czwartek, 14 kwietnia 2011

"Proboszcz Majdanka" - film Grzegorza Linkowskiego o bł. Emilianie

Kontynuując wątek emiliański, chciałbym przypomnieć film "Proboszcz Majdanka". Piękne dzieło lubelskiego reżysera Grzegorza Linkowskiego. Na początek dwa anonse, reklamujące pokaz filmu na antenie TVP 1. Najpierw po polsku:

* * *

Serdecznie zapraszam do obejrzenia filmu „Proboszcz Majdanka” w telewizyjnej „Jedynce”!

14 kwietnia 2006 r. (Wielki Piątek wg. nowego stylu), godz. 16.00

Program I Telewizji Polskiej

Film opowiada o niezwykłej postaci - duchownym greckokatolickim, beatyfikowanym przez papieża Jana Pawła II podczas jego lwowskiej wizyty (27.VI.2001). Ksiądz Emilian Kowcz (1884-1944) był wielkim filantropem, konsekwentnym rzecznikiem wartości moralnych, prowadził działalność w warunkach ekstremalnych, gdzie nałożyły się na siebie dwie skrajnie totalitarne ideologie: sowiecko-rosyjska i nazistowsko-niemiecka, wśród nieraz skłóconych przez ambicje narodowe, bliskich sobie sąsiadów - Polaków, Ukraińców i Żydów. Wtrącony do więzienia we Lwowie, a później do obozu koncentracyjnego na Majdanku, nie poddał się i nie sprzeniewierzył swoim ideałom, odmówił podpisania deklaracji zaprzestania pomocy ludziom, w tym przede wszystkim Żydom. Postawa bohatera filmu, Jego działalność oraz męczeńska śmierć stworzyły niezwykłą szansę na pojednanie trzech tożsamości kulturowych i narodowych: ukraińskiej, polskiej i żydowskiej.

Film dokumentalny.

Scenariusz i reżyseria: Grzegorz Linkowski

Konsultacja: ks. Stefan Batruch

Zdjęcia: Jerzy Rudziński

Dźwięk: Michał Pruski

Kompozytor: Vlad Kuryluk

Montaż: Grzegorz R.Wróblewski

Producent: TVP S.A. 1PR

Producent wykonawczy: Link Art Film

Czas nagrania: 50 minut

Ks. Stefan Batruch – kilka refleksji z planu filmowego

„Bł. Emilian Kowcz jawi się jako światło jaśniejące w piekielnych mrokach obozu zagłady, jako sumienie ludzkości wołające z zaświatów, absurdu krematoryjnego pieca, jako anioł miłości wyłaniający się z milczących popiołów Majdanka.

Ciągle powraca pytanie, skąd czerpał siły, by stawić czoło barbarzyńskim dyktaturom XX wieku, by bronić godności człowieka w ekstremalnych warunkach szalejącego szowinizmu i rasizmu, by iść pod prąd wbrew wszystkim i wbrew wszystkiemu, nie zważając na konsekwencje.

Porusza dogłębnie Jego ostatnie przesłanie, w którym prosi o modlitwę za twórców obozu śmierci, za oprawców, morderców i zbrodniarzy, pragnąc w ten sposób uchronić ludzkość przed zatruciem nienawiścią.

Swoją postawą otwartości na innych przezwyciężał podziały wynikające z egoizmu narodowego i religijnego, przekraczał bariery ograniczoności ludzkiej natury będące konsekwencją lęku przed śmiercią.”

Ks. mitrat dr Stefan Batruch

Proboszcz Parafii Greckokatolickiej pw. Narodzenia NMP w Lublinie

tel. kom. (+48) 603 762 946

Więcej o Bł. Emilianie na stronie http://www.grekat.stalwol.pl/ (dział CZYTELNIA).

Anglojęzyczna witryna internetowa: www.baran.ca/kowcz.html

* * *

Anons ukraiński to zupełnie inny tekst, przeznaczony dla tygodnika "Nasze Słowo":

* * *

Фільм про бл. Омеляна Ковча (1884-1944) на телекранах!

Квітень 2006 року принесе м.ін. появу на екранах Першого каналу Польського ТБ фільму Proboszcz Majdanka, присвяченого великій Постаті УГКЦ минулого століття - блаженному священномученикові Омелянові Ковчу, довголітньому парохові Перемишлян (1922-1942), а відтак жертвенному пастиреві співв’язнів львівської тюрми на Лонцького та майданецького концентраку. Цю біля 50-хвилинну кінострічку мали вже нагоду дивитися мешканці Люблина, Томашева-Люблинського, Холма, Замостя, Перемишля, Ряшева й Варшави. Нині ж зможуть ознайомитися з нею телеглядачі всієї країни.

Фільм про бл. Омеляна появиться на телеекранах 14 квітня ц.р. (це Страсна П’ятниця за григоріянським календарем) в Першому каналі (Program I Telewizji Polskiej) о 16.00.

Про сам фільм писав уже в “НС” п. Роман Кабачій (див. Парох Майданека у № 5 від 29 січня ц.р.). До написаного ним можу додати хіба це, що ведуться вже праці над двома іншомовними версіями – англійською та українською. Таким чином, кінострічка п. Лінковського матиме змогу донести свідчення про Блаженного як до жителів України, так і до діяспорних українців, євреїв та поляків.

Варто засісти перед телевізором 14 квітня, а також записати цей фільм – у кого є змога – на відеокасету чи диск. У продажі легальних копій не буде! А Proboszcza Majdanka дійсно добре мати в домашньому фільмоскладі, щоби і самому деколи подивитися, і знайомим показати.

Бл. Омелян для всіх нас українців є приводом для гордости, бо таким моральним велетом кожен народ гордився б. Звичайно, українці-християни цю гордість мали б переживати не в дусі самозадоволення, але в дусі вдячності Господеві за дар особи бл. Омеляна.

Блаженний, зокрема, своїм прикладом вчить нас, у чому полягає правильний національний патріотизм. Його вчення – яке й є, власне, прикладом втілення Христової науки на практиці – слід би засвоїти як полякам, так і українцям. З одного боку бл. Омелян вказує на те, чого деякі поляки не сприймають і досі – що українці такий же народ, як інші, повноправний, що мають вони право на самовизначення, що вони не “грязь Москви, варшавське сміття”, а їхня земля не Małopolska Wschodnia і не Kresy. Що, врешті-решт, мають право й обороняти своє (пам’ятаймо ж – Блаженний був капеланом УГА в 1919 р.), але тільки “цивілізованим” чи пак “лицарським” способом. Бо – і тут переходимо до другого моменту, якого нераз і досі не можуть затямити деякі українці – “святій справі не можна служити закривавленими руками”, як писав Слуга Божий Митрополит Андрей у відозві з приводу вбивства ОУН-івським терористом директора ґімназії Івана Бабія (1934). Священик Львівської митрополичої єпархії, отець Омелян, добре засвоїв повчання свого єпархіяльного архиєрея, а перш за все – вчення самого Христа. Не дав себе звести ілюзії, що можна відбудувати Україну в союзі з Гітлером. Життя своє віддав за перемишлянських євреїв і в’язнів концтабору, за їхнє спасіння. Так сильно засуджував грабунок українцями майна поляків у 1939 р., що аж важко собі уявити, якою гострою мусила б бути його реакція на масові вбивства польського мирного населення на Волині і в Галичині, коли б дожив тих часів на волі. Та ж у фільмі жінка-очевидець розповідає, як він у церкві зі сльозами в очах взносив руки до Господа з молитвою, щоби Той не допустив ненависті між християнами, між людьми взагалі. Навпаки – духовний заповіт Блаженного, що простежується і в його перемишлянських проповідях, і в ґрипсах з концтабору, звучить: “За ворогів - моліться!”.

Справді, велика це Постать. Справжній святий, послідовник Ісуса Христа, до того й ще повнокровна людина, повнокровний чоловік, якого не змогли досі (і, надіймося, вже не зможуть) різні “побожні письменники” зобразити в цукерково-сентиментально-безликому костюмі. Фільм пана Лінковського, хоча не в змозі (як і кожен фільм) передати всю правду, все духовне багатство Блаженного, все ж таки багато з цього ж багатства доносить до глядача. То ж не змарнуймо нагоди, яку дає нам поява фільму в TVP 1 !

диякон Петро Сивицький

* * *

A to jest obszerniejsza nieco recenzja "Proboszcza Majdanka", napisana dla "Patrijarchatu" i tamże zamieszczona (nr 4/2006). Niektóre zdania z pierwszych akapitów są zapożyczone z tekstu pierwszego, ale reszta jest już oryginalna i warta, moim nieobiektywnym zdaniem, przeczytania - zwłaszcza gdy ktoś nie miał szczęścia oglądać ów niesamowity film Linkowskiego. Tekst podaję w wersji autorskiej.

* * *

Польський фільм про бл. Омеляна Ковча

14 квітня ц.р. на екранах Першого каналу Польського ТБ появився фільм Proboszcz Majdanka, присвячений великій Постаті УГКЦ минулого століття - блаженному священномученикові Омелянові Ковчу, довголітньому парохові Перемишлян (1922-1942), а відтак жертвенному пастиреві співв’язнів львівської тюрми на Лонцького та майданецького концентраку (німецькою Konzentrationslager Lublin). Цю 50-хвилинну кінострічку мали вже нагоду раніше дивитися мешканці Любліна, Томашева-Люблінського, Холма, Замостя, Перемишля, Ряшева й Варшави.

Блаженний, зокрема, своїм прикладом вчить нас, у чому полягає правильний національний патріотизм. Його вчення – яке й є, власне, прикладом втілення Христової науки на практиці – слід би засвоїти як полякам, так і українцям. З одного боку бл. Омелян вказує на те, чого деякі поляки не сприймають і досі – що українці такий же народ, як інші, повноправний, що мають вони право на самовизначення, що вони не “грязь Москви, варшавське сміття”, а їхня земля не Małopolska Wschodnia і не Kresy. Що, врешті-решт, мають право й обороняти своє (пам’ятаймо ж – Блаженний був капеланом УГА в 1919 р.), але тільки “цивілізованим” чи пак “лицарським” способом. Бо – і тут переходимо до другого моменту, якого нераз і досі не можуть затямити деякі українці – “святій справі не можна служити закривавленими руками”, як писав Слуга Божий Митрополит Андрей у відозві з приводу вбивства ОУН-івським терористом директора ґімназії Івана Бабія (1934). Священик Львівської митрополичої єпархії, отець Омелян, добре засвоїв повчання свого єпархіяльного архиєрея, а перш за все – вчення самого Христа. Не дав себе звести ілюзії, що можна відбудувати Україну в союзі з Гітлером. Життя своє віддав за перемишлянських євреїв і в’язнів концтабору, за їхнє спасіння. Так сильно засуджував грабунок українцями майна поляків у 1939 р., що аж важко собі уявити, якою гострою мусила б бути його реакція на масові вбивства українцями польського мирного населення на Волині і в Галичині, коли б дожив тих часів на волі (30 грудня 1942 р. отця арештувало ґестапо). Та ж у фільмі жінка-очевидець розповідає, як він у церкві зі сльозами в очах взносив руки до Господа з молитвою, щоби Той не допустив ненависті між християнами, між людьми взагалі. Навпаки – духовний заповіт Блаженного, що простежується і в його перемишлянських проповідях, і в ґрипсах з концтабору, звучить: “За ворогів - моліться!”.

Це все у фільмі простежується. Ясно, жоден фільм не в силі віддзеркалити повністю велич дійсного святого, але польська кінострічка про греко-католицького “пароха” концтабору Майданек безперечно належить до дуже вдалих. Слід тут віддати належне талантові й вкладові праці творців фільму. Режисер – п. Ґжеґож Лінковський (нар. 1957), визнаний художник у ділянці документального фільму, чого доказом є численні нагороди - не новик як у релігійній тематиці взагалі, так і зокрема у східньохристиянській. Декілька років тому створив фільм Bracia tego samego Boga, про православний монастир в Уйковичах біля Перемишля, де головними героями виступають його засновники, отці Никодим і Атанасій. Майстерні, глибокопрофесійні зйомки п. Єжи Рудзінського по-мистецькому рисують перед очима глядачів краєвиди околиць Перемишлян і Унева (ці місцевості розташовані дуже близько одна від одної), фрагменти Богослужб в монастирській церкві та молінь у синагозі, сцени з концтабору та з транскордонних урочистостей у Корчмині/Стаївці, що їх організовує з 2004 року о. митрат д-р Степан Батрух.

Музична обробка фільму – яку здійснив українець п. Влад Курилюк – гармонійно доповнює картини, що просуваються перед очима глядача; велика частина музики – це прекрасний спів монашого хору Унівської лаври. Фотографічну обслугу під час зйомок забезпечив п. Даріуш Костецький (нар. 1960) – на щодень вчитель польської мови в Першому загальноосвітньому ліцеї м. Холма, визнаний любитель і творець у ділянці фотографіки, член Фотоклубу Холмської землі з 20-ти років, лавреат численних премій. Плодом його праці стала фотовиставка пз. Między niebem a ziemią, яку мали змогу дивитися глядачі фільму в Любліні та Холмі. Також і всі фото, що мають відношення до цієї статті, мають своїм автором пана Костецького.

Досягнення творців фільму визнало жюрі цьогорічного Фестивалю католицьких фільмів у Нєпокалянові (Польща), де Proboszcz Majdanka посів другу нагороду. Фільм зголошений також і до інших фестивалів.

Як зробити документальний фільм про людину, яка відійшла до Господа понад 60 років тому і героєм стрічки особисто стати не може? Фізичну присутність Блаженного замінила розповідь про нього. Головний наратор – згаданий уже о. митрат С. Батрух, греко-католицький парох Любліна. Виступають і свідки, що знали Блаженного особисто: покійні вже ієромонах Гедеон з Унева та с. Марія (Ляхер), колишні парафіяни о. Ковча з Перемишлян і Коросна, професор Варшавського університету п. Роман Ґловацький (син заступника коменданта польськох поліції в Перемишлянах, якого родину оточив опікою бл. Омелян за “перших совітів”), врешті ж єдина ще жива дочка Священномученика – п. Лідія Бриґідир, що живе в Канаді. До розповіді з людських уст приєднується “розповідь” образів – краєвидів і сцен.

Фільм про священика-героя, що зміг перемогти в собі інстинкт самозбереження та схильність відповісти на ненависть і кривду ненавистю й бажанням пімсти (бо ж добровільно залишився в контцаборі зі своїми останніми на землі “парафіянами”, а в останньому ґрипсі просив молитися за творців цього ж табору й гітлерівської системи взагалі) – не закінчується моментом фізичної смерти о. Ковча, але відкриває глядачеві перспективу в майбутнє. Бачимо, як – бажаючи за прикладом бл. Омеляна валити міжнаціональні й міждержавні мури – нинішній, на щастя не концтабірний уже парох Любліна, організовує транскордонні зустрічі в Корчмині, де на один день українські й польські охоронці кордону ріжуть колючий дріт і відкривають кордон для місцевих жителів з Корчмина і Стаївки – сіл, що колись були одним. Ікона бл. Омеляна неначе символічно відкриває перехід через провізорично розрізані дроти.

І ще кінцева сцена – на території концтабору Майданек (зараз музей), перед створеною в’язнями колоною з трьома вірлами на верху, моляться два католицькі священики (з УГКЦ – о. Батрух і РКЦ – о. д-р Я. Р. Векслєр-Вашкінель, народжений у жидівській родині) та представник єврейської спільноти. Слова псалма лунають трьома мовами – українською, польською та давньоєврейською. Відтак камера підноситься вгору і перед очима глядача постає не лише вид на концтабір, але й на місто Люблін та на небо – неначе б для підкреслення зв’язку між Блаженним і теперішньою дійсністю. Відчувається, що майданецький священномученик постає в цій останній сцені небесним покровителем сучасного Любліна, щ заступається зокрема за тих, що продовжують його благородну діяльність.

Фільм про бл. Омеляна створений на замовлення Першого каналу Польського телебачення і це ж ТБ залишає за собою всі права на нього. Тому в продажі немає легальних копій фільму. Проте це ще не закриває глядачам з-поза Польщі можливості ознайомотися з цією стрічкою. По-перше, сателітний канал Польського телебачення – TV POLONIA – покаже цей фільм мабуть осінню ц.р. По-друге, завершується вже праця над створенням двох іншомовних версій фільму – англійської та української. Таким чином, Proboszcz Majdanka стане, надіймося, доступним для глядачів в Україні та діяспорі.

диякон Петро Сивицький

środa, 13 kwietnia 2011

Kazanie o bł. Emilianie, wygłoszone 15.II.2004

Bł. Emilian to Postać łącząca trzy narody o trudnej, niewolnej od wzajemnych konfliktów historii - ukraiński, polski i żydowski - a przy tym przez fakt pobytu i męczeńskiej śmierci na Majdanku ściśle związana z Lublinem. Doceniła te fakty Rada Miasta Lublin, uchwałą z 18 grudnia 2003 roku (której pierwotnym inicjatorem, o czym trzeba pamiętać, był p. inż. Roman Matwijczyna, świecki grekokatolik z parafii lubelskiej) nadając imię bł. ks. Emiliana Kowcza rondu położonemu w dzielnicy Czuby, u zbiegu ulic Jana Pawła II i Armii Krajowej. Uroczyste odsłonięcie tabliczki z nazwą ronda nastąpiło 18 lutego 2004 r., w ramach dwudniowych uroczystości ku czci bł. Emiliana. Śp. ks. arcybiskup Józef Życiński w krótkim liście z 9 lutego 2004 r., odczytanym w kościołach lubelskich w niedzielę 15 lutego, zaprosił wiernych Kościoła łacińskiego do udziału w uroczystościach. Zaś proboszcz miejscowej Parafii Rzymskokatolickiej pw. Świętej Rodziny, charyzmatyczny (w najlepszym tego słowa znaczeniu) ks. kan. Ryszard Jurak uznał, że wypada wiernych powierzonych jego pieczy, mieszkających wszak w sąsiedztwie ronda, zaznajomić głębiej z biografią Błogosławionego. Zwrócił się zatem do naszej Parafii o przysłanie kaznodziei na niedzielę 15 lutego 2004 r. Zaszczyt ten przypadł w udziale mnie - na 8 Mszach, od 6.00 do 18.00, wygłosiłem kazanie, które pozwalam sobie wkleić poniżej. Nadmieniam, że to właśnie w tej parafii gościł 9.VI.1987 r. Jan Paweł II, a kościół, w którym przyszło mi głosić to kazanie, zbudowano w miejscu, gdzie wtedy stał papieski ołtarz. Krzyż z tego ołtarza do dziś stoi przed kościołem, a na parafialnej witrynie znajduje się osobny dział poświęcony wizycie Jana Pawła II w Lublinie.

***************************************************************************

diakon Piotr SIWICKI

Parafia Greckokatolicka pw. Narodzenia NMP w Lublinie

Kazanie o bł. Emilianie Kowczu, kapłanie i męczenniku (1884-1944), wygłoszone 15 lutego 2004 r. w rzymskokatolickim kościele parafialnym

pw. Świętej Rodziny w Lublinie

Czytania:

Jr 17, 5-8; Ps 1; 1 Kor 15, 12. 16-20; Łk 6, 17.20-26

Umiłowani w Chrystusie!

W przeznaczonych na dzisiejszą niedzielę fragmentach Słowa Bożego bardzo często pojawia się słowo “błogosławiony” (gr. μακαριος , łac. beatus), które moglibyśmy przetłumaczyć również jako „szczęśliwy” (w odróżnieniu od gr. ευλογημενος czy łac. benedictus). Zarówno Prorok Jeremiasz, jak też i Psalmista, źródło owego stanu błogosławieństwa czy szczęścia upatrują w nadziei i ufności, jaką “mąż błogosławiony” pokłada w Bogu. “Błogosławiony”, mówi Psalmista, unika zła (“nie idzie za radą występnych, nie wchodzi na drogę grzeszników, nie zasiada w gronie szyderców“), a jednocześnie miłuje Prawo Pańskie “i rozmyśla nad nim dniem i nocą”. Ten zaś, kto naprawdę pokłada ufność w Panu, nie zachwieje się w godzinie próby. Jak mówi Prorok, porównując “błogosławionego” do drzewa: “Nie obawia się, skoro przyjdzie upał, bo utrzyma zielone liście. Także w roku posuchy nie doznaje niepokoju i nie przestaje wydawać owoców”.

Z kolei nasz Boski Zbawiciel Jezus Chrystus w Ewangelii dokonuje jednego z charakterystycznych dla Swej nauki przewartościowań: oto “błogosławieni” (“szczęśliwi”) są ci, których ludzka opinia niezbyt jest skłonna za takich uważać: ubodzy, głodujący, płaczący... Zwracając się do grona uczniów, Jezus podkreśla również, iż “błogosławieni” będą ci, którzy z “powodu Syna Człowieczego” doznają nienawiści, odrzucenia, pogardy...

Dzieje Kościoła Chrystusowego liczą sobie wiele przykładów ludzi, którzy całą swą nadzieję i ufność złożyli w Panu i umiłowali Jego Prawo, o którym Chrystus objawił, że jest Prawem Miłości. Są to święci - kanonizowani i nie kanonizowani, znani i nie znani. Jednym z nich jest błogosławiony Emilian Kowcz, kapłan greckokatolicki, męczennik, więzień Majdanka, beatyfikowany przez Jana Pawła II w 2001 r.

Urodził się w roku 1884 na Huculszczyźnie w rodzinie kapłana. Jak wiadomo, Kościół greckokatolicki metropolii halickiej, Kościół ukraiński, jest jednym z katolickich Kościołów wschodnich, nieściśle zwanych “unickimi”; pozostając w pełnej jedności z Biskupem Rzymu, zachowuje jednocześnie wspólny z prawosławiem obrządek bizantyjski i, co za tym idzie, dopuszcza mężczyzn żonatych do wszystkich stopni święceń z wyjątkiem biskupstwa.

Emilian Kowcz wywodził się właśnie z takiej rodziny: ojciec jego był kapłanem, matka córką kapłana. Kapłanem żonatym został sam Emilian, także jego trzy siostry zostały małżonkami księży greckokatolickich. Z sześciorga dzieci ks. Emiliana Kowcza (trzech synów, trzy córki) dwóch synów również przyjęło święcenia kapłańskie w Kościele greckokatolickim.

Po studiach w Rzymie i ślubie z Marią-Anną z Dobrzańskich, Emilian Kowcz otrzymał w roku 1911 święcenia kapłańskie. Po krótkim okresie pracy w Galicji zgłosił się ochotniczo do pracy duszpasterskiej wśród osadników ukraińskich w Bośni, gdzie spędził kilka lat. Wrócił do Galicji, by po trzech latach wikariatu wstąpić ochotniczo w 1919 roku do Ukraińskiej Armii Halickiej w charakterze kapelana wojskowego. Wsławił się odwagą, nie tylko nie uchylając się od pełnienia kapłańskiej posługi w warunkach frontowych, ale i z własnej inicjatywy wynosząc rannych spod ostrzału wroga. Trafiwszy do niewoli bolszewickiej, w cudowny właściwie sposób uciekł wraz z towarzyszami sprzed luf karabinów maszynowych, znad wykopanych już zbiorowych grobów. Powróciwszy do Galicji, w roku 1922 objął probostwo greckokatolickie w Przemyślanach, mieście powiatowym nieopodal Lwowa.

Będąc tam proboszczem, zasłynął jako wzorowy i gorliwy duszpasterz oraz aktywny działacz społeczny. Jego kazań z zapartym tchem słuchali parafianie przemyślańscy i nie tylko: często był zapraszany na rekolekcje czy misje do innych parafii. Był inicjatorem i organizatorem dekanalnych Kongresów Eucharystycznych w Przemyślanach. Zawsze miał serce czułe na ludzką niedolę, bez względu na narodowość: przygarniał sieroty, opiekował się samotnymi osobami w starszym wieku. Nie dbał o własny dobrobyt: nie wymagał żadnych opłat za posługi religijne, grunty parafialne najczęściej oddawał w dzierżawę najbiedniejszym za symboliczny czynsz, nigdy też nie dokończył rozpoczętej budowy plebanii. Gdy w 1939 roku zmarła jego żona, parafianie złożyli się na koszta pogrzebowe i nową sutannę dla swego proboszcza.

Ks. Kowcz udzielał się także na niwie społecznej, współorganizując sieć ukraińskich instytucji oświatowo-kulturalnych (czytelnie) i gospodarczych (kooperatywy, kasy pożyczkowe). Był gorącym patriotą ukraińskim i często na tym tle popadał w konflikt z polskimi władzami (np. bez zgody władz, a właściwie wbrew nim, zorganizował budowę cerkwi w jednym z przysiółków; drewniana świątynia z przygotowanych zawczasu elementów stanęła w ciągu jednej nocy). Ale jego patriotyzm był patriotyzmem prawdziwie chrześcijańskim, opartym na miłości tego, co ojczyste - wolnym zaś od nienawiści do bliźniego innej narodowości czy wyznania.

Najpełniej objawiło się to w ciężkich czasach próby - w czasie II wojny światowej. Gdy po załamaniu się państwa polskiego we wrześniu 1939 roku parafianie filialnej cerkwi we wsi Korosno postanowili wziąć odwet na swych polskich sąsiadach, grabiąc ich mienie, ks. Kowcz z takim oburzeniem potępił ich postępowanie, że niezwłocznie posłuchali jego stanowczego nakazu i oddali zabrane rzeczy właścicielom. Gdy władza sowiecka zainstalowała się już na dobre i rozpoczęto aresztowania i wywózki polskich funkcjonariuszy państwowych, ks. Kowcz ostrzegał i ratował, kogo mógł, a dla rodzin wywiezionych urzędników i policjantów organizował pomoc żywnościową. Niejednokrotnie pomagał tym samym ludziom, którzy przed wojną go szykanowali. Ta postawa, a także odwaga księdza Kowcza, który nie myślał zaprzestać organizowania publicznych uroczystości religijnych i mówienia prawdy w swych kazaniach – wszystko to spowodowało, że do cerkwi, której proboszczem był ks. Kowcz, zaczęli uczęszczać także i Polacy - katolicy obrządku łacińskiego. Władze sowieckie zaś aż do czerwca 1941 roku nie ważyły się uwięzić odważnego duszpasterza, bojąc się reakcji mieszkańców Przemyślan. Aresztowano go dopiero po wybuchu wojny z Niemcami, ale znowu - dzięki niespodziewanemu nalotowi bombowców niemieckich - ks. Kowcz zdołał umknąć eskorcie i w ukryciu doczekał wejścia Niemców.

Od początku nie podzielał nadziei wielu swych ziomków na to, że nowy okupant będzie znacząco lepszy od poprzedniego. Mawiał: “zmieniły się tylko guziki mundurów”. Apelował do młodzieży ukraińskiej, by nie wstępowała do niemieckiej policji i nie dawała się wciągać do udziału w hitlerowskich zbrodniach, zwłaszcza w mordowaniu Żydów.

Już niebawem po wkroczeniu Niemców oddział SS zamknął część Żydów w synagodze i podpalił. Zaalarmowany ks. Kowcz przybył natychmiast i dzięki swej stanowczości i biegłej znajomości niemieckiego zdołał skłonić esesmanów do odstąpienia. Wówczas wraz z innymi otworzył drzwi płonącej synagogi; w ten sposób zdołano uratować wielu Żydów od śmierci w płomieniach.

Był to jednak sukces krótkotrwały. Ludobójcza machina hitlerowska nieubłaganie zmierzała do wytępienia Żydów. Ks. Kowcz starał się ratować, kogo tylko się dało. Jego możliwości działania były jednak ograniczone: Żydzi stanowili większość mieszkańców Przemyślan.

Tymczasem zrodził się wśród nich ruch na rzecz przyjęcia chrześcijaństwa. Wielu z nich prosiło ks. Kowcza o chrzest, mimo, że w świetle “praw rasowych” III Rzeszy wyznanie nie miało znaczenia - liczyło się tylko i wyłącznie pochodzenie rasowe. Ks. Kowcz, mimo zakazów władz hitlerowskich, postanowił przygotowywać chętnych do chrztu i udzielać im tego Sakramentu, co czynił zupełnie jawnie - konwertytów było kilkuset. Wszyscy oni deklarowali pragnienie przyjęcia chrztu, choć byli świadomi, że nie zmieni to ich doczesnego losu. Ks. Kowcz chrzcił ich, a gdy w Przemyślanach stworzono zamknięte getto, zażądał od władz umożliwienia mu sprawowania posługi duszpasterskiej wśród chrześcijan w getcie. Także i w swych kazaniach nie krył się z potępieniem dla hitlerowskich zbrodni. Podobno napisał nawet list do Hitlera, wzywający go do opamiętania. Wszystko to sprawiło, że 30 grudnia 1942 r. został aresztowany przez gestapo i przewieziony do więzienia we Lwowie. Tam biciem i torturami próbowano skłonić go do podpisania zobowiązania, że nie będzie już nigdy chrzcił Żydów - ale ks. Kowcz zadeklarował, że swym kapłańskim obowiązkom pozostanie wierny do końca. Świadczył o tym nie tylko słowami, ale i potajemną pracą duszpasterską wśród więźniów.

Po kilku miesiącach zesłano ks. Kowcza do obozu koncentracyjnego na Majdanku. Tam również nie zaniechał pracy duszpasterskiej. W grypsach z obozu tak pisał do rodziny starającej się o jego zwolnienie:

Nie marnujcie wysiłków, nie mogę stąd odejść, bo jestem potrzebny. Ci nieszczęśliwi ludzie, których są tutaj tysiące, potrzebują mnie. Jestem ich jedyną pociechą. Zostać tu jest moim obowiązkiem - i jestem szczęśliwy....

W kolejnym grypsie pisał:

Rozumiem, że staracie się o moje zwolnienie. Błagam was, byście nic nie robili! Wczoraj zastrzelono tu 50 ludzi. Gdyby nie było mnie tutaj, któż pomógłby im przejść ten próg? Poszliby przezeń ze wszystkimi swymi grzechami i w głębokiej rozpaczy, która wisi nad tym piekłem. Teraz zaś idą z głowami uniesionymi wysoko, zostawiwszy swe grzechy za sobą. Przechodzą ów most ze szczęściem w sercach i gdy rozmawiałem z nimi po raz ostatni, widziałem, jak spowija ich pokój i jasność. Wszystko, czego od was żądam, to nieco pieniędzy. Kubek wody kosztuje tu 500 złotych.^*

Wreszcie gryps ostatni, będący niejako testamentem duchowym bł. Emiliana:

Dziękuję Bogu za jego łaskawość dla mnie. Poza Niebem to jedyne miejsce, w którym chciałbym przebywać. Wszyscy jesteśmy tu równi: Polacy, Żydzi, Ukraińcy, Rosjanie, Litwini czy Estończycy. Jestem tu teraz jedynym kapłanem. Nie mogę sobie wyobrazić, co by oni beze mnie zrobili. Tutaj widzę Boga - Boga, który jest Jeden dla wszystkich nas, bez względu na nasze religijne odmienności. Może nasze kościoły się różnią, lecz we wszystkich nich rządzi ten sam Wszechmogący Bóg. Kiedy odprawiam Mszę, wszyscy oni modlą się. Modlą się w różnych językach -ale czy Bóg nie rozumie wszystkich języków? Umierają na różne sposoby i ja pomagam im przechodzić ów most. Czyż to nie błogosławieństwo? Czy to nie najwspanialsza korona, jaką mógłby mi włożyć na głowę mój Pan? Tak! Dziękuję Bogu tysiąc razy dziennie, że posłał mnie tutaj. O nic więcej nie będę Go prosił. Nie rozpaczajcie z mego powodu. Radujcie się ze mną! Módlcie się za tych, którzy stworzyli ten obóz i cały ten system. Oni potrzebują waszych modlitw.... Niech Bóg się nad nimi zlituje...

Przytoczone słowa świadczą, że istotnie pobyt w obozie na Majdanku (zakończony śmiercią 25 marca 1944 r.) był ukoronowaniem wzrastania ks. Emiliana Kowcza w świętości. Tu w sposób najpełniejszy, zgodnie z nauką i przykładem Chrystusa, przejawiła się jego miłość do Boga i bliźnich: dla nich zrezygnował z wszelkich prób ratowania życia, powrotu do rodziny, do swych sześciorga ukochanych dzieci. Przekroczył wszystkie ludzkie bariery strachu, instynktu samozachowawczego itp. Tu także ukazał aktualność Chrystusowego przykazania miłości nieprzyjaciół - prosząc o modlitwę za hitlerowców, od których doznał tyle zła. Ks. Emilian Kowcz – za swą wierność Chrystusowi znienawidzony, zelżony, wyłączony ze społeczeństwa ludzi wolnych i zesłany do “piekła na ziemi”, jakim był obóz koncentracyjny, w przedziwny sposób doświadczył prawdy słów Ewangelii, które słyszeliśmy w dzisiejszym czytaniu: on naprawdę znalazł błogosławieństwo, znalazł szczęście w sytuacji z ludzkiego punktu widzenia skrajnie tragicznej i beznadziejnej.

Jaką wartość praktyczną ma dla nas przykład bł. Emiliana tu i teraz? Spośród wielu różnorakich aspektów warto chyba podkreślić dwa.

Po pierwsze, bł. Emilian uczy swym przykładem prawdziwie chrześcijańskiego patriotyzmu, polegającego na szczególnym umiłowaniu własnej ojczyzny, narodu, języka, kultury - ale bez krzty szowinizmu, wrogości wobec ludzi innej narodowości, wiary, języka czy rasy. Nieodłącznym zaś elementem bycia dobrym członkiem swego narodu, jak kiedyś stwierdził Błogosławiony, jest ciągła praca nad sobą, przede wszystkim w dziedzinie duchowej.

Po wtóre, źródłem mocy duchowej chrześcijanina jest łaska Boża. “Kto trwa we Mnie, a Ja w nim, ten przynosi owoc obfity, ponieważ beze mnie nic nie możecie uczynić”, mówi Jezus (J 15, 5), zaś Paweł Apostoł dodaje: “wszystko mogę w Tym, Który mnie umacnia - Chrystusie” (Flp 4, 13). Z łaską tą jednak należy współpracować. Szczególną rolę we wzrastaniu w łasce odgrywa Sakrament Eucharystii, który tak wielką rolę odegrał w życiu, pracy duszpasterskiej i nauczaniu bł. Emiliana. Jednocząc się w Eucharystii z Chrystusem zyskujemy siły do pokonywania trudności życia codziennego w duchu Ewangelii. A bez tego, bez tej codziennej “wierności w rzeczach małych”, bez codziennego odnawiania naszej wiary i ufności w Panu, bez rozważania i stosowania w praktyce Chrystusowego Prawa Miłości - trudno nam będzie sprostać wielkim wyzwaniom i próbom, gdy takowe nadejdą. Niech przykład i wstawiennictwo bł. Emiliana pomoże nam w należytym uświadomieniu sobie tej prawdy. Amen.

^* Ks. Kowcz potrzebował wody do celów liturgicznych, m.in. dla kropienia ciał ofiar egzekucji.

niedziela, 10 kwietnia 2011

Bł. Emilian Kowcz - nasz chrześcijański bohater

Pod tym tytułem opublikowałem był wiosną 2001 roku artykuł w warszawskim tygodniku ukraiński "Nasze Słowo". Artykuł pisany jeszcze przed beatyfikacją (27.VI.2001) - co widać z pierwszych słów - został przez Redakcję nieco skrócony. Tu publikowany jest w autorskim oryginale. Nie zmieniałem niczego, nawet dawniejszej lekcji mego nazwiska, którą zarzuciłem w roku 2005 (?).

***********************************************************************************

Люблин, 25 березня 2001 р.

Петро Сивіцький

м. Люблин, ПОЛЬЩА

Отець Омелян Ковч (1884-1944) - наш християнський герой

Львівська суспільно-релігійна газета ”Арка” у числі 5/2001 на с. 7 опублікувала коротку замітку про врочисте Богослуження, відправлене 2 березня ц.р. у Святоюрському соборі з нагоди закінчення єпархіяльного етапу беатифікаційного процесу єпископа Миколи Чарнецького (1884-1959), 25 новомученкиків ХХ ст. та о. Омеляна Ковча. Автор замітки, журналіст Петро Дідула, висловив водночас надію, що принаймні деяких осіб з цього списка проголосить блаженними Іван-Павло ІІ під час червневої подорожі в Україну. Як воно насправді буде - побачимо, проте варто вже тепер ознайомитися з постаттю о. Ковча, замученого у гітлерівському концтаборі Майданек 1944 року. Якраз Великодній час, коли наново переживаємо Христову перемогу над смертю, перемогу, що прийшла через доровільне прийняття хресної муки - дуже добрий для розповіді про Праведника, котрий, ідучи слідами свого Божественного Вчителя, свою любов до ближніх засвідчив прийняттям страждань і смерті - і цим, власне, переміг. А позаяк місцем свого останнього ув'язненя і смерті о. Ковч зв'язаний з Польщею - варто приглянутися до його колоритного життєпису всім ”польським” українцям, незалежно від конфесійної приналежності та відношення до релігії взагалі.

Народився Омелян Ковч 20 серпня 1884 р. у Космачі Косівського повіту на Гуцульщині. Щодо його імені треба відмітити, що користувався він мабуть виключно іншим його варіянтом, а саме ”Еміліян”, проте у цій статті я вирішив дотримуватися більш стандартної зараз форми ”Омелян”.

О. Ковч був нащадком і членом галицької священичої ”касти”, яка творилася століттями у середовищі одружених священнослужителів, яких сини неначе успадковували батьківський ”фах”, а дочки виходили заміж за кандидатів у священики. Священиком був отже батько Омеляна, о. Григорій Ковч (1861-1919), одружений з дочкою священика, усі три Омелянові сестри стали священичими дружинами, лише брат Евстахій (Остап) не увійшов до ”касти”. Сам же о. Омелян одружився з Марією-Анною Добрянською (1891-1939), дочкою о. Володислава Добрянського. Мали вони шестеро дітей, у цьому трьох синів, два з яких продовжили священичу традицію предків.

Народжений на Гуцульщині, Омелян Ковч отримав матуру у Львові, а відтак розпочав богословські студії у Руській Колегії (Collegium Ruthenum) в Римі, де перебував з 1905 по 1911 рік. Ще у часі студій одружився (1910). Ієрейські свячення прийняв з рук Станиславівського єпископа Кир Григорія Хомишина у 1911 році.

Першою душпастирською посадою молодого священика було завідательство Підволочиської парафії в Скалатському повіті (Тернопільщина). Та вже у 1912 році подружжя Ковчів подалося за межі Галичини, у Боснію, де з кінця ХІХ ст. поселювалися галицькі селяни-вихідці. Отцеві Омеляну доручено парафію Козарац в окрузі Прієдор. Душпастирював там до 1916 року, коли повернувся в Галичину і став сотрудником у Серниках-Горішніх на Рогатинщині. На цій посаді перебував до 1919 р. Тоді, як відомо, Галичина була театром воєнний дій - тривала польсько-українська війна.

Родина Ковчів у той час не стояла осторонь. Брат о. Омеляна Остап вступив в Українську Галицьку Армію. Туди ж подалися також отці Григорій та Омелян Ковчі - батько й син, які, звичайно, стали ”полевими духовниками”, як звали в УГА військових капеланів. Перший з них став згодом жертвою тифу - хвороби, яка стала немов би прокляттям УГА підчас боїв на Великій Україні - і помер 19 грудня 1919 р. у Староконстантинові.

Отцю Омелянові, капеланові Бережанського коша УГА, довелося пройти зі своїми ”хлопцями” нелегкий бойовий шлях. Солдати запам'ятали його як дуже відважного капелана, який безстрашно ішов на фронтову лінію, а тих, що боялися за його життя, жартома потішав: ”Я свячений, а свяченого куля не бере!”. Коли УГА в липні 1919 р., після краху т. зв. чортківської офензиви, була змушена відступити за Збруч, її частини об'єдналися з Дієвою Армією УНР, щоб спільно рушити проти большевиків - на Київ. Під час боїв з більшовиками о. Ковч попав у полон, з якого таки зміг вирватися. Утеча в рідні сторони не обійшлася без, м'яко кажучи, пригод: о. Омеляну двічі грозила смерть, вперше з рук большевиків, відтак - поляків. Та все закінчилося польським табором, де о. Ковч захворів тифом. Хворів так ще й після виходу з табору, аж врешті видужавши, став у 1921 році завідателем парафії Боршів Перемишлянського повіту. Звідтам уже в наступному, 1922 році, перейшов на посаду пароха Перемишлян, на якій формально залишився до смерті.

Як парох він мусив обслуговувати не лише греко-католицьких жителів самих Перемишлян. До парафії належала також дочерня церква у с. Коросно неподалік від міста. У місті ж греко-католики були в меншості, переважало єврейське населення.

Двадцять років душпастирювання стали окремою епохою в історії парафії. О. Омелян Ковч дав себе пізнати як дбайливий та ревний душпастир, слава якого вийшла далеко поза межі близької околиці - м. ін. завдяки його проповідям, які виголошував з нагоди празників, реколекцій та місій у різних парафіях та зокрема у церкві студитського монастиря в Уневі. Славні були теж урочисті йорданські Водосвяття у Перемишлянах та організовані там же о. Ковчем Євхаристійні конгреси (”здвиги”).

Але, звичайно, душпастирська діяльність о. Ковча не вичерпувалася такого роду торжественними заходами. Ревність о. Омеляна відзеркалювалася перш за все у щоденній парафіяльній праці, у турботах за парафіян - за їхнє вічне спасення та й дочасний добробут. Посереднім доказом його заанґажованості було приходство, яке почав будувати - і таки не встиг довести будову до кінця. Сім'я священика проживала отже в будинку, які парафіяни (а принаймні деякі з них, дещо ерудовані та й дотепні водночас) називали жартома ”збуреною Троєю”. О. Ковч не щадив допомоги людям у потребі - сам зате ходив так довго у щораз-то більше знищеному підряснику, аж поки парафіяни не провели збірку на новий підрясник. А коли померла ”їмость”, вірні подарували отцеві гроші на похорон дружини, яка також втішалася загальною пошаною та любов'ю серед парафіян.

Бувший капелан УГА, звичайно, не погоджувався на польський диктат на українській землі. Нераз виявляв публічно свою патріотичну настанову і прищеплював її своїм парафіянам. Польські власті в свою чергу намагалися погасити його патріотизм репресіями - грошовими штрафами та й навіть арештом (на щастя стаття 22 Конкордату від 1925 р. надавала можливість священикам відбувати арешт, тобто короткотривале ув'язнення, у визначеному монастирі; завдяки втручанню Львівського ординаріяту чи не більшість ”строків” о. Ковч відбув у Студитів в Уневі). Та він не здавався - а особливими доказами незламності його духу були будівлі, споруджені за його ініціятивою без дозволу влади - читальня ”Просвіти” і кооператив у Коросні (будинок колишньої читальні стоїть донині) чи зведена за одну ніч дерев'яна церковця у присілку Североги.

Патріотизм о. Ковча був отже безсумнівний, палкий і жертвенний. Проте мав одну, дуже чітку прикмету, якої так часто не ставало сучасникам отця Омеляна: не було в ньому місця на ненависть до земляків іншої етнічної приналежності. Це було видно вже у міжвоєнний період - але найбільш яскраво проявилося воно тоді, коли почалася війна і Галичина опинилася в ярмі тоталітаризму - спершу червоного, відтак брунатного.

Прихід совєтів заохотив декого з українців ”порахуватися” з ”мазурськими” сусідами та при цій нагоді ще дещо для себе ”прихватизувати”. Так і парафіяни Короснянської церкви пограбували місцевих польських колоністів. Реакція душпастиря була швидка й різка. Констатувавши крах своєї багатолітньої праці - мовляв, хотів я вас виховати на порядних людей, а зробив вас голотою - наказав негайно повернути все назад. Засоромлена ”голота” приказ виконала, а о. Ковч отримав спеціяльну подяку від польскої делегації.

Оця християнська, повна любові до ближнього настанова отця Омеляна (черговим проявом якої було намагання зорганізувати матеріяльну допомогу для сімей загиблих, пропавших безвісти чи арештованих совєтами польських службовців) притягала римо-католиків до греко-католицької церковці. Важливим був тут ще один момент: на відміну від латинських священиків, о. Ковч поводився супроти нового режиму доволі бестрашно, навіть організував - попри заборону - відкриті процесії по місту з нагоди Йордану чи Євхаристійного здвигу. Це все притягало римо-католиків до церкви, допомагало греко-католикам цієї ж церкви не покидати - але водночас такий підхід до совєтської влади в очах режиму був просто злочином, що домагався відповідної кари. З цією карою енкаведисти барилися аж до вибуху німецько-совєтської війни; мабуть брали до уваги популярність о. Ковча серед населення Перемишлян і околиці. Коли, однак, спалахнула війна, негайно арештували перемишлянського пароха - та внаслідок німецького бомбардування конвой розбігся, о. Ковч утік та в укритті діждався приходу німців.

На німців ждали чи не всі українці, надіялися на їхню допомогу в створенні української державності. О. Ковч на фоні загального піднесення відрізнявся скептицизмом. ”Це тільки ґудзики змінилися у мундурах” - так він у розмові з дочками охарактеризував нову ситуацію. Правда, на перших порах, коли організувалися українські установи, о. Ковч навіть прийняв вибір на повітового старосту - проте у часі, коли на скликаному до Перемишлян повітовому з'їзді різні промовці малювали майбутнє рожевою фарбою, о. Ковч закликав земляків зберігати спокій, а перш за все не дати себе втягнути на службу в німецьких репресивних органах, не брати участі в їхніх злочинних діях.

У той період гітлерівські репресії були спрямовані передусім у сторону жидів. Уже незабаром після відходу совєтів есесівці здійснили спробу знищити частину з них, кинувши у повну людей синагогу запальні бомби і закривши двері. На щастя, добрі люди повідомили про це о. Ковча, який мерщій побіг до синагоги. Володіючи ще з австрійських часів німецькою мовою, зумів він так здезорієнтувати німців, що вони від синагоги відступили. Тоді отець Омелян з допомогою інших людей відкрив двері й кинувся витягати переляканих жидів з вогню. Багато їх удалося врятувати, м.ін. малого на зріст рабина з Белза.

Ця перемога людей доброї волі була однак тимчасова. Гітлерівська машина смерті починала набирати швидкості. Звичайно, одиниці могли ще бути врятовані - але не було можливості вирвати смерті більшість жителів містечка.

У таких умовах народився серед перемишлянських євреїв рух за прийняття християнства. За деякими свідченнями, його ініціятором був нащадок мішаного подружжя, мати якого походила з греко-католицької родини. Щораз-то численніші жиди почали зголошуватися до о. Ковча з проханням охрестити їх.

Чому вони це робили? У світлі расових ”законів” Третього Райху віросповідна приналежність не мала значення. Про це знали як о. Ковч, так і жиди, що хотіли охреститися. Вони були свідомі, що хрещення не врятує їх перед смертю - та це не міняло їхнього рішення.

Отець Ковч все ж таки сумнівався, чи годиться йому хрестити їх. Проте жиди заявляли, що бажають стати християнами з чисто релігійних спонук. Що ж було робити? Отець проводив основну катехизацію катехуменів та хрестив - спершу поодиноких осіб, а пізніше цілі групи. Таким чином став отець Омелян порушником гітлерівських псевдо-законів.

Це не могло скритися від німецької поліції. Публічне хрещення кількох сотень євреїв, неприхильні до гітлерівської влади публічні виступи - все це само по собі було достатньо для знищення ”винного”. За деякими свідченнями, ”останньою краплиною” став лист, в якому о. Ковч домагався права на доступ до ґетто з метою обслуговувати тамошню хромаду євреїв-християн, сформовану тими, кого раніше він охрестив. Не вдалася спроба арештувати отця 22 грудня 1942 р. Німців, які мали намір долучити священика до жидівського транспорту,щоб його задушили газом у Треблінці чи Белзці, споїли алькоголем українські поліцисти, аж транспорт від'їхав. Та через декілька днів, 30 грудня 1942 р., отця викликали у ґестапо. Звідтам уже він не вернувся.

Після арештування о. Ковча перевезли до Львова, до в'язниці по вул. Лонцького, де намагалися від нього декларації, що у майбутньому він жидів хрестити не буде. Отець Омелян відмовлявся - ба, заявляв виразно, що надалі робитиме це, що від нього вимагає священичий сан і покликання. Тому-то й старання за звільнення о. Ковча з в'язниці, які робили Мирополит Андрей Шептицький та родина о. Омеляна, були безуспішні: о. Ковч не йшов на найменший компроміс із злом.

Не помагали намови, погрози, побої, тортури - всі ці ґестапівські

”засоби переконування”. О. Ковч був непохитний - може й тому, що відкрив для себе у в'язниці нове поле душпастирської праці: правив він там Літургію, сповідав, причащав, потішав... За посередництвом свого сина Сергія (теж священика), який відвідував батька, передавав він тюремні ”ґрипси” від співв'язнів до їхніх рідних.

Після кількох місяців о. Ковча вивезли до концентраційного табору на Майданеку (Konzentrationslager Lublin). Тут продовжував свою душпастирську працю серед приречених на смерть людей. Свідомо, здається, віддав себе у жертву заради співв'язнів. Та нехай промовить він сам - через збережені родиною ґрипси (усі цитати в мойому зворотньому перекладі з англійської) .

У першому ґрипсі о. Ковч пише:

”Не робіть даремних зусиль, я не можу цього місця покинути, бо тут я потрібний. Ці нещасні люди, яких тут є тисячі, потребують мене. Я - їхня єдина втіха. Це мій обов'язок залишитися тут, і я щасливий...”

У наступному ґрипсі повторює цю мотивацію - дещо обширніше:

”Розумію, що ви боретеся за моє звільнення. Прошу вас нічого не робити. Вчора тут розстріляли 50 людей. Коли б мене тут не було, хто поміг би їм перейти через цей поріг? Вони пішли б з усіма своїми гріхами та у глибокій розпуці, що нависає над цим пеклом. Нині ж вони йдуть з головами піднесеними високо, залишаючи свої гріхи поза собою. Пройшли міст зі щастям у серцях, а я бачив, що вони були сповиті миром і спокоєм, коли я їх бачив востаннє. Усе, чого від вас прошу - це гроші. Горнятко води коштує тут 500 злотих.”

Тут пояснімо: вода була потрібна о. Ковчеві для ”культових цілей”. Він її купував у сторожів. відтак посвячував та м.ін. кропив нею тіла мерців.

Останній ґрипс - це неначе духовний заповіт отця Омеляна:

”Дякую Богові за його ласкавість для мене. Крім Неба, це єдине місце, в якому бажав би я бути. Ми тут усі рівні - поляки, жиди, росіяни чи естонці... Зараз я тут єдиний священик. Не уявляю собі. що вони зробили б без мене. Тут я бачу Бога - Бога, який є однаковий для нас, без огляду на наші релігійні різниці. Може наші церкви різняться між собою, але в усіх них царює той же Всемогутній Бог. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Моляться різними мовами - але чи Бог не розуміє всіх мов? Умирають по-різному, і я помагаю їм пройти цей міст. Чи це не благословення? Чи це не найбільший вінець, який міг мені вложити на голову мій Господь? Так! Кожного дня тисячі разів дякую Богові, що він послав мене сюди. Не просив би Його про більше. Не плачте за мною - радійте зі мною! Моліться за творців цього табору та цієї системи. Вони потребують ваших молитов... Хай Бог помилує їх...”

Бог прийняв жертву отця Омеляна - в'язня № 2399. За офіційними даними, о. Ковч помер 25 березня 1944 р. від роповиці правої ноги.

Святість отця Омеляна Ковча, його жертва - зворушують, гадаю, навіть тих, що не дуже схильні зворушуватися. Здається однак, що варто з життєпису цієї великої Постаті наголосити два моменти, дуже істотні для нас тут і тепер.

Перший - це християнський патріотизм о. Ковча. Патріотизм автентичний, спертий на християнській любові до своїх, а не на поганській ненависті до ”чужих”. Умів о. Ковч водночас виступати проти польського панування в Галичині та мати добрі зносини з поляками - а вкінці віддати життя за жидів. Умів теж засудити погані вчинки українців. Такого християнського патріотизму потрібно нам завжди - гарячого, але критичного і відкритого на інших людей. Патріотизму, який знає, що Боже належить Богові, не кесареві, навіть найбільш ”рідному”.

Другий момент - це родинна ситуація о. Ковча. Син одруженого священика, одружений зі священичою дочкою, батько шести дітей... Є середовища, які більш або менш відкрито намагаються знецінити одружених священнослужителів в очах вірних. Декому на згадку про жонатого священика неначе якась лампочка в голові засвічується, мовляв: ага, жонаті священики - значиться поганий спадок від православ'я, матеріялісти, гедоністи, недбалі у своїх обов'язках чи навіть нездатні акуратно виконувати їх, джерело безпорядку в Церкві, дуже дорого коштують тощо. Отець Ковч - нащадок і член ”касти” галицького одруженого духовенства - всім своїм життям засвідчив фальшивість таких стереотипів. Доказав, що жонатим священикам також відкрита дорога на висоту святості. Це важкий виклик, але й гарна перспектива для чергових поколінь греко-католицьких священиків.

Примітка:

Написано на основі книги За Божі правди і людські права. Збірник на пошану о. Еміліяна Ковча, опрацювала А.М. Ковч-Баран, Саскатун 1994.

Wicznaja Pamjat'!

Zdjęcie z uroczystości żałobnych w cerkwi warszawskiej 13 kwietnia 2010 r.

sobota, 9 kwietnia 2011

Uroczystości ku czci bł. Emiliana Kowcza - Lublin, 15.IV.2011

Zachęcam wszystkich do wzięcia udziału w zaplanowanych na piątek 15 bm. uroczystościach. Zapraszam do lektury szczegółowego programu w językach ukraińskim i polskim. Zaś tym, dla których postać Błogosławionego nie jest jeszcze znana, proponuję lekturę polskojęzycznego biogramu, który przygotowałem był swego czasu w związku z pierwszymi, skromnymi obchodami ku czci tego Kapłana, wówczas jeszcze nie beatyfikowanego; odbyły się one w Muzeum na Majdanku AD 2000. Potem tylko dopisałem wzmiankę o beatyfikacji (27.VI.2001). Tekst ten miał później wielkie wzięcie, został nawet spiracony w wersji angielskiej (!).

W najbliższych dniach, w ramach swoistego przygotowania do uroczystości piątkowych, będę publikował inne teksty o bł. Emilianie - patronie duszpasterzy greckokatolickich (w szczególności - więziennych i wojskowych, ale i parafialnych), Postaci szczególnie ważnej dla grekokatolików lubelskich i dla mnie osobiście.

Piotr SIWICKI

Ks. Emilian Kowcz (1884-1944)

Emilian Kowcz urodził się 20 sierpnia 1884 r. w Kosmaczu pow. Kosów (Huculszczyzna) jako syn ks. Grzegorza Kowcza, miejscowego proboszcza greckokatolickiego. Kapłanem greckokatolickim był również jego teść, a także wszyscy trzej szwagrowie i dwaj z trzech synów. Maturę uzyskał we Lwowie. W latach 1905-11 przebywał na studiach teologicznych w rzymskim Collegium Ruthenum. W roku 1910 poślubił Marię-Annę Dobrzańską (1891-1939), zaś w roku następnym przyjął święcenia kapłańskie z rąk biskupa stanisławowskiego Grzegorza Chomyszyna. Po krótkim okresie administrowania parafią Podwołoczyska w pow. Skałat zgłosił się do pracy wśród kolonistów ukraińskich w Bośni, gdzie pełnił posługę kapłańską w okręgu Prijedor (parafia Kozarac). Po powrocie do Galicji był wikariuszem-kooperatorem w parafii Serniki Górne pow. Rohatyn (1916-1919). W roku 1919 wstąpił do Ukraińskiej Armii Halickiej, był mianowany kapelanem tzw. Kosza Brzeżańskiego. Przeszedł kampanię galicyjską i naddnieprzańską, dając dowody męstwa w niebezpiecznej kapelańskiej służbie. Internowany przez Polaków, następnie zaś zwolniony, w latach 1921-22 był krótko proboszczem w Borszowie k. Przemyślan, następnie zaś objął kanonicznie urząd proboszcza parafii Przemyślany z cerkwią filialną we wsi Korosno.

Jako proboszcz w Przemyślanach ks. Kowcz rozwinął wszechstronną działalność religijno-społeczną. Wsławił się m.in. jako kaznodzieja i organizator lokalnych Kongresów Eucharystycznych. Poświęcił się służbie swym parafianom, zaniedbując wręcz interesy materialne własne i swej rodziny. Nie stronił od działalności społecznej o charakterze świeckim - był inicjatorem, animatorem i organizatorem szeregu przedsięwzięć o charakterze oświatowo-kulturalnym czy ekonomicznym (ruch spółdzielczy). Był zdecydowanym zwolennikiem niepodległości Ukrainy oraz włączenia obszaru b. Galicji wschodniej do przyszłego państwa ukraińskiego. Ta konsekwentna postawa polityczna oraz przypadki ignorowania niesprawiedliwych decyzji władz administracyjnych (np. budowa, mimo zakazu, cerkwi w jednym z przysiółków) powodowały konflikty z władzami polskimi, czego konsekwencją były grzywny, a nawet kary pozbawienia wolności - odbywane po części w monasterze studyckim w Uniowie k. Przemyślan (zgodnie z art. 22 Konkordatu z 1925 r.). Niepodległościowe poglądy i działalność ks. Kowcza nie były jednak związane z jakimkolwiek uczuciem wrogości wobec Polaków. Gdy np. po klęsce wrześniowej w 1939 r. niektórzy parafianie z Korosna dopuścili się grabieży mienia polskich osadników, ks. Kowcz w bardzo ostrych słowach napiętnował ich czyn i nakazał kategorycznie zwrot zabranych rzeczy - co też zostało wykonane. Zorganizował także pomoc dla polskich wdów i sierot. Fakty te - jak również odwaga ks. Kowcza w okresie tzw. pierwszych Sowietów (1939-41), przejawiająca się m.in. w kontynuowaniu tradycji publicznej procesji i święcenia wody na święto Objawienia Pańskiego (popularny Jordan) - spowodowały, że do cerkwi parafialnej w Przemyślanach zaczęli się garnąć także Polacy-rzymskokatolicy.

Wkroczenie wojsk niemieckich w 1941 r. było dla większości Ukraińców galicyjskich wydarzeniem radosnym: kończyło się panowanie Sowietów, proklamacja niepodległości Ukrainy 30 czerwca 1941 r. dawała nadzieję na utworzenie własnego państwa. Ks. Kowcz, mimo iż został po ustąpieniu wojsk sowieckich wybrany starostą powiatu przemyślańskiego, nie uległ ogólnej euforii, skupiając się w swych publicznych wystąpieniach głównie na apelowaniu do młodzieży ukraińskiej, by nie dała wciągnąć się do działań zbrodniczych, zwłaszcza w ramach tworzonej przez nowego okupanta policji ukraińskiej. Polityka nowej władzy rychło rozwiała złudzenia - ks. Kowcz zaś nie omieszkał piętnować publicznie zbrodni nowego reżimu.

Szczególnej wagi nabrała podówczas kwestia żydowska. Już niedługo po wkroczeniu Niemców oddział SS spędził do budynku synagogi grupę Żydów w celu spalenia ich żywcem. Ks. Kowcz, dzięki przytomności umysłu oraz biegłości w niemczyźnie, zdołał skłonić Niemców do odstąpienia, po czym sam z pomocą parafian odblokował drzwi, co dało możność wyprowadzenia z płonącej synagogi części zamkniętych w niej Żydów. Bohaterstwo proboszcza Przemyślan nie mogło jednak zniweczyć hitlerowskich planów ludobójstwa. Żydzi w Przemyślanach stanowili większość mieszkańców, stąd też nie mogło być mowy o masowym ich ratowaniu. Gdy jednak pojawił się w społeczności żydowskiej ruch zmierzający do konwersji na chrześcijaństwo - chociaż skądinąd było wiadomym, że hitlerowskie “prawa” rasowe obojętnie odnoszą się do przynależności wyznaniowej osób pochodzenia żydowskiego i chrzest nie zwiększa szansy ocalenia - ks. Kowcz nie wahał się katechizować i chrzcić Żydów, którzy o to prosili. Czynił to najpierw indywidualnie - później, gdy tryby maszyny zagłady przyspieszyły, udzielał chrztu masowo, łamiąc zarządzenia władz okupacyjnych i lekceważąc ostrzeżenia. Co więcej, po zamknięciu getta zwrócił się do władz z żądaniem umożliwienia mu obsługi wspólnoty Żydów-chrześcijan w getcie. Podobno zwrócił się nawet z listem do Hitlera, piętnując zbrodnie nazistów.

Stosunek ks. Kowcza do polityki hitlerowskiej zaowocował aresztowaniem odważnego kapłana (30 grudnia 1942 r.). Wtrącony do lwowskiego więzienia przy ul. Łąckiego nie tylko przyznał się do udzielania chrztu Żydom, ale także odmówił podpisania zobowiązania do zaprzestania tej praktyki w przyszłości - mimo jej sprzeczności z rozporządzeniami okupanta. Nie złamało ks. Kowcza bicie, choć nie szczędzono mu razów, licząc na zachwianie jego oporu. Mimo to ks. Kowcz nie tylko nie poddał się dyktatowi Gestapo, ale jednocześnie starał się służyć współwięźniom jako kapłan; zaofiarował także pośrednictwo swego syna Sergiusza - który odwiedzał ojca w więzieniu - do przesyłania grypsów towarzyszy więziennej niedoli.

Nie uzyskawszy od ks. Kowcza żądanej deklaracji, władze hitlerowskie postanowiły umieścić go w Konzentrazionslager Lublin. Nadano mu tam numer obozowy 2399 i umieszczono w bloku 14 na polu 3. W obozie na Majdanku ks. Kowcz dopełnił miary swego heroizmu, duszpasterzując wśród współwięźniów różnych narodowości i wyznań: uznając swą misję obozową za dar Opatrzności i jednocześnie zadanie do wykonania, ostatnie kapłańskie zadanie w życiu - w listach z obozu prosił, by nie podejmowano starań o jego zwolnienie, albowiem jego miejsce jest w obozie, gdzie nikt nie może go zastąpić w jego kapłańskiej misji. Prosił także o modlitwę za twórców obozu i systemu hitlerowskiego w ogóle.

W obozie ks. Kowcz dokończył ziemskiego żywota. Wedle oficjalnych danych, zgon nastąpił 25 marca 1944 r. z powodu flegmony prawej nogi.

W roku 1996 Ukraiński Kościół Greckokatolicki wszczął proces beatyfikacyjny swych dwudziestowiecznych męczenników. W ich liczbie znalazł się także ks. Emilian Kowcz. Razem z 26 innymi Sługami Bożymi został ogłoszony błogosławionym przez Jana Pawła II 27 czerwca 2001 r. we Lwowie, w czasie wizyty papieskiej na Ukrainie w czerwcu 2001.

Z grypsów obozowych ks. Emiliana Kowcza, skierowanych do rodziny:

1. Nie marnujcie wysiłków, nie mogę stąd odejść, bo jestem potrzebny. Ci nieszczęśliwi ludzie, których są tutaj tysiące, potrzebują mnie. Jestem ich jedyną pociechą. Zostać tu jest moim obowiązkiem - i jestem szczęśliwy....

2. Rozumiem, że staracie się o moje zwolnienie. Błagam was, byście nic nie robili! Wczoraj zastrzelono tu 50 ludzi. Gdyby nie było mnie tutaj, któż pomógłby im przejść ten próg? Poszliby przezeń ze wszystkimi swymi grzechami i w głębokiej rozpaczy, która wisi nad tym piekłem. Teraz zaś idą z głowami uniesionymi wysoko, zostawiwszy swe grzechy za sobą. Przechodzą ów most ze szczęściem w sercach i gdy rozmawiałem z nimi po raz ostatni, widziałem, jak spowija ich pokój i jasność. Wszystko, czego od was żądam, to nieco pieniędzy. Kubek wody kosztuje tu 500 złotych.^*

3. Dziękuję Bogu za jego łaskawość dla mnie. Poza Niebem to jedyne miejsce, w którym chciałbym przebywać. Wszyscy jesteśmy tu równi: Polacy, Żydzi, Ukraińcy, Rosjanie, Litwini czy Estończycy. Jestem tu teraz jedynym kapłanem. Nie mogę sobie wyobrazić, co by oni beze mnie zrobili. Tutaj widzę Boga - Boga, który jest Jeden dla wszystkich nas, bez względu na nasze religijne odmienności. Może nasze kościoły się różnią, lecz we wszystkich nich rządzi ten sam Wszechmogący Bóg. Kiedy odprawiam Mszę, wszyscy oni modlą się. Modlą się w różnych językach -ale czy Bóg nie rozumie wszystkich języków? Umierają na różne sposoby i ja pomagam im przechodzić ów most. Czyż to nie błogosławieństwo? Czy to nie najwspanialsza korona, jaką mógłby mi włożyć na głowę mój Pan? Tak! Dziękuję Bogu tysiąc razy dziennie, że posłał mnie tutaj. O nic więcej nie będę Go prosił. Nie rozpaczajcie z mego powodu. Radujcie się ze mną! Módlcie się za tych, którzy stworzyli ten obóz i cały ten system. Oni potrzebują waszych modlitw.... Niech Bóg się nad nimi zlituje...

^* Ks. Kowcz potrzebował wody do celów liturgicznych, m.in. dla kropienia ciał ofiar egzekucji.

niedziela, 3 kwietnia 2011

Pożegnanie Ojca Archimandryty...

...Romana Piętki MIC 31 marca w Kostomłotach oraz 1 kwietnia w Lublinie.

Wicznaja pamiat'!

PS. Obiecywałem wspomnienie i słowa tego mam zamiar dotrzymać - ale niech minie chociaż kilka dni... A na zdjęciu m.in. autor bloga śpiewający ektenię za Zmarłego o. Romana nad Jego grobem na lubelskim cmentarzu przy Unickiej (ze strony www.marianie.pl).