***********************************************************************************
Люблин, 25 березня 2001 р.
Петро Сивіцький
м. Люблин, ПОЛЬЩА
Отець Омелян Ковч (1884-1944) - наш християнський герой
Львівська суспільно-релігійна газета ”Арка” у числі 5/2001 на с. 7 опублікувала коротку замітку про врочисте Богослуження, відправлене 2 березня ц.р. у Святоюрському соборі з нагоди закінчення єпархіяльного етапу беатифікаційного процесу єпископа Миколи Чарнецького (1884-1959), 25 новомученкиків ХХ ст. та о. Омеляна Ковча. Автор замітки, журналіст Петро Дідула, висловив водночас надію, що принаймні деяких осіб з цього списка проголосить блаженними Іван-Павло ІІ під час червневої подорожі в Україну. Як воно насправді буде - побачимо, проте варто вже тепер ознайомитися з постаттю о. Ковча, замученого у гітлерівському концтаборі Майданек 1944 року. Якраз Великодній час, коли наново переживаємо Христову перемогу над смертю, перемогу, що прийшла через доровільне прийняття хресної муки - дуже добрий для розповіді про Праведника, котрий, ідучи слідами свого Божественного Вчителя, свою любов до ближніх засвідчив прийняттям страждань і смерті - і цим, власне, переміг. А позаяк місцем свого останнього ув'язненя і смерті о. Ковч зв'язаний з Польщею - варто приглянутися до його колоритного життєпису всім ”польським” українцям, незалежно від конфесійної приналежності та відношення до релігії взагалі.
Народився Омелян Ковч 20 серпня 1884 р. у Космачі Косівського повіту на Гуцульщині. Щодо його імені треба відмітити, що користувався він мабуть виключно іншим його варіянтом, а саме ”Еміліян”, проте у цій статті я вирішив дотримуватися більш стандартної зараз форми ”Омелян”.
О. Ковч був нащадком і членом галицької священичої ”касти”, яка творилася століттями у середовищі одружених священнослужителів, яких сини неначе успадковували батьківський ”фах”, а дочки виходили заміж за кандидатів у священики. Священиком був отже батько Омеляна, о. Григорій Ковч (1861-1919), одружений з дочкою священика, усі три Омелянові сестри стали священичими дружинами, лише брат Евстахій (Остап) не увійшов до ”касти”. Сам же о. Омелян одружився з Марією-Анною Добрянською (1891-1939), дочкою о. Володислава Добрянського. Мали вони шестеро дітей, у цьому трьох синів, два з яких продовжили священичу традицію предків.
Народжений на Гуцульщині, Омелян Ковч отримав матуру у Львові, а відтак розпочав богословські студії у Руській Колегії (Collegium Ruthenum) в Римі, де перебував з 1905 по 1911 рік. Ще у часі студій одружився (1910). Ієрейські свячення прийняв з рук Станиславівського єпископа Кир Григорія Хомишина у 1911 році.
Першою душпастирською посадою молодого священика було завідательство Підволочиської парафії в Скалатському повіті (Тернопільщина). Та вже у 1912 році подружжя Ковчів подалося за межі Галичини, у Боснію, де з кінця ХІХ ст. поселювалися галицькі селяни-вихідці. Отцеві Омеляну доручено парафію Козарац в окрузі Прієдор. Душпастирював там до 1916 року, коли повернувся в Галичину і став сотрудником у Серниках-Горішніх на Рогатинщині. На цій посаді перебував до 1919 р. Тоді, як відомо, Галичина була театром воєнний дій - тривала польсько-українська війна.
Родина Ковчів у той час не стояла осторонь. Брат о. Омеляна Остап вступив в Українську Галицьку Армію. Туди ж подалися також отці Григорій та Омелян Ковчі - батько й син, які, звичайно, стали ”полевими духовниками”, як звали в УГА військових капеланів. Перший з них став згодом жертвою тифу - хвороби, яка стала немов би прокляттям УГА підчас боїв на Великій Україні - і помер 19 грудня 1919 р. у Староконстантинові.
Отцю Омелянові, капеланові Бережанського коша УГА, довелося пройти зі своїми ”хлопцями” нелегкий бойовий шлях. Солдати запам'ятали його як дуже відважного капелана, який безстрашно ішов на фронтову лінію, а тих, що боялися за його життя, жартома потішав: ”Я свячений, а свяченого куля не бере!”. Коли УГА в липні 1919 р., після краху т. зв. чортківської офензиви, була змушена відступити за Збруч, її частини об'єдналися з Дієвою Армією УНР, щоб спільно рушити проти большевиків - на Київ. Під час боїв з більшовиками о. Ковч попав у полон, з якого таки зміг вирватися. Утеча в рідні сторони не обійшлася без, м'яко кажучи, пригод: о. Омеляну двічі грозила смерть, вперше з рук большевиків, відтак - поляків. Та все закінчилося польським табором, де о. Ковч захворів тифом. Хворів так ще й після виходу з табору, аж врешті видужавши, став у 1921 році завідателем парафії Боршів Перемишлянського повіту. Звідтам уже в наступному, 1922 році, перейшов на посаду пароха Перемишлян, на якій формально залишився до смерті.
Як парох він мусив обслуговувати не лише греко-католицьких жителів самих Перемишлян. До парафії належала також дочерня церква у с. Коросно неподалік від міста. У місті ж греко-католики були в меншості, переважало єврейське населення.
Двадцять років душпастирювання стали окремою епохою в історії парафії. О. Омелян Ковч дав себе пізнати як дбайливий та ревний душпастир, слава якого вийшла далеко поза межі близької околиці - м. ін. завдяки його проповідям, які виголошував з нагоди празників, реколекцій та місій у різних парафіях та зокрема у церкві студитського монастиря в Уневі. Славні були теж урочисті йорданські Водосвяття у Перемишлянах та організовані там же о. Ковчем Євхаристійні конгреси (”здвиги”).
Але, звичайно, душпастирська діяльність о. Ковча не вичерпувалася такого роду торжественними заходами. Ревність о. Омеляна відзеркалювалася перш за все у щоденній парафіяльній праці, у турботах за парафіян - за їхнє вічне спасення та й дочасний добробут. Посереднім доказом його заанґажованості було приходство, яке почав будувати - і таки не встиг довести будову до кінця. Сім'я священика проживала отже в будинку, які парафіяни (а принаймні деякі з них, дещо ерудовані та й дотепні водночас) називали жартома ”збуреною Троєю”. О. Ковч не щадив допомоги людям у потребі - сам зате ходив так довго у щораз-то більше знищеному підряснику, аж поки парафіяни не провели збірку на новий підрясник. А коли померла ”їмость”, вірні подарували отцеві гроші на похорон дружини, яка також втішалася загальною пошаною та любов'ю серед парафіян.
Бувший капелан УГА, звичайно, не погоджувався на польський диктат на українській землі. Нераз виявляв публічно свою патріотичну настанову і прищеплював її своїм парафіянам. Польські власті в свою чергу намагалися погасити його патріотизм репресіями - грошовими штрафами та й навіть арештом (на щастя стаття 22 Конкордату від 1925 р. надавала можливість священикам відбувати арешт, тобто короткотривале ув'язнення, у визначеному монастирі; завдяки втручанню Львівського ординаріяту чи не більшість ”строків” о. Ковч відбув у Студитів в Уневі). Та він не здавався - а особливими доказами незламності його духу були будівлі, споруджені за його ініціятивою без дозволу влади - читальня ”Просвіти” і кооператив у Коросні (будинок колишньої читальні стоїть донині) чи зведена за одну ніч дерев'яна церковця у присілку Североги.
Патріотизм о. Ковча був отже безсумнівний, палкий і жертвенний. Проте мав одну, дуже чітку прикмету, якої так часто не ставало сучасникам отця Омеляна: не було в ньому місця на ненависть до земляків іншої етнічної приналежності. Це було видно вже у міжвоєнний період - але найбільш яскраво проявилося воно тоді, коли почалася війна і Галичина опинилася в ярмі тоталітаризму - спершу червоного, відтак брунатного.
Прихід совєтів заохотив декого з українців ”порахуватися” з ”мазурськими” сусідами та при цій нагоді ще дещо для себе ”прихватизувати”. Так і парафіяни Короснянської церкви пограбували місцевих польських колоністів. Реакція душпастиря була швидка й різка. Констатувавши крах своєї багатолітньої праці - мовляв, хотів я вас виховати на порядних людей, а зробив вас голотою - наказав негайно повернути все назад. Засоромлена ”голота” приказ виконала, а о. Ковч отримав спеціяльну подяку від польскої делегації.
Оця християнська, повна любові до ближнього настанова отця Омеляна (черговим проявом якої було намагання зорганізувати матеріяльну допомогу для сімей загиблих, пропавших безвісти чи арештованих совєтами польських службовців) притягала римо-католиків до греко-католицької церковці. Важливим був тут ще один момент: на відміну від латинських священиків, о. Ковч поводився супроти нового режиму доволі бестрашно, навіть організував - попри заборону - відкриті процесії по місту з нагоди Йордану чи Євхаристійного здвигу. Це все притягало римо-католиків до церкви, допомагало греко-католикам цієї ж церкви не покидати - але водночас такий підхід до совєтської влади в очах режиму був просто злочином, що домагався відповідної кари. З цією карою енкаведисти барилися аж до вибуху німецько-совєтської війни; мабуть брали до уваги популярність о. Ковча серед населення Перемишлян і околиці. Коли, однак, спалахнула війна, негайно арештували перемишлянського пароха - та внаслідок німецького бомбардування конвой розбігся, о. Ковч утік та в укритті діждався приходу німців.
На німців ждали чи не всі українці, надіялися на їхню допомогу в створенні української державності. О. Ковч на фоні загального піднесення відрізнявся скептицизмом. ”Це тільки ґудзики змінилися у мундурах” - так він у розмові з дочками охарактеризував нову ситуацію. Правда, на перших порах, коли організувалися українські установи, о. Ковч навіть прийняв вибір на повітового старосту - проте у часі, коли на скликаному до Перемишлян повітовому з'їзді різні промовці малювали майбутнє рожевою фарбою, о. Ковч закликав земляків зберігати спокій, а перш за все не дати себе втягнути на службу в німецьких репресивних органах, не брати участі в їхніх злочинних діях.
У той період гітлерівські репресії були спрямовані передусім у сторону жидів. Уже незабаром після відходу совєтів есесівці здійснили спробу знищити частину з них, кинувши у повну людей синагогу запальні бомби і закривши двері. На щастя, добрі люди повідомили про це о. Ковча, який мерщій побіг до синагоги. Володіючи ще з австрійських часів німецькою мовою, зумів він так здезорієнтувати німців, що вони від синагоги відступили. Тоді отець Омелян з допомогою інших людей відкрив двері й кинувся витягати переляканих жидів з вогню. Багато їх удалося врятувати, м.ін. малого на зріст рабина з Белза.
Ця перемога людей доброї волі була однак тимчасова. Гітлерівська машина смерті починала набирати швидкості. Звичайно, одиниці могли ще бути врятовані - але не було можливості вирвати смерті більшість жителів містечка.
У таких умовах народився серед перемишлянських євреїв рух за прийняття християнства. За деякими свідченнями, його ініціятором був нащадок мішаного подружжя, мати якого походила з греко-католицької родини. Щораз-то численніші жиди почали зголошуватися до о. Ковча з проханням охрестити їх.
Чому вони це робили? У світлі расових ”законів” Третього Райху віросповідна приналежність не мала значення. Про це знали як о. Ковч, так і жиди, що хотіли охреститися. Вони були свідомі, що хрещення не врятує їх перед смертю - та це не міняло їхнього рішення.
Отець Ковч все ж таки сумнівався, чи годиться йому хрестити їх. Проте жиди заявляли, що бажають стати християнами з чисто релігійних спонук. Що ж було робити? Отець проводив основну катехизацію катехуменів та хрестив - спершу поодиноких осіб, а пізніше цілі групи. Таким чином став отець Омелян порушником гітлерівських псевдо-законів.
Це не могло скритися від німецької поліції. Публічне хрещення кількох сотень євреїв, неприхильні до гітлерівської влади публічні виступи - все це само по собі було достатньо для знищення ”винного”. За деякими свідченнями, ”останньою краплиною” став лист, в якому о. Ковч домагався права на доступ до ґетто з метою обслуговувати тамошню хромаду євреїв-християн, сформовану тими, кого раніше він охрестив. Не вдалася спроба арештувати отця 22 грудня 1942 р. Німців, які мали намір долучити священика до жидівського транспорту,щоб його задушили газом у Треблінці чи Белзці, споїли алькоголем українські поліцисти, аж транспорт від'їхав. Та через декілька днів, 30 грудня 1942 р., отця викликали у ґестапо. Звідтам уже він не вернувся.
Після арештування о. Ковча перевезли до Львова, до в'язниці по вул. Лонцького, де намагалися від нього декларації, що у майбутньому він жидів хрестити не буде. Отець Омелян відмовлявся - ба, заявляв виразно, що надалі робитиме це, що від нього вимагає священичий сан і покликання. Тому-то й старання за звільнення о. Ковча з в'язниці, які робили Мирополит Андрей Шептицький та родина о. Омеляна, були безуспішні: о. Ковч не йшов на найменший компроміс із злом.
Не помагали намови, погрози, побої, тортури - всі ці ґестапівські
”засоби переконування”. О. Ковч був непохитний - може й тому, що відкрив для себе у в'язниці нове поле душпастирської праці: правив він там Літургію, сповідав, причащав, потішав... За посередництвом свого сина Сергія (теж священика), який відвідував батька, передавав він тюремні ”ґрипси” від співв'язнів до їхніх рідних.
Після кількох місяців о. Ковча вивезли до концентраційного табору на Майданеку (Konzentrationslager Lublin). Тут продовжував свою душпастирську працю серед приречених на смерть людей. Свідомо, здається, віддав себе у жертву заради співв'язнів. Та нехай промовить він сам - через збережені родиною ґрипси (усі цитати в мойому зворотньому перекладі з англійської) .
У першому ґрипсі о. Ковч пише:
”Не робіть даремних зусиль, я не можу цього місця покинути, бо тут я потрібний. Ці нещасні люди, яких тут є тисячі, потребують мене. Я - їхня єдина втіха. Це мій обов'язок залишитися тут, і я щасливий...”
У наступному ґрипсі повторює цю мотивацію - дещо обширніше:
”Розумію, що ви боретеся за моє звільнення. Прошу вас нічого не робити. Вчора тут розстріляли 50 людей. Коли б мене тут не було, хто поміг би їм перейти через цей поріг? Вони пішли б з усіма своїми гріхами та у глибокій розпуці, що нависає над цим пеклом. Нині ж вони йдуть з головами піднесеними високо, залишаючи свої гріхи поза собою. Пройшли міст зі щастям у серцях, а я бачив, що вони були сповиті миром і спокоєм, коли я їх бачив востаннє. Усе, чого від вас прошу - це гроші. Горнятко води коштує тут 500 злотих.”
Тут пояснімо: вода була потрібна о. Ковчеві для ”культових цілей”. Він її купував у сторожів. відтак посвячував та м.ін. кропив нею тіла мерців.
Останній ґрипс - це неначе духовний заповіт отця Омеляна:
”Дякую Богові за його ласкавість для мене. Крім Неба, це єдине місце, в якому бажав би я бути. Ми тут усі рівні - поляки, жиди, росіяни чи естонці... Зараз я тут єдиний священик. Не уявляю собі. що вони зробили б без мене. Тут я бачу Бога - Бога, який є однаковий для нас, без огляду на наші релігійні різниці. Може наші церкви різняться між собою, але в усіх них царює той же Всемогутній Бог. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Моляться різними мовами - але чи Бог не розуміє всіх мов? Умирають по-різному, і я помагаю їм пройти цей міст. Чи це не благословення? Чи це не найбільший вінець, який міг мені вложити на голову мій Господь? Так! Кожного дня тисячі разів дякую Богові, що він послав мене сюди. Не просив би Його про більше. Не плачте за мною - радійте зі мною! Моліться за творців цього табору та цієї системи. Вони потребують ваших молитов... Хай Бог помилує їх...”
Бог прийняв жертву отця Омеляна - в'язня № 2399. За офіційними даними, о. Ковч помер 25 березня 1944 р. від роповиці правої ноги.
Святість отця Омеляна Ковча, його жертва - зворушують, гадаю, навіть тих, що не дуже схильні зворушуватися. Здається однак, що варто з життєпису цієї великої Постаті наголосити два моменти, дуже істотні для нас тут і тепер.
Перший - це християнський патріотизм о. Ковча. Патріотизм автентичний, спертий на християнській любові до своїх, а не на поганській ненависті до ”чужих”. Умів о. Ковч водночас виступати проти польського панування в Галичині та мати добрі зносини з поляками - а вкінці віддати життя за жидів. Умів теж засудити погані вчинки українців. Такого християнського патріотизму потрібно нам завжди - гарячого, але критичного і відкритого на інших людей. Патріотизму, який знає, що Боже належить Богові, не кесареві, навіть найбільш ”рідному”.
Другий момент - це родинна ситуація о. Ковча. Син одруженого священика, одружений зі священичою дочкою, батько шести дітей... Є середовища, які більш або менш відкрито намагаються знецінити одружених священнослужителів в очах вірних. Декому на згадку про жонатого священика неначе якась лампочка в голові засвічується, мовляв: ага, жонаті священики - значиться поганий спадок від православ'я, матеріялісти, гедоністи, недбалі у своїх обов'язках чи навіть нездатні акуратно виконувати їх, джерело безпорядку в Церкві, дуже дорого коштують тощо. Отець Ковч - нащадок і член ”касти” галицького одруженого духовенства - всім своїм життям засвідчив фальшивість таких стереотипів. Доказав, що жонатим священикам також відкрита дорога на висоту святості. Це важкий виклик, але й гарна перспектива для чергових поколінь греко-католицьких священиків.
Примітка:
Написано на основі книги За Божі правди і людські права. Збірник на пошану о. Еміліяна Ковча, опрацювала А.М. Ковч-Баран, Саскатун 1994.
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz