. Ihoria; 53,8 % za posłanniam Kyr Wołodymyra), ałe widsotok protywnykiw reformy nijak ne można nazwaty neznacznym (34, 8 % za statteju o. Ihoria; 39,5 % za posłanniam Kyr Wołodymyra). Pomitni j ti, komu “wse odno” (3,3 % za statteju o. Ihoria; 5,5 % za posłanniam Kyr Wołodymyra) abo chto ne maje pohladu na ce pytannia (4,7 % za statteju o. Ihoria; 1,1 % za posłanniam Kyr Wołodymyra).

W takij obstanowci – skażimo sobi jasno – idealnoji rozwjazky nemaje. Ity za pohladom bilszosty? – ta w riznych parafijach po-riznomu cia bilszist´ wyhladaje. Do toho j szcze możływo, szczo jakraz najrewniszi wirni w okremych parafijach dotrymuwatymut´sia menszynnoji pozyciji. Do koho todi dostosuwaty wyriszennia probłemy? Do rewnoji menszosty – a może nawpaky, do tych mensz rewnych, szczob jich zaochotyty do powniszoji uczasty w cerkownomu żytti? Szczo stosujet´sia arhumentiw w koryst´ odnijeji czy druhoji rozwjazky (czy tretioji – bo ż krim hryhorijanśkoho, możemo szcze wybraty kałendar nowowizantijśkyj, zi staroju Paschalijeju ta nowostylnymy neruchomymy swiatamy), to jich bezlicz. Nawedu paru prykładiw, jaki szcze ne prołunały w hazetnij dyskusiji. On napr. nichto ne pomityw, szczo nasze Rizdwo ne prypadaje “7 sicznia”, a taky 25 hrudnia – otoż na widprawi w cerkwi wdajemo (pered kym?), szczo “siohodni 25 hrudnia”, prote nichto nasprawdi tak cijeji daty ne okresłyt´ (z cerkownymy kancelarijamy wkluczno). Ce swojeridna kałendarna szyzofrenija, jaka promowlaje za zminoju. Proty zminy w swoju czerhu można nawesty arhument ważływyj dla parafij, w jakych prysutni studenty j doktoranty z Ukrajiny – taki ludy, wyjichawszy na swiatkowu pererwu, ne widswiatkujut´ Rizdwa w Polszczi, a powernuwszysia pisla ”hryhorijanśkoho” Nowoho Roku na nawczannia, ne wstyhnut´ widswiatkuwaty cej praznyk wdoma. U koryst´ julijanśkoho kałendaria można b dodaty j te, szczo swiatkuwannia za starym styłem uwijszło hłyboko w kulturnu tradyciju schidnych zemel nynisznioji Polszczi, stało składowoju czastynoju zahalnoji tradyciji miscewoho suspilstwa w ciłomu, ne łysze schidnych chrystyjan. Wsi tam znajut´, szczo ruśki swiata “dwa tyżni piznisze”. Jak że hreko-katołykam prowodyty Jordanśke wodoswiattia w Peremyszli na Trzech Króli? – sumniwawsia whołos pid czas Soboru Mytropołyt Kyr Iwan. Dijsno, prynajmni spoczatku mohło b buty trochy nijakowo... Ta czy napr. miscewi ta centralni ZMI pocikawyłysia b naszymy swiatamy, koły b wony prypadały razom z łatynśkymy? – może tak, może ni (pamjataju, jak prawosławnyj władyka z Łodzi, Kyr Symon, narikaw, szczo miscewomu TB ważko pryjniaty do widoma, szczo łodźki prawosławni dotrymujut´sia nowowizantijśkoho kałendaria; znowu ż lubłynśke tełebaczennia nazahał pomiczaje Rizdwo prawosławnych w oboch terminach, a rizdwianych torżestw hreko-katołykiw ni).

Prychylnyky zminy jak odyn z hołowniszych arhumentiw wydwyhajut´ pobojuwannia znacznoji czastyny wirnych wtratyty robotu. Ce dijsno duże serjoznyj arhument, ne można joho łehkoduszno perekresluwaty nahaduwanniam pro położennia polśkoho zakonodawstwa: widomo, jak wono czasto buwaje w Polszczi z prawamy praciwnyka! Odnacze ne można zapereczyty, szczo sered naszych wirnych je czymało chliborobiw i pensioneriw ta szczo w syłowych strukturach, riznoho rodu służbach i na zawodach, jaki musiat´ praciuwaty bez pererwy, praciwnyk hotowyj praciuwaty (czy napr. nesty wartiwnyczu służbu, pity na patrul) u “hryhorijanśki” swiata ce skarb z toczky pohladu joho kołeh. I szcze odne – takoż dejaki samostijni pidpryjemci torhowelnoho czy posłuhowoho sektora możut´ staryj styl wykorystaty dla swojeji dijalnosty. U dowojennomu Wylni (Wilniusi) ne buło w tyżni dnia bez widkrytych kramnyć – musulmany zakrywały jich szczopjatnyci, jewreji szczosuboty, chrystyjany szczonedili; takym czynom zawżdy można buło zrobyty pokupky, ne naruszujuczy relihijni zasady własnykiw kramnyć. Otoż kałendarna riznorodnist´ u pewnych sytuacijach może dobre służyty suspilstwu w ciłomu.

I tak można prodowżuwaty u bezkonecznist´, na kożnyj dokaz w koryst´ zminy znajdet´sia dokaz w koryst´ doteperisznioho poriadku – i nawpaky. Szczo hirsze, ne można peredbaczyty naslidkiw zminy, a ce czy ne najhołownisza sprawa. Czy miszani podrużni pary pidut´ do cerkwy, czy może jakraz do kosteła (bo hreko-katołyćka storona i dosi tam na hryhorijanśke Rizdwo chodyła, a zminu kałendaria zrozumije jak cerkowne błahosłowennia na ce)? Nichto widpowidalno ne może twerdyty, jak ce wyhladatyme – mabut´ po-riznomu w riznych rodynach. Kotrych bude bilsze? Boh odyn znaje.

Szczo nam robyty w takij sytuaciji? Persz za wse, uswidomywszy wsiu jiji składnist´ i neodnoznacznist´, wysterihatysia w dyskusijach wsiakoho rodu fanatyzmu, tisnoho “sektantśkoho” pidchodu, intełektualnoji “otamanszczyny”, a zokrema wże paranojicznoho zwynuwaczuwannia inakodumciw u skrytomu spryjanni cerkownij czy nacionalnij asymilaciji naszych wirnych.

Po-druhe, doswid riznych Schidnych Cerkow, zokrema w dijaspori, pokazuje, szczo kałendarnyj styl sam soboju szcze ni pro szczo ne wyriszuje. Je parafiji, jeparchiji, mytropoliji, jaki wymyrajut´, chocz majut´ nowyj styl – a inszym staryj styl ne zaważaje buty prużnymy i atrakcijnymy takoż dla czużynciw. I nawpaky... Wychodiaczy z ocijeji druhoriadnosty kałendarnoho pytannia, my ne tilky ne możemo dopustyty, szczoby kałendarni supereczky wnesły zakołot i rozbrat w naszu i bez cioho słabku spilnotu – ałe wodnoczas powynni wsij naszij dyskusiji nadaty bilsz cilisnyj wymir. Jasno-bo, szczo kałendarna probłema ne wynykła sama soboju ta szczo prychylnyky wwedennia nowoho stylu ne obstojujut´, zdajet´sia, zminu zarady samoji zminy. Ewentualna zmina kałendaria mała b służyty zahalmuwanniu procesu wymyrannia UHKC w Polszczi, jakyj zahrożuje zanykom naszoji spilnoty w cij krajini. Ne bez pryczyny Kyr Wołodymyr u swojemu posłanni zaochoczuje “do dyskusiji ta pryzadumy” ne łysze nad probłemoju kałendarnoho stylu, ałe j nad naszoju nezawydnoju demohraficznoju sytuacijeju ta sposobamy jiji zminy na kraszcze.

Pryczyny naszoho demohraficznoho spadu możemo podiłyty na dwi osnowni hrupy: objektywni, tobto wid nas nezałeżni, ta sub‘jektywni – jaki możemo prynajmni namahatysia podołaty. Do perszoji hrupy nałeżyt´ wykłykana pislawojennymy wysełenniamy rozporoszenist´ naszoji newełykoji spilnoty, jaka tak sylno utrudniuje wsiaku cerkownu dijalnist´ i obmeżuje naszi możływosti. Zate bezpereczno subjektywnyj charakter maje rozuminnia identycznosty UHKC wirnymy cijeji Cerkwy, jichnia tak by mowyty “cerkowna swidomist´”. I jakraz ciomu aspektowi naszoji dijsnosty slid buło b pryswiatyty bilsze uwahy.

Nasza Mytropolija z istorycznoji toczky pohladu je dityszczem “pidawstrijśkoji” hałyćkoji Hreko-Katołyćkoji Cerkwy. Na totożnist´ ostannioji sylno j nehatywno wpłynuły try czynnyky:

1) Centralizm “trydentijśkoho” katołycyzmu, jakyj dopuskaw pluralizm bohosłużbowych form i, do pewnoji miry, kanonicznoho prawoporiadku (napr. prawo wyswiaczuwaty odrużenych kandydatiw, okremi pownoważennia Hałyćkoho Mytropołyta stosowno postawłennia jepyskopiw) – ałe wże ne sposobiw bohosłowstwuwannia czy wydiw duchownosty. Ce w swoju czerhu weło do poszukiw oznak identycznosty Hreko-Katołyćkoji Cerkwy (czy radsze, za todisznioju charakternoju terminołohijeju, “obriadu”) w switśkij, nacionalno-kulturnij sferi.

2) Josyfinśka ideołohija, szczo wychowuwała duchowenstwo na persz za wse słuchnianych, dobrych funkcioneriw derżawnoho aparatu, szczo płodonosyło w podalszomu chodi istoriji rozpowsiudżenniam poniattia pro swiaszczennosłużytela jak u perszu czerhu “dijacza” (tilky wże ne tak “na służbi Monarchiji”, jak “na służbi Narodu”), a szczojno potim “pastyria”.

3) Bezderżawnist´ ukrajinśkoho narodu, jaka zrobyła Cerkwu najhołowniszoju (a do pewnoho czasu – jedynoju) ruśkoju ustanowoju, nenacze zmusyła duchowenstwo staty na czoli ukrajinśkoho nacionalnoho ruchu. Z ohladu na diju perszoho i druhoho czynnykiw ni pro jakyj prymus, własne każuczy, ne mohło buty mowy: swiaszczennosłużyteli rado cej ruch oczołyły, z bahat´ma nehatywnymy dla Cerkwy i narodu naslidkamy.

Takyj-to istorycznyj “bahaż” uspadkuwała nasza Cerkwa w Polszczi. Wsia jiji istorija w komunistycznij Polszczi – jak i dola ukrajinśkoho narodu tam że – spryjała szcze sylniszij petryfikaciji doteperisznioho stanu, w jakomu nacionalnyj czynnyk widihrawaw nadmirnu rol w cerkownij identycznosti, w rozuminni wirnymy suti Cerkwy i sensu jichnioji do neji prynałeżnosty. Jaki naslidky cioho? Jakszczo w Polśkij Awtokefalnij Prawosławnij Cerkwi czymało ludej “prawosławnoji nacionalnosty”, to w UHKC czasto zustrity można osib “ukrajinśkoho wirospowidannia”. Cerkwa w ciłomu zorijentowana na duszpastyrśku obsłuhu stowidsotkowych ukrajinciw, z odnoznaczno ukrajinśkoju nacionalnoju swidomistiu, ukrajinomownych – u toj czas, koły mołode nasze pokolinnia u kraszczomu wypadku dwomowne, a najmołodsze w bilszosti polśkomowne z pewnym załyszkowym znanniam jakychoś ełementiw ukrajinśkoji mowy. Jaka duszpastyrśka propozycija UHKC w Polszczi dla: a) wirnych, jaki wtratyły znannia ukrajinśkoji mowy, b) tych, chto wże ne wważaje sebe ukrajincem, w) zmiszanych podrużnich par ta jichnioho potomstwa, h) potomkiw schidnich chrystyjan, u swij czas złatynizowanych i społonizowanych, jaki b ewentualno chotiły powernutysia do hreko-katołycyzmu bez nacionalnoji transformaciji, g) hreko-katołykiw neukrajinciw z inszych katołyćkych Cerkow wizantijśkoji tradyciji, d) czystisinśkych polakiw-łatynnykiw, jakych tiahne do schidnioho obriadu, duchownosty i t.p.? Na riwni Mytropoliji czy okremych jeparchij – żodna. Wse, szczo de-ne-de w tomu napriamku robyt´sia, robyt´sia stychijno, na riwni okremych duszpastyriw i seredowyszcz.

Nadmirna rol nacionalnoho czynnyka potiahaje za soboju zmenszennia roli włastywoho sterżnia naszoji totożnosty – relihijnoho. Zabuwajemo neraz pro ciu dowoli prostu istynu, szczo buty hreko-katołykom oznaczaje ne taku czy inszu nacionalnu prynałeżnist´, ałe: 1) buty chrystyjanynom w stysłomu rozuminni, tobto ucznem i wyznawcem Hospoda naszoho Isusa Chrysta, 2) wyznawaty i praktykuwaty katołyćku wiru u wizantijśkij tradyciji (zwyczajno, cia tradycija maje pewni warijanty; dla wirnoho UHKC ridnym jomu warijantom cijeji tradyciji maw by buty ocej, wżywajuczy modnoho zaraz terminu, kyjiwśkyj). U swidomosti bahatioch ludej zatyrajet´sia prawylne rozuminnia riznyci miż naszoju Cerkwoju ta Rymo-Katołyćkoju, UHKC staje nemow by “ukrajinśkoju RKC” czy “RKC dla ukrajinciw”, a obriadowa widminnist´ zwodyt´sia do poniattia jakychoś “nacionalnych zwyczajiw”, mało ne folkłoru.

Czy w takij sytuaciji można dywuwatysia mołodym zmiszanym param, szczo riszajut´sia winczatysia, chrestyty ditej i wzahali praktykuwaty swoju wiru w rymo-katołyćkij spilnoti? Tam że ż prynajmni oboje wony rozumijut´ bohosłużbowi teksty, czytannia j propowid´... A jaku pomicz wid naszoji Cerkwy otrymaje neukrajinśka storona, jaka schocze aktywno wkluczytysia w cerkowne żyttia? Poradu wywczyty samotużky ukrajinśku mowu? Ta ż u nas nema nawit´ poriadnoho mołytownyka, de buw by podanyj ukrajinśkyj czy cerkownosłowjanśkyj liturhijnyj tekst u polśkij transkrypciji z polśkym perekładom porucz – i ce w sytuaciji, koły w mołodomu pokolinni zatraczujet´sia wzahali uminnia czytaty kyryłyciu!

Nadmirnyj nahołos na nacionalnomu momenti ne je, zwyczajno, jedynoju subjektywnoju pryczynoju wymyrannia naszoji Cerkwy w Polszczi. Jich bilsze – łysze pro ciu odnu jakoś nichto ne naważujet´sia publiczno zhadaty. Publiczno – bo u prywatnych kontaktach ce wyhladaje po-inszomu, szczo promowysto zaswidczuje isnuwannia swojeridnoho “tabu” w cij sprawi. Ce nezdorowe jawyszcze, adże promowczuwanniam ne usunemo chworoby, łysze nepotribno widsunemo w czasi szukannia widpowidnych likiw ta jich zastosuwannia. A my wże ne majemo bahato czasu – demohraficzni pokaznyky newbłahanni. Slid widdaty nałeżne hromadianśkij mużnosti Kyr Wołodymyra, jakyj u swojemu posłanni opryludnyw realne czysło wirnych Wrocławśko-Gdanśkoji jeparchiji – 8 tys. 687 osib (“oficijne” czysło w Annuario Pontificio dekilka rokiw podawałosia jak 53 tys.!). Bażałosia b maty opublikowanymy realni demohraficzni dani z oboch naszych jeparchij wid momentu stworennia Mytropoliji: sprawżnie czysło wirnych, czysła ochreszczenych, szlubiw i pochoroniw – z urachuwanniam kilkosty zmiszanych szlubiw (cych, szczo widbułysia w cerkwi ta tych, szczo w kosteli) ta hreko-katołykiw pochoronenych ne naszym swiaszczenykom. Taki dani buły b dobroju wyschidnoju toczkoju do szczyroji, bez sprob uteczi w samoobman, rozmowy pro dolu naszoji Cerkwy.

Sytuacija otże trudna, prote ne beznadijna. U czas zustriczej i dyskusij pered Soborom 2002 roku jakraz iz najsylniszych dekanatiw naszoji Mytropoliji wyjszły postułaty, jaki zaswidczujut´ rozuminnia cijeji probłemy – bilsze widkrytosty do miscewych polśkomownych seredowyszcz – propahuwannia w nych naszych relihijno-kulturnych cinnostej, widchid wid prostoho ototożnennia prynałeżnosty do UHKC z ukrajinśkoju nacionalnistiu, uwaha i powaha do zmiszanych rodyn, widdiłennia wirospowidnych pytań wid nacionalnych, zyczływe pryjmannia w naszij Cerkwi rymo-katołyćkych podruhiw z miszanych par z metoju intehruwaty jich w nasze cerkowne żyttia...

Ce pidtwerdżuje moju dumku, szczo nasza Cerkwa maje wełykyj duchownyj potencijał, wełyki możływosti rozwytku j rozkwitu. Scenarij postupowoho zanepadu, chocz uże widbuwajet´sia, prote ne musyt´ dijty do ponuroho zawerszennia. Ta dla perechodu wid zawmyrannia do rozwytku potribna wnutrisznia peremina wirnych usich staniw: duchowenstwa, czernectwa i myrian. Ne spasut´ nas powerchowi zminy, typu wykresłennia prykmetnyka “Ukrajinśka” z nazwy naszoji Cerkwy, perechid na polśku mowu w Bohosłużenniach, propowidnyctwi j katychyzi czy wwedennia hryhorijanśkoho kałendaria – osobływo jakszczo wony budut´ prowodytysia w dusi konformizmu, prystosuwanstwa, pasywno, z metoju po-rabśkomu komuś prypodobatysia. Ba, taki powerchowi zminy bez pereminy mentalitetu możut´ szcze dobyty naszu spilnotu. Łehko sobi ujawyty zmiszane podrużżia, jake dosi swiatkuwało dwiczi (bo chto ne lubyt´ dwiczi swiatkuwaty?), za dwoma kałendarnymy stylamy, ta “julijanśki” swiata buły radsze pryjemnym dodatkom do swiat “sprawżnich” – tobto “hryhorijanśkych”; ne bude “druhoho razu” w cerkwi – wony wże do cerkwy ne pidut´. Takoż i połonizacija Cerkwy (“zmina wywisky” abo zamina odnoho nacionalno-kulturnoho monolitu inszym) zamist´ jiji zbahaczennia neukrajinśkym ełementom (stworennia nowych wymiriw bez likwidaciji doteperisznich) może widsztowchnuty wirnych, jaki wważajut´ sebe ukrajinciamy, rozmowlajut´ ukrajinśkoju i neju choczut´ mołytysia – ta majut´ na ce prawo, jakoho nichto ne może jim zapereczuwaty. Otoż bud´mo widważni j poslidowni w naszij wnutrisznij refłeksiji pro Cerkwu, hotowi do hłybynnoji wnutrisznioji pereminy, do widkynennia zajałożenych, falszywych stereotypiw – a wodnoczas obereżni szczodo zownisznich zmin. Prawda, nasza ukrajinśka dusza schylna radsze do cioho druhoho – ta tut idet´sia pro sprawy tak ważływi, szczo ne możemo widmowytysia wid chocza b sproby zapanuwaty nad ne koncze najkraszczymy schylnostiamy naszoji pryrody.

dyjakon Petro Sywyćkyj

**********************************************************************

Календарна дилема – пропозиція практичної розв’язки

Як і кожного року, напередобні Різдва Христового підіймається хвиля дискусій на календарну тему. Правда, дискусії ці дещо менш помітні, ніж декілька років тому, коли їх інспіратором виступала церковна влада, коли у Вроцлавсько-Ґданській єпархії проводилося офіційне опитування вірних, а в “Благовісті” друкувалися чергові дописи (в тому й два пера автора цих рядків). Але й так в інтернеті чи в приватних розмовах тема ця знаходить своє місце.

Гадаю, що причини спадку зацікавлення календарною темою дві. По-перше, звичайна людська втома і вичерпання всіх по суті аргументів за старий чи новий стиль. Коли все сказано – яка користь повторювати знову й знову одне й те саме? По-друге, рішенням Перемисько-Варшавського митрополита єдина “григоріянська” парафія – варшавська – була переведена на “юліянські рейки”. Таким чином УГКЦ в Польщі стала монолітно “юліянською”; єдиними греко-католиками, що дотримуються григоріянського календаря, залишилися костомолотські неоуніяти, які не підлягають нашій ієрархії. Коли церковна влада ліквідує григоріянський календар в парафії, яка дотримувалася нового стилю ще перед ІІ світовою війною (а можливо, що й у ХІХ ст., перед ліквідацією Унії 1875 року) – балачки на тему евентуальної зміни календаря виглядають малоперспективними, якщо взяти до уваги, що саме ієрархія, а не дискутанти, компетентна приймати рішення в цій справі.

Припинення дискусій, проте, не потягає за собою припинення самої проблеми. І тут хотів би звернути увагу на суто практичний аспект календарного питання. В аспекті теоретичному ми не в силі дійти згоди, бо ж ідеться про протиставлення собі різних цінностей. Як вирішити, що важливіше – календарна спільність з православними, Україною, предками чи можливість відсвяткувати краще найважливіші свята? Нагадаю: тут ідеться про 2 дні Різдвяних Свят, Обрізання ГНІХ (1 січня), Світлий Понеділок, Успення Пресвятої Богородиці. Це 5 днів. Але до цього, евентуально, міг би дійти ще й Йордан (хоча перша спроба зробити 6 січня вихідним провалилася в парламенті – однак це ще не “смертний вирок”). Плюс Празник Торжественного Поклонення Чесним і Святим Тайнам Тіла і Крови ГНІХ – який у випадку прийняття григоріянського календаря можна би святкувати в сам його день, а не переносити на неділю. В дальшій перспективі – якщо б Господь зволив прославити Слугу Божого Андрея Шептицького через зарахування Митрополита Церквою до лику блаженних чи святих – дійшов би і день літургійного вшанування цього Великого Князя Церкви, який спочив у Бозі саме 1 листопада. Це додаткових 3 потенційних дні.

5-8 днів: багато чи мало? Для одного багато (адже йдеться тут не про якісь там пару днів, а про свята!), для іншого ж ця компенсація за відхід від юліянського календаря – просто смішна, неварта й згадки.

В такій ситуації, коли всі аргументи по суті вичерпані, коли маємо протистояння в ідеологічному аспекті, яке неможливо вирішити (бо в сторін різні системи цінностей в календарному питанні), маємо два виходи з ситуації.

По-перше, можемо нічого не робити і обмежитися чеканням, поки біологія не змінить рішуче ситуації на користь нового стилю. Всі опитування показують однозначно – чим молодші опитувані, тим більше серед них прихильників зміни календаря. Можна сподіватися, що через пару десятків років прихильники календаря юліянського становитимуть серед вірних УГКЦ в Польщі незначний відсоток. З другого ж боку – такі сподівання нераз виявляються марними. Можливо, при старому календарі прихальники зміни будуть просто відходити від УГКЦ – і Церква буде вимирати (до речі – вже давно вимирає!), зберігаючи поважний відсоток “юліянців”, поки останній, як-то кажуть, не вимкне світла. Втім, можливе й те, що демографічний спад буде послаблений чи навіть призупинений за рахунок імігрантів з України, де юліянський календар поки що тримається міцно; отож, УГКЦ в Польщі в майбутньому може перетворитися з “Церкви закерзонців” в “Церкву імігрантів”, де частка “юліянців” буде не меншою, а то й більшою, ніж зараз (за теперіщніми опитуваннями – їх дещо нижче половини). Отож як “консерватори”, так і прихильники зміни не можуть впевнено надіятися на майбутнє.

Якщо майбутнє невідоме, а в площині ідеології панує розбіжність поглядів, єдине, що ми можемо зробити, це піддати випробуванню наші аргументи з царини практики. Одні кажуть, що зміна календаря принесе нам усілякі блага, зросте кількість вірних на Богослуженнях тощо. Інші – що це буде початок великого лиха, кількість вірних на Богослуженнях стрімко впаде тощо. І тут можливо провести своєрідний експеримент, який допоможе нам з’ясувати, по чийому боці правда.

Як відомо, нерухомі свята в обох календарях завжди відділені проміжком 13 днів (у ХХ та ХХІ ст., у ХХІІ ст. це вже буде 14 днів), натомість дата Великодня, від якої залежна вся система рухомих свят, деколи збігається (якщо ні, різниця може бути 1, 4 або 5 тижнів). Зокрема такі збіги матимемо у 2010, 2011, 2014 і 2017 роках (наступний аж 2025 року).

Пасха, як “свято над святами і торжество всіх торжеств”, практично усуває набік свята Місяцеслова (нерухомі), за винятком Благовіщення. Отож саме така спільна юліянсько-григоріянська Пасха була б надійним початком календарного експерименту, коли б уся наша Церква в Польщі перейшла тимчасово на новий стиль. Такий експериментальний “новостильний період” міг би тривати один або кілька років. Можливих варіянтів багато: 2010-2011, 2010-2014, 2011-2014, 2014-2017, навіть і довше – з 2010 чи 2011 по 2017. Я особисто за трирічний період.

Що дуже важливо: це мав би бути виключно тимчасовий експеримент, після якого ми автоматично вернулися б до юліянського календаря. Справа в тому, що слід нам не лише відчути, описати і осмислити різницю після зміни зі старого на новий стиль, але й різницю після повернення до юліянського календаря! Тільки таким чином зможемо належно оцінити практичні наслідки календарної зміни. Щойно після кількох років від закінчення експерименту, років прожитих знову за старим стилем, зможемо зробити конструктивні висновки, як нам далі бути.

Моя пропозиція, гадаю, влаштовує всі сторони. Якщо прихильники обох течій щиро переконані в тому, що саме їхній вибір несе кращі практичні наслідки – спокійно чекатимуть, коли їхня візьме. Експеримент можна провести для обох варіянтів зміни: як для переходу просто на григоріянський календар (свята рухомі й нерухомі разом з римо-католиками), так і для введення календаря неовізантійського (“стара” Пасхалія, нерухомі свята по-новому), яким користується частина парафій ПАПЦ – і численні Православні Церкви світу, зокрема балканські. Можна це, зрештою, поєднати – напр. з Пасхи 2011 р. запровадити неовізантійський, а з Пасхи 2014 р. – григоріянський календар, Пасхою ж 2017 року закінчити експеримент. Коли приймемо “спільну Пасху” за початковий і кінцевий моменти експерименту – проходитиме він безболісно і не руйнуватиме нашого літургійного життя. Це завважив ще 1932 року бл. священномученик Омелян Ковч, пропонуючи в своїй брошурі Чому наші від нас утікають? саме таку “спільну Пасху” як найкращий момент для започаткування процесу поступового введення григоріянського календаря. Різниця в тому, що автор цих рядків не передбачає введення нового стилю на постійно, але експеримент, який – для повноцінного результату – мусить закінчитися поверненням до юліянського календаря.

Важливе застереження: в деяких парафіях великий відсоток становлять громадяни України. Для декого (зокрема для студентів) зміна календаря могла б одначати де-факто позбавлення їх свят на кілька років. В таких парафіях можна би проводити додаткові святкові відправи за старим стилем – це не така-то велика трудність, адже йжеться лише про Різдво, евентуально Йордан та й Великдень (коли немає збігу).

Експеримент, який сам по собі не вирішуватиме нічого, дасть духовенству, чернецтву й мирянам поняття про реальні наслідки зміни. Припинить безконечні здогади на тему “що би було, коли б...”. На сьогоднішній-бо день маємо лише один випадок у Польщі, коли-то в наші часи проведено зміну календаря в парафії. Це згадана вище Варшава, де 2008 року змінено календар з григоріянського на юліянський. Перший “старостильний” Великдень дійсно заплодоносив великим збільшенням кількости вірних у церкві. Ревні прихильники юліянського календаря тріюмфували, мовляв, це безперечний доках вищости старого стилю. Проте на ділі зміна календаря у варшавській парафії (де більшість прихожан – громадяни України!) не принесла змін щодо кількости присутніх у храмі. “Великодній здвиг” виявився поки що одноразовим феноменом – не повторився навіть на останнє Різдво, про інші свята і звичайні неділі вже не згадуючи. Хто ходив до церкви при новому стилі, ходить і при старому, хто ж тримався осторонь, того і юліянський календар не притягнув.

Варшавський випадок, однак, нетиповий, бо й парафія нетипова: іноземна більшість, григоріянські традиції... Практичні наслідки календарної зміни зможемо виявити щойно завдяки широкомасштабному експериментові, як запропонований вище. І щойно кілька років після того, як повернемося до юліянського календаря, зможемо зробити підсумки щодо наслідків зміни (зокрема опрацювати зібрані духовенством статистичні дані) і провести комплексне опитування вірних по всій Митрополії.

диякон Петро Сивицький

Kałendarna dyłema – propozycija praktycznoji rozwjazky

Jak i kożnoho roku, naperedobni Rizdwa Chrystowoho pidijmajet´sia chwyla dyskusij na kałendarnu temu. Prawda, dyskusiji ci deszczo mensz pomitni, niż dekilka rokiw tomu, koły jich inspiratorom wystupała cerkowna włada, koły u Wrocławśko-Gdanśkij jeparchiji prowodyłosia oficijne opytuwannia wirnych, a w “Błahowisti” drukuwałysia czerhowi dopysy (w tomu j dwa pera awtora cych riadkiw). Ałe j tak w interneti czy w prywatnych rozmowach tema cia znachodyt´ swoje misce.

Hadaju, szczo pryczyny spadku zacikawłennia kałendarnoju temoju dwi.

Po-persze, zwyczajna ludśka wtoma i wyczerpannia wsich po suti arhumentiw za staryj czy nowyj styl. Koły wse skazano – jaka koryst´ powtoriuwaty znowu j znowu odne j te same?

Po-druhe, riszenniam Peremyśko-Warszawśkoho mytropołyta jedyna “hryhorijanśka” parafija – warszawśka – buła perewedena na “julijanśki rejky”. Takym czynom UHKC w Polszczi stała monolitno “julijanśkoju”; jedynymy hreko-katołykamy, szczo dotrymujut´sia hryhorijanśkoho kałendaria, załyszyłysia kostomołotśki neounijaty, jaki ne pidlahajut´ naszij ijerarchiji. Koły cerkowna włada likwiduje hryhorijanśkyj kałendar w parafiji, jaka dotrymuwałasia nowoho stylu szcze pered II switowoju wijnoju (a możływo, szczo j u XIX st., pered likwidacijeju Uniji 1875 roku) – bałaczky na temu ewentualnoji zminy kałendaria wyhladajut´ małoperspektywnymy, jakszczo wziaty do uwahy, szczo same ijerarchija, a ne dyskutanty, kompetentna pryjmaty riszennia w cij sprawi.

Prypynennia dyskusij, prote, ne potiahaje za soboju prypynennia samoji probłemy. I tut chotiw by zwernuty uwahu na suto praktycznyj aspekt kałendarnoho pytannia. W aspekti teoretycznomu my ne w syli dijty zhody, bo ż idet´sia pro protystawłennia sobi riznych cinnostej. Jak wyriszyty, szczo ważływisze – kałendarna spilnist´ z prawosławnymy, Ukrajinoju, predkamy czy możływist´ widswiatkuwaty kraszcze najważływiszi swiata? Nahadaju: tut idet´sia pro 2 dni Rizdwianych Swiat, Obrizannia HNICH (1 sicznia), Switłyj Ponediłok, Uspennia Preswiatoji Bohorodyci. Ce 5 dniw. Ałe do cioho, ewentualno, mih by dijty szcze j Jordan (chocza persza sproba zrobyty 6 sicznia wychidnym prowałyłasia w parłamenti – odnak ce szcze ne “smertnyj wyrok”). Plus Praznyk Torżestwennoho Pokłonennia Czesnym i Swiatym Tajnam Tiła i Krowy HNICH – jakyj u wypadku pryjniattia hryhorijanśkoho kałendaria można by swiatkuwaty w sam joho deń, a ne perenosyty na nedilu. W dalszij perspektywi – jakszczo b Hospod´ zwoływ prosławyty Słuhu Bożoho Andreja Szeptyćkoho czerez zarachuwannia Mytropołyta Cerkwoju do łyku błażennych czy swiatych – dijszow by i deń liturhijnoho wszanuwannia cioho Wełykoho Kniazia Cerkwy, jakyj spoczyw u Bozi same 1 łystopada. Ce dodatkowych 3 potencijnych dni. 5-8 dniw: bahato czy mało? Dla odnoho bahato (adże jdet´sia tut ne pro jakiś tam paru dniw, a pro swiata!), dla inszoho ż cia kompensacija za widchid wid julijanśkoho kałendaria – prosto smiszna, newarta j zhadky.

W takij sytuaciji, koły wsi arhumenty po suti wyczerpani, koły majemo protystojannia w ideołohicznomu aspekti, jake nemożływo wyriszyty (bo w storin rizni systemy cinnostej w kałendarnomu pytanni), majemo dwa wychody z sytuaciji.

Po-persze, możemo niczoho ne robyty i obmeżytysia czekanniam, poky biołohija ne zminyt´ riszucze sytuaciji na koryst´ nowoho stylu. Wsi opytuwannia pokazujut´ odnoznaczno – czym mołodszi opytuwani, tym bilsze sered nych prychylnykiw zminy kałendaria. Można spodiwatysia, szczo czerez paru desiatkiw rokiw prychylnyky kałendaria julijanśkoho stanowytymut´ sered wirnych UHKC w Polszczi neznacznyj widsotok.

Z druhoho ż boku – taki spodiwannia neraz wyjawlajut´sia marnymy. Możływo, pry staromu kałendari prychalnyky zminy budut´ prosto widchodyty wid UHKC – i Cerkwa bude wymyraty (do reczi – wże dawno wymyraje!), zberihajuczy poważnyj widsotok “julijanciw”, poky ostannij, jak-to każut´, ne wymkne switła. Wtim, możływe j te, szczo demohraficznyj spad bude posłabłenyj czy nawit´ pryzupynenyj za rachunok imihrantiw z Ukrajiny, de julijanśkyj kałendar poky szczo trymajet´sia micno; otoż, UHKC w Polszczi w majbutniomu może peretworytysia z “Cerkwy zakerzonciw” w “Cerkwu imihrantiw”, de czastka “julijanciw” bude ne menszoju, a to j bilszoju, niż zaraz (za teperiszcznimy opytuwanniamy – jich deszczo nyżcze połowyny).

Otoż jak “konserwatory”, tak i prychylnyky zminy ne możut´ wpewneno nadijatysia na majbutnie. Jakszczo majbutnie newidome, a w płoszczyni ideołohiji panuje rozbiżnist´ pohladiw, jedyne, szczo my możemo zrobyty, ce piddaty wyprobuwanniu naszi arhumenty z caryny praktyky. Odni każut´, szczo zmina kałendaria prynese nam usilaki błaha, zroste kilkist´ wirnych na Bohosłużenniach toszczo. Inszi – szczo ce bude poczatok wełykoho łycha, kilkist´ wirnych na Bohosłużenniach strimko wpade toszczo.

I tut możływo prowesty swojeridnyj eksperyment, jakyj dopomoże nam zjasuwaty, po czyjomu boci prawda. Jak widomo, neruchomi swiata w oboch kałendariach zawżdy widdiłeni promiżkom 13 dniw (u XX ta XXI st., u XXII st. ce wże bude 14 dniw), natomist´ data Wełykodnia, wid jakoji załeżna wsia systema ruchomych swiat, dekoły zbihajet´sia (jakszczo ni, riznycia może buty 1, 4 abo 5 tyżniw). Zokrema taki zbihy matymemo u 2010, 2011, 2014 i 2017 rokach (nastupnyj aż 2025 roku). Pascha, jak “swiato nad swiatamy i torżestwo wsich torżestw”, praktyczno usuwaje nabik swiata Misiacesłowa (neruchomi), za wyniatkom Błahowiszczennia. Otoż same taka spilna julijanśko-hryhorijanśka Pascha buła b nadijnym poczatkom kałendarnoho eksperymentu, koły b usia nasza Cerkwa w Polszczi perejszła tymczasowo na nowyj styl. Takyj eksperymentalnyj “nowostylnyj period” mih by trywaty odyn abo kilka rokiw. Możływych warijantiw bahato: 2010-2011, 2010-2014, 2011-2014, 2014-2017, nawit´ i dowsze – z 2010 czy 2011 po 2017. Ja osobysto za tryricznyj period.

Szczo duże ważływo: ce maw by buty wykluczno tymczasowyj eksperyment, pisla jakoho my awtomatyczno wernułysia b do julijanśkoho kałendaria. Sprawa w tomu, szczo slid nam ne łysze widczuty, opysaty i osmysłyty riznyciu pisla zminy zi staroho na nowyj styl, ałe j riznyciu pisla powernennia do julijanśkoho kałendaria! Tilky takym czynom zmożemo nałeżno ocinyty praktyczni naslidky kałendarnoji zminy. Szczojno pisla kilkoch rokiw wid zakinczennia eksperymentu, rokiw prożytych znowu za starym styłem, zmożemo zrobyty konstruktywni wysnowky, jak nam dali buty. Moja propozycija, hadaju, własztowuje wsi storony. Jakszczo prychylnyky oboch teczij szczyro perekonani w tomu, szczo same jichnij wybir nese kraszczi praktyczni naslidky – spokijno czekatymut´, koły jichnia wiźme. Eksperyment można prowesty dla oboch warijantiw zminy: jak dla perechodu prosto na hryhorijanśkyj kałendar (swiata ruchomi j neruchomi razom z rymo-katołykamy), tak i dla wwedennia kałendaria neowizantijśkoho (“stara” Paschalija, neruchomi swiata po-nowomu), jakym korystujet´sia czastyna parafij PAPC – i czysłenni Prawosławni Cerkwy switu, zokrema bałkanśki. Można ce, zresztoju, pojednaty – napr. z Paschy 2011 r. zaprowadyty neowizantijśkyj, a z Paschy 2014 r. – hryhorijanśkyj kałendar, Paschoju ż 2017 roku zakinczyty eksperyment. Koły pryjmemo “spilnu Paschu” za poczatkowyj i kincewyj momenty eksperymentu – prochodytyme win bezbolisno i ne rujnuwatyme naszoho liturhijnoho żyttia. Ce zawważyw szcze 1932 roku bł. swiaszczennomuczenyk Omelan Kowcz, proponujuczy w swojij broszuri Czomu naszi wid nas utikajut´? same taku “spilnu Paschu” jak najkraszczyj moment dla zapoczatkuwannia procesu postupowoho wwedennia hryhorijanśkoho kałendaria. Riznycia w tomu, szczo awtor cych riadkiw ne peredbaczaje wwedennia nowoho stylu na postijno, ałe eksperyment, jakyj – dla pownocinnoho rezultatu – musyt´ zakinczytysia powernenniam do julijanśkoho kałendaria. Ważływe zastereżennia: w dejakych parafijach wełykyj widsotok stanowlat´ hromadiany Ukrajiny. Dla dekoho (zokrema dla studentiw) zmina kałendaria mohła b odnaczaty de-fakto pozbawłennia jich swiat na kilka rokiw. W takych parafijach można by prowodyty dodatkowi swiatkowi widprawy za starym styłem – ce ne taka-to wełyka trudnist´, adże jżet´sia łysze pro Rizdwo, ewentualno Jordan ta j Wełykdeń (koły nemaje zbihu).

Eksperyment, jakyj sam po sobi ne wyriszuwatyme niczoho, dast´ duchowenstwu, czernectwu j myrianam poniattia pro realni naslidky zminy. Prypynyt´ bezkoneczni zdohady na temu “szczo by buło, koły b...”. Na siohodnisznij-bo deń majemo łysze odyn wypadok u Polszczi, koły-to w naszi czasy prowedeno zminu kałendaria w parafiji. Ce zhadana wyszcze Warszawa, de 2008 roku zmineno kałendar z hryhorijanśkoho na julijanśkyj. Perszyj “starostylnyj” Wełykdeń dijsno zapłodonosyw wełykym zbilszenniam kilkosty wirnych u cerkwi. Rewni prychylnyky julijanśkoho kałendaria trijumfuwały, mowlaw, ce bezperecznyj dokach wyszczosty staroho stylu. Prote na dili zmina kałendaria u warszawśkij parafiji (de bilszist´ prychożan – hromadiany Ukrajiny!) ne prynesła zmin szczodo kilkosty prysutnich u chrami. “Wełykodnij zdwyh” wyjawywsia poky szczo odnorazowym fenomenom – ne powtorywsia nawit´ na ostannie Rizdwo, pro inszi swiata i zwyczajni nedili wże ne zhadujuczy. Chto chodyw do cerkwy pry nowomu styli, chodyt´ i pry staromu, chto ż trymawsia ostoroń, toho i julijanśkyj kałendar ne prytiahnuw. Warszawśkyj wypadok, odnak, netypowyj, bo j parafija netypowa: inozemna bilszist´, hryhorijanśki tradyciji... Praktyczni naslidky kałendarnoji zminy zmożemo wyjawyty szczojno zawdiaky szyrokomassztabnomu eksperymentowi, jak zaproponowanyj wyszcze. I szczojno kilka rokiw pisla toho, jak powernemosia do julijanśkoho kałendaria, zmożemo zrobyty pidsumky szczodo naslidkiw zminy (zokrema opraciuwaty zibrani duchowenstwom statystyczni dani) i prowesty kompłeksne opytuwannia wirnych po wsij Mytropoliji.

dyjakon Petro Sywyćkyj

**********************************************************************

Календарний стиль – мірилом патріотизму?

Газетна дискусія про календарний стиль починає сковзати на небезпечну колію. Захищаючи юліянський календар, п. Ярослав Стех (Думки щодо полеміки старого-нового стилю, “Благовіст” № 2/2005, с. 7) широко вдається до національно-патріотичної риторики. Мало вже бракує до того, перед чим я намагався перестерігати у дописі Про календар чи про перспективи УГКЦ в Польщі? у груднево-січневому номері “Благовіста”: звинувачення прихильників григоріянського календаря у національній зраді й скритому сприянні полонізації українців у Польщі.

Шкода, що канцлер курії Вроцлавсько-Ґданської єпархії, о. Роберт Роса, у своїй офіційній репліці на допис п. Стеха (Полеміка і коментар, “Благовіст” № 3/2005, с. 3), спромігся лише на дуже рішуче заперечення того, що вважав він (чи радше “ми”, від імені яких і написав свою репліку – контекст дозволяє розуміти це як заяву від імені духовенства Вроцлавсько-Ґданської єпархії) звинуваченням греко-католицького духовенства в недостаткові українського патріотизму та “вотумом недовір’я для духовенства УГКЦ” – замість поставити ще й декілька принципових питань, а саме: Чи дійсно (і в якому обсязі) національний патріотизм має бути для віруючих людей критерієм оцінки церковної дійсности? Яке відношення має такий критерій до суті та мети існування Христової Церкви? В якому сенсі Церква покликана “служити нації”? Шкода, бо правильна відповідь на ці питання не менш важлива, гадаю, для майбутнього УГКЦ в Польщі, ніж честь і престиж членів клиру.

Незважаючи на цей недолік підписаної о. Р. Росою репліки, важко не погодитися з висловленим у ній (доволі очевидним, зрештою) поглядом, що календарне питання не має у Церкві першорядного чи вирішального значення.

У відповідь же тим, які явно чи приховано обстоюють погляд, що не можна бути справжнім українським патріотом та прихильником григоріянського календаря, хотів би навести цікавий, бо маловідомий досі, протидоказ. Це уривок із брошурки бл. священномученика Омеляна Ковча (1884-1944), присвяченої якже і для нас актуальній проблемі з’ясування причин відходу вірних від УГКЦ та пошуку гляхів протидії (o. Еміліян КОВЧ, Чому наші від нас утікають?, Львів 1932).

Нагадаймо: бл. Омелян відзначався не лише святістю життя, завершеного мученицькою смертю в гітлерівському концтаборі Майданек, але й великим українським патріотизмом. Власне кажучи, цей патріотизм у нього не був чимось “поруч”, якимсь окремим складником духовности незалежним від суто релігійного її аспекту – але логічним і послідовним застосуванням Заповіді Любови. Був саме любов’ю, без крихти ненависти – а за аксіому приймав те, що чим вище людина стоїть морально, тим кращим вона є українцем і патріотом; поняття злочину в ім’я добра нації було для нього абсолютно і безсумнівно внутрішньо суперечливим.

Патріотизм, як і інші види любови, потребує підтвердження діями. Блаженний священномученик доказав свій патріотизм дуже ясно і чітко. Для української справи рискував життям як полевий духівник Української Галицької Армії, де не лише наражував себе на рани, хвороби і смерть в часі воєнних дій, але й чудом властиво двічі уникнув розстрілу – спершу большевиками, відтак поляками. У міжвоєнному ж періоді активно працював на громадській ниві, співорганізував культурне й господарське життя українців Перемишлянщини, своїми проповідями і промовами нераз будив у них національні почуття. За цю патріотичну діяльність доводилося йому нераз платити штрафи, а то й відбувати кару позбавлення волі. Отож, знову рискував – сімейним спокоєм, майном, здоров’ям, особистою свободою...

Бл. Омелян, оцей палкий і непідробний патріот, був прихильником введення в УГКЦ григоріянського календаря, вважаючи календар юліянський одною з причин відходу греко-католиків від рідної Церкви. Про це однозначно свідчить наведений нижче уривок із брошури Чому наші від нас утікають? – та поки дамо слово самому Блаженному, слід цитату з його твору попередити кількома рядками введення.

Перш за все треба наголосити, що дана цитата підтверджує лише факт, що український патріотизм не тотожний з обстоюванням юліянського календаря. Не є вона, натомість, ніяким “викладом непомильного вчення для беззастережного прийняття”, лише голосом у дискусії – як і вся брошура бл. Омеляна, яка має (виразно декларований автором!) публіцистично-дискусійний характер. З позицією автора щодо календаря чи окремими її деталями (напр. запропонований спосіб переходу на новий стиль) можна погоджуватися або ні. Треба теж запримітити, що брошура писана в Галичині ранніх тридцятих років ХХ ст. – а не в Польщі початку ХХІ ст. Тому напр. у реченні “А що костел рідко де є, підуть обі сторони до церкви” – принаймні перша частина явно несумісна з нашою тут дійсністю. Враховуючи це все, варто проте добре задуматися над тим, що написав бл. Омелян – не конче зразу міняючи свою власну позицію, але й не відкидаючи всього написаного Блаженним насліпо, без належного переосмислення.

По-друге, обов’язком історика є пояснити неясний натяк, що криється в реченні: ”Сказано, з розвагою і повагою, – бо так одним почерком пера й одного дня, на моду указу, як це впрочім вже й поучив зайвий досвід, – справи не дасться перевести”. Який це „зайвий досвід”?

Слова ці, ймовірно, слід віднести до спроби Станиславівського єпископа Григорія Хомишина – пізніше замученого большевиками й беатифікованого у 2001 р. разом з о. Омеляном Ковчем – змінити календар у довіреній йому єпархії після відступу російських військ в часі І світової війни. Намагання одноразовим адміністративним актом (саме “на моду указу”, хоча з очевидним наміром якраз відмежувати греко-католиків від Росії й православ’я) відмінити календарний стиль зустріло великий опір з боку вірних, зокрема селян – внаслідок чого декрет Станиславівського владики про зміну календаря був скасований Галицьким митрополитом Андреєм Шептицьким. Ось що пише о. Кирило Королевський (насправді Jean-François Charon, греко-католицький священик французького походження), довголітній радник Східньої Конґреґації в Римі, довірена особа Митрополита Андрея і Папи Пія ХІ, про тодішнього Станиславівського єпископа: “Невдовзі після закінчення І Світової війни, він спеціальним декретом перевів усю підвладну йому єпархію на григоріанський календар, абсолютно не дбаючи про попередню інформаційну роботу відносно цього з людьми, які мильно вважають такий перехід ”спольщенням” своєї Церкви (щось подібного зробив і Єпископ Коциловський). Йому прийшлося таки відмовитися від ідеї остаточного втілення в життя цього задуму, але тільки під величезним натиском з боку митрополита, котрий, хоч і не вважав дану ідею поганою, - більше того, він сам був її палким прибічником, - проте хотів добре підготувати момент її практичного здійснення” (Рим і обрядово-літургічні дискусії у Патріаршій Київській Вселенській Церкві між двома світовими війнами. З Архіву Отців Василіян у Римі. Збірка спостережень та дискусій, зібрана та передана до Східної Конґреґації о. Кирилом Королевським, пер. Д. Блажейовський і Р. Тереховський, вид. Д. Блажейовський, Львів 2002, с.166).

Отож, нарешті, слово за Блаженним Омеляном! Цитую за: «Сопричастя. Міжнародний богословський часопис» 8(2003) № 2, с. 71-72 (збережено прапопис та інтерпункцію, виправляючи лише три очевидні помилки).

„4-о. Калєндар. В цім місці належить сказати ще кілька слів про церковний калєндар:

Кажуть, що якби наші свята припадали разом з латинськими то, поперше, наші

вірні стратилиби почуття різниці обряду й переходилиби на лат. обряд, – а

подруге далобися в руки ворогам унії, новий арґумент, що унія є помостом до

введення латинізації – (а далі й польонізації) і це утруднювалоби нам пропаґанду

за наверненням сходу до католицької віри.

Щодо першого, то дійсно не знати чомуби то наші мали переходити, на латинство, а не латинники на наше? – Чейже рація та сама, або іншими словами, цей арґумент не має ніякої стійности. Хіба що ми самі в глибині душі признаємо, що наш обряд терпить аж так великий заник животних сил, що найменше потрясення грозить йому цілковитою катастрофою! Та в такім случаю, не булоб взагалі сенсу над цими справами застановлятися. Однак на щастя, ще так лихо не стоїмо.

А щодо другого, то краще: “врачу ісцілися сам”, це раз, а далі, зачувати, що православні церкви вже й самі начинають вводити григоріянський календар. Впрочім, що там ще хто буде говорити й взагалі буде що говорити, то це ще питання будучности, – натомість подивімся, що діється вже нині тут на наших очах.

І так на лат. Різдво, українці молотять та возять обірник. На українське це саме роблять

латинники. Ця сама історія повторюється на Йордан, Великдень, Боже Тіло ітд. Потім, муж латинник святкує, а жінка українка підгортає бульбу. Завтра вона святкує а він поїхав до ліса по дрова. Подібно їхні діти.

А, що з цего виходить?

1) В дійсности, ані одна, ані друга сторона не святкує як слід жадного свята.

2) Цим самим святкування, якогобудь свята, хочаб і найторжественнішого, стається для одної і для другої сторони, в дійсности і загально, маловажною річчю.

3) Через це підупадає повага реліґії взагалі, а то й сама віра завмирає.

4) В родині повстають часті спори, взаємні кпини та висмівування, а з цего нераз і люта ненависть.

5) Остаточно морально сильніша сторона старається насильно накинути свої свята слабшій, бо так далі жити – годі. А що слабшою стороною являється звичайно наша, то ж наслідки звичайні: від нашого обряду знову хтось відскакує.

А як є такий стан справи, то ми не маємо часу думати про це, що колись хтось може буде щось говорити, або й ні, тільки мусимо чим скорше загородити цю стежку, якою вірні від нас утікають. І це тим більше, що це легко зробити, коли будеться робити з розвагою і повагою. – Бо вкінці, зле, чи добре, але ми не можемо самі одні стати проти течії цілого культурного світу, якій і ми самі, хоч-не-хоч й так у всіх інших ділянках вже були змушені піддатися.

Сказано, з розвагою і повагою, – бо так одним почерком пера й одного дня, на моду указу, як це впрочім вже й поучив зайвий досвід, – справи не дасться перевести. Натомість злегенька й поволеньки, пішлаби гладко. Ось так: зачатиб нпр. від перенісних свят, від такого року, як вони припадають одного дня, українські з латинськими, так як це було в 1930 р. На другий рік, в цім случаю в 1931 р., наказати їх знову святкувати разом, то це не викликалоби назагал, великого крику й нарід поволі зачавби привикати й привикби.

А якби привик при перенісних то тоді братися до неперенісних свят. Не до всіх нараз,

а зразу до деяких менших, відтак до щораз то більших а на кінці до Різдва й Богоявлення, до Нового Року. І так напевно найдальше за 5–10 літ і слід застигби по юліянськім калєндарі. Однак якби в деяких парохіях справа йшла тяжче, то можнаби піти на уступки й правити впертим далі після старого календаря, але не залишати відправи після нового.

Може таке твердження дивне? Коли так, то звернім увагу на це, що після папського розпорядження, на наших очах багато лат. торжественних свят перенесено на неділі, – й їх в неділю святкують. Однак вірні привикли до старого порядку і в ті дні, в які раніш святковано ці свята, приходять до божого дому. Що ж роблять лат. священики? Дуже мудро: – “Є люди! Богу дякувати! Ставаймо до відправи!” І стають. Навіть голосять проповіди.Одначе щороку, в ці дні щораз-то-менше людей приходить до костела. – В цей спосіб і реформа переходить без скандалів, і ще навіть божа хвала збільшається, бо ще більше йдуть люди до божого дому на молитву, як є обовязані.

Це значить поступати з розвагою і повагою.

Як ми вже остаточно змінимо калєндар, – тоді обрядові справи в мішаних родинах зійдуть на другий плян. Всі будуть святкувати разом, одна сторона піде до церкви, друга до костела.

А що костел рідко де є, підуть обі сторони до церкви. Тоді справа перетягання одної сторони на обряд другої перестане бути в родинах актуальною. – 50% сварки й ненависти уступить. Святковання свят набере більшої ваги. Авторітет реліґії зросте, – віра утвердиться, а божа слава розшириться.

Чому властиво цего не зробити?”

Отака-то була позиція щодо календарного питання справжнього святця, ревного священика, палкого й жертвенного патріота України. Наведена за брошурою, написаною ним – як засвідчує дочка, Анна Марія Ковч-Баран – “за час перебування в бережанській тюрмі за якусь там паньствову зраду” (За Божі правди і людські права. Збірник на пошану о. Еміліяна Ковча, опр. А.М. Ковч-Баран, Саскатун 1994, с. 56). Надіюся, що публікація цього уривка брошури Чому наші від нас утікають? на сторінках “Благовіста” покладе край намаганню деяких старокалендарників узурпувати собі та своїм однодумцям монополію на український патріотизм.

диякон Петро Сивицький

Kałendarnyj styl – miryłom patriotyzmu?

Hazetna dyskusija pro kałendarnyj styl poczynaje skowzaty na nebezpecznu koliju. Zachyszczajuczy julijanśkyj kałendar, p. Jarosław Stech (Dumky szczodo połemiky staroho-nowoho stylu, “Błahowist” № 2/2005, s. 7) szyroko wdajet´sia do nacionalno-patriotycznoji rytoryky. Mało wże brakuje do toho, pered czym ja namahawsia peresterihaty u dopysi Pro kałendar czy pro perspektywy UHKC w Polszczi? u hrudnewo-sicznewomu nomeri “Błahowista”: zwynuwaczennia prychylnykiw hryhorijanśkoho kałendaria u nacionalnij zradi j skrytomu spryjanni połonizaciji ukrajinciw u Polszczi.

Szkoda, szczo kancłer kuriji Wrocławśko-Gdanśkoji jeparchiji, o. Robert Rosa, u swojij oficijnij replici na dopys p. Stecha (Połemika i komentar, “Błahowist” № 3/2005, s. 3), spromihsia łysze na duże riszucze zapereczennia toho, szczo wważaw win (czy radsze “my”, wid imeni jakych i napysaw swoju repliku – kontekst dozwolaje rozumity ce jak zajawu wid imeni duchowenstwa Wrocławśko-Gdanśkoji jeparchiji) zwynuwaczenniam hreko-katołyćkoho duchowenstwa w nedostatkowi ukrajinśkoho patriotyzmu ta “wotumom nedowirja dla duchowenstwa UHKC” – zamist´ postawyty szcze j dekilka pryncypowych pytań, a same: Czy dijsno (i w jakomu obsiazi) nacionalnyj patriotyzm maje buty dla wirujuczych ludej kryterijem ocinky cerkownoji dijsnosty? Jake widnoszennia maje takyj kryterij do suti ta mety isnuwannia Chrystowoji Cerkwy? W jakomu sensi Cerkwa pokłykana “służyty naciji”? Szkoda, bo prawylna widpowid´ na ci pytannia ne mensz ważływa, hadaju, dla majbutnioho UHKC w Polszczi, niż czest´ i prestyż człeniw kłyru. Nezważajuczy na cej nedolik pidpysanoji o. R. Rosoju repliky, ważko ne pohodytysia z wysłowłenym u nij (dowoli oczewydnym, zresztoju) pohladom, szczo kałendarne pytannia ne maje u Cerkwi perszoriadnoho czy wyriszalnoho znaczennia.

U widpowid´ że tym, jaki jawno czy prychowano obstojujut´ pohlad, szczo ne można buty sprawżnim ukrajinśkym patriotom ta prychylnykom hryhorijanśkoho kałendaria, chotiw by nawesty cikawyj, bo małowidomyj dosi, protydokaz. Ce urywok iz broszurky bł. swiaszczennomuczenyka Omelana Kowcza (1884-1944), pryswiaczenoji jakże i dla nas aktualnij probłemi zjasuwannia pryczyn widchodu wirnych wid UHKC ta poszuku hlachiw protydiji (o. Emilijan KOWCZ, Czomu naszi wid nas utikajut´?, Lwiw 1932).

Nahadajmo: bł. Omelan widznaczawsia ne łysze swiatistiu żyttia, zawerszenoho muczenyćkoju smertiu w hitłeriwśkomu konctabori Majdanek, ałe j wełykym ukrajinśkym patriotyzmom. Własne każuczy, cej patriotyzm u nioho ne buw czymoś “porucz”, jakymś okremym składnykom duchownosty nezałeżnym wid suto relihijnoho jiji aspektu – ałe łohicznym i poslidownym zastosuwanniam Zapowidi Lubowy. Buw same lubowju, bez krychty nenawysty – a za aksiomu pryjmaw te, szczo czym wyszcze ludyna stojit´ moralno, tym kraszczym wona je ukrajincem i patriotom; poniattia złoczynu w imja dobra naciji buło dla nioho absolutno i bezsumniwno wnutrisznio supereczływym. Patriotyzm, jak i inszi wydy lubowy, potrebuje pidtwerdżennia dijamy. Błażennyj swiaszczennomuczenyk dokazaw swij patriotyzm duże jasno i czitko. Dla ukrajinśkoji sprawy ryskuwaw żyttiam jak połewyj duchiwnyk Ukrajinśkoji Hałyćkoji Armiji, de ne łysze narażuwaw sebe na rany, chworoby i smert´ w czasi wojennych dij, ałe j czudom włastywo dwiczi unyknuw rozstriłu – sperszu bolszewykamy, widtak polakamy. U miżwojennomu ż periodi aktywno praciuwaw na hromadśkij nywi, spiworhanizuwaw kulturne j hospodarśke żyttia ukrajinciw Peremyszlanszczyny, swojimy propowidiamy i promowamy neraz budyw u nych nacionalni poczuttia. Za ciu patriotycznu dijalnist´ dowodyłosia jomu neraz płatyty sztrafy, a to j widbuwaty karu pozbawłennia woli. Otoż, znowu ryskuwaw – simejnym spokojem, majnom, zdorowjam, osobystoju swobodoju...

Bł. Omelan, ocej pałkyj i nepidrobnyj patriot, buw prychylnykom wwedennia w UHKC hryhorijanśkoho kałendaria, wważajuczy kałendar julijanśkyj odnoju z pryczyn widchodu hreko-katołykiw wid ridnoji Cerkwy. Pro ce odnoznaczno swidczyt´ nawedenyj nyżcze urywok iz broszury Czomu naszi wid nas utikajut´? – ta poky damo słowo samomu Błażennomu, slid cytatu z joho tworu poperedyty kilkoma riadkamy wwedennia. Persz za wse treba nahołosyty, szczo dana cytata pidtwerdżuje łysze fakt, szczo ukrajinśkyj patriotyzm ne totożnyj z obstojuwanniam julijanśkoho kałendaria. Ne je wona, natomist´, nijakym “wykładom nepomylnoho wczennia dla bezzastereżnoho pryjniattia”, łysze hołosom u dyskusiji – jak i wsia broszura bł. Omelana, jaka maje (wyrazno dekłarowanyj awtorom!) publicystyczno-dyskusijnyj charakter. Z pozycijeju awtora szczodo kałendaria czy okremymy jiji detalamy (napr. zaproponowanyj sposib perechodu na nowyj styl) można pohodżuwatysia abo ni. Treba też zaprymityty, szczo broszura pysana w Hałyczyni rannich trydciatych rokiw XX st. – a ne w Polszczi poczatku XXI st. Tomu napr. u reczenni “A szczo kosteł ridko de je, pidut´ obi storony do cerkwy” – prynajmni persza czastyna jawno nesumisna z naszoju tut dijsnistiu. Wrachowujuczy ce wse, warto prote dobre zadumatysia nad tym, szczo napysaw bł. Omelan – ne koncze zrazu miniajuczy swoju własnu pozyciju, ałe j ne widkydajuczy wsioho napysanoho Błażennym naslipo, bez nałeżnoho pereosmysłennia. Po-druhe, obowjazkom istoryka je pojasnyty nejasnyj natiak, szczo kryjet´sia w reczenni: ”Skazano, z rozwahoju i powahoju, – bo tak odnym poczerkom pera j odnoho dnia, na modu ukazu, jak ce wproczim wże j pouczyw zajwyj doswid, – sprawy ne dast´sia perewesty”. Jakyj ce „zajwyj doswid”? Słowa ci, jmowirno, slid widnesty do sproby Stanysławiwśkoho jepyskopa Hryhorija Chomyszyna – piznisze zamuczenoho bolszewykamy j beatyfikowanoho u 2001 r. razom z o. Omelanom Kowczem – zminyty kałendar u dowirenij jomu jeparchiji pisla widstupu rosijśkych wijśk w czasi I switowoji wijny. Namahannia odnorazowym administratywnym aktom (same “na modu ukazu”, chocza z oczewydnym namirom jakraz widmeżuwaty hreko-katołykiw wid Rosiji j prawosławja) widminyty kałendarnyj styl zustriło wełykyj opir z boku wirnych, zokrema selan – wnaslidok czoho dekret Stanysławiwśkoho władyky pro zminu kałendaria buw skasowanyj Hałyćkym mytropołytom Andrejem Szeptyćkym. Oś szczo pysze o. Kyryło Korołewśkyj (nasprawdi Jean-François Charon, hreko-katołyćkyj swiaszczenyk francuźkoho pochodżennia), dowholitnij radnyk Schidnioji Kongregaciji w Rymi, dowirena osoba Mytropołyta Andreja i Papy Pija CHI, pro todisznioho Stanysławiwśkoho jepyskopa: “Newdowzi pisla zakinczennia I Switowoji wijny, win specialnym dekretom perewiw usiu pidwładnu jomu jeparchiju na hryhorianśkyj kałendar, absolutno ne dbajuczy pro poperedniu informacijnu robotu widnosno cioho z lud´my, jaki mylno wważajut´ takyj perechid ”spolszczenniam” swojeji Cerkwy (szczoś podibnoho zrobyw i Jepyskop Kocyłowśkyj). Jomu pryjszłosia taky widmowytysia wid ideji ostatocznoho wtiłennia w żyttia cioho zadumu, ałe tilky pid wełyczeznym natyskom z boku mytropołyta, kotryj, chocz i ne wważaw danu ideju pohanoju, - bilsze toho, win sam buw jiji pałkym prybicznykom, - prote chotiw dobre pidhotuwaty moment jiji praktycznoho zdijsnennia” (Rym i obriadowo-liturhiczni dyskusiji u Patriarszij Kyjiwśkij Wsełenśkij Cerkwi miż dwoma switowymy wijnamy. Z Archiwu Otciw Wasylijan u Rymi. Zbirka spostereżeń ta dyskusij, zibrana ta peredana do Schidnoji Kongregaciji o. Kyryłom Korołewśkym, per. D. Błażejowśkyj i R. Terechowśkyj, wyd. D. Błażejowśkyj, Lwiw 2002, s.166). Otoż, nareszti, słowo za Błażennym Omelanom! Cytuju za: «Sopryczastia. Miżnarodnyj bohosłowśkyj czasopys» 8(2003) № 2, s. 71-72 (zbereżeno prapopys ta
interpunkciju, wyprawlajuczy łysze try oczewydni pomyłky).

„4-o. Kalendar. W cim misci nałeżyt´ skazaty szcze kilka sliw pro cerkownyj kalendar: Każut´, szczo jakby naszi swiata prypadały razom z łatynśkymy to, popersze, naszi wirni stratyłyby poczuttia riznyci obriadu j perechodyłyby na łat. obriad, – a podruhe dałobysia w ruky woroham uniji, nowyj argument, szczo unija je pomostom do wwedennia łatynizaciji – (a dali j polonizaciji) i ce utrudniuwałoby nam propagandu za nawernenniam schodu do katołyćkoji wiry.

Szczodo perszoho, to dijsno ne znaty czomuby to naszi mały perechodyty, na łatynstwo, a ne łatynnyky na nasze? – Czejże racija ta sama, abo inszymy słowamy, cej argument ne maje nijakoji stijnosty. Chiba szczo my sami w hłybyni duszi pryznajemo, szczo nasz obriad terpyt´ aż tak wełykyj zanyk żywotnych sył, szczo najmensze potriasennia hrozyt´ jomu ciłkowytoju katastrofoju! Ta w takim słuczaju, ne bułob wzahali sensu nad cymy sprawamy zastanowlatysia. Odnak na szczastia, szcze tak łycho ne stojimo.

A szczodo druhoho, to kraszcze: “wraczu isciłysia sam”, ce raz, a dali, zaczuwaty, szczo prawosławni cerkwy wże j sami naczynajut´ wwodyty hryhorijanśkyj kałendar. Wproczim, szczo tam szcze chto bude howoryty j wzahali bude szczo howoryty, to ce szcze pytannia buducznosty, – natomist´ podywimsia, szczo dijet´sia wże nyni tut na naszych oczach. I tak na łat. Rizdwo, ukrajinci mołotiat´ ta woziat´ obirnyk. Na ukrajinśke ce same roblat´ łatynnyky. Cia sama istorija powtoriujet´sia na Jordan, Wełykdeń, Boże Tiło itd. Potim, muż łatynnyk swiatkuje, a żinka ukrajinka pidhortaje bulbu. Zawtra wona swiatkuje a win pojichaw do lisa po drowa. Podibno jichni dity. A, szczo z ceho wychodyt´?

1) W dijsnosty, ani odna, ani druha storona ne swiatkuje jak slid żadnoho swiata.

2) Cym samym swiatkuwannia, jakohobud´ swiata, choczab i najtorżestwenniszoho, stajet´sia dla odnoji i dla druhoji storony, w dijsnosty i zahalno, małoważnoju riczcziu.

3) Czerez ce pidupadaje powaha religiji wzahali, a to j sama wira zawmyraje.

4) W rodyni powstajut´ czasti spory, wzajemni kpyny ta wysmiwuwannia, a z ceho neraz i luta nenawyst´.

5) Ostatoczno moralno sylnisza storona starajet´sia nasylno nakynuty swoji swiata słabszij, bo tak dali żyty – hodi. A szczo słabszoju storonoju jawlajet´sia zwyczajno nasza, to ż naslidky zwyczajni: wid naszoho obriadu znowu chtoś widskakuje. A jak je takyj stan sprawy, to my ne majemo czasu dumaty pro ce, szczo kołyś chtoś może bude szczoś howoryty, abo j ni, tilky musymo czym skorsze zahorodyty ciu steżku, jakoju wirni wid nas utikajut´. I ce tym bilsze, szczo ce łehko zrobyty, koły budet´sia robyty z rozwahoju i powahoju.

– Bo wkinci, złe, czy dobre, ałe my ne możemo sami odni staty proty tecziji ciłoho kulturnoho switu, jakij i my sami, chocz-ne-chocz j tak u wsich inszych dilankach wże buły zmuszeni piddatysia. Skazano, z rozwahoju i powahoju, – bo tak odnym poczerkom pera j odnoho dnia, na modu ukazu, jak ce wproczim wże j pouczyw zajwyj doswid, – sprawy ne dast´sia perewesty. Natomist´ złeheńka j powołeńky, piszłaby hładko.

Oś tak: zaczatyb npr. wid perenisnych swiat, wid takoho roku, jak wony prypadajut´ odnoho dnia, ukrajinśki z łatynśkymy, tak jak ce buło w 1930 r. Na druhyj rik, w cim słuczaju w 1931 r., nakazaty jich znowu swiatkuwaty razom, to ce ne wykłykałoby nazahał, wełykoho kryku j narid powoli zaczawby prywykaty j prywykby. A jakby prywyk pry perenisnych to todi bratysia do neperenisnych swiat. Ne do wsich naraz, a zrazu do dejakych menszych, widtak do szczoraz to bilszych a na kinci do Rizdwa j Bohojawłennia, do Nowoho Roku. I tak napewno najdalsze za 5–10 lit i slid zastyhby po julijanśkim kalendari.

Odnak jakby w dejakych parochijach sprawa jszła tiażcze, to możnaby pity na ustupky j prawyty wpertym dali pisla staroho kałendaria, ałe ne załyszaty widprawy pisla nowoho. Może take twerdżennia dywne? Koły tak, to zwernim uwahu na ce, szczo pisla papśkoho rozporiadżennia, na naszych oczach bahato łat. torżestwennych swiat pereneseno na nedili, – j jich w nedilu swiatkujut´. Odnak wirni prywykły do staroho poriadku i w ti dni, w jaki ranisz swiatkowano ci swiata, prychodiat´ do bożoho domu. Szczo ż roblat´ łat. swiaszczenyky? Duże mudro: – “Je ludy! Bohu diakuwaty! Stawajmo do widprawy!” I stajut´. Nawit´ hołosiat´ propowidy.Odnacze szczoroku, w ci dni szczoraz-to-mensze ludej prychodyt´ do kosteła. – W cej sposib i reforma perechodyt´ bez skandaliw, i szcze nawit´ boża chwała zbilszajet´sia, bo szcze bilsze jdut´ ludy do bożoho domu na mołytwu, jak je obowiazani. Ce znaczyt´ postupaty z rozwahoju i powahoju.

Jak my wże ostatoczno zminymo kalendar, – todi obriadowi sprawy w miszanych rodynach zijdut´ na druhyj plan. Wsi budut´ swiatkuwaty razom, odna storona pide do cerkwy, druha do kosteła. A szczo kosteł ridko de je, pidut´ obi storony do cerkwy. Todi sprawa peretiahannia odnoji storony na obriad druhoji perestane buty w rodynach aktualnoju. – 50% swarky j nenawysty ustupyt´. Swiatkowannia swiat nabere bilszoji wahy. Awtoritet religiji zroste, – wira utwerdyt´sia, a boża sława rozszyryt´sia. Czomu włastywo ceho ne zrobyty?”

Otaka-to buła pozycija szczodo kałendarnoho pytannia sprawżnioho swiatcia, rewnoho swiaszczenyka, pałkoho j żertwennoho patriota Ukrajiny. Nawedena za broszuroju, napysanoju nym – jak zaswidczuje doczka, Anna Marija Kowcz-Baran – “za czas perebuwannia w bereżanśkij tiurmi za jakuś tam państwowu zradu” (Za Bożi prawdy i ludśki prawa. Zbirnyk na poszanu o. Emilijana Kowcza, opr. A.M. Kowcz-Baran, Saskatun 1994, s. 56). Nadijusia, szczo publikacija cioho urywka broszury Czomu naszi wid nas utikajut´? na storinkach “Błahowista” pokłade kraj namahanniu dejakych starokałendarnykiw uzurpuwaty sobi ta swojim odnodumciam monopoliju na ukrajinśkyj patriotyzm.
dyjakon Petro Sywyćkyj

O Kościele greckokatolickim, a może nie tylko?

niedziela, 21 września 2014

Przyczynek do dyskusji o greckokatolickim kalendarzu liturgicznym

Про календар чи про перспективи УГКЦ в Польщі?

Brak komentarzy:

Prześlij komentarz