O Chełmie i tradycjach eparchii chełmskiej będzie na tym blogu jeszcze nie raz... :-)
Петро Сивіцький
Люблин, Польща
Анонімному наклепнику – вперше і востаннє
У № 38/2001 “Нашого Слова” на с. 7 появився анонімний по суті – бо підписаний псевдонімом “Молодий Верховинець (з-під Криниці)” – пасквіль на мою особу та мої погляди, написаний неначе за довоєнним анекдотичним “рецептом” для польських римо-католицьких проповідників: mów głośno i staraj się, żeby, broń Boże, sensu w tym nie było. Сенсу, отже, немає там ні крихти, саме тільки крикливе, псевдопатріотичне пустомельство.
“Молодий Верховинець” нібито полемізує з моїми статтями УГКЦ у Польщі на порозі ІІІ Тисячоліття (“НС” № 52/2000) та, зокрема, УГКЦ – Церква українська чи “Церква тільки для українців”? („НС” № 26-28/2001) – проте без жодних конкретних посилань чи цитат. Це, зрештою, типове для всієї полеміки навколо названих статтей: ні п. Степан Семенюк, ні сумнозвісний “Старий Поліщук”, звинувачуючи мене в пропагуванні асиміляції чи інших негарних речах, ні разу не підтвердили своїх закидів цитатою. Подібне трапилося також в інтернетівській дискусійній групі Сторінка, де окремі дискутанти твердили, що я за мовну полонізацію греко-католицьких богослужень. Я попросив процитувати уривки з моїх текстів, в яких вони знаходять такі думки (а треба знати, що мої тексти публікуються в інтернетівській вітрині люблинської парафії - http://www.mateusz.pl/goscie/grekat/) - і на цьому вся “дискусія” вмить обірвалася. Так і тут: “Молодий Верховинець” не переймається такою дрібничкою, як основна інтелектуальна чесність. Ось приклад явного, безличного фальшування моєї думки:
(...) не так давно виступали тут в TV i PR польські біскупи, які працюють в Україні і запевняли всіх, що Косьцюл Католицький на Україні є польським Костелом і українізація йому не загрожує; бо при костелах, говорили біскупи, ведеться навчання польської мови, відроджується національна свідомість поляків, організовується польське культурне життя. А що нам радить пан П. Сивіцький – на виворот (...).
Так пише “Верховинець”. Порівняймо це з цитатою з моєї статті УГКЦ у Польщі на порозі ІІІ Тисячоліття (“НС” № 52/2000, с. 11), де я “раджу” таке:
(...) Церква має залишатися українською. Українською як невід’ємна частина всієї УГКЦ, українською також з огляду на те, що практикований нею обряд (тобто конкретний різновид релігійної культури та окремий стиль християнського життя) є саме українською відміною ширшої, візантійської традиції. Тому-то напр. бажано продовжувати співпрацю між Церквою та світськими структурами (ОУП, школи) у питаннях, що стосуються мовної освіти та плекання української культури – аби лише не ставити, образно кажучи, Тараса Шевченка на один рівень з Ісусом Христом.
Коментар тут зайвий – як щодо суті справи, так і стосовно морального аспекту такої поведінки. Додам тільки принагідно, що – на відміну від “Верховинця” – життя Римо-Католицької Церкви в Україні знаю не з польських масмедій, а з власних спостережень і контактів з римо-католиками Центральної України, де проживає абсолютна більшість вірних РКЦ в Україні. Якщо РКЦ є “польською” для поляків, це ніяк не означає, що не старається вона водночас бути для українців – українською. Według zasady św. Pawła, musi sługa Chrystusowy wszystkiem się stawać dla wszystkich, by wszystkich pozyskać - повчає нас Митрополит Андрей Шептицький у посланні до греко-католиків поляків від 16 травня 1904 р. (пор. 1 Кор 9, 20-22). І чимало “Христових слуг” з РКЦ в Україні намагаються здійснювати цей заклик, бути українцями для своєї етнічно української чи зукраїнізованої пастви – зокрема на схід від Збруча. Зрештою, серед місцевого римо-католицького духовенства помітна вже українська національна течія...
З огляду на неcпроможність “Молодого Верховинця” вести чесну дискусію, не буду дальше спростовувати нісенітниць, які пише він про мої погляди, висловлені у двох вищезгаданих статтях. Статті ці доступні як в архівальних уже номерах “Нашого Слова”, так і в інтернеті (безпосередня адреса - http://www.mateusz.pl/goscie/grekat/psalmist.html) – кожен може туди зазирнути і переконатися, як воно насправді є. Позитивні відгуки переконують мене у тому, що далеко не всі українці в Польщі перестали розуміти україномовні тексти.
Крім того, що мало виглядати полемікою з моїми статтями, “Молодий Верховинець” зробив мені ряд закидів особистого характеру. Не знаю, чому редакція “Нашого Слова” вирішила публікувати ці помиї, до того ж підписані псевдонімом. Де ж ділася журналістська етика?! Коли, однак, я вже став об’єктом словесного нападу – мушу своє добре ім’я боронити. Заявляю водночас, що це останній раз я знижуюся до того, щоби відповідати особі, яка обкидає інших болотом, ховаючися за псевдонімом.
“Верховинець” пише, що пан П. Сивіцький своїми науками поправляє і Св. Письмо, і Святішого Отця. Питає: яке відношення мают науки П. Сивіцького до християнізму? То ж він використовує релігію в суто окреслених політичних цілях.
Закиди маніпуляції релігією та переінакшування біблійного й папського вчення у випадку церковнослужителя та людини з майже закінченою богословською освітою – це закиди дуже поважні. Якщо в “Молодого Верховинця” є докази стосовного цього, то йому слід звернутися офіційно до кометентного ієрарха (в даному випадку – Митрополита Перемиського і Варшавського) і повідомити, що читець Петро Сивіцький допустився таких-то поганих вчинків - подаючи докази та, звичайно, підписуючися власним прізвищем. Але коли ні доказів, ні відіваги брати відповідальність за свої вислови у “Верховинця” немає – хай стримається від підлих наклепів!
Таке ж можу сказати і стосовно інших наклепів “Верховинця”: що пан Сивіцький видав на нас вирок смерті і радит вибрати легкий способ її – природню смерть асиміляції, що я нібито переконую інших яке то добро нам прийде з асиміляції, що у мене все підпорядковане одному: неминучості нашої національної асиміляції. Пропагувати асиміляцію – це пропагувати національну смерть. Якщо у “Верховинця” є докази – нехай звернеться у Товариський Суд ОУП з актом звинувачення члена люблинського гуртка ОУП Петра Сивіцького в асиміляційній пропаганді, але конче з доказами і підписуючися власним прізвищем! Але, очевидно, “Верховинець” цього не зробить – нема у нього доказів, нема й відваги. Бо які докази можуть бути в людини, яка знає мене лише з пресових статтей, в яких не пропагую асиміляцію, але виступаю за її сповільнення і притуплення!
Написав я, що Митрополит Андрей був “сином польки і сполонізованого русина”. Для “Верховинця” це означає, що я не знаю родоводу митр. А. Шептицького, його мами з осібна. Для мене, як історика, це справжне об’явлення: “Верховинцю”, видно, відомі якісь дані про родовід Софії з Фредрів Шептицької, які дозволяють заперечити погляд усіх дослідників (та й самої Шептицької, до речі), що вона була полькою! Ну, що ж, прошу такого епохального відкриття не держати виключно для себе – прошу це оприлюднити! Звичайно, з посиланням на джерело і підписуючися власним прізвищем. То ж є на світі потомки графині Шептицької – он напр. проф. Марія Шептицька у Варшаві, яка визнає себе полькою, проте нещодавно перейшла до УГКЦ. Може нові відкриття “Верховинця” схилять проф. Шептицьку “навернутися” також під національним оглядом? Варто спробувати, бо ж існування греко-католички польки з ТАКИМ прізвищем піддає сумніву слушність тези “Верховинця”, буцімто польськомовні греко-католики це не поляки, а українці та й тільки.
Вершина підлости у пасквілю “Верховинця” це пасус, а якому він “питає”: на якому етапі національної метаморфози (...) пан П. Сивіцький. Ну, бо як щось радить нам, то теж і сам це робить? Яке право піддавати сумніву мій національний хребет може мати людина, яка не тільки не вміє грамотно писати літературною українською мовою, але перш за все не має відваги – дописуючи до української газети! – підписатися власним прізвищем?! Я ніколи не соромився говорити по-українськи в автобусі чи на вулиці, у всіх анкетах (при виробленні посвідчення особи, призові до війська, прийомі на історичні та богословські студії, влаштуванні на роботу в університеті) декларував завжди українську національність, як українець виступав у локальних масмедіях, як член управи гуртка ОУП підписував і підписую всі листи, що виходять з гуртка до органів влади та інших установ. Мого українства не скриваю перед колегами з роботи та студентами; зі студентами з України не соромлюся говорити по-українськи, не ховаючися при цьому від ляцького ока. Взагалі не скриваюся від публіки – у парафіяльній інтернетівській вітрині кожен охочий знайде мої короткі біографічні дані, адреси для листування – звичайного та електронного, номери телефонів (на роботі та мобільного). Можна мене побачити в неділю чи свято в церкві, часом на якійсь українській конференції. Ну й не засмічую української мови (якою володію на рівні не гіршому, принаймні, як пересічний українець з Польщі) польськими словами типу Косьцюл, біскуп чи біскупство – як це робить “Верховинець” зі своїм діялектно-літературним суржиком. Отож нема чого “Верховинцю” закликати мене схаменутися – хай сам “Верховинець” схамениться і перестане безпідставно паплюжити добре ім’я іншого українця, самому боячися “здеконспіруватися” навіть в українській газеті!
Останній закид – що пан П. Сивіцький поки ані словом не заікнувся перед Президентом Польщі і Єпископатом Польщі в справі звороту майна і церков греко-католикам у Польщі, от хоч би собору в Холмі, який віками був нашим. Чи “Верховинець” не знає, що згідно з церковними та державними законами ці справи належать до виключної компетенції ієрархів та що Петрові Сивіцькому нема що заікатися перед ким-небудь, а вже зокрема перед Президентом РП, який тут ні при чому? Якщо цього він не знає (а це ж абеткова істина!), то звідки він може знати, чи і перед ким я заікався?
Насправді то паплюжений “Верховинцем” Сивіцький заікався і перед Апостольським нунцієм, коли йшлося про приєдання Перемиської єпархії до Варшавської римо-католицької митрополії – і перед Речником громадянських прав, коли йшлося про право греко-католиків на святкування своїх свят і справу юридичної суб’єктности УГКЦ у Польщі. Та й кожен, хто перегляне “Наше Слово” за роки 1992-93 та ефемерний двотижневик “Гомін” – знайде там декілька моїх аналітичних статтей з церковної тематики. І сумніваюся, чи знайде на сторінках названих видань багато статтей інших авторів, які б краще висвітлювали ці питання.
Не маючи права виступати від імені Церкви в майнових справах, я все ж таки зробив свій малий внесок у ревіндикацію греко-католицьких церков. Не хто інший, а саме я видумав ідею перенесення до Люблина одного з опустілих дерев’яних храмів. Це я – під час розмови у Воєвідській управі у вересні 1993 р., коли о. Степана Батруха не було в Люблині – вперше видвигнув цю справу. Це я представляв парафію на першій конференції в дирекції люблинського скансену. Далі, звичайно, повів справу о. Степан і завдяки його організаторському хистові та працьовитості маємо вже прегарну церкву, біля неї дзвінницю з села Князі, а у планах ще й приходський дім, де має приміститися невеличкий музей. Моя подальша участь у цьому ділі мінімальна – от, помагав трохи при юридичному оформленні передачі права власності церкви на нашу парафію. Проте ніхто не може заперечити, що вклав я свою лепту в справу повернення УГКЦ та врятування одного з колишніх греко-католицьких храмів. Чи “Верховинець” може похвалитися чимось більшим?
Особливо мене цікавить, що зробив “Верховинець” у справі холмського собору. Закидає він мені бездіяльність у цій справі. Отож прийми до відома, анонімний наклепнику-боягузе, що у 1995 році, коли я відвідав вперше Данилову Гору в Холмі, знайшов я там сумнозвісну “інформаційну таблицю”, яка “інформувала” про історію цього місця, не вживаючи навіть прикметників prawosławny, unicki, greckokatolicki, ruski, ukraiński, rosyjski (!!!). Замість, як інші українці, обмежитися до нарікання у свойому колі, я написав 7 листопада 1995 р. листа до латинського настоятеля собору, о. прелата Бовніка – чемно і аргументовано вимагаючи зняти цю таблицю. О. Бовнік відписав мені вже 17 листопада 1995 р. – повідомляючи, що таблиця знята, а в наступній вже такої дезінформації не буде. І справді – стара таблиця зникла, нової ще в 2000 р. не було, але на інтернетівській сторінці римо-католицької парафії Різдва ПДМ у Холмі (див. http://www.kuria.lublin.pl/parafie/chelm-narodzenia/) про історію комплексу Данилової Гори пишеться набагато об’єктивніше.
Домігшися усунення таблиці, 21 листопада 1995 р. написав я чергового листа о. прелатові Бовніку – на цей раз питаючи про стан крипти з похованнями православних та уніятських владик та можливість відкриття її для прочан і туристів. О. прелат відповів листом від 20 березня 1996 р., в якому на моє питання відповів так:
(...) nie mam (na razie) dobrych wieści odnośnie zajęcia się podziemiami bazyliki. Konsultowałem te sprawy z konserwatorem zabytków. Nie sztuka bowiem te sprawy rozgrzebać i dać ”pożywkę” różnym pismakom nie tylko z prowincjonalnej prasy. Tu trzeba solidnych badań naukowych, które oczywiście wymagać będą poważnych nakładów finansowych. Próbuję już od paru lat stymulować te sprawy...ale Ministerstwo Kultury i Sztuki od trzech lat nie jest w stanie przekazać nawet należnej kwoty 23 % dofinansowania, wynikającej z kosztorysów powykonawczych, nie mówiąc o nowych dotacjach. Moim marzeniem jest, by zaistniało na Górze Chełmskiej choć skromne muzeum a w nim jedna sala Pamiątek Unickich oraz uporządkowanie i udostępnienie podziemi katedry dla turystów i historyków. Cierpliwa praca pozwoliła nam wiele rzeczy uratować przed zniszczeniem, wiele odnowić, myślę, że na tę przyjdzie stosowna chwila.
Стільки о. прелат Бовнік. Навів я цю цитату тому, що справа холмського собору і крипти з єпископськими похованнями напевно цікавить багатьох читачів “Нашого Слова”. Нинішній стан справ, безсумнівно, незадовільний. Проте змінити його шляхом передачі собору УГКЦ і нереально, і не зовсім справедливо. На сьогоднішній день у Холмі немає греко-католицької спільноти, східнє християнство представляє там невелика православна громада. Треба пам’ятати, що не тільки греко-католики можуть претендувати на спадщину Данилової Гори – також православні (адже заснування цього центру релігійного життя відбулося яких 350 років до Берестейської унії!) та римо-католики (ці останні – правом задавнення та на основі того, що більшість потомків православних і греко-католиків Холмщини, які живуть на прадідівських землях, належить до РКЦ). Треба, отже, стреміти до того, щоби Данилова Гора стала екуменічним центром єднання вірних цих трьох конфесій – щоби для всіх знайшлося місце. Це, однак, стане можливим аж після того, як потепліють стосунки між УКГЦ та ПАПЦ – зокрема на рівні єпископів. Дійсною-бо церковною проблемою в нас (проблемою, яка негативно відбивається на національному житті українців також в його суто світському аспекті) не є те, з ким ліпші стосунки має кардинал Яворський у Львові – з Блаженнішим Любомиром чи православним владикою Августином. Що би про це не писали всякі “Молоді Верховинці”, для нас тут і тепер справжня трагедія полягає у тому, що ієрархи наших традиційних Церков мають добрі стосунки зі всіма, тільки не з братами за кров’ю і обрядом. І поки це не зміниться, у справі холмського собору можна лише молитися та евентуально вписувати до пропам’ятної книги в соборі побажання, щоби у стінах собору знов міг звучати – хоча б час від часу, але па постійній основі – літургійний спів візантійсько-слов’янського обряду. Тільки треба при цьому пам’ятати, що книгу дискретно стережуть набожні жіночки, які зразу перечитують довші вписи – треба, отже, бути готовим на культурну дискусію. Що ж, мені минулого року вдалося переконати моїх співрозмовниць (які догнали мене вже майже коло Устилузької брами), що мій впис не є маніфестацію ненависти до римо-католиків, але виявом прагнення, щоби до холмського собору вернулися східні християни – вернулися не на те, щоби вигнати звідтам римо-католиків, але щоби намагатися разом з ними здійснювати християнський ідеал братнього єднання в любові. Навіть мене перепрошували за початкове своє обурення...
Словом, закиди “Молодого Верховинця” не мають жодної підстави, а сам “Верховинець” не мав ніякого морального чи іншого права їх ставити. За Липинським можу повторити оці слова – зараз на адресу “Верховинця”: Болото Ваше до мене не пристало. Вами кинуте – над Вами і повисло. Пам’ятайте, що безкарно не можна пориватись на добру славу одиниць, бо добра слава одиниць – це скарб і добра слава нації (Листи до братів-хліборобів, с. ХХХІ). Заміна раціонального підходу псевдопатріотичним криком, дискусії - наклепом, обміну поглядами – гризнею з особистими нападами на найнижчому рівні - це все вносить первні розкладу в моральну та інтелектуальну сфери національного буття. Розклад же морально-інтелектуальний – це неначе гній, з якого черпає соки для існування отруйна рослина, що зветься...асиміляція. Така-бо сумна правда: не мої статті з церковної тематики, але брудна писанина “Молодого Верховиця” та рішення редакції “Нашого Слова” опублікувати її без того навіть, щоби під нею видніло дійсне прізвище автора – є внеском у процес денаціоналізації українців у Польщі.
Петро Сивіцький
ruthenus@byzantines.net
ruthenus@byzantines.net
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz