Петро Сивіцький
м. Люблин, ПОЛЬЩА
УГКЦ - Церква українська чи ”Церква тільки для українців”?
Кожному авторові приємно, коли його публікації викликають реакцію з боку читачів - одначе відгук, що належить перу ”Старого Поліщука” (НС № 8/2001, с. 5), прикро розчаровує. Складається враження, що авторові цієї репліки не хотілося навіть уважно прочитати мою статтю УГКЦ в Польщі на порозі ІІІ Тисячоліття - внаслідок чого він не то що не збагнув, про що мені йшлося, але навіть прізвище моє перекрутив. Водночас ”Старий Поліщук” у своїй репліці висловив певну кількість тверджень, поглядів та оцінок, які треба спростувати. Вони стосуються моєї статті та нащої церковної дійсності - історичної та сучасної.
Перш ніж почати полеміку, хотів би висловити задоволення від того, що ми з ”Поліщуком”, здається, в одному згідні: оба ми хочемо поліпшення стосунків між греко-католиками і православними. Я згоден і в цьому, що тут не тільки греко-католицька сторона має проявити духа екуменізму - але, як греко-католик, дотримуюся принципу невтручання у внутрішні справи ПАПЦ (і цього ж очікую від православних по відношенні до УГКЦ). Це самі православні мають вирішити, як їм бути з уніятами. Поки що з їхнього боку маємо два важливі, позитивні голоси - цитованого вже мною Михайла Клінґера та Професора Юрія Новосільського (з книги Mój Chrystus).
Решта репліки ”Старого Поліщука” є по суті одним великим непорозумінням. Судячи з псевдоніму, за яким ховається, не є він мабуть греко-католиком (на Поліссі уніятство скасовано ще 1839 року). Це, однак, не виправдовує викривлень, які помітні у його тексті, хоча може дещо пояснити.
Перш за все пригадаю: частину моєї статті присвятив я питанню ролі національного чиииника у Церкві. Не виступав проти українського характеру УГКЦ у Польщі - пригадав лише, що цей український характер не може полягати у національному ексклюзивізмі, тобто баченні УГКЦ як етнічної секти, як ”Церкви тільки для українців”. Такий-бо підхід суперечив би християнському вченню, що ”нема ні юдея, ні грека (...) бо всі ви одно у Христі Ісусі” (Гл. 3, 28). Так само недопустиме підпорядкування Церкви світським цілям, яке прямо суперечить Першій заповіді Декалогу. Воно розкладає Церкву і шкодить також національній справі (про це досить багато писав чільний український політичний мислитель ХХ ст. В'ячеслав Липинський).
”Поліщук” зате, не розуміючи великої різниці між національною тотожністю та національним ексклюзивізмом, намагається боронити ексклюзивізм і для цієї заздалегідь програної справи не вагається зловживати іменем Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Питає: ”ким був” Митрополит?
Що ж, Роман гр. Шептицький був сином польки та сполонізованого русина. Про це не забували йому нагадувати різні тодішні ексклюзивісти, називаючи чужинцем і перекинчиком (тут цікаво вілзначити, що жоден з трьох найбільших першоієрархів руської Церкви ХVІІ-ХХ ст. не був ”національно чистий” - ні Рутський, ні Могила, ні Шептицький). Сам же Митрополит у своїй діяльності був якраз запереченням національного ексклюзивізму. Так, був українським патріотом - але це не заважало тому, що вся його церковна діяльність пронизана була духом євангельського універсалізму. Умів він знайти дорогу до сердець білорусів та росіян. Бажаючи здобути для Христа євреїв, задумав організувати для них окремі християнські громади з власним обрядом. Що більше, також у лоні тодішнього галицького греко-католицтва виявляв він толерантність до інших, ніж народовецько-українська, національних опцій (староруської, москвофільської, польської). В оточенні Митрополита, зокрема у перші роки його митрополитства, були кацапствующі священики. Один з них, о. Тит Мишковський, став пізніше віце-ректором Богословської Академії, де йому дозволялося викладати російською. Полякам же греко-католикам присвятив Митрополит окреме послання (крім цього ряд інших послань публікувалися рівночасно українською та польською мовами) від 16 травня 1904 р., де читаємо м.ін. таке:
Między wiernymi, duchownej mej władzy podlegającymi, mając i was, którzy choć z ruskich rodzin pochodzicie, w domu jednak tylko po polsku mówicie i poczuwacie się do polskiej narodowości, od dawna pragnąłem odezwać się do was osobnym pasterskim listem, napisanym w języku polskim, by tym sposobem dać wam dowód pieczołowitości i dbałości o wasze zbawienie. (...) zanadto mię męczy myśl, że są (...) wierni, którzy mogliby uważać się za opuszczonych od swej władzy duchownej, gdyby ich biskup nie przemówił do nich w ich mowie. (...)
Do napisania tego listu skłaniają mię jeszcze inne zasadnicze powody. Jest bowiem praktyką Kościoła katolickiego uświęconą zwyczajem apostolskim odwiecznym głosić ludziom Ewangelię w ich języku. (...)
(...) nauka wiary i obyczajów nie jest i nie może być w kościelnej pracy zmieszana z żadnymi politycznymi albo narodowymi zasadami. (...)
(...) chcę, byście wiedzieli, że szanuję wasze przekonania, że dalekim jestem od myśli narzucania wam patriotyzmu ruskiego. Może mnie o to posądzają ci, co nie wiedzą, czym [jest] kapłaństwo, czym [jest] urząd biskupa. Zaiście o to jedno tylko dbam, by życie Wasze było chrześcijańskim, byście byli Chrystusowymi w pełnym znaczeniu tego słowa. (...)
Wiedzcie, że zawsze znajdziecie we mnie pasterza gotowego bronić waszych praw (...). Ja tego pragnę i tego od kapłanów moich diecezyj domagam się, by zawsze wszystkie wasze potrzeby duchowne były zaspokojone - by w nauce, spowiedziach, do was w mowie zastosowywali się nie żądając od was, byście się ruskiego języka uczyli, by ich rozumieć.
W waszych przekonaniach patriotycznych mogę was tylko utwierdzać, o ile ten patriotyzm jest chrześcijańską miłością ojczyzny i z miłości Boga i bliźniego pochodzi.
Пройшло майже сорок років. У підсовєтському Львові Митрополит Андрей скликає Архієпархіяльний Собор. В одному з соборних документів, п.з. Праця над з'єдиненням Церков, лунають такі слова:
(...) християнський патріотизм не може перешкоджувати нам в обниманні християнською любов'ю ближнього і тих християн, які за приписами церковного права належать до наших парохій чи Епархії. Тих нечисленних католиків візантійсько-слов'янського обряду, що належать до народності великоруської, білоруської, польської, німецької, чеської чи жидівської, ми не хочемо винародовлювати. Ми готові сповняти супроти них з якнайбільшою християнською любов'ю наші душпастирські обов’язки, стаючи, за прикладом св. Апостола Павла, ”всім для всіх”. Ми готові передавати їм Євангеліє в їхній рідній мові і по наших силах помагати їм у зберіганні й оцінюванні якслід їхніх традицій і звичаїв.
Дещо пізніше появляється інший документ - Як будувати Рідну Хату?, звідки ”Старий Поліщук” зацитував перше речення: ”Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина”. Правда, ”Поліщук” дещо змінив це речення, але не суттєво, отже будьмо толерантні: коли для нього Сивіцький є ”Сивицьким”, а холмський владика з років 1790-1804 Порфірій Важинський - ”Прокопієм Вижинським” (див. ”НС” № 10/2001, с.9) - то це вже мабуть ”хронічна недуга”, на яку не треба звертати надмірної уваги. Що інше варте підкреслення, а саме це, що Митрополит говорить тут про ідеал ”нашого національного життя”. Національного, не церковного!
Історія справді є вчителькою життя - але тільки за умов солідного вивчення її. ”Старий Поліщук” пише про ”перехід Богослужіння на польську (чи російську) мову, що призвело до того, що в XVIII ст. небагато бракувало, щоб УГКЦ (тоді - Унійна) зникла”. Скільки тут нісенітниць! По-перше, Уніятська Церква ніколи не прийняла польської (тим паче - російської) мови як богослужбової. По-друге, якраз коло половини XVIII ст., коли тиск латинізації був чи не найсильніший (згодом, після публікації відомого Евхологіона Венедикта XIV у 1754 році, починається реакція), а полонізація теж уже пішла далеко - Уніятська Церква переживала період найбільшої територіяльної та демографічної експансії! Тоді уніятів у Речі Посполитій рахували мільйонами, православних же - ледве сотнями тисяч. Пізніше, у добі поділів польсько-литовської держави, Уніятська Церква почала скорчуватися - проте було це наслідком російського переслідування, а не будь-яких національних чи культурних тенденцій у самій Церкві.
Тут варто спростувати також інше хибне твердження ”Поліщука”. Пише він (”НС” № 10/2001, с. 9) таке: ”Василіанський монаший чин заснований у IV ст., а не в XVII ст., як подає довідник [ йдеться про Leksykon kultury ukraińskiej - П.С.)”. Це, звичайно, неправда: у IV ст. жив св. Василій Великий, який ніякого монашого чину (ордену) не заснував. Первісні східні монахи (у т.ч. також наші руські) не були жодними ”василіянами”, так само, як ”василіянами” не є й сучасні православні ченці. Це щойно уніятський митрополит Йосиф Велямин Рутський у 1617 р. заснував ”Чин св. Василія Великого Конґреґації Пресвятої Тройці”, від якої походить сучасний українсько-румунсько-словацько-угорсько-карпаторуський ”Василіянський Чин св. Йосафата” - один з п'яти східно-католицьких василіянських орденів, що зараз існують (крім нього є ще один італо-грецький орден з цетнром у Ґроттаферрата біля Риму та три мелхітські - тобто арабські греко-католицькі).
З такими поняттями про церковну історію п. ”Поліщукові” ліпше було б, мабуть, не повчати мене про ”суть йосифінських реформ і їх значення для УГКЦ”, чого я нібито ”не второпаю” - бо це якраз сам ”Поліщук” явно ”не второпав”, що в моїй статті ані слова не було про йосифінські реформи як такі (вони мали для нашої руської Церкви справді колосальне значення, хоча не наскрізь позитивне), але про ідеологію, що була надхненням йосифінізму - ідеологію підпорядкування Церкви державі та пертворення духовенства на дисциплінованих і вірних службовців державного апарату. З християнського погляду ця ідеологія заслуговує тільки однозначного і одностайного засудження. Її погані наслідки досі тяжіють над церковним життям багатьох країн, що виникли на звалищах Австро-Угорщини.
Перш ніж почати полеміку, хотів би висловити задоволення від того, що ми з ”Поліщуком”, здається, в одному згідні: оба ми хочемо поліпшення стосунків між греко-католиками і православними. Я згоден і в цьому, що тут не тільки греко-католицька сторона має проявити духа екуменізму - але, як греко-католик, дотримуюся принципу невтручання у внутрішні справи ПАПЦ (і цього ж очікую від православних по відношенні до УГКЦ). Це самі православні мають вирішити, як їм бути з уніятами. Поки що з їхнього боку маємо два важливі, позитивні голоси - цитованого вже мною Михайла Клінґера та Професора Юрія Новосільського (з книги Mój Chrystus).
Решта репліки ”Старого Поліщука” є по суті одним великим непорозумінням. Судячи з псевдоніму, за яким ховається, не є він мабуть греко-католиком (на Поліссі уніятство скасовано ще 1839 року). Це, однак, не виправдовує викривлень, які помітні у його тексті, хоча може дещо пояснити.
Перш за все пригадаю: частину моєї статті присвятив я питанню ролі національного чиииника у Церкві. Не виступав проти українського характеру УГКЦ у Польщі - пригадав лише, що цей український характер не може полягати у національному ексклюзивізмі, тобто баченні УГКЦ як етнічної секти, як ”Церкви тільки для українців”. Такий-бо підхід суперечив би християнському вченню, що ”нема ні юдея, ні грека (...) бо всі ви одно у Христі Ісусі” (Гл. 3, 28). Так само недопустиме підпорядкування Церкви світським цілям, яке прямо суперечить Першій заповіді Декалогу. Воно розкладає Церкву і шкодить також національній справі (про це досить багато писав чільний український політичний мислитель ХХ ст. В'ячеслав Липинський).
”Поліщук” зате, не розуміючи великої різниці між національною тотожністю та національним ексклюзивізмом, намагається боронити ексклюзивізм і для цієї заздалегідь програної справи не вагається зловживати іменем Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Питає: ”ким був” Митрополит?
Що ж, Роман гр. Шептицький був сином польки та сполонізованого русина. Про це не забували йому нагадувати різні тодішні ексклюзивісти, називаючи чужинцем і перекинчиком (тут цікаво вілзначити, що жоден з трьох найбільших першоієрархів руської Церкви ХVІІ-ХХ ст. не був ”національно чистий” - ні Рутський, ні Могила, ні Шептицький). Сам же Митрополит у своїй діяльності був якраз запереченням національного ексклюзивізму. Так, був українським патріотом - але це не заважало тому, що вся його церковна діяльність пронизана була духом євангельського універсалізму. Умів він знайти дорогу до сердець білорусів та росіян. Бажаючи здобути для Христа євреїв, задумав організувати для них окремі християнські громади з власним обрядом. Що більше, також у лоні тодішнього галицького греко-католицтва виявляв він толерантність до інших, ніж народовецько-українська, національних опцій (староруської, москвофільської, польської). В оточенні Митрополита, зокрема у перші роки його митрополитства, були кацапствующі священики. Один з них, о. Тит Мишковський, став пізніше віце-ректором Богословської Академії, де йому дозволялося викладати російською. Полякам же греко-католикам присвятив Митрополит окреме послання (крім цього ряд інших послань публікувалися рівночасно українською та польською мовами) від 16 травня 1904 р., де читаємо м.ін. таке:
Między wiernymi, duchownej mej władzy podlegającymi, mając i was, którzy choć z ruskich rodzin pochodzicie, w domu jednak tylko po polsku mówicie i poczuwacie się do polskiej narodowości, od dawna pragnąłem odezwać się do was osobnym pasterskim listem, napisanym w języku polskim, by tym sposobem dać wam dowód pieczołowitości i dbałości o wasze zbawienie. (...) zanadto mię męczy myśl, że są (...) wierni, którzy mogliby uważać się za opuszczonych od swej władzy duchownej, gdyby ich biskup nie przemówił do nich w ich mowie. (...)
Do napisania tego listu skłaniają mię jeszcze inne zasadnicze powody. Jest bowiem praktyką Kościoła katolickiego uświęconą zwyczajem apostolskim odwiecznym głosić ludziom Ewangelię w ich języku. (...)
(...) nauka wiary i obyczajów nie jest i nie może być w kościelnej pracy zmieszana z żadnymi politycznymi albo narodowymi zasadami. (...)
(...) chcę, byście wiedzieli, że szanuję wasze przekonania, że dalekim jestem od myśli narzucania wam patriotyzmu ruskiego. Może mnie o to posądzają ci, co nie wiedzą, czym [jest] kapłaństwo, czym [jest] urząd biskupa. Zaiście o to jedno tylko dbam, by życie Wasze było chrześcijańskim, byście byli Chrystusowymi w pełnym znaczeniu tego słowa. (...)
Wiedzcie, że zawsze znajdziecie we mnie pasterza gotowego bronić waszych praw (...). Ja tego pragnę i tego od kapłanów moich diecezyj domagam się, by zawsze wszystkie wasze potrzeby duchowne były zaspokojone - by w nauce, spowiedziach, do was w mowie zastosowywali się nie żądając od was, byście się ruskiego języka uczyli, by ich rozumieć.
W waszych przekonaniach patriotycznych mogę was tylko utwierdzać, o ile ten patriotyzm jest chrześcijańską miłością ojczyzny i z miłości Boga i bliźniego pochodzi.
Пройшло майже сорок років. У підсовєтському Львові Митрополит Андрей скликає Архієпархіяльний Собор. В одному з соборних документів, п.з. Праця над з'єдиненням Церков, лунають такі слова:
(...) християнський патріотизм не може перешкоджувати нам в обниманні християнською любов'ю ближнього і тих християн, які за приписами церковного права належать до наших парохій чи Епархії. Тих нечисленних католиків візантійсько-слов'янського обряду, що належать до народності великоруської, білоруської, польської, німецької, чеської чи жидівської, ми не хочемо винародовлювати. Ми готові сповняти супроти них з якнайбільшою християнською любов'ю наші душпастирські обов’язки, стаючи, за прикладом св. Апостола Павла, ”всім для всіх”. Ми готові передавати їм Євангеліє в їхній рідній мові і по наших силах помагати їм у зберіганні й оцінюванні якслід їхніх традицій і звичаїв.
Дещо пізніше появляється інший документ - Як будувати Рідну Хату?, звідки ”Старий Поліщук” зацитував перше речення: ”Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина”. Правда, ”Поліщук” дещо змінив це речення, але не суттєво, отже будьмо толерантні: коли для нього Сивіцький є ”Сивицьким”, а холмський владика з років 1790-1804 Порфірій Важинський - ”Прокопієм Вижинським” (див. ”НС” № 10/2001, с.9) - то це вже мабуть ”хронічна недуга”, на яку не треба звертати надмірної уваги. Що інше варте підкреслення, а саме це, що Митрополит говорить тут про ідеал ”нашого національного життя”. Національного, не церковного!
Історія справді є вчителькою життя - але тільки за умов солідного вивчення її. ”Старий Поліщук” пише про ”перехід Богослужіння на польську (чи російську) мову, що призвело до того, що в XVIII ст. небагато бракувало, щоб УГКЦ (тоді - Унійна) зникла”. Скільки тут нісенітниць! По-перше, Уніятська Церква ніколи не прийняла польської (тим паче - російської) мови як богослужбової. По-друге, якраз коло половини XVIII ст., коли тиск латинізації був чи не найсильніший (згодом, після публікації відомого Евхологіона Венедикта XIV у 1754 році, починається реакція), а полонізація теж уже пішла далеко - Уніятська Церква переживала період найбільшої територіяльної та демографічної експансії! Тоді уніятів у Речі Посполитій рахували мільйонами, православних же - ледве сотнями тисяч. Пізніше, у добі поділів польсько-литовської держави, Уніятська Церква почала скорчуватися - проте було це наслідком російського переслідування, а не будь-яких національних чи культурних тенденцій у самій Церкві.
Тут варто спростувати також інше хибне твердження ”Поліщука”. Пише він (”НС” № 10/2001, с. 9) таке: ”Василіанський монаший чин заснований у IV ст., а не в XVII ст., як подає довідник [ йдеться про Leksykon kultury ukraińskiej - П.С.)”. Це, звичайно, неправда: у IV ст. жив св. Василій Великий, який ніякого монашого чину (ордену) не заснував. Первісні східні монахи (у т.ч. також наші руські) не були жодними ”василіянами”, так само, як ”василіянами” не є й сучасні православні ченці. Це щойно уніятський митрополит Йосиф Велямин Рутський у 1617 р. заснував ”Чин св. Василія Великого Конґреґації Пресвятої Тройці”, від якої походить сучасний українсько-румунсько-словацько-угорсько-карпаторуський ”Василіянський Чин св. Йосафата” - один з п'яти східно-католицьких василіянських орденів, що зараз існують (крім нього є ще один італо-грецький орден з цетнром у Ґроттаферрата біля Риму та три мелхітські - тобто арабські греко-католицькі).
З такими поняттями про церковну історію п. ”Поліщукові” ліпше було б, мабуть, не повчати мене про ”суть йосифінських реформ і їх значення для УГКЦ”, чого я нібито ”не второпаю” - бо це якраз сам ”Поліщук” явно ”не второпав”, що в моїй статті ані слова не було про йосифінські реформи як такі (вони мали для нашої руської Церкви справді колосальне значення, хоча не наскрізь позитивне), але про ідеологію, що була надхненням йосифінізму - ідеологію підпорядкування Церкви державі та пертворення духовенства на дисциплінованих і вірних службовців державного апарату. З християнського погляду ця ідеологія заслуговує тільки однозначного і одностайного засудження. Її погані наслідки досі тяжіють над церковним життям багатьох країн, що виникли на звалищах Австро-Угорщини.
”Старий Поліщук”, на жаль, не розуміє не тільки цього. Он напр. пише він, що я нібито ”не в змозі більше нам запропонувати, як неминучість національної асиміляції”. Ба, у статті п.з. У відповідь «Апостолам національної асиміляції» (”НС” № 13/2001, с. 5) п. Степан Семенюк зараховує мене до таких саме ”апостолів” - що є звичайнісіньким наклепом на мою особу.
Пригадую: стаття моя присвячена була виключно церковним справам, а конкретно - проблемам УГКЦ у Польщі. Питаннями типу ”чи виживе український народ на світі?” або ”чи має шанси вижити українська громада у Польщі?” я взагалі не займався. Я не ”пропонував неминучості асиміляції” - тим паче не пропагував її. Я тільки й виключно констатував те, про що всі досконало знають, а саме: у середовищі українців греко-католиків у Польщі відбувається процес етнічної асиміляції. Абсолютна більшість греко-католиків у Польщі проживає поза українськими землями, до того ж у меншому чи більшому розсіянні. Це спричинює помітне ослаблення реальних (не чисто ідеологічних) зв'язків з українством. Нащадки вигнанців ”вростають” у чужу землю, поступово втрачають мовну й культурну ідентичність, зливаються з довкіллям, поступово стаючи дедалі більше подібними до нього (в чому, зрештою, суть асиміляції). Те, що довоєнні польські політики називали терміном asymilacja państwowa - вже відбулося! Asymilacja narodowa теж уже пішла далеко. Що робити Церкві з цього приводу?
Відповідь, здавалося б, очевидна - треба знайти місце також для тих, хто, асимілюючися в національно-культурно-мовному аспекті з оточенням, все ж таки бажає залишатися членом греко-католицької спільноти. У дальшому плані слід було б подумати, як нам виходити з Доброю Новиною до людей назовні - бо зараз у нас клопоти навіть з тим, щоб залучати до церковного життя наших парафій прибульців з України, що нам нібито такі близькі. На жаль, це близькість ідеологічна, близькість на словах - але в реальному житті часто перемагають реальні цивілізаційні та інші відмінності, яких без духа християнської любови не здолаєш. А такого духа важко набратися там, де панує поняття про Церкву ”тільки для наших людей”. Люди, які не в силі це зрозуміти, не повинні братися за писання про церковні справи, бо з цього виходить тільки жменя непорозумінь, як от напр. ”Поліщукова” теза про те, що ”польському Костелові найбільш притаманний «національний ексклюзивізм»”, який нібито проявляється м.ін. у тому, що польскі місіонери ”до всіх країн світу (...) несуть не тільки слово Боже, але й польську культуру, польськість”. Що ж, це річ усім відома, що польські місіонери в Африці чи Папуї на те й тільки перебувають, аби тамошніх негрів з папуасами на поляків переробити. А поважно - чи ”Старий Поліщук” направду не знає, що ніякого ”польського Костела” нема, як немає й ”німецької Кірхи”, ”італійської К'єзи”, ”французької Еґлєзи”? Є одна Латинська (Римо-Католицька) Церква, очолена Патріярхом Заходу (він же Папа Римський), так як УГКЦ очолена Верховним Архиєпископом / Патріярхом з осідком поки що у Львові, а напр. Мелхітська Греко-Католицька Церква - Патріярхом Антіохії, Олександрії, Єрусалиму та всього Сходу з осідком у Дамаску. Латинська Церква, як така, взагалі не має якоїсь ”панівної (чи хоча би провідної) нації” - тому говорити про ексклюзивізм немає тут ніяких розумних підстав. Очевидно, в окремих єпархіях, провінціях чи країнах може бути по-різному, може доходити напр. до дискримінації національних меншин більшістю. Такі зловживання не можуть, проте, бути для нас ”світлим прикладом”. Дивімся радше на добрі явища, напр. те, що РКЦ у Польщі якоюсь мірою забезпечує право римо-католицьких національних меншостей (німців, литовців, словаків) на рідномовну молитву. Або візьмім інше - роками після виходу з підпілля високопатріотична УГКЦ в Україні не могла спромогтися на те, щоби вислати хоча б одного священика знедоленим українцям греко-католикам Казахстану. Їх обслуговував священик вихований у ”польському Костелі”, який вивчив мову й обряд та виклопотав дозвіл на біритуалізм. Щойно коли священиком став Василь Говера, українець з України, проте вихованець духовної семінарії цього ж ”польського Костела” - казахстанські греко-католики отримали першого душпастиря. Тому будьмо обережні з загальними оцінками - адже самі не любимо бути жертвами стереотипів.
Моя стаття з міленійного номера ”НС” мала одну хибу - читач, який не зрозумів правильно мою настанову, міг подумати, буцімто я, засуджуючи оцей нещасний ексклюзивізм, водночас засуджую en masse всю УГКЦ в Польщі, добачуючи в ній суцільний ексклюзивізм та й тільки. Це, звичайно, зовсім не так. Знаю-бо добре, що там, де священик і громада навіяні духом Євангелія, там ні про який ексклюзивізм не може бути й мови. І це не рівнозначне з полонізацією. От напр. моя люблинська парафія безсумнівно українська - але це не заважає неукраїнцям бути її парафіянами (формальними членами) чи прихожанами (учасниками Богослужінь чи інших заходів) та почуватися у ній як вдома. Останнім же часом у нас здійснюється спроба вийти з нашим обрядом до чужинців; під час щомісячної Літургії в костелі Св. Хреста при КЛУ просторий храм заповнюється людьми, з яких ледь одиниці є греко-католиками. Для таких саме людей (та тих наших, що не читають по-українськи, а то й з розумінням текстів мають клопоти) потрібні спеціяльні молитовники з двома (принаймні) паралельними текстами - українським (латинкою) та польським - заради кращого зрозуміння. Такі молитовники, до речі, виходили й давніше - я сам достеменно знаю про три, один - виданий у Львові у сорокових мабуть роках ХІХ ст. - вміщав навіть, якщо добре пригадую, два переклади: польський та німецький. Закиди ”Поліщука”, що, мовляв, Сивіцький пропагує ”занехаяння традиційного українського алфавіту” - такі безпідставні, що аж просто смішні.
Правильної настанови на місцях, однак, замало. Потрібна цілеспрямована політика на рівні єпархій та всієї митрополії. Є вже певні свідчення, що ці питання приникають у свідомість церковної еліти. Маю на увазі інтерв'ю Митрополита Кир Івана, проведене п. Богданом Гуком і доступне на інтернетівській сторінці Архиєпархії (http://www.archidiecezja-gr.opoka.org.pl/) та статтю о. протоієрея Богдана Панчака п.з. Пріоритети наших турбот з № 11-12/2000 „Благовіста”. Та це ще не політика, не то що цілеспрямована. А її вкрай потрібно і було б добре, коли б єпархіяльні собори, що мають відбутися в рамках підготовки до третьої сесії т.зв. Патріяршого Собору, якщо взагалі відбудуться, розглянули і ці питання.
Церква, отже, може співпрацювати зі світськими чинниками на культурно-освітній ниві, не повинна однак ставити собі за першорядну ціль боротьбу за збереження українського етносу, бо ж не від світу цього Боже Царство. Чи така політика Церкви буде корисна, чи шкідлива для української національної справи?
Вважаю, що з погляду українського національного інтересу в Польщі це матиме два позитивні наслідки.
По-перше, Церква звільниться від невластивого їй завдання бути ”стержнем національної тотожності”. Позбудемося шкідливого анахронізму, що так погано впливає на внутрішні стосунки в нашій конфесійно змішаній громаді - як на місцях, так і в маштабі країни. Стане нормальніше.
По-друге: будуть (правду кажучи, вже є - але панам ”Поліщукові” та Семенюкові нелегко це визнати) польськомовні греко-католики. Добре воно для народу чи ні?
П. Богдан Гук у своїй - дуже цікавій та вартісній, зрештою - статті (”НС” № 18/2000, с.6) твердить, що ”у національному контексті користь від польськомовних вірних УГКЦ чи ПАПЦ мабуть (підкреслення моє - П.С.) ніяка”. У контексті релігійному - доповню - користь від них буде така, який буде рівень їхнього християнства. Не більша і не менша.
А що з суто національним контекстом? Тут правильна відповідь може прийти від усвідомлення того, що асиміляція може бути різною. Українці в післявоєнній Польщі (а й раніше) добре пізнали смак асиміляції ренегатської, коли людина просто заперечує дійсність, насилу пристає до чужого народу, відкидає все (досі) рідне, нераз навіть стає активним україножером і в такому дусі виховує своє потомство. Інший тип асиміляції - асиміляція природна, коли людина (чи радше чергові покоління) віддалюється від українського кореня поступово і в силу об'єктивних обставин, а не за вольовим рішенням, прийнятим нераз з низьких мотивів. ”Просто українець” має сина ”українця з Польщі”, внука ”польського українця”, правнука ”поляка українського походження”, праправнука ”поляка-українофіла”... Українство для них не є чимось поганим, вони признаються до своїх коренів, навіть пишаються ними, а українську тотожність втрачають тому, що начебто не під силу їм зберегти її. Вважаю, що - коли асиміляцію як таку ми не спроможні зупинити - треба нам стреміти до того, щоби вона відбувалася оцим другим, природним шляхом. І Церква може своєю політикою допомогти у цьому. А чи буде з цього користь для української справи? Буде така ж приблизно, як для вірменської від польськомовних вірмено-католиків. Невелика може - проте чи у випадку, коли б ми захотіли оцих ”польськомовних” позбутися, що-небудь виграємо? Бо якщо національна користь від польськомовних вірних УГКЦ (за ПАПЦ послідовно не розписуюся” ілюзорна, мабуть ніяка - то від того, що вони УГКЦ покинуть, зриваючи останню ниточку, яка єднає їх з українством - ніякої користі українська справа не матиме напевно. Tertium non datur...
Одне ревне - більше число активних вірних у Церкві означає більшу матеріяльну заможність цієї ж Церкви. А Церква заможна матиме більші можливості підтримувати культурні чи освітні заходи. Українські, звичайно...
Петро Сивіцький
ruthenus@byzantines.net
Пригадую: стаття моя присвячена була виключно церковним справам, а конкретно - проблемам УГКЦ у Польщі. Питаннями типу ”чи виживе український народ на світі?” або ”чи має шанси вижити українська громада у Польщі?” я взагалі не займався. Я не ”пропонував неминучості асиміляції” - тим паче не пропагував її. Я тільки й виключно констатував те, про що всі досконало знають, а саме: у середовищі українців греко-католиків у Польщі відбувається процес етнічної асиміляції. Абсолютна більшість греко-католиків у Польщі проживає поза українськими землями, до того ж у меншому чи більшому розсіянні. Це спричинює помітне ослаблення реальних (не чисто ідеологічних) зв'язків з українством. Нащадки вигнанців ”вростають” у чужу землю, поступово втрачають мовну й культурну ідентичність, зливаються з довкіллям, поступово стаючи дедалі більше подібними до нього (в чому, зрештою, суть асиміляції). Те, що довоєнні польські політики називали терміном asymilacja państwowa - вже відбулося! Asymilacja narodowa теж уже пішла далеко. Що робити Церкві з цього приводу?
Відповідь, здавалося б, очевидна - треба знайти місце також для тих, хто, асимілюючися в національно-культурно-мовному аспекті з оточенням, все ж таки бажає залишатися членом греко-католицької спільноти. У дальшому плані слід було б подумати, як нам виходити з Доброю Новиною до людей назовні - бо зараз у нас клопоти навіть з тим, щоб залучати до церковного життя наших парафій прибульців з України, що нам нібито такі близькі. На жаль, це близькість ідеологічна, близькість на словах - але в реальному житті часто перемагають реальні цивілізаційні та інші відмінності, яких без духа християнської любови не здолаєш. А такого духа важко набратися там, де панує поняття про Церкву ”тільки для наших людей”. Люди, які не в силі це зрозуміти, не повинні братися за писання про церковні справи, бо з цього виходить тільки жменя непорозумінь, як от напр. ”Поліщукова” теза про те, що ”польському Костелові найбільш притаманний «національний ексклюзивізм»”, який нібито проявляється м.ін. у тому, що польскі місіонери ”до всіх країн світу (...) несуть не тільки слово Боже, але й польську культуру, польськість”. Що ж, це річ усім відома, що польські місіонери в Африці чи Папуї на те й тільки перебувають, аби тамошніх негрів з папуасами на поляків переробити. А поважно - чи ”Старий Поліщук” направду не знає, що ніякого ”польського Костела” нема, як немає й ”німецької Кірхи”, ”італійської К'єзи”, ”французької Еґлєзи”? Є одна Латинська (Римо-Католицька) Церква, очолена Патріярхом Заходу (він же Папа Римський), так як УГКЦ очолена Верховним Архиєпископом / Патріярхом з осідком поки що у Львові, а напр. Мелхітська Греко-Католицька Церква - Патріярхом Антіохії, Олександрії, Єрусалиму та всього Сходу з осідком у Дамаску. Латинська Церква, як така, взагалі не має якоїсь ”панівної (чи хоча би провідної) нації” - тому говорити про ексклюзивізм немає тут ніяких розумних підстав. Очевидно, в окремих єпархіях, провінціях чи країнах може бути по-різному, може доходити напр. до дискримінації національних меншин більшістю. Такі зловживання не можуть, проте, бути для нас ”світлим прикладом”. Дивімся радше на добрі явища, напр. те, що РКЦ у Польщі якоюсь мірою забезпечує право римо-католицьких національних меншостей (німців, литовців, словаків) на рідномовну молитву. Або візьмім інше - роками після виходу з підпілля високопатріотична УГКЦ в Україні не могла спромогтися на те, щоби вислати хоча б одного священика знедоленим українцям греко-католикам Казахстану. Їх обслуговував священик вихований у ”польському Костелі”, який вивчив мову й обряд та виклопотав дозвіл на біритуалізм. Щойно коли священиком став Василь Говера, українець з України, проте вихованець духовної семінарії цього ж ”польського Костела” - казахстанські греко-католики отримали першого душпастиря. Тому будьмо обережні з загальними оцінками - адже самі не любимо бути жертвами стереотипів.
Моя стаття з міленійного номера ”НС” мала одну хибу - читач, який не зрозумів правильно мою настанову, міг подумати, буцімто я, засуджуючи оцей нещасний ексклюзивізм, водночас засуджую en masse всю УГКЦ в Польщі, добачуючи в ній суцільний ексклюзивізм та й тільки. Це, звичайно, зовсім не так. Знаю-бо добре, що там, де священик і громада навіяні духом Євангелія, там ні про який ексклюзивізм не може бути й мови. І це не рівнозначне з полонізацією. От напр. моя люблинська парафія безсумнівно українська - але це не заважає неукраїнцям бути її парафіянами (формальними членами) чи прихожанами (учасниками Богослужінь чи інших заходів) та почуватися у ній як вдома. Останнім же часом у нас здійснюється спроба вийти з нашим обрядом до чужинців; під час щомісячної Літургії в костелі Св. Хреста при КЛУ просторий храм заповнюється людьми, з яких ледь одиниці є греко-католиками. Для таких саме людей (та тих наших, що не читають по-українськи, а то й з розумінням текстів мають клопоти) потрібні спеціяльні молитовники з двома (принаймні) паралельними текстами - українським (латинкою) та польським - заради кращого зрозуміння. Такі молитовники, до речі, виходили й давніше - я сам достеменно знаю про три, один - виданий у Львові у сорокових мабуть роках ХІХ ст. - вміщав навіть, якщо добре пригадую, два переклади: польський та німецький. Закиди ”Поліщука”, що, мовляв, Сивіцький пропагує ”занехаяння традиційного українського алфавіту” - такі безпідставні, що аж просто смішні.
Правильної настанови на місцях, однак, замало. Потрібна цілеспрямована політика на рівні єпархій та всієї митрополії. Є вже певні свідчення, що ці питання приникають у свідомість церковної еліти. Маю на увазі інтерв'ю Митрополита Кир Івана, проведене п. Богданом Гуком і доступне на інтернетівській сторінці Архиєпархії (http://www.archidiecezja-gr.opoka.org.pl/) та статтю о. протоієрея Богдана Панчака п.з. Пріоритети наших турбот з № 11-12/2000 „Благовіста”. Та це ще не політика, не то що цілеспрямована. А її вкрай потрібно і було б добре, коли б єпархіяльні собори, що мають відбутися в рамках підготовки до третьої сесії т.зв. Патріяршого Собору, якщо взагалі відбудуться, розглянули і ці питання.
Церква, отже, може співпрацювати зі світськими чинниками на культурно-освітній ниві, не повинна однак ставити собі за першорядну ціль боротьбу за збереження українського етносу, бо ж не від світу цього Боже Царство. Чи така політика Церкви буде корисна, чи шкідлива для української національної справи?
Вважаю, що з погляду українського національного інтересу в Польщі це матиме два позитивні наслідки.
По-перше, Церква звільниться від невластивого їй завдання бути ”стержнем національної тотожності”. Позбудемося шкідливого анахронізму, що так погано впливає на внутрішні стосунки в нашій конфесійно змішаній громаді - як на місцях, так і в маштабі країни. Стане нормальніше.
По-друге: будуть (правду кажучи, вже є - але панам ”Поліщукові” та Семенюкові нелегко це визнати) польськомовні греко-католики. Добре воно для народу чи ні?
П. Богдан Гук у своїй - дуже цікавій та вартісній, зрештою - статті (”НС” № 18/2000, с.6) твердить, що ”у національному контексті користь від польськомовних вірних УГКЦ чи ПАПЦ мабуть (підкреслення моє - П.С.) ніяка”. У контексті релігійному - доповню - користь від них буде така, який буде рівень їхнього християнства. Не більша і не менша.
А що з суто національним контекстом? Тут правильна відповідь може прийти від усвідомлення того, що асиміляція може бути різною. Українці в післявоєнній Польщі (а й раніше) добре пізнали смак асиміляції ренегатської, коли людина просто заперечує дійсність, насилу пристає до чужого народу, відкидає все (досі) рідне, нераз навіть стає активним україножером і в такому дусі виховує своє потомство. Інший тип асиміляції - асиміляція природна, коли людина (чи радше чергові покоління) віддалюється від українського кореня поступово і в силу об'єктивних обставин, а не за вольовим рішенням, прийнятим нераз з низьких мотивів. ”Просто українець” має сина ”українця з Польщі”, внука ”польського українця”, правнука ”поляка українського походження”, праправнука ”поляка-українофіла”... Українство для них не є чимось поганим, вони признаються до своїх коренів, навіть пишаються ними, а українську тотожність втрачають тому, що начебто не під силу їм зберегти її. Вважаю, що - коли асиміляцію як таку ми не спроможні зупинити - треба нам стреміти до того, щоби вона відбувалася оцим другим, природним шляхом. І Церква може своєю політикою допомогти у цьому. А чи буде з цього користь для української справи? Буде така ж приблизно, як для вірменської від польськомовних вірмено-католиків. Невелика може - проте чи у випадку, коли б ми захотіли оцих ”польськомовних” позбутися, що-небудь виграємо? Бо якщо національна користь від польськомовних вірних УГКЦ (за ПАПЦ послідовно не розписуюся” ілюзорна, мабуть ніяка - то від того, що вони УГКЦ покинуть, зриваючи останню ниточку, яка єднає їх з українством - ніякої користі українська справа не матиме напевно. Tertium non datur...
Одне ревне - більше число активних вірних у Церкві означає більшу матеріяльну заможність цієї ж Церкви. А Церква заможна матиме більші можливості підтримувати культурні чи освітні заходи. Українські, звичайно...
Петро Сивіцький
ruthenus@byzantines.net
Przeszkadza mi tekst w j.rosyjskim.Niby coś tam pamiętam ze szkoły,składam litery więc,dukam,ale cięzko mi odczytać tak jakbym chciała.
OdpowiedzUsuńTekst jest akurat po ukraińsku. ;-) Proszę się nie zniechęcać - będzie (ba, jest już!) i po polsku, a nawet po angielsku; po rosyjsku też pewnie będzie, a może i po białorusku? ;-)
OdpowiedzUsuń