Majaczenie chorych - antologia

Na łamach tygodnika ukraińskiego "Nasze Słowo" pewien Pan raczył był napisać:

 Протягом деякого часу помітними стали спроби насаджувати Греко-католицькій церкві в Польщі польську мову, бо нібито більшість молоді не розуміє вже української, бо щораз більше є мішаних українсько-польських сімей, і тому це питання треба конче вирішувати. Коли ще про це відступництво від рідної мови в рідній Церкві хтось один або другий нашіптував, можна було це сприймати, як маячню хворого.

 Postanowiłem pójść tropem wskazanym przez Pana Redaktora i przeprowadzić małą kwerendę, by poszukać tych niecnych ludzi, co to śmieli propagować odstępstwo od języka ojczystego w ojczystym Kościele. Czyli owych majaczących chorych. Plon mych poszukiwań okazał się przeobfity, wykryłem i zdemaskowałem tylu chorych i to na takich stanowiskach, że ho-ho! Ograniczyłem się do wieku XX, a i tak w porównaniu z tym, co zdołałem nagromadzić poniżej, zdobycz Pana Redaktora wygląda nader skromnie: ot, jakieś tam pisemko "Grekokatolicy.pl" - i dwóch piszących w nim duchownych niskiej rangi i bez znaczenia (wiem o tym dobrze, w końcu sam jestem jednym z nich). Co innego wykryci przeze mnie chorzy: jest to crême de la crême, od episkopatu po redakcję Kalendarza "Błahowista".

Oto pierwszy chory – Andrzej hr. Szeptycki, metropolita halicki, arcybiskup lwowski etc. 16 maja 1904 r. wydaje list do grekokatolików-Polaków, a w nim majaczy w sposób następujący:

Między wiernymi, duchownej mej władzy podlegającymi, mając i was, którzy choć z ruskich rodzin pochodzicie, w domu jednak tylko po polsku mówicie i poczuwacie się do polskiej narodowości, (…) tego pragnę i od kapłanów moich dyecezyj domagam się, by zawsze wszystkie Wasze potrzeby duchowne były zaspokojone – by w nauce, spowiedziach do was w mowie zastosowywali się, nie żądając od was, byście się ruskiego języka uczyli, by ich rozumieć. [podkreślenia tu i dalej – autora bloga]

Gdybyż to była tylko chwilowa niedyspozycja! Niestety, trwała praktycznie do końca życia tego hierarchy, gdyż w postanowieniach synodu archieparchiii lwowskiej z 1940/41 r. czytamy takie oto majaczenia:

(...) християнський патріотизм не може перешкоджувати нам в обниманні християнською любов'ю ближнього і тих християн, які за приписами церковного права належать до наших парохій чи Епархії. Тих нечисленних католиків візантійсько-слов'янського обряду, що належать до народності великоруської, білоруської, польської, німецької, чеської чи жидівської, ми не хочемо винародовлювати. Ми готові сповняти супроти них з якнайбільшою християнською любов'ю наші душпастирські обов’язки, стаючи, за прикладом св. Апостола Павла, ”всім для всіх”. Ми готові передавати їм Євангеліє в їхній рідній мові і по наших силах помагати їм у зберіганні й оцінюванні якслід їхніх традицій і звичаїв.

Co ciekawe, w protokole posiedzenia synodu z 23 maja 1940 r. czytamy:

W dyskusji nad tym działem zauważa ks. dr Kostelnyk, że może byłoby wskazanym opuścić te słowa, iż „nie chcemy innych narodów ukrainizować” [tak było w pierwotnej redakcji projektu – przyp. tłum.], a także sądzi, że zbyt wiele obiecujemy w słowach „będziemy szanować ich tradycje”.

Bardzo ciekawy detal historyczny: późniejszy czołowy współpracownik Moskwy w dziele niszczenia grekokatolicyzmu w Ukrainie chce stępić wymowę dekretu synodalnego, zaś Metropolita, jako prawodawca synodalny, zupełnie ignoruje te uwagi. Ogłoszony w 1941 r. tekst dekretu Praca nad zjednoczeniem Kościołów w punkcie, o którym mowa (tekst – patrz wyżej), jest tylko nieco przeredagowany – „ukrainizować” zamieniono na „wynaradawiać”, wyliczono poszczególne narodowości (w projekcie pierwotnym nie było tego). Istota pozostała bez zmian: odrzucenie ukrainizacji nie-Ukraińców pod płaszczykiem religii, zobowiązanie do stosowania w posłudze duszpasterskiej odnośnych języków oraz do pomocy, po naszych syłach oczywiście (i w miarę potrzeby, dodajmy) w zachowaniu tożsamości narodowej.

Dodajmy, dla wyjaśnienia historycznego Sitz im Leben, że jedynym językiem liturgicznym za życia Metr. Andrzeja pozostawał język cerkiewnosłowiański. Nawet Apostoła i Ewangelię czytano po cerkiewnosłowiańsku.  

Ale oto przyszedł Sobór Watykański II, który uroczyście dopuścił języki żywe/narodowe do liturgii (dziś mówi się i pisze nieraz, że zastąpił nimi łacinę, co jest nieprawdą). Zebrany w Rzymie na III sesji Soboru ukraiński episkopat greckokatolicki w dniu 12 listopada 1964 r. wygląda jeszcze na zdrowy, jako że podejmuje decyzję

(…) допустити уживання живої української мови у відправах наших богослужб для кращої і кориснішої участи наших вірних у тих богослужбах, зразу тільки в деяких частинах наших богослужб, а саме в читанні Апостолів і Євангелій, у «Віpyю», «Отче наш» і в молитві перед святим Причастя, і то вже в найближчому часі. Як тільки появиться друком апробований текст тих частин відправи.

Ale już w roku następnym choroba powaliła biskupów i zaczęli majaczyć w sposób następujący:

(…) залишаючи і на далі в засаді церковнослов’янську мову, ми порішили увести з часом і в міру потреби живу українську мову в Літургії і священнодіяннях нашого обряду. Рівнож дозволяємо в разі конечності вживати, за виразним благословенням місцевого ієрарха візантійсько-українського обряду, теж інших мов: у читанні Апостола й Євангелія, після їхнього прочитання в українській мові, та в проказуванні вірними: «Вірyю», «Отче наш», «Вірyю, Господи, і визнаю»…

W tymże samym posłaniu z 1965 r. biskupi naiwnie tłumaczą, dlaczego dopuszczają używanie w liturgii także „innych języków”:

(…) дати можливість і тим нашим вірним, що задля різних причин не розуміють достаточно живої української мови, духовно користати з наших літургічних богослужб і не почувати себе неприналежним до нашої Церкви.      

Synod Biskupów w roku 1969 brnie jeszcze dalej w chorobę, o czym świadczą majaczenia rozszerzające możliwość używania „innych języków” w czasie Boskiej Liturgii na ektenie (litanie). Wspomina się też wyraźnie o kazaniach, nie zostało natomiast powtórzone zalecenie, by czytania (Apostoł i Ewangelia) były dwujęzyczne. Być może dlatego, że „inne języki” dopuszczono we wspólnotach mających możliwość celebrowania więcej niż 1 Liturgii niedzielnej:

16. В доповненні до постанов попереднього Архиєпископського Синоду  з  1965 року про вживання інших мов, як старословянська (!) й українська, в служенні св. Літургії, тобто читання Апостола, Євангелії, виголошування проповідей, Вірую, Отче наш, Вірую Господи, теперішній Синод  дозволяє вживати інших мов також у дияконських частинах, це значить, в усіх єктеніях з прошеннями і відповідями вірних, якщо в храмі служиться більше св. Літургій і якщо заходить таки справжня потреба. Синод, силою такого загального рішення, дозволяє Впресв. (!) Митрополитам і Владикам поза митрополіями вживати інших мов за попереднім узгідненням і благословенням Блаженнішого Верховного Архиєпископа.

17. В звязку (!) з повищим рішенням, Синод поручає Впресв. Митрополитам і Владикам поза митрополіями предложити відповідний літургічний переклад у відносній до місцевих потреб мові Верховному Архиєпископові, щоб його можна було видати з благословенням на користування ним.

Z kolei Synod Biskupów zebrany w Rzymie w roku 1980 zleca podkomisji ds. przekładu ksiąg liturgicznych na język angielski opracowanie angielskiego tłumaczenia Liturgii św. Jana Chryzostoma. Wynik pracy podkomisji, po zaaprobowaniu przez kolejny Synod Biskupów (1982) zostaje zatwierdzony dekretem Kongregacji dla Kościołów Wschodnich z 10 sierpnia 1984 r. Do liturgikonu zawierającego teksty ukraiński i angielski pisze przedmowę (datowaną 19 maja 1987 r.) rezydujący wówczas w Rzymie arcybiskup większy Mirosław kard. Lubacziwśkyj, i oto, co w niej majaczy ów najwyraźniej chory Protohierarcha:

Передаємо цей офіційний переклад для вжитку нашої Української Католицької Церкви, щоб прийти з поміччю тим нашим вірним, які щиро люблять Церкву й бажають брати участь у її Богослужбах, але на жаль не знають української мови. До таких вірних нашої Церкви належать не тільки українці 3-ого покоління, але також неукраїнці, які стали членами нашої Церкви через подружжя, й очевидно їхні діти і внуки. Всі вони з різних причин і обставин не мали змоги навчитися української мови. Тож, щоб і їм також дозволити користати з усіх духовних скарбів наших Богослужб, та нашого прекрасного обряду, видаємо оцей переклад англійський поруч з українським зі закликом до всіх наших вірних, щоб вони, по можності своїх сил старалися пізнати красу та велич цих наших Богослужб.

W 2002 roku odbyło się wspólne zgromadzenie eparchialne (łac. conventus eparchialis, ukr. jeparchijalnyj sobor) obu eparchii UKGK w Polsce, poprzedzone spotkaniami i dyskusjami na szczeblu parafialnym i dekanalnym. Na spotkaniach tych podnoszono różne postulaty, niektóre co najmniej podejrzane: a to żeby oddzielić sprawy wyznaniowe od narodowościowych, a to by odejść od utożsamiania przynależności religijnej z narodowością („grekokatolik=Ukrainiec”), otwierać się na lokalne środowiska polskojęzyczne, życzliwie przyjmować w cerkwi osoby pochodzenia rzymskokatolickiego, wchodzące do niej przez małżeństwo, stwarzać im warunki akceptacji i miłości, by zapobiec odejściu do Kościoła rzymskokatolickiego – a w kazaniach żeby nie było wrogich lub nieprzychylnych elementów wobec innych narodowości i religii. Ot, takie tam majaczenia, nb. najbezczelniej w świecie sformułowane w języku polskim. Hrich taj hodi!  ;-) Co gorsza, pozwolono nieobacznie, by treści owe, w nieco złagodzonej postaci, przeniknęły do wygłoszonego na zgromadzeniu referatu zbiorczego, który następnie przedrukował Kalendarz „Błahowista” za 2003 r. (s. 66-67). Sorom!

Na domiar złego nie dopilnowano i lektora Piotra Siwickiego (zbieżność danych osobowych z autorem bloga bynajmniej nie przypadkowa), który w referacie Ukraiński Kościół Greckokatolicki w Polsce i zagadnienia ekumeniczne ośmielił się przemycić takie oto majaki:

(…) від нас самих залежить, наскільки в наших (правда, нелегких!) обставинах ми серйозно ставимося до нашої традиції, наскільки ми є дійсно східніми християнами, а не просто такими собі римо-католиками української національности з дещо відмінними богослужбовими ритуалами і певною юридичною відрубністю? І, нарешті, якою мірою ми свідомі факту, що УГКЦ є Христовою Церквою? Церквою візантійсько-української традиції, Церквою українською – проте саме Церквою, а не суспільно-культурною організацією частини української громади в Польщі?

A potem, oczywiście, Kalendarz „Błahowista” za 2003 r. przedrukował toto na s. 85. Co za brak czujności ze strony kompetentnych czynników!

W tak niezdrowej atmosferze nie dziwi to, co stało się potem. Otóż zgromadzenie eparchialne powołało komisje, komisje wypracowały postulaty i projekty ustaw partykularnych. Między innymi komisja liturgiczna przyjęła, zaś obaj biskupi eparchialni zaaprobowali i ogłosili (po dokonaniu pewnych poprawek) normatyw liturgiczny pn. Zasady życia liturgicznego (ukr. Pryncypy liturhijnoho żytnia). Z dniem 7 stycznia 2005 r. Zasady stały się prawem kościelnym obowiązującym w obu eparchiach. Zawarte w nich przepisy dot. języków w liturgii brzmią następująco (za www.cerkiew.net.pl): 

Літургійні мови

50.        Традиційною літургійною мовою УГКЦ є церковнослов’янська мова.

51.        Українська мова рівноправна з церковнослов’янською, якщо йдеться про затверджені компетентною церковною владою тексти.

52.        За згодою єпархіального Єпископа можна вживати також іншомовні затверджені переклади літургійних текстів, якщо в даному випадку чи середовищі існує така душпастирська потреба.

53.        У випадку браку затверджених для літургійного вжитку перекладів літургійних текстів даною мовою, можна її використовувати в Богослуженнях призначених для іншомовних учасників тільки в обмеженому обсязі - у проповіді, читаннях, катизмах, Молитві Господній, Символі Віри, молитві перед св. Причастям.

Jak widać zatem, do rzędu chorych wypada zaliczyć zarówno autorów projektu, członków pozgromadzeniowej komisji liturgicznej, jak też i hierarchów, którzy takie właśnie majaczenia ogłosili prawem obowiązującym grekokatolików w Polsce.

Skoro już wspomnieliśmy o Kalendarzu „Błahowista”: w tym sympatycznym almanachu, firmowanym przez miesięcznik „Błahowist”, oficjalny organ UKGK w Polsce, ukazał się w roku 2010 artykuł diakona Piotra Siwickiego UKGK w Polsce i asymilacja: w poszukiwaniu rozwiązań duszpasterskich (s. 60-68 plus aneks na s. 69-72). Na s. 64-67 czytamy takie oto majaczenia:

Четверте: вся діяльність нашої Церкви спирається на фікції, нібито всі присутні в храмах – чистокровні, на 100 відсотків україномовні українці з однозначно українською національною самосвідомістю. Вся діяльність УГКЦ в Польщі розрахована начебто виключно на таких осіб, залишаючи поза увагою:  а) вірних, які втратили знання української мови, б) тих, хто вже не вважає себе українцем, в) змішані подружні пари та їхнє потомство, г) потомків східніх християн, у свій час златинізованих і сполонізованих, які б евентуально хотіли повернутися до греко-католицизму без національної трансформації, ґ) греко- католиків неукраїнців з інших католицьких Церков візантійської традиції, д)  чистісінських поляків-латинників, яких тягне до східнього обряду, духовности і т.п.? Що робимо на інституційному, понадпарафіяльному рівні, щоби такі категорії вірних від нас не відходили або приходили до нас?

              Тут можна би писати багато напр. на тему чому римо-католики, які зацікавлені східнім християнством, попадають у більшості до православних, а не до нас, чому реколекції на тему ікон організовують отці єзуїти, а не представники нашої Церкви тощо. Зупинюся на іншому –  а саме на вірних, які, незалежно від свідомости, затратили українську мову, зокрема не знають уже кирилиці, а таких, особливо серед наймолодших, немало. Чи наша Церква зробила якесь зусилля, щоби помогти таким вірним брати свідому й активну участь в її житті? Можна тут, звичайно, назвати останнє українсько-польське василіянське видання Божественної Літургії зі змінними частинами і коментарем (Варшава 2004) – яке дійсно може помогти польськомовній людині розуміти тексти, хоч основну символіку тощо. Але ця книжка вже такій людині не поможе активно включитися в Літургію, бо (лишаючи вже на боці, що вжитий у ній переклад 1988/97 року мало де використовується народом) український текст писаний кирилицею. Назріває отже потреба видання молитовників, де був би паралельно український текст фонетично транскрибований латинкою з польським перекладом поруч.

              Це ніяка новина в нашій Церкві. Візьмімо хоча б для прикладу о. Івана Негребецького (1853-1927), уродженця Перемишля, довголітнього пароха Успенської церкви в Заліссі під Ряшевом. “Що ся парохія на заході удержалась (...) се головна і непомірна заслуга покійного о. Івана Негребецького. Його старенький попередник о. Ганасевич (...) утримав її серед чужого заливу, та о. І.Н., його наслідник, оживив її наново і закріпив. (...) Першою його задачею було: привязати парохіян до своєї церкви і обряду і побудувати нову, гарну, муровану церкву. За окремим дозволом пок. Еп. Н. (! - П.С.) Ступницького видав для своїх парохіян латинськими черенками молитовник з цілою службою Божою, вечірнею і другими церковними обрядами – побіч польський переклад з відповідними потрібними поясненнями. Се зблизило і привязало парохіян до своєї церкви, бо зрозуміли богослуження і пізнали його красу. (...) Мило було слухати, як в церковнім богослуженню брали всі вірні діяльну участь, і наш прегарний церковний спів гомонів далеко на заході, і при процесіях пр. у Зелені свята неслась наша побожна пісня Пречистая Діво Мати руського краю!... (...)  Між парохом і парохіянами були щирі і дружні взаємини, Покійник зумів збудити у них народнього духа; хоч говорили по-польськи, то почували себе Русинами, інтересувалися нашими народніми справами і спішили радо з датками на народні ціли.”[1]

              Інший, вже з ХХ ст., визначний наш душпастир (і заразом великий український патріот), бл. свщмч. Омелян Ковч у брошурі Чому наші від нас утікають?, присвяченій якраз проблемі відходу вірних від Греко-Католицької Церкви, зауважив: “Прикро, але, щож, коли правда, й це треба сказати, що діти які покінчили народню школу, в дійсності уміють читати лише латинську азбуку. (...) Чи не булоби добре мати видання українських молитвеників латинськими буквами? – Це вже навіть раз таке роблено.[2] ”

              Такого роду молитовники потрібні зокрема тому, що українська є зараз єдиною (крім залишків церковнослов’янської де-не-де) літургійною мовою УГКЦ в Польщі, і в майбутньому довго ще (а може назавжди) залишиться головною. Це однак не звільняє нас від обов’язку думати про виготовлення польських перекладів літургійних текстів, бо вже бувають випадки, в яких з душпастирських міркувань польська мова більше підходить, напр. требні відправи (типу Хрещення, Вінчання, похорон) для деяких змішаних сімей, Богослуження для польськомовних осіб (зокрема в більших містах) тощо. А позаяк виготовлення перекладів здатних до літургійного вжитку – справа не з простих, особливо для нашої організаційно і кадрово слабкої Церкви, думати слід почати вже тепер, бо результатів діждемося не зразу.

Zamieściłem tu ten przydługi fragment po pierwsze po to, by uzmysłowić czytelnikowi, jaka fatalna beztroska i elementarny brak czujności panują w Wydawnictwie „Błahowist”, skoro takie właśnie majaczenia śmie puszczać w świat – i to pod oficjalną firmą UKGK w Polsce! A po drugie dlatego, że passus ten stanowi świetną ilustrację tego, jak zarzuty w rodzaju „odbierania narodowi jego języka ojczystego” mają się do rzeczywistości.

Ostatnim jak dotąd ogniwem w łańcuchu majaczących chorych jest Synod Biskupów UKGK, który na posiedzeniu w Brzuchowicach (2-9 września 2010 r.) postanowił:

Для покращення душпастирської опіки мігрантів (…) доручити Патріаршій літургійній комісії підготувати двомовні тексти Літургій Івана Золотоустого і Василія Великого, а також Чину святих таїнств Хрещення, Миропомазання та Подружжя для душпастирських потреб у країнах найбільш чисельного перебування вірних УГКЦ.

Aż strach pomyśleć, jak się ta choroba rozprzestrzenia! Na początku roku 2010 trafia między lud Boży Kalendarz „Błahowista” z zacytowanymi powyżej majaczeniami – no i już we wrześniu tegoż roku sam Synod Biskupów poddaje się chorobie i wymyśla jakieś teksty dwujęzyczne! Całe szczęście, że Polski to chyba nie dotyczy, jako że mowa jest wyraźnie o „krajach, w których wierni UKGK przebywają najliczniej” – a u nas, nie bez związku z polityką kultywowania narodowo-językowej fikcji, o której pisałem był w Kalendarzu za 2010 r., liczba wiernych jest niewielka i ciągle spada. Są zatem szanse na to, że majaczenia chorych nigdy nie zostaną zrealizowane i UKGK w Polsce wymrze nie skalawszy się dopuszczeniem języka polskiego do sfery kultycznej.

---

[1] Юл. Стеф., Памяти о. Івана Негребецького, “Нива” 22(1927) № 9б с. 333.

[2] Цит. за: Бл. Еміліян Ковч, Чому наші від нас утікають?, Львів 2006, с. 21; див. також в інтернеті: http://www.grekat.stalwol.pl/kowcz1_2.html