Moje stanowisko wobec problemu "Wołynia"

Na łamach ukazującego się w Warszawie tygodnika ukraińskiego "Nasze Słowo" tematyka zbrodni zwanych potocznie acz nieściśle "wołyńskimi" doczekała się ostatnio licznych publikacji. Ba, powstał nawet na stronie internetowej "NS" osobny dział - "Wołyń 1943".

W jednym z tych artykułów Autor - nie należący do Redakcji - poświęcił jedno zdanie mojej osobie oraz mym poglądom na kwestię "wołyńską".  Uznałem za stosowne napisać replikę, prostującą dane na temat mej osoby i precyzującą, na czym zasadza się me stanowisko w kwestii "Wołynia" - Redakcja zaś ową replikę opublikowała w nr 25/2013 tygodnika (z datą dzisiejszą).

Ponieważ w tekście opublikowanym redaktor stylistyczny wprowadził pewne zmiany - nie naruszające zresztą w niczym zasadniczego sensu mej wypowiedzi, ale nieco zniekształcające mój styl - postanowiłem opublikować poniżej wersję oryginalną, skopiowaną i wklejoną prosto z pliku wysłanego niegdyś do Redakcji:

                                               «Волинь» - моя позиція

Пан Михайло Шумада з Ольштина у своїх Вільних зауваженнях... («НС» № 21 від 26 травня 2013) присвятив моїй особі та поглядам ось таке речення: 

Диякон Петро Сивицький з Люблина (викладач теологічних дисциплін для студентів) вважає, що українці повинні офіційно признатися до вбивств поляків на Волині і засудити цей ганебний злочин: це був би необхідний акт «морального самоочищення української нації».

П. Шумада назвав мене серед трьох прикладів «католицьких ієрархів вищого рівня», погляди яких на «Волинь» йому не подобаються - зараз після латинського львівського архиєпископа М. Мокшицького, а перед сумнозвісним о. ТІ-З.

Я очевидно, вдячний ольштинському дописувачеві за визнання мене «ієрархом вищого рівня» (як диякон, перебуваю якраз на найнижчому щаблі ієрархічної драбини). Проігнорував би також помилку щодо мого заняття: я за першою освітою історик і викладаю лише історію й архівістику, які вочевидь до «теологічних дисциплін» не належать. Але це, що написав про мої погляди стосовно «волинського питання», вимагає з мого боку репліки.

Моя позиція – позиція християнина і українця. Християнина – вірного і священнослужителя Української Греко-Католицької Церкви. Українця, який зараховує себе не до націоналістичної, а до християнсько-консервативної школи суспільно-політичного мислення, який схиляє голову перед постатями В’ячеслава Липинського і Андрея Шептицького, а не Д. Донцова чи С. Бандери.

Як християнин не визнаю колективної відповідальности. «Признаватися» і каятися мали б ті, що скоїли злочини, порушуючи Божу заповідь «Не вбивай». З непричетних досить, коли не будуть злочинів заперечувати, вибілювати, виправдовувати, промовчувати, а злочинців прославляти як героїв. У кожному катихизмі, навіть у катихизмовій частині молитовника, знайти можна перелік т.зв. чужих гріхів: 1. Наказувати гріх 2. Спонукувати до гріха 3. Дораджувати до гріха 4. Дозволяти на гріх 5. Допомагати до гріха 6. Не карати за гріх 7. Гріх боронити 8. Гріх хвалити 9. На гріх мовчати. Отож, хто сам не мордував, мав би лише стриматися від отого чужого гріха. Звичайно, похвально було б крім того – в кого є змога – включитися в процес «вигоювання ран» через спільну молитву, допомогу родинам жертв у впорядкуванні місць поховання тощо. Треба водночас мати свідомість, що діяльність ОУН-Б та «другої» УПА була суто регіональним явищем і абсолютна більшість українців (тодішніх і теперішніх) зовсім непричетна до «волинських» чи пак «волинсько-галицьких» подій. Отож більшості українців, якщо треба морально очищуватися (а це потрібно кожному, адже всі ми грішні), то не у зв’язку з «Волинню».  

Як українець, не погоджуюся на поділ жертв на кращі й гірші, тобто, відповідно, вбиті в рамках «жорстокого ґеноциду» та «справедливої відплати». Хай перших було більше за других, хай і дійсно дії ОУН та УПА були ґеноцидом, а дії польських «месників» - «лише» воєнним злочином: невинній, мирній людині зовсім байдуже, чи її вбивають у рамках «ґеноциду» чи «воєнного злочину».    Я також принципово проти того, щоби моральну проблематику зв’язану зі злочинами українських інтегральних націоналістів зводити лише до вбивств польського населення. На жаль, ми зараз є свідками цього: у різних заявах українських церковних ієрархів і суспільних діячів, мовиться про вбивства поляків (не зовсім ясно ким), автори й «підписанти» простягають полякам руку, навіть «прощають і просять прощення». Питання ж українських жертв ОУН-Б вищеназваними представниками української еліти просто ігнорується. У сучасній Україні про це резонансно говорять мабуть лише т.з. антифашисти, звідти ж певно і в самого п. М. Шумади таке переконання, що, мовляв, звинувачення «націоналістичного руху» у винищенні також українців – це «традиційне і завжди брехливе» діло Москви. Нібито писане Митр. Андреєм у 1942 р. про «вбивство брата-громадянина», нібито післявоєнні мельниківські та бульбівські спогади про жорстоке винищування бандерівцями політичної конкуренції – все московських рук твори. Це або вищого сорту наївність, або моральна зрада тих українців, які загинули за те, що хотіли України «не такої» чи не тим самим «Вождем» очоленої. Це, свідоме чи ні, фальшування рідної історії. Прикро, що до такого прикладають руку і представники Церков – адже Церква Христова якраз і покликана бути моральним орієнтиром суспільства, а дане питання, крім суто історичного аспекту (який, утім, має сам по собі чимале виховне значення), має і аспект цілком сучасний. Адже в сучасній Україні діють політичні сили, які посилаються на традиції та ідеологію інтегрального націоналізму. Зводячи всі моральні контроверсії докола цього ж націоналізму до «українсько-польського конфлікту», не відмежовуючися вчасно від інтегрального націоналізму як такого, представники Церков ризикують хоча б тим, що на випадок яскравих розходжень між націоналістичною владою і Церквою, коли Церква з огляду на основні свої приципи скаже націоналістичній владі Non possumus! – не отримає належної підтримки з боку власних вірян, яким у свій час не було надано відповідної вакцини проти націоналістичного віруса.       

Накінець нагадаю ще одну подію з вересня 1939 р. У с. Коросно біля Перемишлян місцеві українці, користуючися моментом анархії після вторгнення совєтів, пограбували тамошніх польських колоністів. От, «було ваше – тепер наше». Пограбували тільки, не вбивали. Проте коли довідався про це бл. Омелян Ковч (1884-1944), парох Перемишлян і Коросна, його реакція була ясна і недвозначна: сказавши людям, що таким чином вони виявили марність його душпастирської праці («я вас виховував на добрих людей, добрих українців – а виховав голоту»), наказав віддати забрані речі. А не був це «хрунь» чи «угодовець» - це був колишній капелан УГА, діяч міжвоєнного періоду, неодноразово репресований польськими властями. Цікаво, якими словами окреслив би винуватців масових убивств мирного населення, коли б дожив до 1943/44 р. на волі. Можемо припускати, що ці слова не були б лагіднішими, ніж ті з 1939 р. І саме ця «лінія» священномученика Омеляна, разом із ученням Митрополита Андрея, є для мене надійним дороговказом, якщо ідеться про оцінку трагічгих подій сорокових років.

диякон Петро Сивицький



A oto wersja polskojęzyczna, powstała z inicjatywy Pana Wiesława Tokarczuka:

„Wołyń” – moje stanowisko

 

Pan Michał Szumada z Olsztyna w swoich „Swobodnych uwagach...” („Nasze Słowo" № 21 z 26 maja 2013 r.) poświęcił mojej osobie i poglądom takie oto zdanie:

Diakon Piotr Siwicki z Lublina (wykładowca dyscyplin teologicznych dla studentów) uważa, że Ukraińcy powinni oficjalnie przyznać się do mordowania Polaków na Wołyniu i potępić tę haniebną zbrodnię: byłby to konieczny akt „moralnego samooczyszczenia narodu ukraińskiego".

P. Szumada wymienił mnie wśród trzech przykładów „katolickich hierarchów wysokiej rangi”, których poglądy na temat  „Wołynia” nie podobają mu się  -  zaraz po łacińskim arcybiskupie lwowskim M. Mokrzyckim, a przed cieszącym się smutną sławą ks. T. I.-Z.

Ja, oczywiście, jestem wdzięczny olsztyńskiemu autorowi za uznanie mnie za „hierarchę wysokiej rangi" (jako diakon, znajduję się akurat na najniższym szczeblu drabiny hierarchicznej). Zignorowałbym także błąd w przedmiocie mego zajęcia: jestem  z  pierwotnego wykształcenia historykiem i wykładam jedynie historię i archiwistykę, które do „dyscyplin teologicznych" oczywiście nie należą. Ale to, co [p. Szumada] napisał o moich poglądach na „kwestię wołyńską" wymaga repliki z mej strony.  

Moje stanowisko  -  to stanowisko chrześcijanina i Ukraińca. Chrześcijanina – wiernego i duchownego Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego.  Ukraińca, który zalicza siebie nie do nacjonalistycznej, ale do chrześcijańsko-konserwatywnej szkoły myśli społeczno-politycznej,  który chyli głowę przed postaciami Wacława Lipińskiego [Wiaczesław Łypynśkyj, 1882-1931]  i Andrzeja Szeptyckiego, a nie Dymitra Doncowa czy Stefana Bandery.

Jako chrześcijanin nie uznaję zasady odpowiedzialności zbiorowej. „Przyznawać się" i kajać winni ci, którzy popełnili zbrodnie, naruszając Boże przykazanie „Nie zabijaj". Jeśli chodzi o ludzi nie mających udziału w zbrodniach, to wystarczy, że nie będą zbrodni negować, wybielać, usprawiedliwiać i przemilczać, a zbrodniarzy gloryfikować jako bohaterów. W każdym katechizmie, a nawet w katechizmowym rozdziale modlitewnika, można znaleźć listę tak zwanych cudzych grzechów cudzych:

1. Nakazywać grzech;

2. Nakłaniać do grzechu;

3. Doradzać popełnienie grzechu;

4. Zezwalać na grzech;

5. Pomagać w grzechu;

6. Nie karać za grzech;

7. Bronić grzechu;

8. Pochwalać grzech;

9. Milczeć w obliczu grzechu.

Zatem ten, kto osobiście nie mordował, powinien tylko powstrzymać się od popełniania owych  grzechów cudzych. Oczywiście, byłoby to godne pochwały, gdyby ponadto każdy, kto ma taką możliwość, zaangażował się w proces „gojenia ran" poprzez wspólną modlitwę, pomoc dla rodzin ofiar w porządkowaniu miejsc pochówku i tak dalej. Jednocześnie musimy mieć świadomość, że działalność OUN-B i „drugiej" UPA była zjawiskiem stricte regionalnym i absolutna większość Ukraińców (ówczesnych i współczesnych) nie miała i nie ma nic wspólnego z wydarzeniami „wołyńskimi" czy raczej „wołyńsko-halickimi". Większość Ukraińców, o ile potrzebuje moralnego oczyszczenia (a ono potrzebne jest każdemu, bo wszyscyśmy grzeszni), to nie w związku z „Wołyniem".

Jako Ukrainiec nie zgadzam się na podział ofiar na lepsze i gorsze, to jest, odpowiednio, zamordowane w ramach „okrutnego ludobójstwa" i „sprawiedliwego odwetu". Niechże tych pierwszych będzie więcej niż drugich, niech rzeczywiście działania OUN i UPA będą ludobójstwem, a działania polskich „mścicieli" – „tylko" zbrodniami wojennymi: dla niewinnego, spokojnego człowieka to zupełnie obojętne, czy zabijają go w ramach „ludobójstwa" czy „zbrodni wojennej". Jestem także zasadniczo przeciwny temu, aby problematykę moralną związaną ze zbrodniami  ukraińskich integralnych nacjonalistów sprowadzać wyłącznie do mordów na ludności polskiej. Niestety, obecnie jesteśmy tego świadkami: w różnych oświadczeniach ukraińskich hierarchów kościelnych i działaczy społecznych mówi się o mordowaniu Polaków (nie do końca wiadomo przez kogo), ich autorzy i sygnatariusze wyciągają do Polaków rękę, nawet „przebaczają i proszą o przebaczenie"  -  natomiast kwestia ukraińskich ofiar OUN-B przez wyżej wymienionych przedstawicieli ukraińskiej elity jest po prostu ignorowana. We współczesnej Ukrainie szerokim echem w tej sprawie odbija się chyba tylko głos tak zwanych antyfaszystów, stąd też zapewne wziął się pogląd p. M. Szumady, że oskarżanie „nacjonalistycznego ruchu" o eksterminację także Ukraińców, to „tradycyjne i zawsze fałszywe" dzieło Moskwy. Tak, jak gdyby to, co pisał  Metropolita Andrzej w 1942 roku o „zabójstwie brata-współobywatela", jak gdyby powojenne wspomnienia melnykowców i bulbowców o brutalnym eksterminowaniu konkurencji politycznej przez banderowców - wszystko to wyszło spod moskiewskiej ręki. Jest to albo naiwność najwyższego stopnia, albo moralna zdrada tych Ukraińców, którzy zginęli za to, że chcieli Ukrainy „nie takiej" lub z niewłaściwym „Wodzem" na czele. Jest to, świadome lub nie, fałszowanie ojczystej historii. Szkoda, że przykładają do tego rękę także przedstawiciele Kościołów – ponieważ właśnie Kościół Chrystusowy jest powołany do roli moralnego drogowskazu społeczeństwa, a przedmiotowy problem, oprócz swego czysto historycznego aspektu (który zresztą sam w sobie posiada duże znaczenie wychowawcze), ma również aspekt bardzo współczesny. We współczesnej Ukrainie działają przecież siły polityczne, które odwołują się do tradycji i ideologii integralnego nacjonalizmu. Redukując wszelkie moralne kontrowersje wokół tegoż nacjonalizmu do „konfliktu ukraińsko-polskiego", nie odcinając się w porę od integralnego nacjonalizmu jako takiego, przedstawiciele Kościołów ryzykują chociażby tym, iż w przypadku rażących różnic pomiędzy nacjonalistyczną władzą a Kościołem, kiedy Kościół ze względu na swoje fundamentalne zasady powie nacjonalistycznej władzy Non possumus!  -  nie otrzyma należytego wsparcia od swych własnych wiernych, którym w swoim czasie nie podano odpowiedniej szczepionki przeciwko nacjonalistycznemu wirusowi.

Na koniec przypomnę jeszcze pewne wydarzenie z września 1939 roku. W wiosce Krosienko (ukr. Korosno) w pobliżu Przemyślan miejscowi Ukraińcy, wykorzystując moment anarchii po wtargnięciu Sowietów, ograbili tamtejszych polskich kolonistów. Ot, „było wasze - teraz nasze". Ograbili tylko, nie zabijali. Gdy jednak dowiedział się o tym błogosławiony Emilian Kowcz (1884-1944), proboszcz Przemyślan i Krosienka, jego reakcja była jasna i jednoznaczna: mówiąc ludziom, że w ten sposób pokazali daremność jego pracy duszpasterskiej („ja was wychowywałem na dobrych ludzi, dobrych Ukraińców – a wychowałem hołotę"), polecił zwrócić zabrane rzeczy.

A nie był to chruń czy „ugodowiec"  -  to był kapelan Ukraińskiej Armii Halickiej, działacz okresu międzywojennego, wielokrotnie represjonowany przez polskie władze. Ciekawe, jakimi słowami określiłby winnych masowych mordów cywilnej ludności, gdyby dożył do lat 1943-1944 na wolności?  Można przypuszczać, że te słowa nie byłyby łagodniejsze, niż owe z 1939 roku. I ta „linia" kapłana-męczennika Emiliana, wraz z nauczaniem Metropolity Andrzeja,  jest dla mnie niezawodnym drogowskazem, gdy mówimy o ocenie tragicznych wydarzeń lat czterdziestych.

diakon Piotr Siwicki

 

  

(Niektóre) zawiłości wschodniego katolicyzmu wyjaśnia ks. Bogdan Pańczak

Terra incognita wschodniego katolicyzmu. Krótki przewodnik

Bliska wizyta (27-29 czerwca), z jaką przybędzie do Polski zwierzchnik Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego Światosław Szewczuk, niewątpliwie wywoła duże zainteresowanie środków masowego przekazu. Będzie to bowiem nie tylko wydarzenie religijne – obchody  1025. rocznicy Chrztu Rusi-Ukrainy, ale i historyczne, związane z 70. rocznicą tragedii wołyńskiej. Złą tradycją jest nonszalancja mediów w ukazywaniu realiów Kościołów wschodnich, w szczególności grekokatolików. Telewizja publiczna, jak każdego roku, informowała na początku maja o świętowaniu Wielkanocy przez wschodnich chrześcijan. Słowa poświęcone prawosławnym zilustrowano materiałem filmowym… z greckokatolickiej cerkwi w Lublinie, zgodnie z zasadą znaną z dziedziny sportowej: „co innego widzisz, co innego słyszysz”. Brak profesjonalizmu owocuje czasem sytuacjami anegdotycznymi, jak kilka lat temu, gdy jedna z pomorskich gazet opisywała liturgię Wielkiego Piątku u grekokatolików. Wyłożenie do adoracji płaszczanicy, czyli ikony na płótnie przedstawiającej Chrystusa złożonego do grobu, przemieniło się w „wyłożenie płaszcza Nyci”. Proponujemy krótką „ściągawkę”, która powinna pomóc w nawigacji po terra incognita wschodniego katolicyzmu.

  

A Arcybiskupstwo Większe (Arcybiskup Większy) – forma organizacyjna Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego (UKGK), jedna z kilku, w jakich istnieją →Katolickie Kościoły Wschodnie. Niższa od →Patriarchatu, wyższa od Metropolii.  Kościół arcybiskupi większy to Kościół wschodni sui iuris (swego prawa), któremu przewodniczy metropolita stolicy określonej lub uznanej przez najwyższą władzę kościelną, a któremu nie został nadany tytuł patriarszy. Do Kościołów arcybiskupich większych i arcybiskupów większych ma zastosowanie to, co odnosi się w prawie wspólnym do Kościołów patriarchalnych i patriarchów.

B Białoruś Po Unii Brzeskiej (1596) to głównie ziemie białoruskie były terenem, gdzie zjednoczona z Rzymem Metropolia Kijowska rozwijała się najdynamiczniej. Tak widzi skutki zniszczenia Kościoła greckokatolickiego białoruski badacz: „Główną zasługą Unii było to, że w specyficznych warunkach historii białoruskiej była ona faktycznie jedyną instytucją zjednoczenia narodowego. Przez swoje środki, w tym sztukę, kształtowała ona główne cechy charakteru narodowego: tolerancję, miłość do Ojczyzny, szczerość, szacunek do pracy i nauki, a przede wszystkim – głęboką wiarę. Dlatego zniesienie Unii było tragedią narodową. Doprowadziło do zatracenia przez naród białoruski swej godności i swej świadomości narodowej. Ciężkie rany zadane zniesieniem Unii pozostają nie zaleczone do dziś”(Jury Chadyka, „Kulturotwórcza rola Unii Brzeskiej na Białorusi”, w: „Unia Brzeska z perspektywy czterech stuleci”, red.wyd. KUL, Lublin 1998, s. 1770).

C Cerkiew Choć Rada Języka Polskiego zatwierdziła używanie nazwy „Cerkiew” w znaczeniu „ogółu wiernych, wspólnoty religijnej, instytucji”, to warto ignorować tę nieprzemyślaną decyzję i pozostać przy stosowaniu cerkwi i pochodnych w odniesieniu do architektury, muzyki i sztuki wschodniochrześcijańskiej. W imię niewprowadzania dodatkowych podziałów w i tak podzieloną Ekklesię.

D Davies Norman, prof., o grekokatolikach: „Chrześcijaństwo europejskie nie było jednak nigdy jednością. Różnice w obrzędach Kościoła łacińskiego i greckiego utrwaliły się w 1054 roku w postaci trwałej schizmy. Temu »skandalowi w łonie chrześcijaństwa« nie zaradzono do dziś. Ponawiane od soboru florenckiego wysiłki na rzecz zakończenia rozłamu spełzły na niczym. Z jednej strony mamy wojownicze nastawienie kontrreformacyjnego katolicyzmu w stosunku do Wschodu, z drugiej zaś ksenofobię rosyjskiej Cerkwi prawosławnej, która została stworzona pod koniec XVI wieku przez Iwana Groźnego jako osobny patriarchat będący narzędziem ekspansji Moskwy.

Najsmutniejszy w tej historii jest los greckokatolickich unitów, którzy połączyli niepochodzącą z Rosji tradycję prawosławną z wiernością wobec papieża. Padali oni ofiarą brutalnych represji na każdym etapie rosyjskiej ekspansji - od momentu, kiedy Moskale zdobyli w 1662 roku Kijów, odbierając go Polsce, do zajęcia Ukrainy Zachodniej przez Stalina pod koniec II wojny światowej. Obecną nadal w Europie gorycz po dawnym rozłamie religijnym najdobitniej ilustruje niedawna wojna w Bośni” ”.(N. Davies, „Europa między Wschodem a Zachodem”, wyd. Znak, Kraków 2007, s. 48).

E Eparchia Odpowiednik diecezji.  

G Greckokatolicki KościółNazwa skonstruowana analogicznie do rzymskokatolicki i wprowadzona w zaborze austriackim za rządów cesarzowej Marii Teresy.

  Górowo Iławeckie Kilkutysięczna miejscowość na północy woj. warmińsko-mazurskiego, w okolice której w ramach Akcji „Wisła” w roku 1947 przesiedlono licznych Ukraińców. Działa tu ukraińska szkoła. Grekokatolikom udało się na pocz. lat 80. przejąć zrujnowany kościół ewangelicki. Gruntownie wyremontowany i odrestaurowany służy jednej z największych wspólnot greckokatolickich w Polsce. Ikonostas i polichromie wykonał prof. →Jerzy Nowosielski. Główne miejsce obchodów 1025 rocznicy Chrztu Rusi-Ukrainy w archi eparchii przemysko-warszawskiej.

cerkiew.gorowo.pl

H HaliczDziś miasteczko w obwodzie iwano-frankowskim na Ukrainie. Dawna stolica księstwa ruskiego, od poł. XII w. stolica eparchii. Od łac. średni. nazwy Halicza – Galicia pochodzi Galicja.

I Isakowicz-Zaleski, ks. – http://www.seminarija.pl/2-uncategorised/82-jedna-rodzina-bez-braterstwa-ks-isakowicz-i-grekokatolicy

K Katolickie Kościoły WschodnieKościoły należące do wschodnich tradycji chrześcijańskich, które pozostają w pełnej jedności z Rzymską Stolicą św. Piotra. Terminu „wschodnie” nie należy rozumieć w sensie geograficznym, gdyż dzisiaj Katolickie Kościoły Wschodnie mają swe struktury na wszystkich kontynentach. Używane w przeszłości w odniesieniu do wschodnich katolików określenie „unici”, a dla samej metody przywracania jedności termin „uniatyzm” (od unii zawieranych z Rzymem), odbierane jest dzisiaj jako pejoratywne. Tak samo stosowany jeszcze przez Sobór Watykański II termin „obrządek” (ritus) jako synonim Kościoła partykularnego (Orientalium Ecclesiarum 2, 4, 16, 17, 19)  ma dzisiaj węższe, ściśle określone znaczenie.

M Męczennicy Pratulińscy http://www.seminarija.pl/2-uncategorised/62-meczennicy-jakiej-sprawy

N Nowosielski Jerzy, prof.http://www.seminarija.pl/ikonostas/prof-jerzy-nowosielski

O Obrządek Według Kodeksu Kanonów Kościołów Wschodnich (KKKW) jest „dziedzictwem liturgicznym, teologicznym, duchowym i dyscyplinarnym, wyodrębnionym przez kulturę i okoliczności historyczne narodów, wyrażającym  sposób przeżywania wiary, właściwy dla każdego Kościoła sui iuris”

P Patriarchat To określony obszar administracji kościelnej, podległy władzy patriarchy (Encyklopedia Katolicka, t. XV). Patriarchat UKGK – http://www.seminarija.pl/images/kai.pdf

R Ruski Słowo – ofiara ignorancji, jedna z największych w nowożytnej historii nie tylko Polski

http://www.seminarija.pl/2-uncategorised/85-rusyfikacja-terazniejszosci-i-wiekow-minionych

http://www.seminarija.pl/archiwum/2-uncategorised/70-dziki-blysk-w-szczece-ukrainca-albo-problemy-z-ruskoscia

S Stereotypy  „Jednym z bardziej nieprzyjemnych skutków niedostatecznej wiedzy o Europie Wschodniej jest to, że bezkarnie uchodzi powielanie wielu pogardliwych stereotypów zbiorowych, nawet w dziełach akademickich.

Podobnie jak jeszcze niedawno wszyscy Walijczycy byli złodziejami, a wszyscy Żydzi oszustami, dziś nadal słychać niespotykające się ze sprzeciwem obelgi na temat całych zbiorowości: mieszkańcy Europy Wschodniej to "wieśniacy" lub "antysemici", Polacy są leniwi, Rumuni to włóczędzy, a Ukraińcy kolaborowali podczas wojny z okupantem.

W rzeczywistości zadziwiające jest, jak niewielu z ponad 40 milionów Ukraińców aktywnie współpracowało z hitlerowcami w porównaniu z dla przykładu Duńczykami, Holendrami czy Belgami. Dobrym punktem wyjścia do dyskusji jest tutaj pełna lista żołnierzy dywizji Waffen-SS złożonych z ochotników”.(N. Davies, „Europa między Wschodem a Zachodem”, wyd. Znak, Kraków 2007, s. 57).

Szeptycki Andrej, metropolita, Sługa Boży

Szeptycki - wybitny pasterz czy upiór zagubiony w stadzie?

Metropolita Andrzej Szeptycki a zbrodnie ludobójstwa

U Unie KościelnePo zerwaniu jedności między Kościołem bizantyńskim i łacińskim, które formalnie nastąpiło w roku 1054, a w powszechnej świadomości wiernych na Wschodzie utwierdziło się po najeździe krzyżowców na Konstantynopol w roku 1204, podejmowano próby przywrócenia jedności poprzez zawieranie unii kościelnych. Zmierzające do tego celu działania II Soboru Lyonskiego w 1274 r. oraz Soboru Florenckiego w r. 1439 nie dały trwałych rezultatów, niemniej jednak ten ostatni Sobór posłużył jako model dla zawartej w 1596 r. w Brześciu nad Bugiem unii między Kościołem prawosławnym Metropolii Kijowskiej a Rzymem. Pomijając drugorzędne motywy, unie kościelne zrodziły się z autentycznego pragnienia odbudowania jedności między podzielonymi Kościołami. Dokonywało się to zgodnie ze stopniem świadomości eklezjalnej owych czasów (Jan Paweł II, List  Magnum Baptismi donum (14. 02. 1988) do ukraińskich katolików z okazji 1000-lecia Chrztu Rusi Kijowskiej, 4) i krytyka metody unijnej według dzisiejszych kryteriów jest anachronizmem. Przy zawieraniu unii dochodziło do zderzenia dwóch wizji: Kościoły wschodnie rozumiały unię jako przywrócenie jedności między Kościołami, Rzym natomiast jako podporządkowanie części wschodniego chrześcijaństwa jurysdykcji papieża, co miało znaleźć wyraz w bezwarunkowym przyjęciu wszystkich dogmatów wiary. Używane do niedawna pojęcie „obrządek” rozumiano jako włączenie do jednego (rzymskokatolickiego) Kościoła grup chrześcijan wschodnich, którym pozwolono na zachowanie swojej tradycji liturgicznej i części dyscypliny kanonicznej. W rezultacie unii dochodziło do podziału w łonie Kościołów wschodnich i prawie wszystkie Katolickie Kościoły Wschodnie mają swoje „odpowiedniki” po stronie prawosławnej. Każdą z unii kościelnych należy rozpatrywać oddzielnie, gdyż nie był to fenomen jednolity. O niektórych wschodnich katolikach wręcz nie można w żaden sposób mówić jako o „unitach”, gdyż ich jedność z Rzymem nie jest wynikiem żadnej unii.

W Współczesne problemy wschodnich katolików W XX wieku, przede wszystkim dzięki II Soborowi Watykańskiemu i pontyfikatowi Jana Pawła II (promulgacja KKKW, list apostolski Orientale Lumen) niepomiernie wzrósł status oraz uświadomienie roli i znaczenia Katolickich Wschodnich Kościołów. Niemniej jednak w sferze ich relacji z Rzymską Stolicą Apostolską pozostaje do rozwiązania kilka problemów, z których najważniejsze wymienił prefekt Kongregacji Kościołów Wschodnich w wystąpieniu na sympozjum z okazji 10-lecia obowiązywania KKKW (Watykan, 19-23. XI. 2001). Dotyczą one: jurysdykcji patriarchów poza terytorium patriarchatów, celibatu duchowieństwa żyjącego poza terytorium określanego jako wschodnie oraz kwestii kompetencji Synodów, przede wszystkim w dziedzinie nominacji biskupów.

Ks. Bogdan Pańczak

Wielce Błogosławiony Światosław Szewczuk odwiedzi Lublin

Informacja zaczerpnięta ze strony Fundacji Kultury Duchowej Pogranicza:

Z a p r o s z e n i e

                W dniach 27-29 czerwca 2013 r. odwiedzi Polskę, Zwierzchnik Kościoła Greckokatolickiego abp Światosław Szewczuk. Celem wizyty Jego Świątobliwości Patriarchy kijowsko-halickiego będą obchody 1025. rocznicy Chrztu Rusi Kijowskiej oraz modlitwa w intencji ofiar zbrodni Wołyńskiej w 70-tą rocznicę tych tragicznych wydarzeń. Abp Szewczuk spotka się m. in. z prezydentem RP Bronisławem Komorowskim, przewodniczącym Konferencji Episkopatu Polski abp Józefem Michalikiem. 27 czerwca, po południu w Cerkwi Zaśnięcia Matki Bożej ojców bazylianów przy ul. Miodowej odprawi nabożeństwo w 70. rocznicę tragedii wołyńskiej z udziałem przedstawicieli Konferencji Episkopatu Polski oraz Prezydenta RP, Bronisława Komorowskiego, z którym później spotka się w Pałacu Prezydenckim. 28 czerwca br. rano w siedzibie sekretariatu KEP zwierzchnik UKGK odbędzie spotkanie z przewodniczącym KEP abp Józefem Michalikiem i zespołem ds. kontaktów z przedstawicielami Kościoła greckokatolickiego na Ukrainie. W południe odwiedzi marszałka Sejmu RP Ewę Kopacz i marszałka Senatu RP Bogdana Borusewicza. Po rozmowach uda się na spotkanie z kard. Kazimierzem Nyczem, metropolitą warszawskim. W ostatnim dniu wizyty 29 czerwca br. zwierzchnik UKGK spędzi w Górowie Iławeckim, gdzie odprawi pontyfikalną Liturgię z okazji 1025-lecia Chrztu Rusi Kijowskiej z udziałem Nuncjusza Apostolskiego w Polsce, abpa Celestino Migliore oraz zaproszonych gości. Bezpośrednią transmisję z uroczystości przeprowadzi TVP 1 o godz. 11.00.

                27 czerwca (czwartek) 2013 r. Jego Świątobliwość Swiatosław Szewczuk wraz z delegacją w składzie: Metropolita Lwowski, abp Ihor Woźniak, Tarnopolski, abp Wasyl Semeniuk Iwano Frankowski, abp Wołodymyr Wijtyszyn i Przemysko-Warszawski, abp Jan Martyniak, będą gośćmi Metropolity Lubelskiego, abp. Stanisława Budzika. Podczas wizyty w Lublinie, zaplanowano: na godz. 11.00, złożenie wieńca pod pomnikiem Walk i Męczeństwa na Majdanku, oraz krótką modlitwę o pojednanie polsko-ukraińskie i zapalenie zniczy przy obelisku ze słowami bł. Emiliana Kowcza, patrona duszpasterzy Kościoła Greckokatolickiego, o godz. 11.30 odwiedziny archikatedry lubelskiej i miejsca pochówku śp. ks. abpa Józefa Życińskiego, niestrudzonego orędownika dialogu kultur i religii.

               W związku z pobytem w Lublinie Jego Świątobliwości Światosława Szewczuka, Zwierzchnika Kościoła Greckokatolickiego, serdecznie zapraszam do udziału w uroczystościach na Majdanku i w archikatedrze lubelskiej, 27 czerwca 2013 r. w godz. od 11.00 do 12.00.

Z wyrazami szacunku,

ks. Stefan Batruch – koordynator

Statystyka UKGK w Polsce z perspektywy ćwierćwiecza 1988-2013

Poniżej wklejony tekst zamieszczony został w Kalendarzu "Błahowista" za 2013 r. (s. 138-157):

          Озираючись назад: УГКЦ в Польщі чвертьстоліття тому

                Рік 1988 був для нашої церковної спільноти роком особливим. Не лише сам ювілей Тисячоліття Хрещення Русі, але насамперед величаві його святкування – не тільки липневі в Римі, але перш за все вересневі у Ченстохові, перший греко-католицький захід такого масштабу в післявоєнній Польщі – були неначе моментом «виходу з підпілля» і водночас світанком нової для нас епохи. Практично рік після ювілейних торжеств та ж сама Ченстохова бачила хіротонію першого в Польщі після 1946 року єпископа. Думаю, що для багатьох із нас, хто ці часи пам’ятає, спогад про Тисячоліття і досі залишається живим у душі.

             2013 рік – це чвертьстоліття з того часу. І можливо, добра нагода зробити певні підсумки пройденого. У рамках цієї статті я хотів би звернути увагу Читачів, зокрема вірних УГКЦ в Польщі, на статистичний аспект. Не знаю, коли будуть оприлюднені дані останнього всепольського перепису населення (2011) про конфесійну приналежність мешканців країни; відомо, що це будуть підрахунки на основі т.зв. репрезентаційного опитування, яке охопило лише меншість населення. Варто, проте, вже тепер із чвертьстолітньої перспективи глянути на стан греко-католицької спільноти  напередодні Тисячоліття. Основою для цього може бути Шематизм Української Католицької Церкви в діяспорі, опрацьований о. Дмитром Блажейовським (1910-2011) на замовлення Синоду Єпископів і виданий 1988 року в Римі (BLAZEJOWSKYJ D., Schematism of the Ukrainian Catholic Church: a Survey of the Church in Diaspora, Rome 1988). Польщі там присвячені сторінки 930-985, статистичні ж описи окремих станиць розміщені на сс. 936-975.

            Ця книга в наш час радше малодоступна у Польщі, до того ж англомовна. А прецінь варто нам сьогодні вдатися до неї, щоби зробити баланс того, що за оцих (понад) 25 років ми втратили, а чого досягнули; згадати священиків, які колись трудилися в наших спільнотах, а потім уснули в Господі, виїхали закордон, стали єпископами в Польщі і не тільки. Кожен може приглянутися до своєї парафії – чи стало в ній більше чи менше вірних, хрещень, шлюбів, похоронів, дітей і молоді, що навчаються релігії тощо. Можливо, деякі Читачі помітять, що їхньої парафії тоді ще просто не було? Під час підготовки цього матеріялу я зустрівся із сумнівом, чи, мовляв, з цих порвівнянь не вийде надто сумна картина суцільного занепаду. Певно в деяких парафіях це так і вийде – але там, де перед 1988 р. не було нічого, а зараз і власна церква, і регулярне літургійне життя, і священик на місці, я б сподівався радше на позитивну рефлексію. Якщо напр. візьмемо варшавську парафію, яка у 1986 році мала мати «біля 400» вірних (і мабуть далеко не всі відвідували недільну Літургію, яка тоді у Варшаві тільки одна була правилася о «людській» год. 11.00; годину 7.00 у Варшаві «людською» не назвеш) – то величезний розвиток очевидний. Щонеділі 3 Служби Божі в «людських» годинах (9.00, 11.00, 18.00) і напр. в останню «неділю рахуванння вірних» (21 жовтня 2012 р.) 767 присутніх вірних (з чого 150 причащалися). Вже й не згадую про великі позитивні зміни літургійних стандартів у храмі на Медовій.

             Інший приклад – це Люблин, де у 1987 році о. Блажейовський занотував коло 50 вірних і одне хрещення. Так воно й було – гадаю, що учасників Богослужінь якщо й бувало 50 осіб у неділю, то це радше з семінаристами включно, а єдиним неповнолітнім учасником тих же Богослужінь (в костелі по вул. Зеленій) був автор цих рядків. А нині – служимо в церкві, число парафіян удвічі більше, при вищезгаданих недільних рахунках виходить стабільне число майже 60 учасників пересічної недільної Літургії в період академічного року (а семінаристи з нами не моляться). Дітей записаних на катехизацію більше десятка. Ясно, що наш (і варшавської парафії зокрема також) розвиток відбувся великою мірою за рахунок мігрантів у України, але не тільки: декілька осіб приєдналися до УГКЦ, декого «приєднала» в змішаному шлюбі греко-католицька сторона, появилися молоді пари, а відтак потомство...

           Декілька слів про методологію виготовлення нижчеподаного «витягу» з шематизму о. Блажейовського. В оригіналі всі станиці подані за порядком латинського алфавіту. Я вирішив розподілити їх по (тодішніх) деканатах, а деканати (і, в рамках їх, станиці) подав за порядком української абетки. З доступних в о. Блажейовського даних подав: місцевість, число вірних (евентуально «сімей»), хрещень, першопричасників (тих, хто приступив у даному році до першого Причастя), вінчань і похоронів – а також дітей і молоді охоплених катехизацією. Подав теж рік, якого ці дані стосуються. Це найчастіше рік 1986, але трапляються дані з років 1987 і 1985. Тому й важко робити якісь підрахунки для всієї країни (за одним винятком, про який нижче). Якщо з даної парафії були якісь семінаристи в Люблині чи Варшаві (василіянські) – згадав і про них. Якшо помітив певні особливості літургійного життя, а саме вживання української мови в Літургії замість церковнослов’янської, застосування григоріянського календаря чи відправи рідші, ніж щонедільні – додавав згадку і про це. Григоріянський календар уживався в деяких парафіях кошалінського (Старґард-Щецінський, Інсько та Щецін) і ольштинського (Круклянки, Варшава) деканатів. У тих же станицях – крім Варшави – в Літургії царювала виключно (?) українська. Як знаємо, в пізнішому часі українська мова як лутургійна набула загального поширення, григоріянський же календар був зовсім (?) витіснений з ужитку. На кінець додавав я ще інформацію про священика (-ів) – хто був душпастирем даної станиці та де проживав (звідки доїжджав).

                    Це, ясна річ, дані досить вибіркові та не до кінця «солідні». Числа вірних в багатьох випадках підозріло «круглі» (деколи в о. Блажейовського є мова про, скажімо «100 парафіян» - деінде «коло 100»; я зберіг це розрізнення). Зокрема сумніваюся в оцих трьох тисячах вірних старґардської станиці; може тут дописав хтось одного нуля? Деколи подано число «сімей» - гадаю, що у відношення до тих часів можемо спокійно прийняти, що пересічна родина мала 4 членів (так і виходить з довідок про Пєнєнжно і Ольштин); зараз певно слід би прийняти число 3 для такого множення. Якщо співставити дані о. Блажейовського з іншими тодішніми даними (звичайно, лише фрагментарними), то деколи знаходимо підтвердження, а деколи – не зовсім. Он напр. з відомого інтерв’ю о. митрата Івана Мартиняка (місячник Więź, № 2/1988 – доступне в мережі:  http://lemko.org/polish/martyniak.html ) можна почернути такий уривок: Praktykujących jest w Legnicy - 2500, w Zielonej Górze
- 1500, we Wrocławiu - 1500, w Przemkowie i Głogowie po 500. Najliczniejsze ośrodki wiejskie to Modła - 400 wiernych i Zamienice - 250. В о. Блажейовського числа «парафіян» (які мали б бути не нижчими за числа «практикуючих») такі: Лігниця – 2500, Зелена Гора – 612, Вроцлав – 1150, Пшемків – «86 сімей» (отже десь коло 340 вірних?), Ґлоґів – «73 сім’ї» (біля 290 осіб?), Модла – 500, Замєніце – 400. До того ж в цьому діяспорному шематизмі дуже неясно написано про парафіян Лігниці – у довідці про цю станицю (с. 954) мова йде про 2500 parishioners in Legnica and its attended localities. “Attended localities” (місцевості, що обслуговувалися з Лігниці) – це Модла і Замєніце (с. 955). Проте на с. 958 пишеться про 500 парафіян Модли, а на с. 974 про 400 вірних у станиці Замєніце. Отже, сама Лігниця нараховувала таки 2500, чи 1600 вірних?

                 Чи варто робити підсумок для всієї країни? З точки зору наукової статистики дані мали б бути з однієї дати і відзначатися однаковим рівнем точности. До цього доходять і окремі сумнівні випадки, про які вище. Отож такий підсумок буде далеким від точности. Проте варто його все ж таки зробити, позаяк він наблизить нас до реального числа. Його вартість перевищить не лише фантазії деяких осіб про 200 тисяч (а то й більше!) греко-католиків у тодішній Польщі, але навіть і офіційну статистику варшавської нунціятури, що вміщала кількість греко-католиків по римо-католицьких єпархіях (див. місячник  Powściągliwość i Praca №  7-8/1994, доступна теж на блоґові ruthenus.blogspot.com – допис від 14 жовтня 2011 р.) і загальну кількість у Польщі визначала як 110 тис. 380 осіб.   

                Отож для Вроцлавського деканату число вірних коливається між 7745 та  8675. У першому варіянті прийняв для Лігниці число 1600 вірних, а для Олави – 70. У другому, відповідно, 2500 і 100. Статистичну родину я тут (як і всюди) обрахував на 4 особи. Не робив розрізнення між «біля 100» і «100» - бо і як це зробити?

                Кошалінський деканат містив у собі станицю Старґард-Щецінський з (мабуть) вдесятеро більшим від реального числом вірних. Проте цілком знехтувати інформацію шематизму не можу – не знайомий з самою місцевістю та іншими даними. Отож число вірних деканату коливається між 9483 та 12183 виключно з огляду на різницю 2700 вірних у старґардській станиці; в першому варіянті має вона 300 вірних, а в другому – 3000, як написано в шематизмі.

                  Статистика Ольштинського деканату теж трохи неоднозначна, а це завдяки подвійності даних про Ольштин («320 сімей – біля 1400 парафіян») та Пєнєнжно(«512 сімей – біля 2000 парафіян»). У випадку Пєнєнжна різниця між підрахунком за допомогою числа родин (2048) та приблизним числом вірних невелика (48), проте є. Значно більша вона в Ольштині: 320 родин це 1280 вірних, отже на 120 менше від 1400. До того ж у Пєнєнжні більше число виходить як результат множення числа сімей на 4, тоді як в Ольштині навпаки: більше число виходить з підрахунків душпастиря (чи хто там підраховував). Щоб не ускладнювати занадто моїх власних підрахунків, я й тут подаю два варіянти, мінімальний і максимальний. Це 17172 та 17340. В першому варіянті прийняв для Ольштина число 1280 вірних, а для Пєнєнжна 2000; у другому ж, відповідно 1400 та 2048.

             «Безпроблемним» виявився деканат Перемиський. Тут усе ясно зразу – 5271 вірний. Варто при тому пам’ятати, що деканат цей сягав тоді по Краків з Катовицями, натомість Люблин входив тоді до складу Ольштинського деканату.

             Надійшла пора зробити підрахунок для всієї країни:

ВАРІЯНТ МІНІМУМ: 7745 + 9483 + 17172 + 5271 = 39 тис. 671 вірний

ВАРІЯНТ МАКСИМУМ: 8675 + 12183 + 17340 + 5271 = 43 тис. 469 вірних

              Люди часто кажуть, що правда лежить посередині. Беручи до уваги, що 2700 вірних у максимальному варіянті це імовірна помилка в числі вірних станиці у Старґарді, а «круглі» числа в багатьох станицях змушують підозрювати, що там дещо «заокруглено вгору» - я б радше схилявся до думки, що правда лежить тут значно ближче мінімального варіянту. Треба пам’ятати і про еміграцію 80-их років: адже дані з більшости станиць стосуються 1986, а деколи і 1985 року – отже можна мабуть прийняти, що приблизне число греко-католиків на 1988 рік це біля 40 тисяч.

               Багато це чи мало? Слід пам’ятати, що дане число відноситься лише до тих вірних, які були «на обліку» в душпастирів. Практикували більш чи менш ревно, але душпастирі про них знали. Багато ж вірних канонічно приналежних до Греко-Католицької Церкви фактично втратило будь-який зв’язок із нею. Щоб належним чином усвідомити втрати, яких зазнала греко-католицька спільнота внаслідок «Вісли», слід вийти від даних з 1947 року.

                 За підрахунками безперечного знавця проблематики, професора Романа Дрозда, (Droga na Zachód. Osadnictwo ludności ukraińskiej na ziemiach zachodnich i północnych Polski w ramach akcji „Wisła”, Warszawa 1997, с. 58) з Ряшівського воєвідства переселено 85 тис. 339 осіб, з Краківського 10 тис. 510 чоловік, а з Люблинського – 44 тис. 728 людей. Якщо приймемо, що з двох перших воєвідств виселено греко-католиків, а з Люблинського православних – вийде нам 95 тис. 849 греко-католиків на 1947 рік. Звичайно, це лише приблизний підрахунок, якому можна закинути неврахування православних лемків. З другого боку загальновідомим є, що велика частина православних лемків була переселена у 1944-1946 роках до СРСР. До того ж не всі греко-католики були фактично переселені – частина залишилася (напр. у Команчі чи Перемишлі). Певне число греко-католиків приїхало такоє до Польщі як «репатріянти» з УРСР (напр. наш нинішній Митрополит Кир Іван Мартиняк). Отож, гадаю, можна прийняти, що в 1947 році було в Польщі 80-100 тис. греко-католиків.  

              Приріст населення Польщі з 1946 по 1984 рік дорівнював приблизно 54,72 %. Отже з тих 80-100 тис. греко-католиків у 1985 році мало би бути від 123 тис. 781 до 154 тис. 726 чоловік. Це при тому, що від греко-католицизму люди не відходили б зовсім (!), а розмножувалися, вмирали і емігрували за кордон точно в таких розмірах, як усе суспільство. Так не було - і не могло бути. Тим яскравіше кидається тут у вічі міфічний характер деяких озвучуваних колись підрахунків. Греко-католиків у ПНР більше як 120-155 тис. просто не могло бути. Ніяким чином!

              Отож за сорок (більш-менш) років від «Вісли» ГКЦ втратила 50-60 % висхідного стану. Якщо врахувати і втрачений приріст, то сумарна втрата сягає 67-75 %, тобто від двох третин до трьох четвертих. Отже десь напередодні Тисячоліття від церковної спільноти з-перед переселення залишилася половина, а від того, що теоретично могло би бути – лише третина, а то й чвертка.

            Як ситуація розвинулася в подальшому? За моїми підрахунками (деталі в Календарі Благовіста 2010, с. 63) УГКЦ в Польщі яких 10 років тому нараховувала 31 тис. вірних. За 15 років (1988-2003) населення Польщі зросло на 1, 20 %. Коли б демографія УГКЦ у ті роки – роки виходу на волю і важкого, але відродження все ж таки! – дорівнювала (мізерній!) динаміці польського суспільства, мало б нас тоді бути принаймні 40,5 тис. За 15 років ми втратили бл. 25 % «особового складу» - хоча вже тоді почалася іміграція з України.

Які прогнози на майбутнє? Майбутнє, безперечно, в руках Господніх і наших водночас – бо ж феномен свобідної волі людини дає їй шанс як співдіяти з Богом на добро і зростання, так і відмовлятися від цього та й котитися вниз. Прогнози робити важко, тим паче не маючи комплекту статистичних даних про реальне число вірних, про шлюби і похорони тощо. Маємо натомість сумарні дані про охрещених – які публікуються в офіційному папському щорічнику Annuario Pontificio. Можемо порівняти стан в нашій Митрополії напр. з даними, що відносяться до Угорської Греко-Католицької Церкви, а конкретно до її Мішкольцського екзархату:

Таблиця 1. Число охрещених в Перемисько-Варшавській митрополії та Мішкольцському екзархаті (за Annuario Pontificio).

Annuario Pontificio за рік...	Пер.-Варшавська митрополія	Мішкольцський екзархат
1998	279	335
1999	238	343
2000	207	312
2001	222	301
2002	223	294
2003	232	279
2004	202	295
2006	207	308
2007	225	301
2008	222	306
2009	240	312
2010	238	305

Екзархат цей має за Annuario Pontificio зовсім невелику кількість вірних: з 1998 по 2003 подавали 25 тисяч, у 2004 р. чомусь 19 тис. 248, а з 2006 р. все 20 тисяч. І, як бачимо, числом охрещених кожного року значно випереджує Митрополію УГКЦ в Польщі. Ба – навіть Ординаріят для східних католиків, що проживають у Польщі і не мають власного ієрарха, подав 31 (АР 2009) та 39 охрещених (АР 2010). Цей ординаріят – це три вірменські парафії та одна неоуніятська. Очевидно, число 39 може нам не імпонувати занадто, проте в АР за 2000 рік для всієї Вроцлавсько-Ґданської єпархії подано майже стільки ж новохрешених – 41 особу...

Є, отже, над чим задуматися. Бажалось би, щоб ці роздуми не обмежилися до ритуальних плачів наж нашими кривдами, проклинання злочинців від «Вісли» і подібного – але схилили наших мирян задуматися над їхнім власним та всієї греко-католицької спільноти покликанням тут і тепер. Задуматися у світлі віри, якої рік зараз маємо, а не у ключі світських, національно-політичних чи культурних інтересів.

                                                                                           

                                                                          диякон Петро Сивицький

Деканат Вроцлавський

ВОЛІВ: у 1986 році було 800 вірних, 1 хрещення, 2 першопричасники, 1 вінчання і 1 похорон. 12 дітей охоплено катехизацією. Душпастирем був о. Богдан Огородник, який проживав у Волові.

ВРОЦЛАВ: у 1986 році було 1150 парафіян, 12 хрещень, 10 першопричасників, 6 шлюбів і 3 похорони. 45 дітей та 56 чоловік молоді навчалися релігії. Вроцлавська громада на той час пишалася і двома семінаристами – один перебував у Люблині, другий у Варшаві як кандидат у василіянські ієромонахи. Душпастирем був о. Петро Крик, що проживав у Вроцлаві.

ҐЛІВИЦІ: у 1986 році було там 100 вірних і 1 вінчання. Про катехизацію не згадується, натомість 1 юнак з цієї станиці навчався тоді в люблинській семінарії. Душпастир, о. Христофор Станецький, проживав у Ґлівицях.

ҐЛОҐІВ: у 1986 році були там «73 родини», 2 особи охрещено, 1 приступила до першого Причастя, 2 пари звінчалися. 10 дітей охоплено навчанням релігії. Душпастир, о. Юліян Гойняк, доїжджав із Зеленої Гори.

ҐОЖІВ-ВЕЛИКОПОЛЬСЬКИЙ: у 1985 році було 800 вірних, 5 хрещень, 4 першопричасників, 5 вінчань та 1 похорон. 28 дітей і 5 юнаків навчалися релігії. Душпастир, о. Богдан Піпка, проживав у Ґожові, де мешкав і біритуаліст о. Владислав Росєцький, пенсіонер-резидент, який помагав обслуговувати Ґожів і «дочерні» станиці.

ДОБЄҐНЄВ:  у 1986 році було 30 вірних (у 1958, коли станиця починала діяти, було їх більше – 50). Про релігійні практики чи навчання релігії о. Блажейовський нічого не пише, лише про недільну Службу Божу, що правилася лише 1 раз у місяць. Душпастирем був о. Богдан Піпка, який доїжджав із Ґожова.

ЗАМЄНІЦЕ: у 1986 році було 400 вірних, інші статистичні дані включені в довідку про Лігницю. Станиця обслуговувалася з Лігниці – не згадано, чи головним душпастирем о. І. Мартиняком, чи сотрудником о. М. Сосницьким (можливо, обома священиками).

ЗЕЛЕНА ГОРА: у 1986 році було 612 вірних, 8 хрещень, 2 першопричасники, 8 шлюбів і 2 похорони. 25 дітей і 20 чоловік молоді навчалися релігії. 1 юнак учився в люблинській семінарії. Душпастирем був о. Андрій Рожак, якому допомагали оо. Юліян Гойняк і «Мирослав Мищишин» (так в оригіналі). 

ЛІГНИЦЯ: у 1986 році у Лігниці та місцевостях, які звідтам обслуговувалися (в оригіналі attended localities – тобто Модла і Замєніце) було 2500 вірних, 31 хрещення, 15 першопричасників, 25 шлюбів, 20 похоронів. Щодо числа парафіян, то о. Блажейовський в інших місцях подає число 500 для Модли і 400 для станиці Замєніце. Отже в самій лігницькій станиці мало б бути тоді 1600 вірних. 250 дітей і 150 чоловік молоді навчалися релігії – та це знову ж таки стосується не лише самої Лігниці, але й інших місцевостей (Модла, Замєніце, Любінь та Лясовіце). Один юнак з цієї стаиці був семінаристом у Люблині. Душпастирем був о. Іван Мартиняк, якому допомагав о. Марко Сосницький (з 1987 р.).

ЛЮБІН: у 1986 році було там 8 хрещень, 3 першопричасників, 4 шлюби та 5 похоронів. На жаль не подано числа вірних. Можливо, вони зараховувалися до парафіян Волова (800 у 1986 р.), звідки доїжджав душпастир – о. Богдан Огородник (з 1987 року). Можливо також, що зараховано їх до вірних лігницької станиці, бо ж у 1986 році любіняни обслуговувалися звідтам. У любінській станиці проводилася й катехизація  для 15 дітей та 10 чоловік молоді.

МЄНДЗИЖЕЧ: у 1986 році було там 200 вірних (у 1957 р., коли засновувалася станиця, мало їх бути 500), 3 хрещення, 2 першопричасників, 4 шлюби й 4 похорони. 6 дітей і 10 юнаків навчалися релігії. Душпастирем був о. Богдан Піпка, який доїжджав із Ґожова.

МОДЛА: у 1986 році було 500 парафіян. Інші дані включені до Лігниці, звідки й обслуговувалася станиця у Модлі (о. Марком Сосницьким).

ОЛАВА: у 1986 році було «70-100 осіб, що відвідували Богослужіння». Метрикальні дані включені до вроцлавських. 15 дітей навчалися релігії (1985). Душпастирем був о. Петро Крик, який доїжджав із Вроцлава.

 ОПОЛЕ-НИСА: у 1986 році було 40 вірних в Ополі та 7 у Нисі; 2 особи приступили до першого Причастя. Св. Літургія правилася в Ополі щонеділі, натомість в Нисі лише раз у місяць. З інших джерел можна почерпнути основи для здогаду, що це було Літургія грецькою мовою, яка відправлялася в семінарійній каплиці. Душпастир, о. Януш Черський, проживав у Нисі.

ОСЄЦКО: у 1986 році було там 100 вірних (у 1958 р., коли засновано станицю – 150), 2 хрещення, 5 першопричасників, 3 шлюби, 5 похоронів. У 1987 році релігії навчалося 10 дітей та 8 юнаків. Душпастирем був о. Богдан Піпка із Ґожова.

ПОЗЬЖАДЛО: у 1986 році було 200 вірних, 1 хрещення і 1 вінчання. 10 дітей і 15 юнаків навчалися релігії. Служба Божа – крім свят – правилася лише в кожну другу неділю місяця. Обслуговував станицю о. Богдан Міщишин із Зеленої Гори.

ПШЕМКІВ: у 1986 році було там «86 сімей», 3 хрещення, 2 першопричасники, 7 вінчань і 4 похорони. 12 дітей навчалися релігії. Душпастирем був о. Юліян Гойняк, що доїжджав із Зеленої Гори.

СКВЄЖИНА: у 1986 році було 100 вірних (у 1958 р., на початках існування станиці, було їх більше – 150), 5 хрещень, 2 перші Причастя, 4 шлюби і 2 похорони. 5 дітей і 10 юнаків навчалися релігії. Обслуговував станицю о. Богдан Піпка з Ґожова.

СТШЕЛЬЦІ-КРАЄНСЬКІ:  у 1986 році було 100 вірних (у час заснування станиці – 1958 р. – 200), 2 хрещення, 1 вінчання і 1 похорон. 4 дітей і 5 юнаків навчалися релігії. Душпастир, о. Богдан Піпка, доїжджав із Ґожова.

ШПРОТАВА: у 1985 році було біля 300 парафіян, 3 хрещення, 4 першопричасників, 9 шлюбів і 3 похорони. Про катехизацію не згадується. Служба Божа правилася лише двічі в місяць (друга і четверта неділя). Обслуговувалася Шпротава із Зеленої Гори – можливо тоді вже не тамошнім головним душпастирем о. Андрієм Рожаком (1908 р.нар.), але котримсь із двох його молодих сотрудників, о. Б. Міщишиним або о. Ю. Гойняком.

Деканат Кошалінський

БАРКОВО:  у 1985 році було там 13 хрещень, 14 дітей прийняли перше Причастя, 7 пар повінчалися, похоронено 12 осіб. Загального числа вірних на жаль не подано, можливо зараховано їх до парафіян Білого Бору.  Навчання релігії охоплювало 79 дітей (1986). Троє хлопців були питомцями в Люблині (1986). Душпастир, о. Ярослав Мадзелян, доїжджав з Білого Бору.

БИТІВ: у 1986 році було 250 парафіян, 10 хрещень, 6 дітей приступили вперше до Причастя, звінчалися 2 пари, похоронено 7 осіб. Катехизація обіймала 42 дітей та 30 чоловік юнацького віку. Обслуговував станицю о. Ярослав Москалик, який мешкав у Битові. Номінально станиця підпорядковувалася слупській.

БІЛИЙ БІР: у 1985 році було біля 800 вірних, 24 хрещення, 23 першопричасників, 14 шлюбів, 12 похоронів. 139 дітей навчалися релігії, а один юнак був семінаристом у Люблині. Душпастирем був о. Я. Мадзелян.

БОБОЛИЦІ: у 1985 році було 290 парафіян (у 1959 р. – 250), 2 хрещення, 1 вігчання, 3 похорони. Про катехизацію нема згадки. Душпастирем був о. Володимир Пирчак, який доїжджав із Кошаліна.

ВАЛЧ: у 1986 році було там 600 вірних (у 1959 р., коли станиця засновувалася – наполовину менше). 11 осіб охрещено, 8 прийняли перше Причастя, 3 пари повінчалися, похоронено 2 людей.  40 дітей та 20 юнаків охоплено катехизацією. 2 юнаки з цієї станиці перебували в люблинській семінарії. Душпастир, о. Богдан Галушка, проживав у Валчі.  

ДЖЕВ’ЯНИ: у 1986 році було 123 вірних, 1 хрещення, 1 вінчання. 16 дітей брали участь у катехизації. Душпастир, о. В. Пирчак, доїжджав із Кошаліна.

ІНСЬКО: у 1986 році було 300 вірних. Метрики були включені до старґардських, тому нема окремих даних про хрещення тощо. Нема також згадки про катехизацію. Особливістю релігійного життя було застосування з 1978 року григоріянського календаря та відправа Служби Божої українською, а не церковнослов’янською мовою.  Дущпастир, о. Роман Врущак, доїжджав із Старґарду-Щецінського.

КОЛОБЖЕҐ:  у 1986 році було біля  900 парафіян – на жаль метрикальних даних немає (поза згадкою, що метрики від 1980 року знаходяться у василіянській резиденції у Колобжеґу). 35 дітей та 25 чоловік молоді навчалися релігії в самому Колобжеґу, та ще й 16 дітей у с. Пшицьміно. У василіянській резиденції (яка була ліквідована у 90-их роках ХХ ст.) перебували два ієромонахи: оо. Йосафат Тадей Осипанко та Павло Роман Малиновський.

КОШАЛІН: у 1985 році було 1000 вірних, 12 хрещень, 9 першопричасників, 8 шлюбів. Катехизація, поєднана з наукою церковного співу, охоплювала 101 дитину і 41 юнака. Душпастирем був о. Володимир Пирчак, що проживав у Кошаліні.

ЛЕМБОРК:  у 1987 році було «80 сімей» вірних, 1 хрещення, 2 похорони. Релігії навчалося 2 дітей та 21 юнак. Душпастирем був о. Богдан Михайло Крупка ЧСВВ, який доїжджав із Слупська.

МЄНДЗИБУЖ: у 1986 році були 2 хрещення, 4 першопричасників, 1 вінчання, 4 похорони. Числа вірних не подано, можливо вони включені до парафіян Білого Бору. Не згадано і про катехизацію. Душпастир, о. Я. Мадзелян, доїжджав із Білого Бору.

М’ЯСТКО: у 1986 році було біля 800 парафіян, 10 хрещень, 1 шлюб і 3 похорони. 6 дітей та 21 юнак навчалися релігії. Душпастирем був о. Ярослав Москалик, сотрудник із слупської станиці, який доїжджав із Битова.

ПЛОТИ:  у 1987 році було біля 400 вірних і 2 хрещення. Про катехизацію не згадується. Душпастирем був о. Павло Малиновський ЧСВВ, який доїжджав із Колобжеґа.

СЛАВНО: у 1987 році було біля 100 парафіян і 3 хрещення. Служба Божа правилася у свята, які випадали в тижні. Про катехизацію не згадується, натомість один юнак перебував тоді в люблинській семінарії. Душпастир, о. Ярослав Москалик, доїжджав із Битова.

СЛУПСЬК: у 1986 році було біля 1000 вірних, 3 хрещення, 10 першопричасників і 4 похорони.  20 дітей і 46 чоловік юнацького віку навчалися релігії. Один юнак перебував у люблинській семінарії. Головним душпастирем був о. Богдан Михайло Крупка ЧСВВ, а помічниками оо. Андрій Сорока і Ярослав Москалик  (останній проживав у Битові).

СТАРҐАРД-ЩЕЦІНСЬКИЙ: у 1985 році було 3000 вірних (! – так в о. Блажейовського: три тисячі), 11 хрещень, 5 першопричасників. Про навчання релігії нема згадки. В літургійному життя стосувався григоріянський календар (з 1978 р.), а Служба Божа правилася українською, а не церковнослов’янською мовою. Душпастир, о. Роман Врущак, проживав у самому Старґарді.

СЬВІДВІН: у 1987 році було біля 600 парафіян, 1 хрещення, 1 вінчання і 4 похорони. 12 дітей з місцевостей Сьвідвін та Нєлєп навчалися релігії (1985). Душпастирем був о. Йосафат Тадей Осипанко ЧСВВ (доїжджав із Колобжеґа).

ТШЕБЯТІВ:  у 1987 році було близько 800 вірних, 9 хрещень, 4 шлюби та 4 похорони. 27 дітей із самого Тшебятова та 19 дітей і 15 юнаків з трьох інших місцевостей (Роби, Ґожислав, Бєчино). Душпастирював у Тшебятові о. Павло Роман Малиновський ЧСВВ, який доїжджав із Колобжеґа.

ЩЕЦІН:  у 1985 році було там «100 сімей», 1 хрещення й 1 похорон. Про навчання релігії нема згадки. З 1978 року літургійне життя проходило за григоріянським календарем. Служба Божа правилася українською, а не церковнослов’янською мовою. Душпастирював у Щеціні о. Роман Врущак.

ЩЕЦІНОК: у 1986 році було 500 парафіян, 2 хрещення, 2 першопричасників, 2 шлюби. 7 дітей та 17 юнаків охоплено катехизацією. Служба Божа правилася лише у першу та третю неділю місяця – та й ще у свята. Душпастир, о. Богдан Галушка, доїжджав із Валча.

Деканат Ольштинський

АСУНИ:  у 1986 році було 650 парафіян, 16 хрещень, 11 першопричасників, 11 шлюбів, 5 похоронів. 50 дітей та 20 юнаків навчалися релігії. Адміністратором станиці був о. Володимир Роман Ющак ЧСВВ, який доїжджав із Ольштина.

БАЙОРИ-МАЛІ:  у 1986 році було близько 400 вірних. Охрещено троє, шестеро приступили до першого Причастя, три пари звінчалися, троє осіб похоронено. Катехизація охоплювала 60 чоловік дітей та 30 молоді. Душпастирем був о. Тимотей Феш ЧСВВ, що доїжджав із Венґожева.

БАНІ-МАЗУРСЬКІ: у 1987 році було там 1126 вірних, 19 хрещень, 10 першопричасників, 4 вінчання та 16 похоронів. 66 дітей та 27 юнаків навчалися релігії. 4 хлопці перебували у варшавській семінарії (тобто як питомці Василіянського Чину). Душпастир, о. Василь Медвіт ЧСВВ, доїжджав із Венґожева. 

БАРТОШИЦІ: у 1986 році було 1116 вірних, 16 новоохрещених, 14 першопричасників, 4 вінчання, 10 похоронів. 80 дітей та 55 юнаків охоплено катехизацією. Один молодий чоловік перебував тоді в люблинській семінарії. Адміністратор, о. Володимир Роман Ющак ЧСВВ, доїжджав з Ольштина.

БРАНЄВО:  станиця щойно тоді організувалася (з 1986 року) під проводом о. Євгена Поповича, який доїжджав з Ельблонґа – тому й нема про неї окремої статистики (дані включені до тих, які стосуються Ельблонґа).

ВАРШАВА: у 1986 році було біля 400 парафіян, 9 хрещень, 3 першопричаснків, 4 вінчання і 4 похорони. Релігії навчалися 34 діти, велися й заняття для 31 «старшого студента» (older students). Варшавське душпастирство, згідно з Греко-Католицьким Церковним Календарем (Варшава 1988, с. 148), як єдине у Польщі мало офіційний статус парафії (о. Блажейовський ігнорує цю тодішню специфіку і всі підряд станиці називає парафіями). З 1946 р. (? – так пише о. Блажейовський) вживався григоріянський літургійний календар. Парохом був о. Мелетій Михайло Білинський ЧСВВ, якому допомагав о. Теодозій Тарас Янків ЧСВВ.

ВЕНҐОЖЕВО: у 1986 році було там біля 2500 вірних, 23 хрещення, 12 першопричасників, 11 шлюбів і 17 похоронів. Катехизацією охоплено не лише 35 дітей і 30 юнаків, але й 34 особи зрілого віку. Головним душпастирем був о. Василь Медвіт ЧСВВ, якому допомагали оо. Мирослав Підлипчак ЧСВВ і Тимотей Феш ЧСВВ. Всі вони проживали у Венґожеві.

ВИДМІНИ: у 1987 році було біля 340 вірних, 4 хрещення, 3 вінчання та 1 похорон. Про навчання релігії не згадується. Обслуговував станицю о. Мирослав Підлипчак із Венґожева.

ҐДАНСЬК: у 1986 році було 350 парафіян, 7 хрещень, 7 дітей приступили до першого Причастя, 1 особу похоронено. Релігії навчалися діти числом 45 чоловік. Душпастир, о. Михайло Бундз, доїджав із Циганка.

ҐУРОВО-ІЛАВЕЦЬКЕ: у 1986 році було 1157 вірних, 24 хрещення, 22 першопричасників, 17 шлюбів та 15 похоронів. 42 дітей та 95 юнаків навчалися релігії. Душпастирем був о. Юліян Ґбур, вербіст, який мешкав у Ґурові.

ДЗЄЖҐОНЬ: у 1986 році було біля 600 вірних, 3 хрещення, 2 шлюби і 5 похоронів. Про дітей-першопричасників та навчання релігії нема в шематизмі о. Блажейовського жодних даних. Душпастир, о. Євстахій Хархаліс, проживав у Дзєжґоні.

ДОБРЕ МІСТО: у 1986 році було там біля 700 вірних, 13 хрещень, 2 першопричасників, 7 вінчань, 6 похоронів. 21 дитина та 9 чоловік молоді навчалися релігії. Один юнак був семінаристом у Люблині. Душпастирював у Доброму Місті о. Петро Іван Кушка ЧСВВ, який доїжджав із Ольштина.

ЕЛЬБЛОНҐ: у 1986 році було  200 вірних, 5 хрещень, 1 вінчання. Похорони реєструвалися разом з тими, що проводилися у станиці Пасленк, отже не зовсім ясно, чи їх у 1986 р. взагалі не було, чи зараховано їх до «пасленкських» (дані з Пасленка фіксують 25 похоронів – але за попередній, 1985 рік).  37 дітей і 20 юнаків охоплено катехизацією. Душпастир, о. Іван Яремін, проживав на місці.

КРУКЛЯНКИ: у 1987 році був там 1021 вірний, 21 особу охрещено, 15 приступили до першого Причастя, 4 пари повінчалися, 17 людей похоронено. За о. Блажейовським, недільні та святкові Літургії правилися українською, а не церковнослов’янською – та в літургійному вжитку був не юліянський, а григоріянський календар. 67 дітей та 25 юнаків («всі українці» - чомусь додає о. Блажейовський) навчалися релігії. Душпастир, о. Василь Медвіт, доїжджав із Венґожева.

ЛЮБЛИН: «зараз є там коло 50 парафіян. У 1987 році було 1 хрещення». Так дослівно пише о. Блажейовський. Як душпастиря станиці називає о. Теодозія Тараса Янкова ЧСВВ (Варшава), тодішнього опікуна греко-католицьких семінаристів.

МАЖЕНЦІНО: у 1986 році було там біля 100 парафіян. Служба Божа правилася лише 1 раз у місяць (кожної другої неділі). Інших даних немає. Душпастирем був о. Михайло Бундз із Циганка.  

МІЛКИ: у 1987 році було там біля 450 вірних, 6 хрещень, 3 шлюби, 4 похорони. Про катехизацію нема згадки. Душпастирем був о. Мирослав Підлипчак ЧСВВ, який доїжджав із Венґожева.

ОЛЬШТИН: у 1986 році було «320 сімей (біля 1400 парафіян)», як пише о. Блажейовський. У момент заснування станиці (1979) вірних було куди менше – 300 осіб. У 1986 році охрещено 8 осіб, 13 прийняли перше Причастя, 3 пари звінчалися, проведено 6 похоронів. 85 дітей та 80 юнаків навчалися релігії. Один юнак перебував в люблинській семінарії. Душпастирем був о. Петро Іван Кушка ЧСВВ, якому допомагав о. Володимир Роман Ющак ЧСВВ. Обидва ієромонахи проживали в Ольштині.

ОСТРЕ-БАРДО: у 1985 році було 400 парафіян, 3 хрещення, 1 перше Причастя, 3 похорони. 20 дітей охоплено катехизацією. Душпастир, о. Володимир Роман Ющак ЧСВВ, доїжджав із Ольштина.

ПАСЛЕНК: у 1985 році було 1200 парафіян, 36 хрещень, 22 першопричасників, 21 вінчання, 25 похоронів (це останнє число, можливо, стосується як самого Пасленка, так і Ельблонґа). 20 дітей та 60 юнаків навчалися релігії. Один юнак був василіянським семінаристом у Варшаві (1986). Обслуговував станицю о. Євген Попович із Ельблонґа.

ПЄНЄНЖНО: у 1986 році було «512 сімей (біля 2000 парафіян)», 33 хрещення, 24 першопричасників, 16 вінчань і 20 похоронів. 146 дітей та 27 юнаків охоплено катехизацією. Душпастир, о. Юліян Ґбур, доїжджав із Ґурова.

РЕШЕЛЬ: у 1987 році було біля 500 вірних, 8 хрещень, 3 шлюби і 2 похорони. Про катехизацію не згадується. Душпастир, о. Григорій Чернега, доїжджав із Кентшина, де проживав (не було там тоді станиці, та й о. Григорій був настоятелем тільки в Решелі).

ХШАНОВО:  у 1986 році було біля 150 парафіян, шлюбів не було зовсім, 1 хрещення і 1 похорон. Про катехизацію не згадується. Душпастирем був о. Мирослав Підлипчак ЧСВВ (доїжджав із Венґожева).

ЦИГАНОК:  у 1986 році було 482 вірних, 12 хрещень, 6 першопричасників, 2 вінчання і 13 похоронів.  Релігії навчалося 56 чоловік дітей та 23 – молоді. Один юнак перебував у люблинській семінарії (1987). Душпастир, о. Михайло Бундз, мешкав у Циганку (Желіхові).

Деканат Перемиський

ВІЛЬХІВЕЦЬ: у 1986 році було 40 вірних. 2 дітей навчалися релігії. Обслуговував станицю о. Іван Піпка з Команчі.

ГЛАДИШІВ: у 1986 році було близько 60 парафіян, 1 хрещення та 1 шлюб. Служба Божа правилася, як пише о. Блажейовський, on weekday holydays, тобто у свята, які припадали на будні дні («в тижні») - отже відправ у неділю не було. 3 дітей і 5 юнаків охоплено катехизацією. Обслуговував станицю о. Євген Кузьмяк з Криниці.

ГОРЛИЦІ: у 1986 році було 135 вірних, 2 хрещення, 3 першопричасників, 1 похорон. 22 чоловік дітей та молоді навчалися релігії в Горлицях, а в Білянці (де ще не було постійного літургійного життя) – 9. Душпастир, о. Євген Кузьмяк, доїжджав із Криниці.

ГРЕБЕННЕ: у 1986 році було біля 500 вірних, 1 хрещення, 1 перше Причастя, 1 вінчання та 7 похоронів. Про катехизацію нема згадки. Обслуговував станицю о. Михайло Вудкевич з Перемишля.

КАТОВИЦІ: у 1986 році було 100 парафіян (у момент заснування станиці, тобто в 1958 р., було їх 150). 5 осіб охрещено, 5 приступило до першого Причастя, звінчалися 2 пари, відбувся 1 похорон. 12 дітей і 20 юнаків навчалися релігії. Душпастир, о. Мирон Михайлишин (у Блажейовського: Мирослав), доїжджав із Кракова.

КОМАНЧА: у 1986 році було 850 вірних, 17 хрещень, 6 першопричасників, 4 вінчання, 8 похоронів (ця статистка стосується разом Команчі та Репеді). Катехизацією охоплено 96 дітей і 15 юнаків – заняття велися, крім Команчі, також у Репеді, Мокрому, Щавному, Радошицях і Вільхівці. За Блажейовським, «парохом» у Команчі був о. Теодор Майкович з Перемишля, натомість «адміністратором» о. Іван Піпка, що проживав у Команчі. Як пояснює о. Блажейовський, «церква [у Команчі] завжди була самостійною парафією, але з 5 серпня 1985 р. її тимчасово, до завершення будівництва храму, підпорядковано Перемишлеві».  

КРАКІВ: у 1986 році було біля 400 парафіян (у 1957 р., коли відновлювалося душпастирство у Кракові, мало їх бути 300 чоловік), «з яких 40 були народженими в Україні». Що під «Україною» розумів тоді о. Блажейовський – чи лише територію УРСР, чи також українські етнічні землі в складі ПНР – важко відповісти. У тому ж 1986 році охрещено 2 особи, 2 приступили до першого Причастя, 3 пари звінчалися, відбулося й 10 похоронів. 10 дітей і 30 юнаків навчаися релігії. Душпастирем з 1957 р. був о. Микола Денько, якому з 1986 р. допомагав о. М. Михайлишин.

КРАМПНА: Душпастирем з 1985 року був тут о. Станіслав Муха (Криниця), проте  -  за словами о. Блажейовського – «Божественна Літургія зараз не правиться. Люди, які залишлися, відвідують служби в інших місцевостях». Не диво тому, що й про катехизацію в Крампній не згадується.

 КРИНИЦЯ: у 1986 році було 175 парафіян, 3 хрещення, 1 першопричасник. 17 дітей навчалися релігії. Один юнак перебував у люблинській семінарії. Душпастирем був о. Станіслав Муха, якому допомагав у служінні о. Євген Кузьмяк.

КУЛЯШНЕ: у 1986 році було 120 парафіян, 3 хрещення, 1 перше Причастя, 2 похорони. 15 дітей охоплено катехизацією. Душпастир, о. Іван Піпка, доїжджав із Команчі.

ЛОСЄ: у 1986 році було біля 130 парафіян, 1 хрещення, 2 дітей приступили до першого Причастя. 5 дітей та 7 юнаків навчалися релігії. Душпастирем був о. Євген Кузьмяк, який доїжджав із Криниці.

НОВИЦЯ-ПРИСЛОП: у 1986 р. було біля 100 вірних. 1 особу охрещено. Душпастирем був о. Євген Кузьмяк з Криниці.

ПАНТНА: у 1986 році було 140 вірних, 1 хрещення, 2 особи прийняли перше Причастя, 1 пара повінчалася, 1 людину поховано. Обслуговував о. Євген Кузьмяк із Криниці.

ПЕРЕМИШЛЬ: у 1986 році було біля 2000 парафіян, 24 хрещення, 21 перше Причастя, 5 вінчань, 15 похоронів. Релігії навчалося 135 дітей. У неділі й свята правилися по 3 Служби Божі, що було винятком на всю країну. Один юнак вступив до салезіянського ордену, один навчався у вищій семінарії в Римі, а ще один – у Люблині. Душпастирем був о. Теодор Майкович, сотрудником о. Петро Гудко. У Перемишлі проживав теж резидент-пенсіонер о. Степан Дзюбина. Інших священиків на цьому місці не вказано, хоча в довідках про станиці в Гребенному та Ярославі о. Блажейовський згадує про факт проживання їхніх настоятелів у місті над Сяном. 

РЕПЕДЬ: статистичні дані, за о. Блажейовським, включені до довідки про Команчу. Божествення Літургія правилася у Репеді лише на Пасху, «теплого Миколу» (9/22 травня) та «більші свята». Душпастирем був о. Іван Піпка, який доїжджав із Команчі.

РОЗДІЛЛЯ:  у 1985 році був там 71 вірний (з чого в самому Розділлі 31, у Вапенному – 18, у Боднарці ж 22), 2 хрещення і 3 першопричасників. Нема згадки про навчання релігії. Душпастир, о. Станіслав Муха, доїжджав із Криниці.

УСТРИКИ-ДОЛІШНІ: у 1986 році було 150 вірних. Про св. Таїнства, похорони чи катехизацію нема даних – певно з огляду на це, що станицю відновлено тільки у 1985 році, а регулярні недільні Літургії (про святкові нема згадки) почали правитися з 22 грудня 1986 р. (це, пригадую, і є свято: Зачаття св. Анною Пресвятої Богородиці). Душпастирем був о. Теодор Майкович із Перемишля.

УСТЯ-ГОРЛИЦЬКЕ: у 1986 році було біля 50 парафіян, 3 хрещення, 1 перше Причастя та 1 вінчання. 5 дітей навчалися релігії. Станиця обслуговувалася о. Євгеном Кузьмяком із Криниці.

ЯРОСЛАВ: у 1986 році було близько 250 вірних, 2 хрещення, 2 дітей уперше принйняли Причастя. Шлюбів та похоронів не зафіксовано. 10 дітей училися релігії. Душпастирем був о. Борис Іван Балик ЧСВВ з Перемишля.