Śp. Jerzy Nowosielski (7.I.1923-21.II.2011) o sprawach narodowościowych

Zmarły 21 bm. w Krakowie Profesor Jerzy Nowosielski, wybitny malarz i bardzo interesujący myśliciel, znaczną część Swego intelektualnego dorobku pozostawił nam w formie rozmów, które przez wiele lat przeprowadzał z Nim śp. Zbigniew Podgórzec (1935-2002). Poniżej proponuję małą próbkę – fragmenty rozmowy na temat raczej dla rozmów Nowosielski –Podgórzec nietypowy: kwestie narodowościowe. Konkretnie – zagadnienia tożsamości narodowej samego Artysty oraz jego spojrzenia na zjawisko narodowości, ze szczególnym uwzględnieniem spraw ukraińskich.

Z Nowosielskim można się zgadzać całkowicie, częściowo lub wcale – tym niemniej warto się zapoznać z Jego przemyśleniami na różne tematy. Dlatego zachęcam do lektury (krytycznej, a jakże!) pism Profesora. Zabrzmi to pewnie paradoksalnie, ale np. ja osobiście, czytając Nowosielskiego lata temu, utwierdziłem się raczej w grekokatolicyzmie, choć przecież sam Profesor, ochrzczony i wychowany w naszym Kościele (konkretnie w parafii krakowskiej), potem nawet przez czas jakiś kandydat na mnicha we Lwowie, po okresie ateizmu przyjął prawosławie i na Unię patrzył krytycznie (patrz niżej).

Fragmenty opublikowane poniżej pochodzą z:

Podgórzec Z., Rozmowy z Jerzym Nowosielskim. Wokół ikony – Mój Chrystus – Mój Judasz, opr. K. Czerni, Kraków 2009, s. 406-411.

 Książka ta jest nadal dostępna w sprzedaży, m.in. u  wydawcy.

Publikację niniejszą traktuję jako mój prywatny hołd pamięci Profesora Jerzego Nowosielskiego.

W „Krakowskich Zeszytach Ukrainoznawczych” ukazała się Pana biografia (Rys Biograficzny Jerzego Nowosielskiego opracowany przez Marka Tytkę). Jej autor robi z Pana Ukraińca!

Nigdy nie pozwalam z siebie czegoś lub kogoś robić! Ale przecież jestem w jakimś stopniu Ukraińcem. Jeżeli się ma ojca Ukraińca, a matkę Polkę, mieszka się w kraju, gdzie istnieją dwie kultury, to człowiek przynależy do obu tych kultur. Tylko nie wiem, co to znaczy: być Polakiem i co to znaczy: być Ukraińcem. Natomiast wiem, co to znaczy: być człowiekiem. Istnieje pewien gatunek Ukraińców, którzy zawsze chcą ustalić, kto jest kto. Wielu takich Ukraińców patrzy na mnie spode łba, jak coś robię w cerkwi, i pytają: A wy chto? Jak to: chto? Ja staram się być człowiekiem, nie zawsze mi to wychodzi, ale przynajmniej się staram. Narodowość to najbardziej sztuczna kategoria tożsamości, jaką ludzie potrafili wytworzyć. W XVII i XVIII wieku weszła do ludzkiej świadomości w miejsce świadomości konfesyjnej, ponieważ żarliwość religijna zanikła wtedy prawie do zera. Ale to jest sztuczne pojęcie! Narodowość co innego oznacza w Polsce i na Ukrainie – gdzie są podobne struktury społeczno-polityczne – a zupełnie co innego w Chinach czy w Indiach. A jeszcze co innego na przykład w Ameryce. Nie ma amerykańskiej narodowości w naszym europejskim rozumieniu tego słowa.

W takim razie jaka jest Pana narodowość?

Moja narodowość zupełnie mnie nie obchodzi. Najbardziej czuję się związany z kulturą polską, ale także z ukraińską i rosyjską. A to się już Ukraińcowi w głowie nie może pomieścić, żeby Ukrainiec kochał kulturę rosyjską, bo oni nienawidzą Rosji. Za to by mnie najchętniej powiesili. Jest taki gatunek ludzi – miał Pan endeków w Polsce – i z tymi ludźmi właściwie nie ma dyskusji, bo oni uważają, że narodowość jest dana od Boga i trzeba jej dochować wierności. A ja w ogóle nie wiem, czy istnieje narodowość ukraińska i co to takiego. Jeżeli mówię po ukraińsku, podpisuję się po ukraińsku, to używam ukraińskiej wersji mojego nazwiska. A jeżeli mówię po polsku, używam wersji polskiej. Przecież jest wielu ludzi, na przykład taki Tibor Csorba, który był Polakiem i Węgrem jednocześnie. Moja sytuacja życiowa tak mnie ustawiła i nie ma w tym żadnej mojej zasługi ani winy. A poza tym nie uznaję winy tylko dlatego, że człowiek ma troszkę bardziej liberalny i luźny stosunek do takich pojęć jak narodowość.

(…)

Pana biograf napisał: „Jerzy Nowosielski zna bardzo dobrze swój język ojczysty ukraiński oraz język polski. Od 1962 roku podaje swą narodowość jako polską”. Czy rzeczywiście Pan tak czynił?

To nieprawda. We wszystkich dokumentach, jakie mi wystawiano po 1945 roku, wpisywano narodowość polską.

Marek Tytko pisze też, że w latach 1940-1942 występował Pan „jako wyznawca religii greckokatolickiej i jako Ukrainiec”.

Od urodzenia byłem przecież członkiem kościoła greckokatolickiego. W nim się urodziłem i wychowałem. Gdy jednak do mojej świadomości dotarło, że unia brzeska była wielką tragiczną pomyłką, po prostu wróciłem do prawosławia. Wróciłem do korzeni, z których unia wyrosła. Dzisiaj, uważając ją za pomyłkę, żywię do niej najgorętsze uczucia i wspieram jej świątynie, jak tylko mogę.

A Pana ukraińskość?

Przecież mój ojciec był Polakiem pochodzenia ukraińskiego. Ja zaś poszedłem za ojcem i formalnie przed drugą wojną światową byłem narodowości ukraińskiej. Miałem to nawet wpisane w dowodzie tożsamości.

A czuł się Pan Polakiem czy Ukraińcem?

Niekiedy czułem się Ukraińcem. Zwłaszcza wtedy, gdy na Ruś Zakarpacką ruszył z atakiem propagandowym nacjonalizm polski i węgierski.

To był koniec lat trzydziestych?

Tak. Gdy jednak we wrześniu 1939 roku zobaczyłem pociąg z rannymi, to przysiągłem sobie, że kończę z moim nacjonalizmem czy jakimś tam patriotyzmem. I wtedy stałem się – jeśli mogę posłużyć się zdewaluowanym dzisiaj słowem – internacjonalistą. Przez całą okupację byłem zdeklarowanym internacjonalistą. Nie czułem się związany z żadną grupą narodowościową, widząc, jak ludzie wzajemnie się zabijali. W ogóle od tamtego czasu nie rozumiem, co to znaczy przyznawać się do jakiejś narodowości czy ojczyzny. Sam od owego pamiętnego września uważam się, tu, na ziemi, za człowieka bez narodowości. Jeśli w tym okresie mego życia można by mówić o jakiejś ojczyźnie, to tą ojczyzną mogłoby być prawosławie.

Skąd te tęsknoty?

Przecież już jako chłopiec wychowany w tradycji greckokatolickiej miałem również styczność z cerkwią prawosławną. W Krakowie istniała prawosławna cerkiew garnizonowa, do której często chodziłem. W ogóle od najmłodszych lat byłem wręcz zafascynowany prawosławiem i czułem, że wyznanie greckokatolickie jest tylko jakąś namiastką prawosławia, jakimś sfałszowanym prawosławiem. Byłem głęboko przekonany – choć walczyłem z poczuciem lojalności wobec Kościoła rzymskokatolickiego, do którego wspólnoty jako unita się zaliczałem – że moją prawdziwą ojczyzną duchową jest właśnie prawosławie. Gdy więc poczułem potrzebę odsunięcia się od ludzi – nie wiem, czy to było powołanie – to zacząłem szukać w obrębie Kościoła greckokatolickiego takiego monasteru, który byłby najbardziej prawosławny z ducha. I znalazłem ławrę Jana Chrzciciela we Lwowie reguły studyckiej, gdzie wszystko właściwie było prawosławne: liturgia, dyscyplina, myślenie.

Czy teraz uważa się Pan za człowieka bez narodowości?

Narodowość jest naprawdę sztucznym pojęciem, to zjawisko charakterystyczne dla środkowej i wschodniej Europy. A już taki Francuz na przykład nie bardzo rozróżnia narodowość od przynależności państwowej. Dla niego nation to przynależność państwowa i narodowość zarazem. Natomiast w tej Europie, gdzie było dużo narodów o własnej dojrzałej tożsamości kulturowej, a pozbawionych własnego państwa, wytworzyło się zjawisko narodowości jako nadrzędnej kategorii tożsamości. To dotyczy Ukrainy, Czech, Polski… Ale już Niemcy mają bardzo niejasne pojęcie narodowości, połowa Austriaków spytanych, czy są Niemcami, odpowie, że tak, bo dla nich wyznacznikiem jest język.

To znaczy, że język jest najważniejszym kulturowym kryterium narodowości?

Niekoniecznie. Niech Pan weźmie Żydów, przecież oni nie mają jednego własnego języka, mają swój język sakralny, teraz sztucznie reanimowany. Ich prawdziwym językiem jest jidysz. Kiedy moja studentka mieszkała w Izraelu w domu akademickim, to połowa Żydów mówiła po polsku, a połowa po rosyjsku. Wspólny język nie jest konieczny dla określenia narodowości. Ormianie też prawie nie mają swojego języka, a jaka to silna narodowość. W Indiach pełno tych narodowości, ale przecież nie ma tendencji do stworzenia państw narodowych. Na przykład tacy Bengalczycy – ich są setki milionów – gdyby chcieli się postarać o własne państwo, to by je mieli; mają osobny język. Z kolei Pakistan odłączył się od Indii na zasadzie wyznaniowej, ale język ma ten sam – hindi. A w całej Ameryce w ogóle nie ma narodowości, to po prostu duże państwo.

Jaka jest geneza narodowości ukraińskiej? Ukraina to dawni Rusini galicyjscy, wołyńscy…

Według mnie, istnieje analogia między słowem „ukraina” a słowem utopija. Uk po grecku oznacza „nie”, topos – „miejsce”, czyli utopija to znaczy „nigdzie”. Tak samo Ukraina – to „żadna kraina”, czyli nigdzie. Ukraińcy byliby wspaniałym społeczeństwem, gdyby sobie uświadomili, że nie są żadną narodowością, że można stworzyć wielkie państwo bez obowiązku narodowości. Coś na wzór Szwajcarii, tylko w większej skali. To by się mogło stać ich ideą narodową, przecież tak już kiedyś było! Kto szedł do kozactwa? Polacy, na których ciążyły wyroki, Francuzi, Czesi, Niemcy – międzynarodowe towarzystwo rezunów, hulaków, ale to był zalążek jakiejś nowej jakości organizacyjno-politycznej.

I mów Pan do nacjonalisty o takich rzeczach. On tego nie zrozumie, bo on chce być narodowy. Państwo bez narodowości? Bardzo dobrze – w takim państwie żaden szowinizm nie może się wyhodować, takie w nim jest przemieszanie. Ukraińcy formują teraz tę narodowość trochę sztucznie – ci zachodni nauczyli się od Polaków, a ci wschodni nie chcą być Rosjanami. W Kijowie zaczynają już mówić po ukraińsku, ale gdzieś w Donbasie czy Charkowie wszyscy mówią po rosyjsku, ale za Rosjan się nie uważają. Istna utopija.

Ta utopija wydaje się bardzo niebezpieczna i może być wybuchowa.

Nie, bo to za duża machina. To nie Czeczenia czy Armenia, ale olbrzymi kraj. Oni w ogóle powinni oddać Rosji Donbas i Krym, mieliby wtedy dużo łatwiejszą sytuację. Tyle że Rosja nie chce samego Krymu, tylko całej Ukrainy. Dla Rosji to bardzo wygodne, że istnieją tam punkty zapalne i przy najbliższej okazji może wejść jako mediator.  (…)

   

  

Majaczenie chorych - antologia

Na łamach tygodnika ukraińskiego "Nasze Słowo" pewien Pan raczył był napisać:

 Протягом деякого часу помітними стали спроби насаджувати Греко-католицькій церкві в Польщі польську мову, бо нібито більшість молоді не розуміє вже української, бо щораз більше є мішаних українсько-польських сімей, і тому це питання треба конче вирішувати. Коли ще про це відступництво від рідної мови в рідній Церкві хтось один або другий нашіптував, можна було це сприймати, як маячню хворого.

 Postanowiłem pójść tropem wskazanym przez Pana Redaktora i przeprowadzić małą kwerendę, by poszukać tych niecnych ludzi, co to śmieli propagować odstępstwo od języka ojczystego w ojczystym Kościele. Czyli owych majaczących chorych. Plon mych poszukiwań okazał się przeobfity, wykryłem i zdemaskowałem tylu chorych i to na takich stanowiskach, że ho-ho! Ograniczyłem się do wieku XX, a i tak w porównaniu z tym, co zdołałem nagromadzić poniżej, zdobycz Pana Redaktora wygląda nader skromnie: ot, jakieś tam pisemko "Grekokatolicy.pl" - i dwóch piszących w nim duchownych niskiej rangi i bez znaczenia (wiem o tym dobrze, w końcu sam jestem jednym z nich). Co innego wykryci przeze mnie chorzy: jest to crême de la crême, od episkopatu po redakcję Kalendarza "Błahowista".

Oto pierwszy chory – Andrzej hr. Szeptycki, metropolita halicki, arcybiskup lwowski etc. 16 maja 1904 r. wydaje list do grekokatolików-Polaków, a w nim majaczy w sposób następujący:

Między wiernymi, duchownej mej władzy podlegającymi, mając i was, którzy choć z ruskich rodzin pochodzicie, w domu jednak tylko po polsku mówicie i poczuwacie się do polskiej narodowości, (…) tego pragnę i od kapłanów moich dyecezyj domagam się, by zawsze wszystkie Wasze potrzeby duchowne były zaspokojone – by w nauce, spowiedziach do was w mowie zastosowywali się, nie żądając od was, byście się ruskiego języka uczyli, by ich rozumieć. [podkreślenia tu i dalej – autora bloga]

Gdybyż to była tylko chwilowa niedyspozycja! Niestety, trwała praktycznie do końca życia tego hierarchy, gdyż w postanowieniach synodu archieparchiii lwowskiej z 1940/41 r. czytamy takie oto majaczenia:

(...) християнський патріотизм не може перешкоджувати нам в обниманні християнською любов'ю ближнього і тих християн, які за приписами церковного права належать до наших парохій чи Епархії. Тих нечисленних католиків візантійсько-слов'янського обряду, що належать до народності великоруської, білоруської, польської, німецької, чеської чи жидівської, ми не хочемо винародовлювати. Ми готові сповняти супроти них з якнайбільшою християнською любов'ю наші душпастирські обов’язки, стаючи, за прикладом св. Апостола Павла, ”всім для всіх”. Ми готові передавати їм Євангеліє в їхній рідній мові і по наших силах помагати їм у зберіганні й оцінюванні якслід їхніх традицій і звичаїв.

Co ciekawe, w protokole posiedzenia synodu z 23 maja 1940 r. czytamy:

W dyskusji nad tym działem zauważa ks. dr Kostelnyk, że może byłoby wskazanym opuścić te słowa, iż „nie chcemy innych narodów ukrainizować” [tak było w pierwotnej redakcji projektu – przyp. tłum.], a także sądzi, że zbyt wiele obiecujemy w słowach „będziemy szanować ich tradycje”.

Bardzo ciekawy detal historyczny: późniejszy czołowy współpracownik Moskwy w dziele niszczenia grekokatolicyzmu w Ukrainie chce stępić wymowę dekretu synodalnego, zaś Metropolita, jako prawodawca synodalny, zupełnie ignoruje te uwagi. Ogłoszony w 1941 r. tekst dekretu Praca nad zjednoczeniem Kościołów w punkcie, o którym mowa (tekst – patrz wyżej), jest tylko nieco przeredagowany – „ukrainizować” zamieniono na „wynaradawiać”, wyliczono poszczególne narodowości (w projekcie pierwotnym nie było tego). Istota pozostała bez zmian: odrzucenie ukrainizacji nie-Ukraińców pod płaszczykiem religii, zobowiązanie do stosowania w posłudze duszpasterskiej odnośnych języków oraz do pomocy, po naszych syłach oczywiście (i w miarę potrzeby, dodajmy) w zachowaniu tożsamości narodowej.

Dodajmy, dla wyjaśnienia historycznego Sitz im Leben, że jedynym językiem liturgicznym za życia Metr. Andrzeja pozostawał język cerkiewnosłowiański. Nawet Apostoła i Ewangelię czytano po cerkiewnosłowiańsku.  

Ale oto przyszedł Sobór Watykański II, który uroczyście dopuścił języki żywe/narodowe do liturgii (dziś mówi się i pisze nieraz, że zastąpił nimi łacinę, co jest nieprawdą). Zebrany w Rzymie na III sesji Soboru ukraiński episkopat greckokatolicki w dniu 12 listopada 1964 r. wygląda jeszcze na zdrowy, jako że podejmuje decyzję

(…) допустити уживання живої української мови у відправах наших богослужб для кращої і кориснішої участи наших вірних у тих богослужбах, зразу тільки в деяких частинах наших богослужб, а саме в читанні Апостолів і Євангелій, у «Віpyю», «Отче наш» і в молитві перед святим Причастя, і то вже в найближчому часі. Як тільки появиться друком апробований текст тих частин відправи.

Ale już w roku następnym choroba powaliła biskupów i zaczęli majaczyć w sposób następujący:

(…) залишаючи і на далі в засаді церковнослов’янську мову, ми порішили увести з часом і в міру потреби живу українську мову в Літургії і священнодіяннях нашого обряду. Рівнож дозволяємо в разі конечності вживати, за виразним благословенням місцевого ієрарха візантійсько-українського обряду, теж інших мов: у читанні Апостола й Євангелія, після їхнього прочитання в українській мові, та в проказуванні вірними: «Вірyю», «Отче наш», «Вірyю, Господи, і визнаю»…

W tymże samym posłaniu z 1965 r. biskupi naiwnie tłumaczą, dlaczego dopuszczają używanie w liturgii także „innych języków”:

(…) дати можливість і тим нашим вірним, що задля різних причин не розуміють достаточно живої української мови, духовно користати з наших літургічних богослужб і не почувати себе неприналежним до нашої Церкви.      

Synod Biskupów w roku 1969 brnie jeszcze dalej w chorobę, o czym świadczą majaczenia rozszerzające możliwość używania „innych języków” w czasie Boskiej Liturgii na ektenie (litanie). Wspomina się też wyraźnie o kazaniach, nie zostało natomiast powtórzone zalecenie, by czytania (Apostoł i Ewangelia) były dwujęzyczne. Być może dlatego, że „inne języki” dopuszczono we wspólnotach mających możliwość celebrowania więcej niż 1 Liturgii niedzielnej:

16. В доповненні до постанов попереднього Архиєпископського Синоду  з  1965 року про вживання інших мов, як старословянська (!) й українська, в служенні св. Літургії, тобто читання Апостола, Євангелії, виголошування проповідей, Вірую, Отче наш, Вірую Господи, теперішній Синод  дозволяє вживати інших мов також у дияконських частинах, це значить, в усіх єктеніях з прошеннями і відповідями вірних, якщо в храмі служиться більше св. Літургій і якщо заходить таки справжня потреба. Синод, силою такого загального рішення, дозволяє Впресв. (!) Митрополитам і Владикам поза митрополіями вживати інших мов за попереднім узгідненням і благословенням Блаженнішого Верховного Архиєпископа.

17. В звязку (!) з повищим рішенням, Синод поручає Впресв. Митрополитам і Владикам поза митрополіями предложити відповідний літургічний переклад у відносній до місцевих потреб мові Верховному Архиєпископові, щоб його можна було видати з благословенням на користування ним.

Z kolei Synod Biskupów zebrany w Rzymie w roku 1980 zleca podkomisji ds. przekładu ksiąg liturgicznych na język angielski opracowanie angielskiego tłumaczenia Liturgii św. Jana Chryzostoma. Wynik pracy podkomisji, po zaaprobowaniu przez kolejny Synod Biskupów (1982) zostaje zatwierdzony dekretem Kongregacji dla Kościołów Wschodnich z 10 sierpnia 1984 r. Do liturgikonu zawierającego teksty ukraiński i angielski pisze przedmowę (datowaną 19 maja 1987 r.) rezydujący wówczas w Rzymie arcybiskup większy Mirosław kard. Lubacziwśkyj, i oto, co w niej majaczy ów najwyraźniej chory Protohierarcha:

Передаємо цей офіційний переклад для вжитку нашої Української Католицької Церкви, щоб прийти з поміччю тим нашим вірним, які щиро люблять Церкву й бажають брати участь у її Богослужбах, але на жаль не знають української мови. До таких вірних нашої Церкви належать не тільки українці 3-ого покоління, але також неукраїнці, які стали членами нашої Церкви через подружжя, й очевидно їхні діти і внуки. Всі вони з різних причин і обставин не мали змоги навчитися української мови. Тож, щоб і їм також дозволити користати з усіх духовних скарбів наших Богослужб, та нашого прекрасного обряду, видаємо оцей переклад англійський поруч з українським зі закликом до всіх наших вірних, щоб вони, по можності своїх сил старалися пізнати красу та велич цих наших Богослужб.

W 2002 roku odbyło się wspólne zgromadzenie eparchialne (łac. conventus eparchialis, ukr. jeparchijalnyj sobor) obu eparchii UKGK w Polsce, poprzedzone spotkaniami i dyskusjami na szczeblu parafialnym i dekanalnym. Na spotkaniach tych podnoszono różne postulaty, niektóre co najmniej podejrzane: a to żeby oddzielić sprawy wyznaniowe od narodowościowych, a to by odejść od utożsamiania przynależności religijnej z narodowością („grekokatolik=Ukrainiec”), otwierać się na lokalne środowiska polskojęzyczne, życzliwie przyjmować w cerkwi osoby pochodzenia rzymskokatolickiego, wchodzące do niej przez małżeństwo, stwarzać im warunki akceptacji i miłości, by zapobiec odejściu do Kościoła rzymskokatolickiego – a w kazaniach żeby nie było wrogich lub nieprzychylnych elementów wobec innych narodowości i religii. Ot, takie tam majaczenia, nb. najbezczelniej w świecie sformułowane w języku polskim. Hrich taj hodi!  ;-) Co gorsza, pozwolono nieobacznie, by treści owe, w nieco złagodzonej postaci, przeniknęły do wygłoszonego na zgromadzeniu referatu zbiorczego, który następnie przedrukował Kalendarz „Błahowista” za 2003 r. (s. 66-67). Sorom!

Na domiar złego nie dopilnowano i lektora Piotra Siwickiego (zbieżność danych osobowych z autorem bloga bynajmniej nie przypadkowa), który w referacie Ukraiński Kościół Greckokatolicki w Polsce i zagadnienia ekumeniczne ośmielił się przemycić takie oto majaki:

(…) від нас самих залежить, наскільки в наших (правда, нелегких!) обставинах ми серйозно ставимося до нашої традиції, наскільки ми є дійсно східніми християнами, а не просто такими собі римо-католиками української національности з дещо відмінними богослужбовими ритуалами і певною юридичною відрубністю? І, нарешті, якою мірою ми свідомі факту, що УГКЦ є Христовою Церквою? Церквою візантійсько-української традиції, Церквою українською – проте саме Церквою, а не суспільно-культурною організацією частини української громади в Польщі?

A potem, oczywiście, Kalendarz „Błahowista” za 2003 r. przedrukował toto na s. 85. Co za brak czujności ze strony kompetentnych czynników!

W tak niezdrowej atmosferze nie dziwi to, co stało się potem. Otóż zgromadzenie eparchialne powołało komisje, komisje wypracowały postulaty i projekty ustaw partykularnych. Między innymi komisja liturgiczna przyjęła, zaś obaj biskupi eparchialni zaaprobowali i ogłosili (po dokonaniu pewnych poprawek) normatyw liturgiczny pn. Zasady życia liturgicznego (ukr. Pryncypy liturhijnoho żytnia). Z dniem 7 stycznia 2005 r. Zasady stały się prawem kościelnym obowiązującym w obu eparchiach. Zawarte w nich przepisy dot. języków w liturgii brzmią następująco (za www.cerkiew.net.pl): 

Літургійні мови

50.        Традиційною літургійною мовою УГКЦ є церковнослов’янська мова.

51.        Українська мова рівноправна з церковнослов’янською, якщо йдеться про затверджені компетентною церковною владою тексти.

52.        За згодою єпархіального Єпископа можна вживати також іншомовні затверджені переклади літургійних текстів, якщо в даному випадку чи середовищі існує така душпастирська потреба.

53.        У випадку браку затверджених для літургійного вжитку перекладів літургійних текстів даною мовою, можна її використовувати в Богослуженнях призначених для іншомовних учасників тільки в обмеженому обсязі - у проповіді, читаннях, катизмах, Молитві Господній, Символі Віри, молитві перед св. Причастям.

Jak widać zatem, do rzędu chorych wypada zaliczyć zarówno autorów projektu, członków pozgromadzeniowej komisji liturgicznej, jak też i hierarchów, którzy takie właśnie majaczenia ogłosili prawem obowiązującym grekokatolików w Polsce.

Skoro już wspomnieliśmy o Kalendarzu „Błahowista”: w tym sympatycznym almanachu, firmowanym przez miesięcznik „Błahowist”, oficjalny organ UKGK w Polsce, ukazał się w roku 2010 artykuł diakona Piotra Siwickiego UKGK w Polsce i asymilacja: w poszukiwaniu rozwiązań duszpasterskich (s. 60-68 plus aneks na s. 69-72). Na s. 64-67 czytamy takie oto majaczenia:

Четверте: вся діяльність нашої Церкви спирається на фікції, нібито всі присутні в храмах – чистокровні, на 100 відсотків україномовні українці з однозначно українською національною самосвідомістю. Вся діяльність УГКЦ в Польщі розрахована начебто виключно на таких осіб, залишаючи поза увагою:  а) вірних, які втратили знання української мови, б) тих, хто вже не вважає себе українцем, в) змішані подружні пари та їхнє потомство, г) потомків східніх християн, у свій час златинізованих і сполонізованих, які б евентуально хотіли повернутися до греко-католицизму без національної трансформації, ґ) греко- католиків неукраїнців з інших католицьких Церков візантійської традиції, д)  чистісінських поляків-латинників, яких тягне до східнього обряду, духовности і т.п.? Що робимо на інституційному, понадпарафіяльному рівні, щоби такі категорії вірних від нас не відходили або приходили до нас?

              Тут можна би писати багато напр. на тему чому римо-католики, які зацікавлені східнім християнством, попадають у більшості до православних, а не до нас, чому реколекції на тему ікон організовують отці єзуїти, а не представники нашої Церкви тощо. Зупинюся на іншому –  а саме на вірних, які, незалежно від свідомости, затратили українську мову, зокрема не знають уже кирилиці, а таких, особливо серед наймолодших, немало. Чи наша Церква зробила якесь зусилля, щоби помогти таким вірним брати свідому й активну участь в її житті? Можна тут, звичайно, назвати останнє українсько-польське василіянське видання Божественної Літургії зі змінними частинами і коментарем (Варшава 2004) – яке дійсно може помогти польськомовній людині розуміти тексти, хоч основну символіку тощо. Але ця книжка вже такій людині не поможе активно включитися в Літургію, бо (лишаючи вже на боці, що вжитий у ній переклад 1988/97 року мало де використовується народом) український текст писаний кирилицею. Назріває отже потреба видання молитовників, де був би паралельно український текст фонетично транскрибований латинкою з польським перекладом поруч.

              Це ніяка новина в нашій Церкві. Візьмімо хоча б для прикладу о. Івана Негребецького (1853-1927), уродженця Перемишля, довголітнього пароха Успенської церкви в Заліссі під Ряшевом. “Що ся парохія на заході удержалась (...) се головна і непомірна заслуга покійного о. Івана Негребецького. Його старенький попередник о. Ганасевич (...) утримав її серед чужого заливу, та о. І.Н., його наслідник, оживив її наново і закріпив. (...) Першою його задачею було: привязати парохіян до своєї церкви і обряду і побудувати нову, гарну, муровану церкву. За окремим дозволом пок. Еп. Н. (! - П.С.) Ступницького видав для своїх парохіян латинськими черенками молитовник з цілою службою Божою, вечірнею і другими церковними обрядами – побіч польський переклад з відповідними потрібними поясненнями. Се зблизило і привязало парохіян до своєї церкви, бо зрозуміли богослуження і пізнали його красу. (...) Мило було слухати, як в церковнім богослуженню брали всі вірні діяльну участь, і наш прегарний церковний спів гомонів далеко на заході, і при процесіях пр. у Зелені свята неслась наша побожна пісня Пречистая Діво Мати руського краю!... (...)  Між парохом і парохіянами були щирі і дружні взаємини, Покійник зумів збудити у них народнього духа; хоч говорили по-польськи, то почували себе Русинами, інтересувалися нашими народніми справами і спішили радо з датками на народні ціли.”[1]

              Інший, вже з ХХ ст., визначний наш душпастир (і заразом великий український патріот), бл. свщмч. Омелян Ковч у брошурі Чому наші від нас утікають?, присвяченій якраз проблемі відходу вірних від Греко-Католицької Церкви, зауважив: “Прикро, але, щож, коли правда, й це треба сказати, що діти які покінчили народню школу, в дійсності уміють читати лише латинську азбуку. (...) Чи не булоби добре мати видання українських молитвеників латинськими буквами? – Це вже навіть раз таке роблено.[2] ”

              Такого роду молитовники потрібні зокрема тому, що українська є зараз єдиною (крім залишків церковнослов’янської де-не-де) літургійною мовою УГКЦ в Польщі, і в майбутньому довго ще (а може назавжди) залишиться головною. Це однак не звільняє нас від обов’язку думати про виготовлення польських перекладів літургійних текстів, бо вже бувають випадки, в яких з душпастирських міркувань польська мова більше підходить, напр. требні відправи (типу Хрещення, Вінчання, похорон) для деяких змішаних сімей, Богослуження для польськомовних осіб (зокрема в більших містах) тощо. А позаяк виготовлення перекладів здатних до літургійного вжитку – справа не з простих, особливо для нашої організаційно і кадрово слабкої Церкви, думати слід почати вже тепер, бо результатів діждемося не зразу.

Zamieściłem tu ten przydługi fragment po pierwsze po to, by uzmysłowić czytelnikowi, jaka fatalna beztroska i elementarny brak czujności panują w Wydawnictwie „Błahowist”, skoro takie właśnie majaczenia śmie puszczać w świat – i to pod oficjalną firmą UKGK w Polsce! A po drugie dlatego, że passus ten stanowi świetną ilustrację tego, jak zarzuty w rodzaju „odbierania narodowi jego języka ojczystego” mają się do rzeczywistości.

Ostatnim jak dotąd ogniwem w łańcuchu majaczących chorych jest Synod Biskupów UKGK, który na posiedzeniu w Brzuchowicach (2-9 września 2010 r.) postanowił:

Для покращення душпастирської опіки мігрантів (…) доручити Патріаршій літургійній комісії підготувати двомовні тексти Літургій Івана Золотоустого і Василія Великого, а також Чину святих таїнств Хрещення, Миропомазання та Подружжя для душпастирських потреб у країнах найбільш чисельного перебування вірних УГКЦ.

Aż strach pomyśleć, jak się ta choroba rozprzestrzenia! Na początku roku 2010 trafia między lud Boży Kalendarz „Błahowista” z zacytowanymi powyżej majaczeniami – no i już we wrześniu tegoż roku sam Synod Biskupów poddaje się chorobie i wymyśla jakieś teksty dwujęzyczne! Całe szczęście, że Polski to chyba nie dotyczy, jako że mowa jest wyraźnie o „krajach, w których wierni UKGK przebywają najliczniej” – a u nas, nie bez związku z polityką kultywowania narodowo-językowej fikcji, o której pisałem był w Kalendarzu za 2010 r., liczba wiernych jest niewielka i ciągle spada. Są zatem szanse na to, że majaczenia chorych nigdy nie zostaną zrealizowane i UKGK w Polsce wymrze nie skalawszy się dopuszczeniem języka polskiego do sfery kultycznej.

---

[1] Юл. Стеф., Памяти о. Івана Негребецького, “Нива” 22(1927) № 9б с. 333.

[2] Цит. за: Бл. Еміліян Ковч, Чому наші від нас утікають?, Львів 2006, с. 21; див. також в інтернеті: http://www.grekat.stalwol.pl/kowcz1_2.html

Wybory nowego Arcybiskupa Większego UKGK

Porzucam na moment publikację archiwaliów - bo moment dziejowy mamy akurat doniosły.

Jak powszechnie wiadomo, 10 lutego 2011 r. Ojciec św. Benedykt XVI przyjął złożoną znacznie wcześniej dymisję Arcybiskupa Większego (w liturgii tytułowanego patriarchą) Kijowsko-Halickiego, Wielce Błogosławionego Lubomira kard. Huzara.

Obecnie znamy już termin wyborów kolejnego Predstojatela UKGK. Zostaną one przeprowadzone na Synodzie Biskupów UKGK w Kijowie 21-24 marca 2011 r., zaś uroczysta intronizacja nowego Ojca i Głowy UKGK przewidziana jest na III niedzielę Wielkiego Postu (Chrestopokłonna nedila) czyli 27 marca 2011.

Kto może zostać wybrany? Zainteresowanym polecam mój komentarz na stronie http://www.ekumenizm.pl/. Oczywiście, są i inne kandydatury z grona biskupów "młodych, wykształconych (tfu - brzmi znajomo i niezbyt, hm, przyjemnie się kojarzy) i z wizją", jak biskupi Swiatosław Szewczuk, Josyf (Józef) Milan czy nawet Wenedykt (Benedykt) Ałeksijczuk. Ale moim skromnym zdaniem "pojedynek wyborczy" (tfu - jw.) rozegra się pomiędzy bpami Bohdanem Dziurachem i Hlibem Łonczyną.

Dodam, że fakt zaplanowania z góry terminu intronizacji dowodzi, że de facto przyjęto za pewnik, iż wybrany zostanie biskup (ew. kandydat na biskupa mający rzymskie, że tak powiem, nihil obstat - por. kan. 182 par. 3-4 KKKW). Zgodnie z kan. 153 par. 2-4, wybrany na arcybiskupa większego musi zostać zatwierdzony przez Papieża Rzymskiego. Wybór prezbitera - chyba, że byłby on na liście zaakceptowanych przez Rzym do urzędu biskupiego - raczej nie dałby możliwości przeprowadzenia procedury w tak krótkim czasie. 

Ściągawka z Kodeksu Kanonów Kościołów Wschodnich: teksty łacińsko-polski oraz ukraiński.

Anonimowemu oszczercy - po raz pierwszy i ostatni

W numerze 38/2001 tygodnika "Nasze Słowo" pojawił się paszkwil podpisany “Молодий Верховинець (з-під Криниці)". Autor, nie mając odwagi ani argumentów potrzebnych do rzeczowej polemiki z moimi tezami, postanowił - pod zasłoną anomimowości - pobawić się w oszczercę. W sumie tekst ów nie zasługiwał na reakcję i dzisiaj z lekkim uśmiechem czytam, jak to kiedyś broniłem się i usprawiedliwiałem; dziś bym tego nie robił. Jedna rzecz była tu ważna i warta poruszenia - sprawa dawnej katedry greckokatolickiej w Chełmie i stanu krypt z grobami biskupów (greckokatolickich i prawosławnych). Do tego, co napisałem w 2001 r. (numeru gazety nie pamiętam) dodałbym tylko, że z mojej inicjatywy, oczywiście wspartej przez ks.ks. Stefana Batrucha i Bogdana Pańczaka, co roku w dniu wspomnienia Męczenników Pratulińskich (23 stycznia - czasami ze względów organizacyjnych bywa to dzień wcześniej lub później) w świątyni na Górze Danielowej w Chełmie celebrowana jest Boska Liturgia św. Jana Chryzostoma. Pierwsza taka celebracja odbyła się w 130. rocznicę wydarzeń pratulińskich (2004).


O Chełmie i tradycjach eparchii chełmskiej będzie na tym blogu jeszcze nie raz... :-)

                                                                                                                                             Петро Сивіцький

Люблин, Польща

Анонімному наклепнику – вперше і востаннє

            У № 38/2001 “Нашого Слова” на с. 7 появився анонімний по суті – бо підписаний псевдонімом “Молодий Верховинець (з-під Криниці)” – пасквіль на мою особу та мої погляди, написаний неначе за довоєнним анекдотичним “рецептом” для польських римо-католицьких проповідників: mów głośno i staraj się, żeby, broń Boże, sensu w tym nie było.    Сенсу, отже, немає там ні крихти, саме тільки крикливе, псевдопатріотичне пустомельство.

           “Молодий Верховинець” нібито полемізує з моїми статтями УГКЦ у Польщі на порозі ІІІ Тисячоліття (“НС” № 52/2000) та, зокрема, УГКЦ – Церква українська чи “Церква тільки для українців”? („НС” № 26-28/2001) – проте без жодних конкретних посилань чи цитат. Це, зрештою, типове для всієї полеміки навколо названих статтей: ні п. Степан Семенюк, ні сумнозвісний “Старий Поліщук”, звинувачуючи мене в пропагуванні асиміляції чи інших негарних речах,  ні разу не підтвердили своїх закидів цитатою. Подібне трапилося також в інтернетівській дискусійній групі Сторінка, де окремі дискутанти твердили, що я за мовну полонізацію греко-католицьких богослужень. Я попросив процитувати уривки з моїх текстів, в яких вони знаходять такі думки (а треба знати, що мої тексти публікуються в інтернетівській вітрині люблинської  парафії -  http://www.mateusz.pl/goscie/grekat/) - і на цьому вся “дискусія” вмить обірвалася. Так і тут: “Молодий Верховинець” не переймається такою дрібничкою, як основна інтелектуальна чесність. Ось приклад явного, безличного фальшування моєї думки:

      (...) не так давно виступали тут в TV i PR польські біскупи, які працюють в Україні і запевняли всіх, що Косьцюл Католицький на Україні є польським Костелом і українізація йому не загрожує; бо при костелах, говорили біскупи, ведеться навчання польської мови, відроджується національна свідомість поляків, організовується польське культурне життя. А що нам радить пан П. Сивіцький – на виворот (...).

      Так пише “Верховинець”. Порівняймо це з цитатою з моєї статті УГКЦ у Польщі на порозі ІІІ Тисячоліття (“НС” № 52/2000, с. 11), де я “раджу” таке:

     (...) Церква має залишатися українською. Українською як невід’ємна частина всієї УГКЦ, українською також з огляду на те, що практикований нею обряд (тобто конкретний різновид релігійної культури та окремий стиль християнського життя) є саме українською відміною ширшої, візантійської традиції. Тому-то напр. бажано продовжувати співпрацю між Церквою та світськими структурами (ОУП, школи) у питаннях, що стосуються мовної освіти та плекання української культури – аби лише не ставити, образно кажучи, Тараса Шевченка на один рівень з Ісусом Христом.

                Коментар тут зайвий – як щодо суті справи, так і стосовно морального аспекту такої поведінки. Додам тільки принагідно, що – на відміну від “Верховинця” – життя Римо-Католицької Церкви в Україні знаю не з польських масмедій, а з власних спостережень і контактів з римо-католиками Центральної України, де проживає абсолютна більшість вірних РКЦ в Україні. Якщо РКЦ є “польською” для поляків, це ніяк не означає, що не старається  вона водночас бути для українців – українською. Według zasady św. Pawła, musi sługa Chrystusowy wszystkiem się stawać dla wszystkich, by wszystkich pozyskać  - повчає нас Митрополит Андрей Шептицький у посланні до греко-католиків поляків від 16 травня 1904 р. (пор. 1 Кор 9, 20-22). І чимало “Христових слуг” з РКЦ в Україні намагаються здійснювати цей заклик, бути українцями для своєї етнічно української чи зукраїнізованої пастви – зокрема на схід від Збруча. Зрештою, серед місцевого римо-католицького духовенства помітна вже українська національна течія...

             З огляду на неcпроможність “Молодого Верховинця” вести чесну дискусію, не буду дальше спростовувати нісенітниць, які пише він про мої погляди, висловлені у двох вищезгаданих статтях. Статті ці доступні як в архівальних уже номерах “Нашого Слова”, так і в інтернеті (безпосередня адреса -  http://www.mateusz.pl/goscie/grekat/psalmist.html) – кожен може туди зазирнути і переконатися, як воно насправді є. Позитивні відгуки переконують мене у тому, що далеко не всі українці в Польщі перестали розуміти україномовні тексти. 

              Крім того, що мало виглядати полемікою з моїми статтями, “Молодий Верховинець” зробив мені ряд закидів особистого характеру. Не знаю, чому редакція “Нашого Слова” вирішила публікувати ці помиї, до того ж підписані псевдонімом. Де ж ділася журналістська етика?! Коли, однак, я вже став об’єктом словесного нападу – мушу своє добре ім’я боронити. Заявляю водночас, що це останній раз я знижуюся до того, щоби відповідати особі, яка обкидає інших болотом, ховаючися за псевдонімом.      

           “Верховинець” пише, що пан П. Сивіцький своїми науками поправляє і Св. Письмо, і Святішого Отця. Питає: яке відношення мают науки П. Сивіцького до християнізму? То ж він використовує релігію в суто окреслених політичних цілях.

             Закиди маніпуляції релігією та переінакшування біблійного й папського вчення у випадку церковнослужителя та людини з майже закінченою богословською освітою – це закиди дуже поважні. Якщо в “Молодого Верховинця” є докази стосовного цього, то йому слід звернутися офіційно до кометентного ієрарха (в даному випадку – Митрополита Перемиського і Варшавського) і повідомити, що читець Петро Сивіцький допустився таких-то поганих вчинків - подаючи докази та,  звичайно, підписуючися власним прізвищем. Але коли ні доказів, ні відіваги брати відповідальність за свої  вислови у “Верховинця” немає – хай стримається від підлих наклепів!

              Таке ж можу сказати і стосовно інших наклепів “Верховинця”: що пан Сивіцький видав на нас вирок смерті і радит вибрати легкий способ її – природню смерть асиміляції, що я нібито переконую інших яке то добро нам прийде з асиміляції, що у мене все підпорядковане одному: неминучості нашої національної асиміляції. Пропагувати асиміляцію – це пропагувати національну смерть. Якщо у “Верховинця” є докази – нехай звернеться у Товариський Суд ОУП з актом звинувачення члена люблинського гуртка ОУП Петра  Сивіцького  в асиміляційній пропаганді, але конче з доказами і підписуючися власним прізвищем! Але, очевидно, “Верховинець” цього не зробить – нема у нього доказів, нема й відваги. Бо які докази можуть бути в людини, яка знає мене лише з пресових статтей, в яких не пропагую асиміляцію, але виступаю за її сповільнення і притуплення!        

             Написав я, що Митрополит Андрей був “сином польки і сполонізованого русина”. Для “Верховинця” це означає, що я не знаю родоводу митр. А. Шептицького, його мами з осібна. Для мене, як історика, це справжне об’явлення: “Верховинцю”, видно, відомі якісь дані про родовід Софії з Фредрів Шептицької, які дозволяють заперечити погляд усіх дослідників (та й самої Шептицької, до речі), що вона була полькою!  Ну, що ж, прошу такого епохального відкриття не держати виключно для себе – прошу це оприлюднити! Звичайно, з посиланням на джерело і підписуючися власним прізвищем. То ж є на світі потомки графині Шептицької – он напр. проф. Марія Шептицька у Варшаві, яка визнає себе полькою, проте нещодавно перейшла до УГКЦ. Може нові відкриття “Верховинця” схилять проф. Шептицьку “навернутися” також під національним оглядом?  Варто спробувати, бо ж існування греко-католички польки з ТАКИМ прізвищем піддає сумніву слушність тези “Верховинця”, буцімто польськомовні греко-католики це не поляки, а українці та й тільки.

            Вершина підлости у пасквілю “Верховинця” це пасус, а якому він “питає”: на якому етапі національної метаморфози (...) пан П. Сивіцький. Ну, бо як щось радить нам, то теж і сам це робить?  Яке право піддавати сумніву мій національний хребет може мати людина, яка не тільки не вміє грамотно писати літературною українською мовою, але перш за все не має відваги – дописуючи до української газети! – підписатися власним прізвищем?! Я ніколи не соромився говорити по-українськи в автобусі чи на вулиці, у всіх анкетах (при виробленні посвідчення особи, призові до війська, прийомі на історичні та богословські студії, влаштуванні на роботу в університеті) декларував завжди українську національність, як українець виступав у локальних масмедіях, як член управи гуртка ОУП підписував і підписую всі листи, що виходять з гуртка до органів влади та інших установ. Мого українства не скриваю перед колегами з роботи та студентами; зі студентами з України не соромлюся говорити по-українськи, не ховаючися при цьому від ляцького ока. Взагалі не скриваюся від публіки – у парафіяльній інтернетівській  вітрині кожен охочий знайде мої короткі біографічні дані, адреси для листування – звичайного та електронного, номери телефонів (на роботі та мобільного). Можна мене побачити в неділю чи свято в церкві, часом на якійсь українській конференції.  Ну й не засмічую української мови (якою володію на рівні не гіршому, принаймні, як пересічний українець з Польщі) польськими словами типу Косьцюл, біскуп чи біскупство – як  це робить “Верховинець” зі своїм діялектно-літературним суржиком.  Отож нема чого “Верховинцю” закликати мене схаменутися – хай сам “Верховинець” схамениться і перестане безпідставно паплюжити добре ім’я іншого українця, самому боячися “здеконспіруватися” навіть в українській газеті!

          Останній закид – що пан П. Сивіцький поки ані словом не заікнувся перед Президентом Польщі і Єпископатом Польщі в справі звороту майна і церков греко-католикам у Польщі, от хоч би собору в Холмі, який віками був нашим.  Чи “Верховинець” не знає, що згідно з церковними та державними законами ці справи належать до виключної компетенції ієрархів та що Петрові Сивіцькому нема що заікатися перед ким-небудь, а вже зокрема перед Президентом РП, який тут ні при чому? Якщо цього він не знає (а це ж абеткова істина!), то звідки він може знати, чи і перед ким я заікався?

             Насправді то паплюжений “Верховинцем” Сивіцький заікався і перед Апостольським нунцієм, коли йшлося про приєдання Перемиської єпархії до Варшавської римо-католицької митрополії – і перед Речником громадянських прав, коли йшлося про право греко-католиків на святкування своїх свят і справу юридичної суб’єктности УГКЦ у Польщі. Та й кожен, хто перегляне “Наше Слово” за роки 1992-93 та ефемерний двотижневик “Гомін” – знайде там декілька моїх аналітичних статтей з церковної тематики. І сумніваюся, чи знайде на сторінках названих видань багато статтей інших авторів, які б краще висвітлювали ці питання.

            Не маючи права виступати від імені Церкви в майнових справах, я все ж таки  зробив свій малий внесок у ревіндикацію греко-католицьких церков. Не хто інший, а саме я видумав ідею перенесення до Люблина одного з опустілих дерев’яних храмів. Це я – під час розмови у Воєвідській управі у вересні 1993 р., коли о. Степана Батруха не було в Люблині – вперше видвигнув цю справу. Це я представляв парафію на  першій конференції в дирекції люблинського скансену. Далі, звичайно, повів справу о. Степан і завдяки його організаторському хистові та працьовитості маємо вже прегарну церкву, біля неї дзвінницю з села Князі, а у планах ще й приходський дім, де має приміститися невеличкий музей. Моя подальша участь у цьому ділі мінімальна – от, помагав трохи при юридичному оформленні передачі права власності церкви на нашу парафію. Проте ніхто не може заперечити, що вклав я свою лепту в справу повернення УГКЦ та врятування одного з колишніх греко-католицьких храмів. Чи “Верховинець” може похвалитися чимось більшим?

              Особливо мене цікавить, що зробив “Верховинець” у справі холмського собору. Закидає він мені бездіяльність у цій справі. Отож прийми до відома, анонімний наклепнику-боягузе, що у 1995 році, коли я відвідав вперше Данилову Гору в Холмі, знайшов я там сумнозвісну “інформаційну таблицю”, яка “інформувала”  про історію цього місця, не вживаючи навіть прикметників  prawosławny, unicki, greckokatolicki, ruski, ukraiński, rosyjski (!!!).  Замість, як інші українці, обмежитися до нарікання у свойому колі, я написав 7 листопада 1995 р. листа до латинського настоятеля собору, о. прелата Бовніка – чемно і аргументовано вимагаючи зняти цю таблицю. О. Бовнік відписав мені вже 17 листопада 1995 р. – повідомляючи, що таблиця знята, а в наступній вже такої дезінформації не буде. І справді – стара таблиця зникла, нової ще в 2000 р. не було, але на інтернетівській сторінці римо-католицької парафії Різдва ПДМ у Холмі (див. http://www.kuria.lublin.pl/parafie/chelm-narodzenia/) про історію комплексу Данилової Гори пишеться набагато об’єктивніше.

            Домігшися усунення таблиці, 21 листопада 1995 р. написав я чергового листа о. прелатові Бовніку – на цей раз питаючи про стан крипти з похованнями православних та уніятських владик та можливість відкриття її для прочан і туристів. О. прелат відповів листом від 20 березня 1996 р., в якому на моє питання відповів так:

 

       (...) nie mam (na razie) dobrych wieści odnośnie zajęcia się podziemiami bazyliki. Konsultowałem te sprawy z konserwatorem zabytków. Nie sztuka bowiem te sprawy rozgrzebać i dać ”pożywkę” różnym pismakom nie tylko z prowincjonalnej prasy. Tu trzeba solidnych badań naukowych, które oczywiście wymagać będą poważnych nakładów finansowych. Próbuję  już od paru lat stymulować te sprawy...ale Ministerstwo Kultury i Sztuki od trzech lat nie jest w stanie przekazać nawet należnej kwoty 23 % dofinansowania, wynikającej z kosztorysów powykonawczych, nie mówiąc o nowych dotacjach. Moim marzeniem jest, by zaistniało na Górze Chełmskiej choć skromne muzeum a w nim jedna sala Pamiątek Unickich oraz uporządkowanie i udostępnienie podziemi katedry dla turystów i historyków. Cierpliwa praca pozwoliła nam wiele rzeczy uratować przed zniszczeniem, wiele odnowić, myślę, że na tę przyjdzie stosowna chwila.

   

            Стільки о. прелат Бовнік. Навів я цю цитату тому, що справа холмського собору і крипти з єпископськими похованнями напевно цікавить багатьох читачів “Нашого Слова”.  Нинішній стан справ, безсумнівно, незадовільний. Проте змінити його шляхом передачі собору УГКЦ і нереально, і не зовсім справедливо. На сьогоднішній день у Холмі немає греко-католицької спільноти, східнє християнство представляє там невелика православна громада. Треба пам’ятати, що не тільки греко-католики можуть претендувати на спадщину Данилової Гори – також православні (адже заснування цього центру релігійного життя відбулося  яких 350 років до Берестейської унії!)  та римо-католики (ці останні – правом задавнення та на основі того, що більшість потомків православних і греко-католиків Холмщини, які живуть на прадідівських землях, належить до РКЦ). Треба, отже, стреміти до того, щоби Данилова Гора стала екуменічним центром єднання вірних цих трьох конфесій – щоби для всіх знайшлося місце. Це, однак, стане можливим аж після того, як потепліють стосунки між УКГЦ та ПАПЦ – зокрема на рівні єпископів. Дійсною-бо церковною проблемою в нас (проблемою, яка негативно відбивається на національному житті українців також в його суто світському аспекті) не є те, з ким ліпші стосунки має кардинал Яворський у Львові – з Блаженнішим Любомиром чи православним владикою Августином. Що би про це не писали всякі “Молоді Верховинці”, для нас тут і тепер справжня трагедія полягає у тому, що ієрархи наших традиційних Церков мають добрі стосунки зі всіма, тільки не з братами за кров’ю і обрядом. І поки це не зміниться, у справі холмського собору можна лише молитися та евентуально вписувати до пропам’ятної книги в соборі побажання, щоби у стінах собору знов міг звучати – хоча б час від часу, але па постійній основі – літургійний спів візантійсько-слов’янського обряду. Тільки треба при цьому пам’ятати, що книгу дискретно стережуть набожні жіночки, які зразу перечитують довші вписи – треба, отже, бути готовим на культурну дискусію. Що ж, мені минулого року вдалося переконати моїх співрозмовниць (які догнали мене вже майже коло Устилузької брами), що мій впис не є маніфестацію ненависти до римо-католиків, але виявом прагнення, щоби до холмського собору вернулися східні християни – вернулися не на те, щоби вигнати звідтам римо-католиків, але щоби намагатися разом з ними здійснювати християнський ідеал братнього єднання в любові. Навіть мене перепрошували за початкове своє обурення...

              Словом, закиди “Молодого Верховинця” не мають жодної підстави, а сам “Верховинець” не мав ніякого морального чи іншого права їх ставити. За Липинським можу повторити оці слова – зараз на адресу “Верховинця”: Болото Ваше до мене не пристало. Вами кинуте – над Вами і повисло. Пам’ятайте, що безкарно не можна пориватись на добру славу одиниць, бо добра слава одиниць – це скарб і добра слава нації (Листи до братів-хліборобів, с. ХХХІ). Заміна раціонального підходу псевдопатріотичним криком, дискусії - наклепом, обміну поглядами – гризнею з особистими нападами на найнижчому рівні  - це все вносить первні розкладу в моральну та інтелектуальну сфери національного буття. Розклад же морально-інтелектуальний – це неначе гній, з якого черпає соки для існування отруйна рослина, що зветься...асиміляція. Така-бо сумна правда: не мої статті з церковної тематики, але брудна писанина “Молодого Верховиця”  та рішення редакції “Нашого Слова” опублікувати її без того навіть, щоби під нею видніло дійсне прізвище автора – є внеском у процес денаціоналізації українців у Польщі.

 

Петро Сивіцький
ruthenus@byzantines.net