W drugiej kolejności tekst o podobnym tytule - Ukraiński Kościół Greckokatolicki na progu III tysiąclecia - wybrane refleksje historyka - nieco starszy od artykułu z milenijnego "Naszego Słowa", bo wygłoszony na konferencji w Przemyślu 4 maja 2000 r. Nie był dotąd publikowany w wersji papierowej.
Петро Сивіцький
Люблинський Католицький Університет
м. Люблин, Польща
Люблинський Католицький Університет
м. Люблин, Польща
Українська Греко-Католицька Церква на порозі ІІІ тисячоліття - вибрані рефлексії історика.
/доповідь призначена на конфeренцію Miejsce i rola Kościoła greckokatolickiego w Kościele powszechnym (historia - teologia - sztuka) - Перемишль, 4-5 травня 2000 р./
Мотто:
”Церква, шо шукає своєї тотожності, може до
неї дійти двома паралельними шляхами:
науковими студіями й внутрішнім сприйманням
живої традиції.”
(Софія Сеник)[i]
неї дійти двома паралельними шляхами:
науковими студіями й внутрішнім сприйманням
живої традиції.”
(Софія Сеник)[i]
Якщо погодимося з наведеними вище словами чільної сучасної дослідниці української церковної історії - а не погоджуватися не маємо мабуть ніякої підстави - ключова роль історичних студій sensu largo у процесі усвідомлення і осмислення Церквою своєї ідентичності стане очевидною.
Завдяки трудові дослідників минулого Церкви, шуканню ними відповіді на питання типу хто? коли? що? як? та чому? - членам Божого Народу дається можливість глибше ознайомитися з минувшиною, що може у великій мірі бути ключем для зрозуміння сучасності. Ба, більше того - з вивчення історії можуть випливати вагомі та цілком практичні висновки на майбутнє.
Ювілейний рік 2000 особлившим чином заохочує якраз робити такі історичні підсумки, які будуть не сухим переліком давньоминулих подій, не самою лише науковою творчістю за принципом ”мистецтво заради мистецтва”, але включатимуть момент моральної оцінки минулого та формулювання постулатів стосовно майбутнього. Історія Церкви це ”священна дисципліна” (лат. scientia sacra) - отже такий саме підхід для її адепта обов'язковий, а невиконання цього обов'язку це порушення його професійної етики, яка наказує йому не тільки шукати особистого задоволення від контакту з залишками давніх часів (тобто історичними джерелами) і від більш чи менш творчого їх ”пережування”, але також робити свій внесок у церковне життя. Цим внеском є саме вищезгадані висновки (”те, чого історія нас вчить”), а також свідчення про історичну правду без огляду на кон'юнктуру. ”Я - Істина”, каже Божественний Спаситель[ii] - і ці слова є наріжним каменем професійної етики історика Церкви.
Виходячи з наведених вище загальних принципів, бажаю запропонувати жменю моїх особистих рефлексій на тему історії з'єдиненої з Апостольським Престолом вітки київського християнства, яка зараз оформлена в Українську Греко-Католицьку Церкву. З огляду на обмаль часу, синтез мусить бути не лише дуже ядерним, але й вибірковим. Предметом його стане таке питання: наскільки наша Церква була і є католицькою та православною.
Звичайно, не буду тут вдаватися до проблематики типу ”чи слід у наших Богослуженнях вживати терміни «православна віра», «православні християни» і т.п.?”, позаяк ці справи на площині принципів уже давно вирішені; опір, який чинять цим термінам предствники деяких середовищ, грунтується виключно на інерції та особистих упередженнях і не має ніяких богословських чи канонічних підстав.
Не буду також розглядати католицтва та православ'я як конфесійно (чи, тим паче, обрядово) забарвлених термінів, але навпаки - як дві необхідні по суті ознаки справжньої Церкви Христової. Отже у рамках цієї статті дозволю собі вдатися до етимології цих двох слід та з надзвичайно багатого їхнього семантичного спектру вибрати те, що стане для мене критерієм аналізу історії Церкви - спадкоємниці Берестя.
КАТОЛИЦЬКИЙ - це „вселенський”, ”повсюдний”, ”вселенський”. ”універсальний”. Це антонім до таких слів, як ”схизматицький”, ”сектантський”, ”загумінковий”. Католицький дух - це дух відкритості, широкого та універсального погляду на дійсність, зокрема церковну. Католицька візія Церкви, це бачення її широкої місії, це усвідомлення, що ”наша Церква - це Церква, яка вийшла з українського народу, але яка існує для всього людства”[iii].
Це виключає стремління до духовної автаркії, до закритості у своєму теплому українському (чи пак галицькому) загумінку.
Історія нашої Церкви знає носіїв такого духа. До них належать зокрема два світочі З'єдиненої Церкви ХVII століття, а саме митрополит Йосиф Велямин Рутський (1574-1637) та священномученик Йосафат Кунцевич (біля 1580-1623). Перший, за етнічним походженням росіянин, зумів не тільки знаменито служити своїй у більшості білоруській (з деякою участю українського елементу) пастві, але охоплював своїм оком дбайливого пастиря і натхненного візіонера інші краї - Московію, Грецію, Молдавію, Волощину, Сербію... Його посланці були задіяні в унійну діяльність серед т.зв. ускоків, себто сербських втікачів з-під османської влади, які поселилися на території габсбурзької монархії у регіоні Жумберак (сьогодні - Хорватія).[iv]
Святий же Йосафат не завагався використовувати для луховного зростання Устав чернечого життя російського православного святого Ніла Сорського - і взагалі був ревним східним ченцем ісихастського напрямку.[v]
У двадцятому столітті дух універсалізму в нашій Церкві виявився перш за все в особі Митрополита Андрея Шептицького, якого діяльність виходить поза європейський континент, а значення - далеко поза очолювану ним Церкву.[vi]
На жаль, носіями справжнього католицького духа були в нашій Церкві одиниці. Найвизначніші з-посеред них могли шоправда впливати на значне число сучасників, а навіть на наступні покоління - та цей благародний вплив був заслабий. Внаслідок цього появилися у нашій Церкві жертви і водночас пропагатори візантійсько-латинського гібридизму, видимим результатом праці яких стала поява не так малочисельної групи греко-католиків, для яких УГКЦ це неначе українське відділення Римо-Католицької Церкви.
Переходячи до православ'я як ознаки Церкви, охарактеризував би його як антонім до „єресі”. Іншими словами - православний християнин це просто справжній християнин, який щиро вірить у Триєдиного Бога, визнає Христа Спасителем та істинним Богом та не тільки має релігійний світогляд, але в житті намагається іти за Божою волею.
Треба ствердити, що у нашій Церкві завжди були, є і певно будуть такі справжні, православні християни. Але не можна не звернути увагу на те, що внаслідок декількох історичних явищ та процесів нашу Церкву почав внутрі з'їдати черв'як, якому ім'я - інструменталізація Церкви заради політики. Зароджений підо впливом йосифінізму в габсбурзькій монархії, знайшов собі серед галицьких русинів-українців греко-католицького віросповідання пригожий грунт для розвитку. В умовах бездержавності у період національного відродження галицьких українців провід національного руху взяли у свої руки священнослужителі. Було це у тодішніх умовах неуникненним мабуть, але безсумнівним злом. Внаслідок-бо такого розвитку подій почала затрачуватися свідомість, які є основні обов'язки священика, яка основна ціль та функція Церкви. У духовенство проникнув тоді дух політиканства, серед політичного світу витав клерикалізм з похідним від нього запеклим антиклерикалізмом, ба - безбожництвом радикалів типу Трильовського. До того ще формування модерної української нації в Галичині почало відбуватися не на територіяльній чи навіть мовній, але на конфесійній основі, що стимулювало страшний польсько-український антагонізм.
У міжвоєнний період появилися тоталітарні ідеології - комунізм та інтегральний націоналізм, обидві абсолютно несумісні з християнством. Комунізм боровся з релігією відкрито і тому відкинення його не становило проблеми. Гірше з націоналізмом, який вибрав шлях використання Церкви у своїх власних, політичних цілях, причому як методи їх здійснення, так і основні ідейні положення націоналістичного руху були суто антихристиянськими, на що звертали увагу вірних Митрополит Андрей Шептицький та Станиславівський Владика Григорій Хомишин.[vii] Чи пастирям вдалося навернути на євангельський шлях блудних овечок з-поміж підлеглого їм клиру та мирянства? Роки ІІ світової війни доказали, що на жаль багато хто не послухав ні Владик, ні самого Христа.
Нині, на жаль, цей дух ще покутує у нашій Церкві в Україні та на поселеннях.[viii] Час від часу доводиться зустрічати таке диво, яке вже мабуть нікого не дивує - греко-католик з чисто поганським, сказати б, рунвістським світоглядом. Що проблема існує, свідчить хоча б те, що деколи (чи не надто рідко, до речі) чується з уст ієрарха Церкви ”пояснення”, шо, мовляв, первинним мотивом ходіння до церкви має бути віра у Христа (!).[ix]
Підсумовуючи, можна сказати, що картина невесела - УГКЦ страждає недостатком католицького і православного духа. Одначе не слід тратити надії. Боже Провидіння дає нам на порозі третього тисячоліття шанс відродитися духовно. Сприяють цьому дві обставнини.
Першою з них є поступова українізація Римо-Католицької Церкви в Україні. Церква, яка для пересічного українця греко-католика асоціювалася з польськістю (що є, до речі, черговим свідченням загумінкового світосприймання, адже на ділі поляки не становлять навіть п'яти відсотків римо-католиків світу), набирає виразної української закраски. Це дасть змогу УГКЦ стати Церквою християн візантійської традиції в Україні, себто просто стати собою. Тоді куди легше буде дійти до свідомості вірних з такою нібито очевидною, проте ще не для всіх ясною правдою - існування УГКЦ як ”українського відділення РКЦ” не має просто сенсу. Тільки така Греко-Католицька Церква, яка буде жити своїми власними традиціями, буде чимось оригінальним у лоні Церкви Вселенської, матиме рацію існування. І це буде виконанням заповіту митрополитів Рутського й Шептицького та святого Йосафата.
Якщо в свою чергу почнемо розглядати явище націоналістичної інструменталізації Церкви, то й тут можна мати надію на покращання. Створення і розбудова незалежної української держави, разом із соціяльними перетвореннями останніх десятиліть, дають надію на поступове покращання. Зараз-бо є в Україні своя політична світська еліта і священики вже не є змушені займатися політичною діяльністю. Щодо самого націоналістичного руху, то виникнення української держави з часом, як слід сподіватися, доведе до його зникнення з політичної сцени, хоча можливі й інші сценарії. Проте вже тепер відбувається відрадне явище - найбільш радикальні націоналісти вже не прикидаються християнами, але займають явно антихристиянску позицію. Це все сприятиме очищенню атмосфери в УГКЦ, проте самі сприятливі умови - це ще не все. Треба почати у нашій Церкві велику працю очищення сердець від антихристиянської отрути, в чому добрим першим короком міг би бути всецерковний ”іспит совісті” та публічне визнання гріхів, що їх допускалися в минулому окремі формальні греко-католики, зокрема підтримуючи антихристиянські ідеології та не вагаючися перед злочином задля „високої мети”. Добрий приклад даний нам Вселенським Архиєреєм Іваном Павлом ІІ повинен бути використаний на нашому грунті, причому ”іспит совісті” мав би охопити також інші, крім політики, ділянки, от хоча б напр. проблематику міжцерковних стосунків.
Отже Бог дає нам шанс на очищення. За нами рішення, чи його змарнуємо, чи ні.
[i] С. Сеник, У пошуках тотожності, ”Зустрічі” № 5-6/1990.
[ii]Порівняй: Йоан 14, 6.
[iii] А. Чировський, Третє християнське тисячоліття й київське християнство в Північній Америці, ”Логос” 38(1997), с. 7.
[iv] S. Senyk, Uniatism and universalism in the life and activity of Metropolitan Joseph Veljamyn Rutskyj, y: Battesimo delle terre russe. Bilancio di un milenio, Firenze 1991.
[vi] Див. м.ін.: Morality and Reality: The Life and Times of Metropolitan Andrei Sheptyts’kyi, ed. P.R. Magocsi, Edmonton1989; Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materały, red. A.A. Zięba, Kraków 1994; Andrii Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine; The legacy of Andrei Sheptytsky, Edmonton-Ottawa-Toronto 1997 (там же обширна бібліографія).
[vii] Політичній проблематиці Владика Хомишин присвятив книжку ”Українська проблема”. що вийшла також польською мовою (G. Chomyszyn, Problem ukraiński, Warszawa 1931).
[viii] Порівняй напр.: S. Senyk, A victim to nationalism: the Ukrainian Greek-Catholic Church in its own words, „Het christelijk Oosten” 51(1999) № 3-4, с.167-187.
[ix] Таке трапилося під час посвячення Митрополитом Кир Іваном Мартиняком церкви в Лідзбарку-Вармінському.
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz