Moje stanowisko wobec problemu "Wołynia"

Na łamach ukazującego się w Warszawie tygodnika ukraińskiego "Nasze Słowo" tematyka zbrodni zwanych potocznie acz nieściśle "wołyńskimi" doczekała się ostatnio licznych publikacji. Ba, powstał nawet na stronie internetowej "NS" osobny dział - "Wołyń 1943".

W jednym z tych artykułów Autor - nie należący do Redakcji - poświęcił jedno zdanie mojej osobie oraz mym poglądom na kwestię "wołyńską".  Uznałem za stosowne napisać replikę, prostującą dane na temat mej osoby i precyzującą, na czym zasadza się me stanowisko w kwestii "Wołynia" - Redakcja zaś ową replikę opublikowała w nr 25/2013 tygodnika (z datą dzisiejszą).

Ponieważ w tekście opublikowanym redaktor stylistyczny wprowadził pewne zmiany - nie naruszające zresztą w niczym zasadniczego sensu mej wypowiedzi, ale nieco zniekształcające mój styl - postanowiłem opublikować poniżej wersję oryginalną, skopiowaną i wklejoną prosto z pliku wysłanego niegdyś do Redakcji:

                                               «Волинь» - моя позиція

Пан Михайло Шумада з Ольштина у своїх Вільних зауваженнях... («НС» № 21 від 26 травня 2013) присвятив моїй особі та поглядам ось таке речення: 

Диякон Петро Сивицький з Люблина (викладач теологічних дисциплін для студентів) вважає, що українці повинні офіційно признатися до вбивств поляків на Волині і засудити цей ганебний злочин: це був би необхідний акт «морального самоочищення української нації».

П. Шумада назвав мене серед трьох прикладів «католицьких ієрархів вищого рівня», погляди яких на «Волинь» йому не подобаються - зараз після латинського львівського архиєпископа М. Мокшицького, а перед сумнозвісним о. ТІ-З.

Я очевидно, вдячний ольштинському дописувачеві за визнання мене «ієрархом вищого рівня» (як диякон, перебуваю якраз на найнижчому щаблі ієрархічної драбини). Проігнорував би також помилку щодо мого заняття: я за першою освітою історик і викладаю лише історію й архівістику, які вочевидь до «теологічних дисциплін» не належать. Але це, що написав про мої погляди стосовно «волинського питання», вимагає з мого боку репліки.

Моя позиція – позиція християнина і українця. Християнина – вірного і священнослужителя Української Греко-Католицької Церкви. Українця, який зараховує себе не до націоналістичної, а до християнсько-консервативної школи суспільно-політичного мислення, який схиляє голову перед постатями В’ячеслава Липинського і Андрея Шептицького, а не Д. Донцова чи С. Бандери.

Як християнин не визнаю колективної відповідальности. «Признаватися» і каятися мали б ті, що скоїли злочини, порушуючи Божу заповідь «Не вбивай». З непричетних досить, коли не будуть злочинів заперечувати, вибілювати, виправдовувати, промовчувати, а злочинців прославляти як героїв. У кожному катихизмі, навіть у катихизмовій частині молитовника, знайти можна перелік т.зв. чужих гріхів: 1. Наказувати гріх 2. Спонукувати до гріха 3. Дораджувати до гріха 4. Дозволяти на гріх 5. Допомагати до гріха 6. Не карати за гріх 7. Гріх боронити 8. Гріх хвалити 9. На гріх мовчати. Отож, хто сам не мордував, мав би лише стриматися від отого чужого гріха. Звичайно, похвально було б крім того – в кого є змога – включитися в процес «вигоювання ран» через спільну молитву, допомогу родинам жертв у впорядкуванні місць поховання тощо. Треба водночас мати свідомість, що діяльність ОУН-Б та «другої» УПА була суто регіональним явищем і абсолютна більшість українців (тодішніх і теперішніх) зовсім непричетна до «волинських» чи пак «волинсько-галицьких» подій. Отож більшості українців, якщо треба морально очищуватися (а це потрібно кожному, адже всі ми грішні), то не у зв’язку з «Волинню».  

Як українець, не погоджуюся на поділ жертв на кращі й гірші, тобто, відповідно, вбиті в рамках «жорстокого ґеноциду» та «справедливої відплати». Хай перших було більше за других, хай і дійсно дії ОУН та УПА були ґеноцидом, а дії польських «месників» - «лише» воєнним злочином: невинній, мирній людині зовсім байдуже, чи її вбивають у рамках «ґеноциду» чи «воєнного злочину».    Я також принципово проти того, щоби моральну проблематику зв’язану зі злочинами українських інтегральних націоналістів зводити лише до вбивств польського населення. На жаль, ми зараз є свідками цього: у різних заявах українських церковних ієрархів і суспільних діячів, мовиться про вбивства поляків (не зовсім ясно ким), автори й «підписанти» простягають полякам руку, навіть «прощають і просять прощення». Питання ж українських жертв ОУН-Б вищеназваними представниками української еліти просто ігнорується. У сучасній Україні про це резонансно говорять мабуть лише т.з. антифашисти, звідти ж певно і в самого п. М. Шумади таке переконання, що, мовляв, звинувачення «націоналістичного руху» у винищенні також українців – це «традиційне і завжди брехливе» діло Москви. Нібито писане Митр. Андреєм у 1942 р. про «вбивство брата-громадянина», нібито післявоєнні мельниківські та бульбівські спогади про жорстоке винищування бандерівцями політичної конкуренції – все московських рук твори. Це або вищого сорту наївність, або моральна зрада тих українців, які загинули за те, що хотіли України «не такої» чи не тим самим «Вождем» очоленої. Це, свідоме чи ні, фальшування рідної історії. Прикро, що до такого прикладають руку і представники Церков – адже Церква Христова якраз і покликана бути моральним орієнтиром суспільства, а дане питання, крім суто історичного аспекту (який, утім, має сам по собі чимале виховне значення), має і аспект цілком сучасний. Адже в сучасній Україні діють політичні сили, які посилаються на традиції та ідеологію інтегрального націоналізму. Зводячи всі моральні контроверсії докола цього ж націоналізму до «українсько-польського конфлікту», не відмежовуючися вчасно від інтегрального націоналізму як такого, представники Церков ризикують хоча б тим, що на випадок яскравих розходжень між націоналістичною владою і Церквою, коли Церква з огляду на основні свої приципи скаже націоналістичній владі Non possumus! – не отримає належної підтримки з боку власних вірян, яким у свій час не було надано відповідної вакцини проти націоналістичного віруса.       

Накінець нагадаю ще одну подію з вересня 1939 р. У с. Коросно біля Перемишлян місцеві українці, користуючися моментом анархії після вторгнення совєтів, пограбували тамошніх польських колоністів. От, «було ваше – тепер наше». Пограбували тільки, не вбивали. Проте коли довідався про це бл. Омелян Ковч (1884-1944), парох Перемишлян і Коросна, його реакція була ясна і недвозначна: сказавши людям, що таким чином вони виявили марність його душпастирської праці («я вас виховував на добрих людей, добрих українців – а виховав голоту»), наказав віддати забрані речі. А не був це «хрунь» чи «угодовець» - це був колишній капелан УГА, діяч міжвоєнного періоду, неодноразово репресований польськими властями. Цікаво, якими словами окреслив би винуватців масових убивств мирного населення, коли б дожив до 1943/44 р. на волі. Можемо припускати, що ці слова не були б лагіднішими, ніж ті з 1939 р. І саме ця «лінія» священномученика Омеляна, разом із ученням Митрополита Андрея, є для мене надійним дороговказом, якщо ідеться про оцінку трагічгих подій сорокових років.

диякон Петро Сивицький



A oto wersja polskojęzyczna, powstała z inicjatywy Pana Wiesława Tokarczuka:

„Wołyń” – moje stanowisko

 

Pan Michał Szumada z Olsztyna w swoich „Swobodnych uwagach...” („Nasze Słowo" № 21 z 26 maja 2013 r.) poświęcił mojej osobie i poglądom takie oto zdanie:

Diakon Piotr Siwicki z Lublina (wykładowca dyscyplin teologicznych dla studentów) uważa, że Ukraińcy powinni oficjalnie przyznać się do mordowania Polaków na Wołyniu i potępić tę haniebną zbrodnię: byłby to konieczny akt „moralnego samooczyszczenia narodu ukraińskiego".

P. Szumada wymienił mnie wśród trzech przykładów „katolickich hierarchów wysokiej rangi”, których poglądy na temat  „Wołynia” nie podobają mu się  -  zaraz po łacińskim arcybiskupie lwowskim M. Mokrzyckim, a przed cieszącym się smutną sławą ks. T. I.-Z.

Ja, oczywiście, jestem wdzięczny olsztyńskiemu autorowi za uznanie mnie za „hierarchę wysokiej rangi" (jako diakon, znajduję się akurat na najniższym szczeblu drabiny hierarchicznej). Zignorowałbym także błąd w przedmiocie mego zajęcia: jestem  z  pierwotnego wykształcenia historykiem i wykładam jedynie historię i archiwistykę, które do „dyscyplin teologicznych" oczywiście nie należą. Ale to, co [p. Szumada] napisał o moich poglądach na „kwestię wołyńską" wymaga repliki z mej strony.  

Moje stanowisko  -  to stanowisko chrześcijanina i Ukraińca. Chrześcijanina – wiernego i duchownego Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego.  Ukraińca, który zalicza siebie nie do nacjonalistycznej, ale do chrześcijańsko-konserwatywnej szkoły myśli społeczno-politycznej,  który chyli głowę przed postaciami Wacława Lipińskiego [Wiaczesław Łypynśkyj, 1882-1931]  i Andrzeja Szeptyckiego, a nie Dymitra Doncowa czy Stefana Bandery.

Jako chrześcijanin nie uznaję zasady odpowiedzialności zbiorowej. „Przyznawać się" i kajać winni ci, którzy popełnili zbrodnie, naruszając Boże przykazanie „Nie zabijaj". Jeśli chodzi o ludzi nie mających udziału w zbrodniach, to wystarczy, że nie będą zbrodni negować, wybielać, usprawiedliwiać i przemilczać, a zbrodniarzy gloryfikować jako bohaterów. W każdym katechizmie, a nawet w katechizmowym rozdziale modlitewnika, można znaleźć listę tak zwanych cudzych grzechów cudzych:

1. Nakazywać grzech;

2. Nakłaniać do grzechu;

3. Doradzać popełnienie grzechu;

4. Zezwalać na grzech;

5. Pomagać w grzechu;

6. Nie karać za grzech;

7. Bronić grzechu;

8. Pochwalać grzech;

9. Milczeć w obliczu grzechu.

Zatem ten, kto osobiście nie mordował, powinien tylko powstrzymać się od popełniania owych  grzechów cudzych. Oczywiście, byłoby to godne pochwały, gdyby ponadto każdy, kto ma taką możliwość, zaangażował się w proces „gojenia ran" poprzez wspólną modlitwę, pomoc dla rodzin ofiar w porządkowaniu miejsc pochówku i tak dalej. Jednocześnie musimy mieć świadomość, że działalność OUN-B i „drugiej" UPA była zjawiskiem stricte regionalnym i absolutna większość Ukraińców (ówczesnych i współczesnych) nie miała i nie ma nic wspólnego z wydarzeniami „wołyńskimi" czy raczej „wołyńsko-halickimi". Większość Ukraińców, o ile potrzebuje moralnego oczyszczenia (a ono potrzebne jest każdemu, bo wszyscyśmy grzeszni), to nie w związku z „Wołyniem".

Jako Ukrainiec nie zgadzam się na podział ofiar na lepsze i gorsze, to jest, odpowiednio, zamordowane w ramach „okrutnego ludobójstwa" i „sprawiedliwego odwetu". Niechże tych pierwszych będzie więcej niż drugich, niech rzeczywiście działania OUN i UPA będą ludobójstwem, a działania polskich „mścicieli" – „tylko" zbrodniami wojennymi: dla niewinnego, spokojnego człowieka to zupełnie obojętne, czy zabijają go w ramach „ludobójstwa" czy „zbrodni wojennej". Jestem także zasadniczo przeciwny temu, aby problematykę moralną związaną ze zbrodniami  ukraińskich integralnych nacjonalistów sprowadzać wyłącznie do mordów na ludności polskiej. Niestety, obecnie jesteśmy tego świadkami: w różnych oświadczeniach ukraińskich hierarchów kościelnych i działaczy społecznych mówi się o mordowaniu Polaków (nie do końca wiadomo przez kogo), ich autorzy i sygnatariusze wyciągają do Polaków rękę, nawet „przebaczają i proszą o przebaczenie"  -  natomiast kwestia ukraińskich ofiar OUN-B przez wyżej wymienionych przedstawicieli ukraińskiej elity jest po prostu ignorowana. We współczesnej Ukrainie szerokim echem w tej sprawie odbija się chyba tylko głos tak zwanych antyfaszystów, stąd też zapewne wziął się pogląd p. M. Szumady, że oskarżanie „nacjonalistycznego ruchu" o eksterminację także Ukraińców, to „tradycyjne i zawsze fałszywe" dzieło Moskwy. Tak, jak gdyby to, co pisał  Metropolita Andrzej w 1942 roku o „zabójstwie brata-współobywatela", jak gdyby powojenne wspomnienia melnykowców i bulbowców o brutalnym eksterminowaniu konkurencji politycznej przez banderowców - wszystko to wyszło spod moskiewskiej ręki. Jest to albo naiwność najwyższego stopnia, albo moralna zdrada tych Ukraińców, którzy zginęli za to, że chcieli Ukrainy „nie takiej" lub z niewłaściwym „Wodzem" na czele. Jest to, świadome lub nie, fałszowanie ojczystej historii. Szkoda, że przykładają do tego rękę także przedstawiciele Kościołów – ponieważ właśnie Kościół Chrystusowy jest powołany do roli moralnego drogowskazu społeczeństwa, a przedmiotowy problem, oprócz swego czysto historycznego aspektu (który zresztą sam w sobie posiada duże znaczenie wychowawcze), ma również aspekt bardzo współczesny. We współczesnej Ukrainie działają przecież siły polityczne, które odwołują się do tradycji i ideologii integralnego nacjonalizmu. Redukując wszelkie moralne kontrowersje wokół tegoż nacjonalizmu do „konfliktu ukraińsko-polskiego", nie odcinając się w porę od integralnego nacjonalizmu jako takiego, przedstawiciele Kościołów ryzykują chociażby tym, iż w przypadku rażących różnic pomiędzy nacjonalistyczną władzą a Kościołem, kiedy Kościół ze względu na swoje fundamentalne zasady powie nacjonalistycznej władzy Non possumus!  -  nie otrzyma należytego wsparcia od swych własnych wiernych, którym w swoim czasie nie podano odpowiedniej szczepionki przeciwko nacjonalistycznemu wirusowi.

Na koniec przypomnę jeszcze pewne wydarzenie z września 1939 roku. W wiosce Krosienko (ukr. Korosno) w pobliżu Przemyślan miejscowi Ukraińcy, wykorzystując moment anarchii po wtargnięciu Sowietów, ograbili tamtejszych polskich kolonistów. Ot, „było wasze - teraz nasze". Ograbili tylko, nie zabijali. Gdy jednak dowiedział się o tym błogosławiony Emilian Kowcz (1884-1944), proboszcz Przemyślan i Krosienka, jego reakcja była jasna i jednoznaczna: mówiąc ludziom, że w ten sposób pokazali daremność jego pracy duszpasterskiej („ja was wychowywałem na dobrych ludzi, dobrych Ukraińców – a wychowałem hołotę"), polecił zwrócić zabrane rzeczy.

A nie był to chruń czy „ugodowiec"  -  to był kapelan Ukraińskiej Armii Halickiej, działacz okresu międzywojennego, wielokrotnie represjonowany przez polskie władze. Ciekawe, jakimi słowami określiłby winnych masowych mordów cywilnej ludności, gdyby dożył do lat 1943-1944 na wolności?  Można przypuszczać, że te słowa nie byłyby łagodniejsze, niż owe z 1939 roku. I ta „linia" kapłana-męczennika Emiliana, wraz z nauczaniem Metropolity Andrzeja,  jest dla mnie niezawodnym drogowskazem, gdy mówimy o ocenie tragicznych wydarzeń lat czterdziestych.

diakon Piotr Siwicki