Blogowanie moje rozpoczynam tekstami archiwalnymi, które ukazały się na ogół w wersji papierowej (nie wszystkie!). Jako pierwszy publikuję artykuł z "milenijnego" numeru tygodnika ukraińskiego "Nasze Słowo" (z 27.XII.2000 bodajże) - pt. Ukraiński Kościół Greckokatolicki w Polsce na progu III tysiąclecia. Tekst oczywiście w języku ukraińskim.

                                                 

Петро Сивицький

м. Люблин 

                                                 

            УГКЦ у Польщі на порозі ІІІ Тисячоліття.

    Початок нового тисячоліття спонукує неодного робити підсумки минулого та пробувати визначити напрямні на майбутнє. Церковні справи тут ніякий виняток. А позаяк Українська Греко-Католицька Церква це - дивлячися з чисто світської точки погляду - найбільша у Польщі за числом членів організація з прикметником ”український” у назві, на зламі тисячоліть не може  на сторінках єдиного україномовного тижневика в країні над Віслою забракнути місця для застанови над перспективами ”польської вітки” УГКЦ у ХХІ ст.

     Українська Греко-Католицька Церква у Польщі це інтегральна частина світової  УГКЦ з центром в Україні. З 1996 року в Польщі існує Перемисько-Варшавська митрополія, яку складають дві єпархії: митрополича Перемисько-Варшавська та Вроцлавсько-Ґданська. Система адміністративного розподілу митрополії варта окремого критичного обговорення, на яке тут немає місця. У кожному разі, за найновішим довідником про східні католицькі Церкви візантійського обряду (тобто греко-католицькі), виданим в Єрусалимі^[i], УГКЦ у Польщі має 85 тисяч вірних, 48 єпархіяльних священиків, 16 ієромонахів, 142 черниці - з чого на митрополичу єпархію припадають 32 тисячі вірних, 27 єпархіяльних священиків, 14 ієромонахів і аж 130 черниць. Варто нагадати, що Annuario Pontificio за 1995 рік подавало для єдиної ще тоді Перемисько-Сяніцької єпархії число 120 тисяч вірних - а також 50 єпархіяльних священиків (у тому двох нововисвячених), 16 ієромонахів, 16 (? - П.С.) черниць. Статистика з 1994 р., виготовлена на замовлення варшавської нунціятури,  визначила число вірних УГКЦ у Польщі цифрою 110 тисяч 380 чоловік.^[ii]

      Усі ці числа вказують на дві речі. По-перше, абсолютне число вірних УГКЦ у нинішній Польщі у найкращому випадку дорівнює числу греко-католиків за станом на 1947 рік; правда, такий підрахунок дуже оптимістичний - можна отже прийняти, що абсолютне число  греко-католиків дещо знизилося. По-друге, реальні

демографічні втрати УГКЦ зобразити можна щойно тоді, коли врахуємо кількісний зріст всього населення Польщі (бл. 23,9 млн. у лютому 1946 р., коло 38 млн. зараз); у часі акції ”Вісла” греко-католики становили коло 0,4 % населення Польщі, нині ж їхня частка впала до яких 0,25 %.  Це дещо нагадує ситуацію греко-католиків у Польському Королівстві, коли їхня частка впала з 7,9 % у 1816 р. до 3,9 % у році 1874 (хоча абсолютне число зросло відповідно з 216 тис. до 260 тис.).

Задля повнішого опису треба би також  включити сюди дані, що стосуються так званої динаміки релігійного життя, зокрема кількості вірних, які приходять на недільну Службу Божу (dominicantes), причащаються (communicantes), виконують обов'язок пасхальної Сповіді та Причастя (paschantes).  Необхідні були б також дані, що відносяться до т.зв. демографічних фактів - кількість хрещень, шлюбів та похоронів. На жаль, ці цифри мені невідомі - за одним винятком: на першій сесії т.зв. Патріаршого Собору УГКЦ Протосинкел митрополичої єпархії о. д-р Євген Попович подав, що ”у 1996 році було: хрещень - 172, шлюбів - 73, похоронів - 202”^[iii] На цій підставі важко робити

якісь загальні висновки, проте перевага (навіть невелика) похованих над охрещеними - явище ніяк не втішне.

     Отже на порозі нового тисячоліття УГКЦ у Польщі (та й не тільки тут - та про це зараз не пора писати) стає перел питанням: бути чи не бути? А якщо бути, то чому, задля якої мети?  Від того, яка буде відповідь греко-католиків на ці найосновніші питання - залежить подальша доля цієї Церкви у Польщі. Йдеться тут - зазначімо це виразно - не лише про відповідь, яка залишається у сфері мислі чи слова. За внутрішніми виборами і рішеннями, за усними деклараціями - мусить іти дія.

      Перше питання коментаря не потребує: ясно, що коли відповідь на нього буде ”ні” (або коли за відповіддю ”так” не підуть дії, тобто активна участь у житті Церкви) - УГКЦ у Польщі заникне: без вірних немає Церкви. Характерною рисою нинішньої ситуації УГКЦ у Польщі є те, що вірні мають досить велику свободу вибору. Правда, існують чинники, що заважають бути активним греко-католиком (тиск  римо-католицького довкілля та споживацько-бездуховної поп-культури, розсіяння у діяспорі) - існують і такі, що певною мірою допомагають цьому, як напр. вплив родини чи громади (зокрема у деяких малих місцевостях). У кожному разі, УГКЦ у теперішній польській дійсності не переслідується

офіційними чинниками, так що момент зовнішнього примусу тут відсутній.

      Набагато складніше дати відповідь на питання  ”чому?”. Існують-бо серед осіб приналежних до УГКЦ різні відповіді на нього. За кожною з них стоїть якась візія ідентичності цієї Церкви. В основному можна звести це до двох основних течій.

       Одна з них бачить Церкву перш за все у ролі знаряддя, що служить здійсненню таких чи інших дочасних цілей. В Україні це буде державне будівництво, деінде ж - збереження національної тотожності, мови, культури тощо. Отже прихильники цієї течії (корені якої сягають ще йосифінської ідеології австрійської доби)  готові допускати перемішання священного зі світським, якого прояви в середовищі нашої американської діяспори описав ще у 1976 році бл. пам. проф. Іван Лисяк-Рудницький:

”Характерним і дуже неґативним явищем нашого суспільного побуту є перемішання церковної й політичної сфер. Політиканство втискається в українські церкви, як і церковщина в наші політичні організації. Таке змішання не виходить на здоров'я ні одній, ні другій царині. Наші церкви правлять за національно-політитчні установи, й це одна з причин, чому в них так мало справжнього одуховлення та богословської мислі. Знов же псевдорелігійний кольорит, що ним люблять себе прикрашувати наші партії, зовсім не причиняється до їх уморальнення (...) Гадаємо, що прояви такі, як вищеназвані, належать до симптомів нашої суспільної патології.(...) жодна релігійна спільнота  не повинна ототожнювати себе з якимсь політичним напрямом, ані служити політичним цілям.” ^[iv] Додаймо: також ”суспільно-культурні цілі” не є основою існування Церкви. Як написав недавно засновник і директор Інституту східньо-християнських наук ім. митр. А. Шептицького в Оттаві о. д-р Андрій Чировський  ”(...) Церква, кінець-кінцем, існує для вищої цілі - для спасення людей поодиноко та спільно. Коли Церква про це забуває навіть на мить, вона перестає бути Христовою Церквою, а стає тільки чимсь подібним до Церкви. (...) Церква мусить увійти в щоденні потреби дуже відмінних грядучих поколінь, а ці потреби ніяк не можна задоволити через саме зберігання музею екзотичних етнічних звичаїв чи успадкованої національної ідентичности (...).”^[v]

      Отже, якщо Церква має бути справжньою Церквою (а до того можна звести основні постулати другої течії)  її члени мусять мати властиву ієрархію цінностей - перше Бог, а відтак щойно т.зв. дочасні добра; мотиви приналежності до Церкви, активної участі в її житті, мають бути релігійні, не світські. Часом нагадує про це у проповіді чи промові Владика Митрополит - а деякі реакції на ці абеткові існити заставляють думати, що мабуть надто рідко такі слова лунають у наших церквах.

Коли вже ми встановили, що УГКЦ - коли має мати якесь майбутнє - мусить дбати про чистоту свого християнського духа, що є істотою церковності, необхідно треба згадати про таку інтегральну прикмету справжньої Церкви, як місійний дух. Не слід його розуміти примітивно - як намагання за всяку ціну ”завербувати” найбільшу по змозі кількість адептів. Дух місії - це думання не вузькими категоріями ґетто, але готовність нести Добру Новину про Царство Боже кожній людині. Це дух універсалізму. Люди, що ним дихають, не закриваються у ґетто, не думають виключно категоріями інтересів свого загумінка. Вони турбуються й про те, який внесок у скарбницю Вселенської Церкви можуть зробити вони самі та їхні церковні громади. Дозволю собі вдруге процитувати о. Чировського:

”Наша Церква - це Церква, яка вийшла з українського народу, але яка існує для всього людства. Церква яка існує тільки для одного народу не є Церквою, але спотворенням християнства. На жаль, в діяспорі, таке спотворення подекуди прийнялось як нормальне.”^[vi]

Яке застосування можуть мати ці слова у нашій польській дійсності? Вони вказують певний напрям національної політики УГКЦ. Якщо відкидаємо модель Церкви як ”етнічної секти”, то мусимо створити в ній такі умови, щоби могли до неї належати і почуватися як вдома також неукраїнці. Це набирає особливої актуальності з огляду на прискорення асиміляційних процесів в українській громаді у Польщі: Церква мусить докласти зусиль, щоби етнічна асиміляція перестала бути майже неминуче зв'язана з асиміляцією національною.

Написане вище ніяк не означає, що Церква мала б свідомо полонізуватися, заперечувати свій український характер тощо. Ні, навпаки - Церква має залишатися українською. Українською як невід'ємна частина всієї УГКЦ, українською також з огляду на те, що практикований нею обряд (тобто конкретний різновид релігійної культури та окремий стиль християнського життя) є саме українською відміною ширшої, візантійської традиції. Тому-то напр. бажано продовжувати співпрацю між Церквою та світськими структурами (ОУП, школи) у питаннях, що стосуються мовної освіти та плекання української культури - аби лише не ставити, образно кажучи, Тараса Шевченка на один рівень з Ісусом Христом.

Український характер Церкви не може однак проявлятися у формі антихристиянського за суттю національного ексклюзивізму. Це перш за все справа внутрішнього наставлення духовенства й мирян. У греко-католицьких церквах мусить бути місце для тих людей українського походження, які вже не почувають себе українцями - проте бажають бути надалі католиками візантійсько-українського обряду. Також і чужинців, які щиро хочуть пізнати наш різновид християнства, а то й закорінитися у ньому - ніяк не можемо відпихати від себе. Для обох названих категорій мусимо створити певні сприятлтві умови, щоби влегшити їм активно брати участь у житті Церкви, зокрема літургійному. Про введення польської мови до Богослуження не час поки що думати (по-перше, польськомовній людині українська мова куди ближча, ніж напр. англомовній; по-друге, не маємо ще подостатком кваліфікованих сил для створення повноцінних перекладів, здатних для літургійного вжитку), але літургійний молитовничок з богослужбовим текстом латинкою (за польською транскрипцією)  та паралельним ”робочим” польським перекладом - заради кращого розуміння - знайшов би напевно вже тепер покупців і користувачів.

Отже, коли УГКЦ у Польщі має бути повнокровною Церквою, мусить звільнитися від національного ексклюзивізму. Якщо цього не зробить, буде приречена на завмирання у темпі визначеному темпом національної асиміляції (а навіть швидше, враховуючи загальносуспільні секуляризаційні процеси). Як і вся українська громада, мусить також позбутися так званого рустикалізму (від лат. rusticus, -ci - сільський). Неминучі суспільні перетворення великою мірою покінчать із селом у нинішньому розумінні - уважаймо, щоби жертвою цих процесів не стала Церква (і, зрештою, українство). Втім, питання це надто складне, щоби його зараз обширно аналізувати - адже виходить воно за рамки як церковної, так і української тематики.

Коли вже заговорили ми про внесок, який УГКЦ може зробити для ширшого загалу - необхідно пам'ятати, що внесок цей має бути оригінальним. Тут ми зачіпаємо питання латинізації, яка за своєю суттю противиться місійному духові Церкви. ”(...) безумовно нам треба перестати наслідувати, треба нам бути собою, бо лиш так зможемо щось Церкві принести, щось для неї зробити.” - писав ще у 1931 році Слуга Божий митр. Андрей Шептицький.^[vii]  Ясно, що тільки чистотою візантійської тотожності ми зможемо ”щось Церкві принести”. На світі є сотні мільйонів справжнісіньких римо-католиків, то ж нікому не потрібна жменя поганих копій другого сорту. Гібридизм вистачає для заскорузлого етнічного ґетто - але абсолютно несумісний з універсальністю місійного духу. Не згадуючи вже про те, що гібриди, як правило, безплідні - нездатні на розвиток.

Лозунги про необхідність дотримання обрядової чистоти мусять поступитися цілеспрямованим, витривалим діям, метою яких буде привернення нашої автентичної духовної тотожності. Можна тут подати безліч прикладів - я ж обмежуся двома. Перший це заміна латинської Хресної Дороги Пасіями, тобто страсним Богослуженням, укладеним митрополитом Петром Могилою. Другий - відновлення (на правах тривкої установи церковного життя) постійного дияконату та  нижчого клиру (церковнослужитедів) - піддияконів та читців-півців, зокрема останніх.

В умовах діаспори це мало б превелике значення для душпастирської праці Церкви та рівня літургійного життя зокрема. Дуже цінна ініціятива Вроцлавсько-Ґданського єпископа, Кир Володимира, з благословення якого у липні минулого року відбувся у Білому Борі перший курс для дяків (псаломщиків) - є надійним початком таких зрушень, проте тільки початком.

      І ще одна ділянка, на якій УГКЦ у Польщі може багато доброго зробити. Це діялог з братами православними. Уже (а може ”ще?”) у 1828 році писав о. Павло Шиманський (1782-1852), декан холмської греко-католицької капітули, професор біблістики у Варшаві: ”Nie możemy być obojętni względem Rusinów i Greków stroniących od cerkiewnej z nami jedności. (...) Nieunici braćmi są naszymi i unia wcale nas nie upoważniła do zapominania o nich. Nie chcemy najmniejszej im czynić przykrości; nie chcemy odwracać [ich] od nas i samych siebie upadlać.”^[viii] Сьогоднішній стан відносин між греко-католиками і православними у Польщі, як відомо, поганий. Найкращий доказ цьому - неадекватні реакції на деякі висловлювання Вселенського Патріарха Вартоломія І під час останнього візиту до Польщі.^[ix] У несприятливій обстановці пропав - немов те зерно з євангельської притчі, що впало на несприятливий ґрунт - прекрасний, справді християнський голос православного богослова-мирянина Михайла Клінґера.^[x]  На жаль, заклики Клінґера до  powszechnego chrześcijańskiego czuwaniа, щоби не допустити  do wrogich ”krucjat”

i rozliczeń, które zatrułyby ten wzniosły moment odrodzenia życia kościelnego wschodnich katolików - na Ukrainie, ale i w Polsce - так і пішли намарне. Одначе тепер, на зламі тисячоліть, знову приходять на думку слова Клінґера, які все звучать так дуже актуально:

”Ten moment jest też szansą dla nas, prawosławnych i katolików, by zamknąć okres znieczulenia i win, jakie ciążą na nas w związku z naszym stosunkiem do sprawy Kościoła grekokatolickiego. (...) Nadszedł czas, byśmy też wszyscy - prawosławni, katolicy i sami unici - wyznawszy wzajemne winy, ze szczególną uwagą zadbali o prawdziwie chrześcijańskie formy współżycia.”

Дійсно, момент для поєднання добрий (хоча кожний момент добрий для того, щоби добро творити)  - та й деякі обставнини сприяють цьому: на відміну від України, православ'я у Польщі не поділене - до того ж немає між греко-католиками та православними протистояння на політичному ґрунті. Католицько-православну Баламандську угоду, яку підписав також і представник ПАПЦ, офіційно прийняв Глава УГКЦ у 1994 році. Отже практична частина цього документа могла б стати доброю висхідною точкою уніатсько-православного ”діялогу любові.” Передумовою такого діялогу є, як здається, вирішення проблеми коло двадцяти спірних церков у такий спосіб, щоби православні брати не мали почуття кривди. Коли б цей перший (ніяк не легкий!) крок був би зроблений, прийшда б пора напр. на якісь спільні засідання, зустрічі, конференції - а також спільну опіку над тими пам'ятками нашої релігійної культури, які можна зарахувати до спільної спадщини греко-католиків і православних. Тут можна зокрема назвати справу крипти з похованнями єпископів обох конфесій, що знаходиться у підземеллях Холмського собору (звичайно, потрібна була б тут згода і співдія Римо-Католицької Церкви, яка нині користується цим храмом).

Це дуже важкі проблеми, проте немає сумніву, що - коли в обох сторін буде добра воля та справжня християнська любов - можна буде зробити багато доброго на нашому терені, даючи водночас добрий приклад християнам України.

Мої рефлексії на межі тисячоліть дозволю собі закінчити доволі оптимістично: якщо вірні УГКЦ у Польщі зуміють належно осмислити виклики нової доби та відповідним чином на них реагувати - нашу Церкву в цій країні жде таки величне майбутнє.

  

               

---

^[i] Довідик цей видали греко-католики араби, т.зв. мелхіти. На жаль, не можу подати точніших даних, позаяк о. П'єнтка, який помістив витяг з довідника на сторінці костомолотської парохії в Інтернеті, не подав там бібліографічного опису.

^[ii] Див. № 7-8/1994 місячника ”Powściągliwość i Praca”. Ця статистика найточніша з усіх опублікованих довідок цього роду.  Вміщає кількість греко-католиків та їхніх церков на території окремих римо-католицьких єпархій, причому храми поділені на 4 категорії: 1) гр.кат. церкви з богослужінням у візантійсько-українському обряді, 2) латинські храми, в яких відправляють також греко-католики, 3) колишні гр.-кат. церкви, якими зараз користуються римо-католики, 4) колишні гр.-кат. храми, які зараз не використовуються за призначенням та ”візантійсько-українська єпархія може їх перейняти”. Очевидно, можна ставити питання стосовно привдивості окремих цифр у статистиці, напр. яким чином вдалося так точно визначити кількість греко-католиків на території Люблинської архієпархії (124 особи).

^[iii] Документи Патріаршого Собору Української Греко-Католицької Церкви. Перша сесія, жовтень 1996, Львів 1998, с. 43. Подані цифри стосуються не всієї митрополії, але тільки митрополичої єпархії.

^[iv] І. Лисяк-Рудницький, Історичні есе, т.2, Київ 1994, с. 449-450.

^[v] А. Чировський, Третє християнське тисячоліття й київське християнство в Північній Америці, ”Logos. A Journal of Eastern Christian Studies”  38(1997) № 1-4, с. 6-7.

^[vi] Чировський, цит. стаття, с. 7-8 (підкреслення згідно з оригіналом - П.С.).

^[vii] А. Шептицький, Твори (морально-пасторальні), Львів 1994, с. 101.

^[viii] Wykaz praw i przywilejów i ciągłego zwyczaju, na mocy których uprasza duchowieństwo diecezji chełmskiej, aby związek ich nominatów na wakujące biskupstwo i ordynariuszów z halickim metropolitą nie był zerwany, ”Przegląd Poznański”  18(1861) т. 32, c. 248-249.

^[ix] Стисло кажучи, це були реакції на вирвані з контексту та не зовсім добре перекладені на польську мову уривки з відповіді Патріарха на питання журналіста. У місячнику  ”Więź” за грудень 2000 р. має появитися стаття ”Zrozumieć reakcje prawosławnych braci”  пера досить компетентної особи. Можна надіятися, що ця публікація причиниться до з'ясування, що насправді сказав Патріарх та чому.

^[x] M. Klinger, Bracia, wybaczcie!, ”Gazeta Wyborcza”  2(1990) № 13, с. 6.